Т.Шевченко

 

Проза Тодося Осьмачки вражала мене одночасно своєю страшною бездарністю (там, де він скочувався до прямолінійної ідеологічності) і якоюсь страшною, проте прихованою, геніальністю (там, де він вдавався до багатозначної містичності).Коли я писала про нього книжку, він був зовсім невідомим письменником в Україні, його черговою “білою плямою”. Мені тоді хотілося представити демонічну художність, яка втілювала його жахливо покривджену національну душу. Але я розуміла, що твори Осьмачки породжені не лише зовнішніми причинами, тобто є наслідком не лише катастрофи національного світу, але й спричинені внутрішньою душевною руїною. Я все частіше приходила до думки, що образ диявола — закономірний в його творчості і недаремно він до нього так прив′язаний. У поезії “Мрія”, даючи образ Врубеля, він писав власне і про свій образ як художника:

Було і через місяць темно,

В лікарні Врубель умирав,

І тут же на мольберті демон

Уже змальований стояв…

Після прочитання «Старшого боярина» мене постійно не покидала думка, що чоловік-сатана Маркура Пупань — у значній мірі alter ego самого автора. Але якби я тоді висловила цю думку, то вона би зруйнувала концептуально мою працю[48], оскільки піддавала сумніву той національний міф, в якому образ Маркури Пупаня є чужим, “негативним”, адже це власне — образ-матриця, джерело іншого містичного образу Верховного Сатани-Сталіна («Ротонда душогубців»). Не вдаючись до руйнації національного міфу, я все-таки тоді пробувала сказати, що чорт, який окутує все навколо, — наскрізний образ, вивершений творчою уявою поета і прозаїка. Що Тодось Осьмачка — це прямий послідовник Гоголя, основною темою творчості якого була внутрішня боротьба з дияволом, нечистю, що «рідна» і «близька» людській душі. Осьмачку як митця я часто уявляла через таку фразу: «Чорна свічка мені пече страшенно у чоло». Тоді я відчувала, що душа цього письменника — це саме і є те руйновище, що замасковано представлене в образі деформованого українського світу (повісті «Старший боярин», «План до двору», «Ротонда душогубців»). Недосказане мною слово про Осьмачку спонукало мене до нових роздумів над його творчістю.

* * *

Повість «Старший боярин» — ключ до розуміння прозового світу Т.Осьмачки. Цей твір — наскрізь містично-символічний. Український світ постає в ньому як світ позитивно селянський. У загальному — це картина українського села 1912 року, тобто напередодні революційної катастрофи, яка зрушить його в чужий страшний світ. Деструктивна сила, скерована на руїну гармонійного світоладу національного села, містифікована сільською бувальщиною про Маркуру Пупаня. Його пекельні діла виразно кодують розпад патріархальних цінностей, передусім як цінностей сім′ї. Маркура Пупань вбиває чоловіків села (його потенційну силу), а жінок зводить дикою пристрастю (автор, очевидно, значною мірою самоідентифікується саме через це жіноче збожевоління). В образі Маркури Пупаня присутні садистські мотиви. Жорстокість, насильство і надзвичайна сексуальність (недаремно свої побачення із жінками він проводить біля могили) визначаюють його суть:

«У кінець його малахая було вплетено шматок олова, кажуть, з півпуда.І хто з бідних мужиків попадався на переїзді з краденою соломою, того він убивав малахаєм і мертвого брав на коня, коли це було літом, і віз туди, за Тернівку, де ото вода страшно нутрує в скелях, і вкидав його у вир. А коли траплялося зимою, то привозив до ополонки і впихав під лід. Коли ж попадалася жінка, то він її возив з собою попід скиртами з тиждень і вже робив з нею що хотів, але додому пускав живою та ще й з пашнею. Та так пускав, що та жінка навіки губила голову і вже ніколи не думала про свого чоловіка, а тільки марила страшним дідом і вдень, і вночі. І були такі, що йшли в поле навмисне, аби з ними знов зустрівся і возився стільки часу, скільки йому заманеться. І ось тут-то помилялися бідні жіночі душі. Дід другий раз нічого їм не робив, а простісінько брав на коня чи у санки живу і віз до Тясмину і там топив.».

 

Отож, Маркура Пупань — це насамперед великий розпусник, який посягає на «чужих» жінок і який постійно вимагає нових жертв. Він володіє несамовитою пристрастю, що «заражає» собою жінку. Горпина Корецька, переповідаючи перше побачення з ним, звертає увагу на несподівану погибельну хіть, що прокинулася в ній самій:

«Стрів він мене в суботу коло кладовища та й каже: «А здорова будь, молодице, а прийди-но в неділю ввечері до Прикупової могили!» Я стерялася.Він такий велетень, та такі страшні в нього очі, та такі стидкі та тягучі, що я почула, прости Господи, хіть до нього непереборну. Настала неділя, настав і вечір, і я пішла до нього.»

Коли Горпина Корецька описує свою фатальну зустріч з Маркурою Пупанем, то пригадує, як «кожною жилою» почувала пекельний вогонь, що йшов від «проклятого ірода».

Здається, що жіночий світ Т.Осьмачки вимірюється ситуацією тотального пригнічення і жертви. Горпина Корецька не розімкнула жіночо-погибельне коло, хоч випадково й залишилась не покореною «чорним чоловіком». Але вона постійно прив′язана до нього, до того стану очікуваного страшного переслідування, про що свідчать її сни, а також її смерть. Однак жертва у Т.Осьмачки — амбівалентна. Крім своєї покореності (пасивності) вона втілює містичну активність (очевидно, спадок Маркури Пупаня).Про це говорить інший епізод повісті — жіноча неприкаяна душа збожеволілої від пристрасті Марти Посмітюхи (прізвище символічно акцентує подвійну покривдженість жінки, в минулому вона — ще й покритка). Її нічна, страшно сумна, «насичена розпачем пісня» несе з собою у світ нове зло, виступаючи провісником лиха, страшною предтечею Маркури Пупаня: як каже Горпина Корецька, коли воно співало, «то вже напевне не без того, щоб не їхав Маркура Пупань на своїм чорнім коні з Розсохватої могили».

Традиційно ідентифікують автора з позитивними героями. Відстеживши так званих позитивних героїв повісті «Старший боярин», ми неодмінно побачимо, що Маркура Пупань — виокремлений зовнішньо в індивідуальне буття, окремий образ, по суті, присутній внутрішньо: в Гордієві Лундикові, отці Діяковському, Варці, братчиках із козацького куреня. Він присутній як в чоловічих, так і вжіночих образах Т.Осьмачки. Присутність чоловіка-сатани проявляється в негативному стані душі та в несамовитій пристрасті.

Спробуємо подивитися на Гордія Лундика, зіґнорувавши авторську позитивну ідеологізацію цього образу, тобто як захисника нації. Впадає в око його несамовита пристрасність. При появі жінки в його душі з′являється «божевільно солодке чуття». По відношенню до неї він бачиться «напасником», «скаженим», «божевільним». Вираження сексуальності Гордія Лундика в різних ситуаціях передає несамовитий чоловічий порив, бажання покорити, «взяти» жінку:

«Відчув страшну силу того чуття, що зароджує світ, уже зруйнувавши мільярди незнаних світів раніше. Відчув і потяг незнайому жінку до себе. Придавив до свого шаленого молодого серця і став п′яненно-п′яно цілувати в обличчя, шукаючи поцілунками жагуче-солодких жіночих уст».

(Виділено — Н.З.)

«А Лундик, неначе ждучи на той рух, нез′ясовано дико вхопив її попід руками і придавив до своїх губів її підборіддя».

 

«— Прийди! Я тобі нічого не робитиму по своїй волі. Я тільки все те зроблю, чого ти забажаєш. Схочеш, я тебе положу на ожереді. А схочеш, то зараз же, негайно, тут положу, під ожередом. І цілувати не буду тебе, а тільки придавлю свої губи до твоїх теплих губ так, щоб вони трохи розійшлися і твої зуби аби торкнулися моїх зубів. І тривожні ніздрі твойого носа, напружені і схвильовані тим, що має статися, аби дихнули гаряче мені в щоку.»

За сюжетом повісті Гордій Лундик заміряється подолати Маркуру Пупаня. Адже Харлампій Пронь за всіма своїми символічними атрибутами — містичний наступник «чоловіка-сатани». І от на його наречену посмів посягти не хто інший, як Гордій Лундик. Правда, Маркура Пупань дівчат не зачіпав. Однак та рішучість, яку проявляє Лундик по відношенню до чужої нареченої нагадує самовпевненість «чорного чоловіка» по відношенню до чужої жінки. Як відомо, Маркура Пупань також вбивав чоловіків. Гордій повторить це символічне вбивство у ситуації з Харлампієм Пронем. Його ненависний погляд в сторону свого ворога неприховано виражає бажання відповідного насильства:

«І, ніби мандрівник, зв′язаний харцизами на глухім шляху, дивиться на ніж, яким уже зарізали батька і матір і який лаштують всадити і в його горлянку, з таким почуттям дивився Гордій на Проневу скивицю, яка, коли він говорив, була найчервонішим місцем на всім обличчі.»

 

Подібно до Маркури Пупаня Гордій Лундик після першого ж побачення запалює хіттю чужу наречену. Про що свідчить активно-сексуальна поведінка Варки по відношенню до наймички. З погляду пасивноспоглядальної позиції Дуньки Варка поступає подібно до Лундика — «скаженою»:

«…панна Варка убігли до мене серед ночі і стали розпитуватися, а який у вас небіж, чи гарний, чи високий, і чи дуже швидко бігає, і чи може подужати діда Гарбуза. Та як зареготять, та як ухоплять мене в обійми та й давай мене цілувати як навіжені».

 

Варці здається, що Гордій — «справжній душогуб». Дуньці подібне здається: свою панночку вона вважає відьмою. Варка дійсно поступає по-відьмацькому, коли здійснює нічний ритуал для спасіння душі своєї матері. Крім того вона також, як і Гордій Лундик, перебуває в активній позиції по відношенню до Маркури Пупаня, адже її ритуал — символізує боротьбу із «чорним чоловіком». У монастир вона вирушає закономірно що з переповненою чорнотою душею, своє відречення від світу арґументуючи батькові такими словами: «І я вже не відчувала, але знала, що я не людстке серце, не людська душа, а чорна пляма… Тільки глупої ночі надворі тьма в повній гармонії з чорнотою мого духа. І ось із такою свідомістю, як бачите, уже не шукати стежок до людського життя…». Чорний колір — колір душевної важкоти. Любовний ненасит, хіть і пристрасть органічно поєднані з Осьмаччиною чорнотою.

Попри всю наявну ззовні міфологему жіночої жертви, жінка у «Старшому боярині»Т.Осьмачки — сексуально активна, вона кидає сім′ю ради пристрасті, чуттєвий порив героїні повісті подібний до рішучості та пориву чоловіка. Тому Варка покидає монастир, бо він для неї домовина із живими людьми. Її любовне бажання омовлене активною дією:

«А я аж тремчу його вхопити устами, руками, і ногами стиснути хлоп′ячі коліна, і втягти його в своє лоно, під саме серце. Ох, ні, не маю я сили тут бути. Я побіжу. Я дожену його. Я скажу йому: на, візьми мене, і обніми, і тисни, доки не зломиться моя спина, неначе молоденька вишенька. І коли я після цього ще живою лишуся, то буду твоєю полюбовницею і дружиною.» (Вид. — Н.З.).

 

Невідповідний і своїй мирній ролі пастиря душ людських — отець Діяковський. Його «добра потемніла совість» несе в собі символічні мотиви образу Маркури Пупаня. По відношенню до жінки Дмитро Діяковський повторює роль кривдника, правда досить замаскованого, про що красномовно свідчить така фраза: «він одружився з Мартою Посмітюхою, яка вже була від нього покриткою і мала дівчинку Варку». До речі, Варка також скривджена ним, бо проносить через все дитинство тавро незаконнонародженої дитини. Войовнича, а не пасивно-релігійна позиція до світу, проявляється в отця Діяковського через його незвичайну поведінку: він п′є горілку, вночі кудись зникає, про нього говорять, що він «знається з чортами». Гордій Лундик несподівано для себе зустріне його серед братчиків-месників козацького куреня.

Коли я аналізувала Т.Осьмачку у своїй книзі, мені здавалося, що розділ про курінь «вільних українців» є таким недоречним у повісті і виражає лише пасеїстичний комплекс письменника. Однак прозаїк, ідеологічно захищаючи селянський світ України, своєю душею репрезентує зовсім інший світ: руйнівний, козацький, гайдамацький. Тому помста — дійсно органічна у цьому світі. А з образами козаків-месників закономірно що ідентифікують себе Гордій Лундик, отець Діяковський. Захоплений погляд Лундика в сторону цих нових козаків, «вільних українців» красномовно це підтверджує: «… вони всі такі дикі та мальовничі, неначе хижі гірські птахи, і йому здалося, що й він такий». «Дике, могутнє натхнення», з яким козаки Осьмачки співають пісню про власну неволю, є втіленням тієї містичної ірраціональності. Назвімо її пристрастю.

Можливо це і є те метафізичне «щось», невизначене в чітких формах «Бога» і «чорта»? Можливо про неї говорив Шевченко у вищеназваному епіграфі? До речі, Шевченка Т.Осьмачка просто обожнював. Осьмачці була органічно близькою «вогняна, вулканічна, страшна в своїм національнім демонізмі поезія Шевченка» (Є.Маланюк). Пристрасть Осьмаччиних героїв - Маркури Пупаня і Гордія Лундика, отця Діяковського і Варки, кривавих месників-«вільних українців» має різні називання, але вона втілює і свою єдинну сутність, спільну для всіх образів письменника. Тодося Осьмачку пожирав якийсь внутрішній вогонь і саме він примушув його писати. У «Ротонді душогубців» ця пекельна печія символізована криваво-синіми барвами. Можливо, до певної міри грало роль невтолене сексуальне бажання, якщо іти за Фройдом (З.Фройд писав: «За своїми схильностями митець — таки інтроверт, якому й до неврозу недалеко. На нього тиснуть надміру могутні інстинктивні потреби, він прагне честі, влади, багатства, слави й жіночого кохання, проте йому бракує засобів досягти цих усіх насолод. Тому, як і будь-хто незадоволений, він відвертається від дійсності й переносить усі свої інтереси, а також своє лібідо на вибудову тих

бажань у світі власної фантазії…»[49]). Придушене в реальному житті сексуальне бажання могло породити фантастичну уяву, могутнього страшного сексуального монстра, названого Маркурою Пупанем, який заполонив весь прозовий простір насильством, обумовивши також емоційну деформацію виразних у своїй позитивній сутності образів.