Український світ Нечуя-Левицького: ґендерний підхід.

“ — Ти краще послухай, а я тобі прочитаю Краткий летописец” за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.

— Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?

— Україна — це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш…”

(І.С. Нечуй-Левицький

“Старосвітські батюшки та матушки”).

 

“Радянське” прочитання української літератури ХІХ ст. представляло нам “старосвітську” Україну нещасним краєм кріпацтва, покриток, соціальної неволі та безглуздого бунтарства, якому “революційно-демократичне” мислення надавало пророчого сенсу стосовно історичної події 1917 року. Приймаючи на віру цю народну безталанність, ми перестали читати класику. Концепція Г.Грабовича про котляревщину як архетипічне явище нового українського письма, по суті, почала розхитувати тенденційно вилущену “нещасну” тематику як визначальну в потрактуванні української літератури минулого століття. Бубабісти-карнавалісти витягли на поверхню репресований і водночас органічний для української свідомості “вакханальний” дух Котляревського. І.Нечуй-Левицький при уважному прочитанні міг би бути для бубабіста і діонісійця таким же своїм письменником, як і автор “Енеїди”. Україна у бароковій амбівалентності, печальна і радісно-карнавальна, яскраво представлена в творчості цього глибоко національного художника. За його прозою можна було б вивчати, якою була Україна в недалекому минулому житті і загалом, що це таке — Україна.

Думаю, кожен, хто уважно читав Нечуя-Левицького, не міг не зауважити в його творах багатих картин застільного частування. Розкішна матеріальність святочних учт на тлі повсякденного нудьгуючого життя фіксувала ту вже тепер марґінальну, але таку посутню “котляревщину”, що символізувала живосилля народних мікрокарнавалів. Застілля носило глибинний екзистенціальний смисл — подолання передусім чоловічої нудьги. Старосвітські батюшки з радісним передчуттям дожидаються гостей, бо це привід попразникувати. Дивуєшся тій кількості їжі, яку селяни споживають за столом! Це справжні гедоністично-їстівні оргії. Письменник ніби милується цим здоровим поглинанням їжі:“Всі сіли за стіл, випили по чарці настойки й так тернули порося, що од його швидко зостались тільки кісточки. Після поросяти наймичка принесла салятирку смажених курчат. Й курчата десь ділись, неначе полетіли на сідало. За курми прилетіли на стіл печені качки, начинені яблуками, й качки наче пірнули під воду. За качками вискочили з кімнати шулики з маком та медом, — і шулики щезли. Наливка з пляшок неначе ввіходила в стіл, і ввіходила дуже швидко.” Весільне велике застілля (“Гості скінчили кабана, з¢їли половину бичка, поїли велику силу курей, безліч качок та індиків…”) їжоспоживання перетворює у безкінечне коло: “снідали до обіду, обідали до полудня, полуднували до вечері, а вечеряли опівночі”. Великоднє частування на цвинтарі, просто гостювання ніби виливається у це весільне орґіальне свято, що має “образ чогось гарячого, палкого, вакханального”(“Старосвітські батюшки та матушки”). Спроба В.Підмогильного “психоаналітично” представити фіксацію на їжі

як прояв неврозу та фобій Нечуя-Левицького є недоречною[42]. Окільки доведеться такі неврози приписати й іншим українським письменникам, починаючи від І.П.Котляревського, та й загалом всьому українському світові з його любов′ю до свят і частувань. Уже в першому соціальному романі А.Свидницького “Люборацькі” (1862) крізь призму трагічної перспективи українського буття проглядає така характерна в українському світі п¢яно-весела безтурботність — хоч би й у цій сцені тостування двох батюшок:

“ Почалась учта. А попи — народ учтивий, куди! Нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.

— Що ж, — кажуть, — варт чоловік без пари?

— Та бог в тройці перебуває!

— Та хіба в нас не чотири євангелісти?

— Е! Як на руці чотири пальці, то каліка; треба, щоб п¢ять було.

— Шість день бог сотворив світ.

— А сьомий почив од всіх діл своїх.

…Поставили й “сьомий” стовп… А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.”

Згодом подібне “священницьке” тостування (через вихваляння числової значущості у смисловості світу) повторить Ю.Андрухович у романі “Перверзія” — переграючи, очевидно, українську літературну ситуацію з життя попівського. І загалом свято зробить центральною подією України, а чоловіче “бенкетування”, через яке навіть “коїтус не коїться”, дотепно назве любовною катастрофою українського світу.

Українська література посткотляревщини настійно намагалась прищепити серйозну стилістику, витіснивши штукарство. Про це красномовно

говорить і роман-хроніка Нечуя-Левицького “Хмари”. Там є цікавий марґінальний герой — штукар і веселун Ковінько (“На нього часом находить якийсь нервовий пароксизм жартів. Коли вже почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й ніби не має сили накинуть на себе гнуздечку…”). Для національної освітньо-культурної справи він пропонує написати веселу книгу для народу. На що серйозний Павло Радюк однозначно відмежовується від нього, як від шкідливого елемента, що гальмуватиме “нашого культурного воза”. Боротьба за серйозну мову — це водночас боротьба за серйозну “стилістику” чоловічого існування. Літературна “мода” на трагічну, сумну тональність була спровокована остаточним історичним зниженням героїчно-козацького світу (героїчні баталії, випробування на полі бою перейшли на кухню та застілля: битва, трансформувавшись в учти, з безмежним поглинанням їжі та питва, утверджувала єдину життєлюбну форму подолання одноманітності та нудьги). Уже в творчості Нечуя-Левицького у моделюванні майбутнього України ставиться необхідність перенесення чоловічого життя в дію, героїку, про що мова йтиме далі. К.Г.Юнг писав, що психологія окремої людини відповідає психології нації. Тобто що робить нація, то робить і кожний окремо. Спробуємо, ідучи за літературною “етнопсихологією” Нечуя-Левицького, показати, що р о б и т ь українська жінка і український чоловік у світі, отже, що робить українська спільнота. Адже після міфопоетичної України Тараса Шевченка Нечуй-Левицький вперше так по-шевченківському грандіозно представив реальну Україну в її щоденній суєті та проблемності.

У переважній більшості творів письменника сюжет зав¢язується навколо теми одруження. Візьмемо для наочного прикладу “старосвітський” аспект даної проблеми, виражений у “Старосвітських батюшках та матушках”(1881), “сучасний” — в “Кайдашевій сім¢ї”(1878) та “майбутній”— моделювання “новосвітчини” у “Хмарах”(1871) або “Над Чорним морем”(1888). У всіх названих творах тема шлюбу є дуже вагома. Розмовою про одруження розпочинається повість-хроніка “Старосвітські батюшки…”, “Кайдашева сім¢я”. Про одруження так само мріють семінаристи духовної академії у повісті "Хмари”. Загалом, за Нечуєм –Левицьким, створення сім¢ї — одна з найважливіших проблем чоловічого буття. І таке ставлення чоловіка до шлюбу цілком закономірне, воно відповідає статусу сім¢ї в патріархальному суспільстві: одружений чоловік, стаючи главою сім¢ї, має право претендувати на владу в громаді, оскільки саме сім¢я засвідчує його перехід від безтурботного парубоцтва до поміркованої і відповідальної поведінки. Високий статус сімейного чоловіка підкреслює повість “Старосвітські батюшки…”: громада, схоронивши старого священника, духовну владу прагне передати наймолодшому синові покійника — Харитону, а, оскільки він — ще парубок, то вже на поминках йому нагадують про насущну проблему — одруження, чим хлопця, до речі, остаточно збивають з похоронного настрою (“Через недавній спів “вічної пам¢яті” по батькові йому почувся дзвінкий Онисин голос на ярмарку. “Ой грішу! Одже й грішу! — подумав Харитін. — А все оті цокотухи розворушили мої думки, згадали мені про Онисю. А бодай вас лиха година взяла! Це ж гріх! Це ж гріх!”[43]). І дійсно, підштурханий громадою, Харитін не дочекався навіть сороковин по батькові і поїхав до нареченої в сусіднє село на оглядини.

Громада бере активну участь в настанові одружуватися. Адже, сімейний обов¢язок, взятий на себе чоловіком, вказує на те, що його приватне існування набуває всезагального громадського значення. Сім¢я є перший елемент патріархальної суспільної системи, яка забезпечує функціонування інших підсистем. Лише після одруження, ставши главою сім¢ї, Харитін стає й духовним главою громади — її батюшкою. Однак старосвітська українська патріархальна сім¢я не має сильної чоловічої влади, статус глави сім¢ї досить неоднозначно розподілений між чоловіком і жінкою. Рівноправність, а часто верховодство жінки в українській сім¢ї є наскрізним мотивом у прозі Нечуя-Левицького. Коли росіянин Степан Воздвиженський одружується з українкою Мартою Сухобрус, то свій принцип чоловічого деспотизму він так і не зможе втілити в життя, незважаючи на всі його старання і, навіть, заступництво тестя (“Хмари”). Батько Марти на

прохання зятя пробує усмирити свою дочку, нагадує християнські заповіді,

однак та вперто не погоджується на сімейне єдиновладдя:

“— Як- таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він

голова сім¢ї.

— Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.

— … Марто! Ти єси жона його! Ти повинна покорятися йому, бо сам бог так велів: “жена да убоїться свого мужа”, — так глаголе святе письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим не можна буть.

— Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?…”

Можливо, через цю національну чоловічо-жіночу рівноправність у

творчості Нечуя-Левицького наскрізним мотивом жіночої репрезентації виступає естетика стрункості. Його героїні-жінки — високі і тонкі, що є ознакою енергії та непідкореності. Непросидюча і затята Онися (“Старосвітські батюшки…”) показується перед женихом у всій своїй ставності (“Вона швидко з¢явилася в дверях, тонка та рівна, як тополя”) —смілива прямота Онисі примушує парубка шарітися, поводити себе, як соромлива дівчина. У портреті Кайдашихи вражає, як і в більшості жінок, худорляве обличчя і висока постава (“Кайдашиха була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з тонкими губами та блідим обличчям.”). Сестер-Сухобрусівен (“Хмари”) за їх високий ріст студенти прозивають пальмами (“Між усіма паннами на Подолі не було рівніших, показніших від них. Великі на зріст, пишні й горді на ході, лицем щирі українки, чорнобриві й кароокі, вони справді здавались розкішними пальмами Індії між дрібними дівчатами.”). Повість “Бурлачка” картинно представляє чоловічо-жіночий світ сільської України у високій рослій рівності: “В Комарівці, як і в інших невеличких селах того краю, люди дуже схожі одні на других: і чоловіки, і жінки однакові на зріст, високі, рівні станом. Всі люди гарні, чорняві, з темними очима. Глянеш на людей і здається, неначе всі вони між собою брати та сестри, неначе вони народилилсь від однієї сім¢ї”.

У повісті “Старосвітські батюшки та матушки” — типова для письменника дуалістична структура світу представляє два типи сім¢ї: ідеальну селянську та недоброчинну “панську”. Одна є продуктом здорового поетичного села, інша — породженням “меркантильного” міста. Опозиція села та міста — вагома у творчості Нечуя-Левицького, вона загалом виражає його патріотичну свідомість (село є втіленням правдивого національного світу, місто — фальшивої космополітичної “машкари”). Патріархальна законність, як відомо, мислить за чоловіком вищу інстанцію в сім¢ї: він керує, наставляє, направляє дружину в усьому, а також в її діяльності — як господині дому. Придивімося за розподілом обов¢язків і типами поведінки в так званій доброчинній селянській сім¢ї. Ознакою доброї (господарської, заможньої) сім¢ї є виконана нею громадська функція: продовження роду та його матеріальне забезпечення. Отож— таку сім¢ю формально очолює Харитін Моссаковський — батюшка громади. Ця сім¢я є дуже важлива у селі, оскільки має являти собою зразок для наслідування.

Вона створюється на рівноправному виборі двох сторін. Мало того, Онися, наречена Харитона, бере активну участь у сватанні. Спочатку до неї приходить на оглядини “філософ”, випускник Київської академії — Марко Павлович Балабуха. Гонорова дівчина нестерпно ставиться до гордого женихання молодого “вченого”, інтуїтивно вбачаючи в ньому свого психологічного противника: “Балабуха підвів гордо голову, закинув ногу за ногу, обперся ліктем об стіл і примостився в академічній позі. Онисі та гордовита поза чомусь була несподобна. І вона була так само горда, розумна і завзята й не любила гордих та натуристих людей. Вона любила верховодити, а не коритись. ” Поглумившись всмак над Балабухою, Онися Степанівна вибирає смирного, тихого і навіть боягузливого Харитона. На оглядинах саме він поводить себе по-дівочому: опускає вниз очі, не сміє глянути на дівчину. Несміливу, навіть перестрашену натуру парубка проявляє й така сцена: батько Онисі, отець Степан, пропонує майбутньому затеві подивитися на розмальовані куполи церкви, для чого потрібно піднятися вверх по драбині — в Харитона починають труситися ноги, він змушений з переляку зізнатися, що боїться висоти, сильно дивуючи старого батюшку: “Оце! Такий же з вас парубок. Моя Онися лазила вище за опасання, а як була малою, то з хлопцями по латах лазила в клуні горобців дерти, як та кішка…” Очевидно, не випадково такий Харитін вибирає собі в дружини зовсім протилежну за темпераментом Онисю. Онися ж цілком свідома також свого вибору (“… вона вгадувала своїм жіночим серцем, що Харитін підходить під її завзятущий, дужий темперамент, що вона буде правдивою господинею в своїй хаті. ” (підкр. — Н.З.). Сімейне життя, на відміну від життя під батьківською стріхою, в уявленні Онисі постає як бажане і нарешті можливе царювання, отож як її зреалізоване господарське право. (“там я буду господинею, матиму своє господарство, свою худобу… там моє царство й панство!”).

У сім¢ї отця Моссаковського утверджується не формальна, але реальна влада Онисі Степанівни. Непосидюча, енергійна, весь час у русі, на відміну від вайлуватого, лінькуватого чоловіка, який любить по обіді полежати, правда, інколи почитати книжку, Онися згодом прибирає до рук організацію всієї господарської — “жіночої” і “чоловічої” роботи. Коли Моссаковський виходить з титарем в поле на весняну сівбу, то йому там не лишається місця як господарю: Онися всім заправлє й керує, доводячи, що “справді багато дечого тямить і в чоловічому господарстві”. “В її сухорлявому тілі, в її тонких жилах, — зазначає Нечуй-Левицький, — було стільки напруги й завзяття, як в сухій комашці, або в бджолі”. Вона стає дійсною матір¢ю (матушкою) громади і, послуговуючись як знаряддям —отцем Моссаковським, використовує громадську працю у своєму господарстві. Красномовним фактом сімейних стосунків виступає форма звертання чоловіка та жінки одне до одного: “… Моссаковський цілий вік свій не присилував говорити на свою жінку т и й до самої смерті говорив на неї в и, а вона на нього ти.”

Кульмінаційним моментом в житті священниківської родини виступає ситуація приниження отця Моссаковського, коли в село приїзджає москаль-архієрей і своїм хамством, грубою силою перелякає українського старосвітського батюшку до смерті. Ситуація справді трагікомічна: “Отець Харитін, як глянув на владику, затрусився й стояв на одному місці, наче скам¢янів.

— Що ж ти не підійдеш до мене з хрестом? Ти п¢яний чи тверезий?— сказав голосно архієрей, так щоб ближчі парафіяни чули. Отець Харитін перелякався на смерть. В нього ноги затрусились, і він все стояв в брамі.”

Ця трагікомічність асоціативно нагадує фразу з “Патетичної сонати” М.Куліша, сказану у вирішальній ситуації боротьби націоналісткою-революціонеркою Мариною своєму батькові-українофілу Ступай-Ступаненку: “ Ти комік тату. Поїхав би ти на хутір, ніж тут плутатися.” До речі, образ Ступай-Ступаненка з його інфантильністю, світоглядною безпорадністю — пряме продовження образів “нажаханих” чоловіків Нечуя-Левицького. У “феміністичному” романі “Над Чорним морем” батько української феміністки Сані Навроцької — всеодно що батько рішучої та відважної Марини. Навроцький весь час чогось боїться, не знає, на яку ногу ступити, що сказати, як себе повести, хоча в душі — український патріот, проте сам себе такого також боїться, а тому, бере від дружини цінну пораду — ходити в масці (“надівати машкару”). Однак, опинившись “між двох сил” (типова українська ситуація!), тут — між двох зятів, що сповідують різні позиції (один –патріотичну, другий — антипатріотичну), Навроцький проявляє батьківську комічність, яка на історичному шляху обертається справжньою символічною трагічністю (“Оце лишко! Як же мені тепер говорити з двома зятями? Це буде така дипломатія, що й сам Бісмарк не потрапив би, на яку ступити. З одним говори — скидай машкару, з другим говори — насувай машкару на ввесь вид. Треба було послухати жінки. Казала ж вона: ніколи не скидай машкари і спи в машкарі…”).

Поза приниження в сімейній хроніці “Старосвітські батюшки та матушки” є кульмінаційною: архієрей зневажає не лише отця Харитона, він в такий спосіб зневажає всю сільську громаду (словесна лайка та образа столичного попівського начальника відповідно перекидається й на парафіян). Йдеться про “декоронування”, обезглавлення громади. Старосвітському батюшці після такого публічного сорому нічого не залишається, як померти. Повалення батьківства — характерний сюжет у творчості Нечуя-Левицького, оскільки батьківство тут — безпомічне, комічне.

Як зовсім інша реакція на ситуацію сили є поведінка Онисі, яка повною мірою проявляє “природжену” жіночу завзятість: ідучи до Києва, щоб просити в митрополита парафії для своїх дітей-сиріт, вона не обминає випадку проявити свою лють та зверхність тепер уже й над архієреєм: “ Зігнав з світу мого панотця! Вкоротив йому віку! Піду та хоч вилаю. Я не подивлюся, що він архієрей…” Вона всюди, у всіх життєвих ситуаціях проявляє присутню їй безстрашність. Отже, помітним фактом в українському селянському світі Нечуя-Левицького є прояв мужності саме в жіночому характері.

Якщо ситуація приниження в історії отця Моссаковського винесена за межі його сімейного життя (тут, явно вона іде ззовні, з чужого московського світу), то “панська” сім¢я Балабухи, незважаючи на зовнішню поверхневу відмінність, має внутрішню приховану спорідненість, якщо взяти за точку відліку чоловічу пасивність та безхарактерність. Ззовні сім¢я міського батюшки — пряма протилежність сім¢ї селянського батюшки. Олеся Петрівна — “благочинна”, матушка над матушками, подає зразок зовсім непристойної жіночої поведінки з погляду патріархальної моралі: вона ненавидить господарювання; “смажіння, та печіння, та топління, та варіння”, викликають у неї справжню огиду. Однак і сам батюшка також не любить господарювати, а лише читає вряди годи книги та спить. До речі, спання (символічно пасивне буття) — улюблене заняття всіх провідників громади — батюшок. Старий батюшка, батько Олесі, тільки те й робить що спить, або просипається, щоб випити чарку. Його вічно заклопотаній, непосидючій матушці єдине що залишається — це дивуватися та нарікати на свою сім¢ю: “Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі…” Через те і в Балабухи вдома — сонне царство: батюшка з матушкою сплять до півдня, а наймити, вештаючись по двору, відвикають від роботи — господарство розвалюється. Однак Олеся на емоційно-енергетичному рівні подібна до Онисі. Вона — також натхненна, пристрасна натура.Але якщо свою енергію Онися сублімує у щоденну працю, у господарювання, то Олеся, не маючи потягу до фізичної праці, шукає чогось для душі, кидається в численні любовні авантюри (в її вдачі, зауважить Нечуй-Левицький, загублено “вищий дар божий”). У такий спосіб, протестуючи проти “сільської мертвотини”, її душа шукає простору (“Тісно мені, душно мені тутечки, здається, летіла б під небо… вилася б птицею в широкому просторі й кохала б, кохала б усім серцем, доки б стало сили й палу.”). І на сьомому десятку життя Олеся зберігає цю жіночу стожильну молодість: вона так само любить молоді компанії, слухає музику, читає любовні романи. “В Балабушихи навіть цілі усі зуби. Вона дуже не любить ні говорити, ні навіть слухати за смерть”, — так закінчує Нечуй-Левицький її життєпис.

Але отець Балабуха (ім¢я тут красномовно характеризує оспалість, неповоротливість, важкоту), як і отець Моссаковський, позбавляється своїх чоловічих, “патріарших” достоїнств. Життєвий стиль його дружини, її відверте “прелюбодійство”не лише компрометує патріархальну сім¢ю, але і громадський статус “благочинного” та “благочинної”.Отож, Балабуха, подібно до інших батюшок, — не має належної влади “патріарха”, єдиним його протестом проти такого осоромленого статусу є тихий бунт недовченого філософа, котрий, ховаючись від дружини, пише “герметичний” діяруш, метафорично закодовуючи жінчині зради та свою важку сімейну ношу ганьби.

Якщо “Старосвітські батюшки та матушки” представляють сільську Україну 20-х років, то “Кайдашева сім¢я” — українське пореформенне посткріпацьке сільське життя 70-х. Традиційне “соціальне” прочитання “Кайдашевої сім¢ї” акцентує увагу на тому, що хатня “війна”, боротьба за “моє” і “твоє” породжена саме цією соціальною причиною: посткріпацькою дійсністю, приватною власністю, новими економічними відносинами на селі тощо. Однак “етнопсихологічна” творчість Нечуя-Левицького значно глибша за соціальну подію. І те, що відбувається в Кайдашевій сім¢ї у 70-х рр., відбувалося загалом і в старосвітській сім¢ї 20-х рр. — часі кріпосницької дійсності, про що свідчать характерні епізоди “Старосвітських батюшок та матушок”. Коли Онисина старша дочка виходить заміж, а на вдачу вона — вся у свою маму (любить “верховодити”), то власне моделюється типова для українського селянського світу ситуація — “звичайна тяганина за господарське право двох хазяйок в хаті". Отож йдеться про ментальний аспект екзистенційної проблематики національного світу, в якому кожен хоче бути сам собі паном. Нечуй-Левицький, підкреслюючи дивовижну живучість Онисі (“Вже й старші онуки виросли й повиходили заміж, а Онися все живе, неначе за неї й смерть забула, та все морочить і своїх, і чужих, та вередує…”), акцентує увагу й на живучості національного інстинкту самопіднесення, “гетьманування”. Кайдашиха, Мотря — пряме продовження “Онисиного” типу української селянської жіночності. Якщо зважити на образи батьків, позбавлених панівного статусу в родині, то стає зрозуміло: формування сильного і свавільного жіночого характеру відбувається ще в дитинстві, часі материнського верховенства. Патріархальна традиція найвищу владу в домі віддає найстаршому чоловіку. Анархія, яка існує в українській сім¢ї, розпочинається з неавторитетності батька, загалом з відсутності принципу підпорядкування, отож і загалом чоловічого авторитету в українській сімейній “культурі”. Розглянемо з цього погляду повість “Кайдашева сім¢я”.Основний сюжет “Кайдашевої сім¢ї”, навколо якого закручуються інші сюжети, — це повалення дорослими синами батьківської влади, перетворення повноправного господаря Кайдаша на безправного п¢яничку Кайдашця. Перша хатня “війна”, яка відбувається за господарську владу, з одного боку, між Кайдашихою і Мотрею, а з іншого — між Кайдашем і Карпом, закінчується синівською “перемогою” (симптоматично, що в “жіночій війні” переможців немає: Кайдашиха, хоч і позбувається ока, але затято продовжує воювати далі). Карпо на виду всієї родини піднімає руку на батька, остаточно принижуючи його “патріаршество”. Нечуй-Левицький картинно виписує переживання Кайдашем нанесених старшим сином сорому та ганьби: “Сумний зимній вечір заглянув через вікна в хату. Густі діди стали по кутках і навели, як бліда та сумна смерть, покій на роздражену, розгнівану сім¢ю. Молодиці замовкли та тілько важко зітхали. На лаві сидів старий Кайдаш, сидів мовчки й собі важко зітхав, підперши голову долонею й спершись ліктем на коліно. На його широкому блідому лобі, на його спущених віках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемішаний з жалем. Він не їв цілий день. Його тягло за живіт. Він накинув на себе свиту, надів шапку та й пішов до шинку поминати святу п¢яницю та запивати сором”.[44] Піднявши руку на батька, Карпо не почуває у своїй душі жодних порухів сумління: “побивши батька, забув про те і нітрішки не жалкував, неначе він побив якого-небудь парубка в шинку.”

Друга “хатня війна” розпочинається після одруження молодшого сина Лавріна. Вважаючи тепер себе повноправним господарем (за українським звичаєм, все батьківське добро переходить у спадок молодшому синові), він перестає вважати на батька, повністю іґноруючи його колишнє право. Кайдашева непотрібність (а він ще здужає і хотів би також порядкувати) приводить до п¢янства.”Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кайдашця”, — говорить він за чаркою горілки в шинку. Йому, як і отцю Харитону із “Старосвітських батюшок…”, нічого не залишається як “зійти зі сцени”. Недаремно нечиста сила водить ним, наказуючи повіситися, втопитися чи зарубатися, і вибирає йому “достойну” смерть утопленика, глузуючи в такий спосіб з його віри у святу п¢ятницю, протягом усього життя сповіданої.

Третя “хатня війна” розпочинається по смерті батька — між двома господарями, мід двома молодими сім¢ями. Карпо продовжує воювати з авторитетами роду, піднімаючи тепер руку на матір: взявши дрючка, він ганятиме за нею, як за чужою йому жінкою. Гризота, присутня в Кайдашевій сім¢ї, — типове явище українського села. Нечуй-Левицький показує, що те саме відбувається на вулиці, між сусідами (наприклад, між Палажкою і Параскою), в їх сім¢ях. А тому, коли баба Палажка намагається знайти спосіб примирення у Кайдашевій сім¢ї (“Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її… геть-геть на гору або й за гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б помирились.”), баба Параска цілком слушно пропонує їй “глянути в дзеркало”: “Подивись, лишень, на себе! Коли б твого чоловіка хто посунув за

діброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то, може б, і між вами був мир.”

Національний комплекс “Кайдашевої сім¢ї” робить громадську спільноту безсилою та абсурдною: біля Кайдашевого двору каторжна гора, на якій не один односельчанин поламав свого воза, проте ніхто не хоче почати розкопувати ту гору. “І як ті люди, — дивується старий Кайдаш, — їздили з такої гори і не розкопали, одколи Семигори стоять.” Так само, як громада не може об¢єднатися, щоб розкопати гору, вона не може подолати хитрого шинкаря Берка. Отже, недаремно в поясненні України отцем Балабухою називається наше нездале батьківство: Богдан Хмельницький одвоював Україну, щоб віддати російському “батюшці” Олексію. У “Чорній раді”(1857) П.Куліша українська “чернь” іде не за аристократом Якимом Сомком, який захищає ієрархію і порядок, а за “свинопасом” Іванцем Брюховецьким, що обіцяє “порівняти Україну”, тобто обіцяє підтримувати таку органічну для неї анархію. Цілком логічно, що новоспечений гетьман веде Україну по шляху “политического ничтожества”, тобто історичної безперспективності, що в результаті й означає “віддатися” сильному чужинцеві. Загалом, якщо простежити, то вся нова українська література говорить про одне й те ж: про фемінний характер української чоловічої вдачі, що, з одного боку, пояснює пасивну, безхарактерну поведінку (“параліч волі”, за О.Забужко), а з іншого — даремний та безглуздий бунт (це “одвоювати — щоб віддати”).

Подивимося на моделювання нових людей у творчості Нечуя-Левицького.

Уривок з роману “Хмари” вперше був опублікований під красномовною назвою — “Новий чоловік”. Ідеологічне українство роману представлене двома поколіннями чоловіків-інтеліґентів. Представник старої ґенерації — Василь Дашкевич. Його історія життя — типова, це історія “батюшок”, старого Кайдаша, Навроцького,— вона яскраво представляє українську сімейну “культуру” — без батьківського авторитету. Марне життя Дашкевича символічно закодовується уві сні: батьківський дім входить в землю, а з ним — церква, все село, велика гора з людьми, хатами, садками, тобто весь світ “пірнає у велику безодню”, розливається безкрає море, що ось-ось поглине самого Василя Дашкевича. Інтерпретація сну виражає самоусвідомлений героєм крах його духовного буття як національної людини: “…Каламутне море заливає Україну, і вона завалюється в його… А я й сам не зчувся, як тонув у тому морі і … втопив свою Ольгу й усіх своїх дітей: одбив їх од свого народу, не передав навіть їм рідної мови, не передав їм симпатій до рідного краю, до народу. Я заблудивсь в дорозі й своїх дітей завів в якійсь нетрі та пущі…”[45].

Представник нового чоловіцтва — Павло Антонович Радюк. Його “молода” позиція має за задумом відбивати активність, енергію, спроможність перебудувати світ на нових засадах. “Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовці; стаємо на бік народу; ми націонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму, який насів на нашу українську національність, на нашу мову, на нашу літературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму і стаємо на бік нашого народу, боронячи його від панства, та ще й чужого, од впливу чужих мов, чужої віри, од впливу всіх чортів і бісів, які тільки посміли покласти свою ворожу руку на наше добро, на наш народ!…”, — так романтично здеклароване “діло” немає реального ґрунту. Воно залишається “носінням народної свити”. У пізніше написаному романі “Над Чорним морем” ми знову зустрічаємо подібного “безґрунтовного” романтика — в образі Віктора Титовича Комашко. Культ дії, перейнятість новим європейським духом пронизує його пафосні промови: “Коли читаю про заграничне сьогочасне життя, про заграничний будь-який рух, то ніби чую пульс того руху, чую одгомін в своєму серці. Серце оживає, душа чогось радіє. Надія світить мені. Люблю життя, люблю ворушню, люблю заглядати вперед, сподіватись чогось, кращого жду з нетерплячкою. Летів би туди, злився з тим життям, та … люблю дуже рідний край… А наше життя? Мертвова однаковість, однотонність… Ні руху, ні свіжої думки: будень, усе будень, — і не знаю, коли те свято буде? Усе мертве, неначе ріки, сковані льодом.”[46] На тлі національної зневоленості новий чоловік Нечуя-Левицького нібито серйозно перейнятий реформуванням життя в рух, динаміку. Однак насправді в цьому новому дусі більше декларативної романтики, ніж реального життя, більше піднесеної теорії, ніж практичної реалізації, більше пасеїстичного комплексу (“Коли б хоч вернулось наше історичне минуле, який-то був би тепер прогрес!…”), більше неприйняття молодого буржуазного духу (“Тепер пішла деморалізація: скрізь панує невгамовний, навіжений потяг до поживи, до грошей, до солоднечі життя, до осолоди втіхами…”), ніж модерного світотворчого діла. Симптоматично, що ті твори, в яких Нечуй-Левицький намагається представити замість пасивного, “жіночого” типу чоловіцтва новий, активний тип, — йому не вдаються, є виразно тенденційними: у них публіцистичний елемент дуже сильно заступає художній.

Незважаючи на декларовану тенденційність, ці обидва романи цікаві ще й як реакція на сексуальну революцію, що активно розгортається у цей час в Європі і знаходить свій відгомін в Україні. Сексуальна революція, як відомо, розпочалася в 30-40 рр. ХІХ ст. і була скерована проти патріархальної системи. Сексуальна свобода для обох статей, рівні освітні можливості, рівне виборче право, загалом реформування в політичній, економічній, соціальній системі в сторону статевої рівності — все це загрожувало “старосвітському” укладу. Сексуальна революція і українська література — загалом дуже цікава тема для досліджень. Різна реакція на її ходу так чи інакше помітна у творчості українських письменників. Можна було б, наприклад, відстежити творення апокаліптично-пророчого дискурсу як продукт консервативно-настроєної свідомості. Попадя Люборацька (“Люборацькі” А.Свидницького) кінець світу пов¢язує з наукою та жіночою свободою: “Що не кажи, а анцихрист або вже народився, або скоро народиться… Де таки видано, щоб дівчат учили, як хлопців?… Ні! Вже останні часи зближаються…” Апокаліптично-пророчий дискурс стосовно нового духу часу — характерна риса художнього світу Нечуя-Левицького. “Настає якийсь дивний час! Варвари вже йдуть не од сходу сонця, не з Азії, а од Заходу, з Парижа, — пророкує протоєрей у “Хмарах”.— Ідуть і покладуть руїнами вже не твердині, не муровані стіни, а церкви й душі людей, всі постанови церкви і держави. Йдуть вони, — і потопчуть ногами сім¢ю, власність, все святе, все велике, коло чого працювали віками великі народи, піклувалися генії, що возвістив сам бог з неба.” Таке кінцесвітнє сказання продовжується у творчості й інших письменників цього часу. Роман Нечуя-Левицького “Над Чорним морем” — одна з перших реакцій на феміністичні ідеї в Україні, які визначають ідеологічні дебати другої половини ХІХ ст. Характерно, що фемінізм нових українських жінок скерований не на власне визволення (Саня Навроцька, яка звикла до свободи змалку, бо її батько “давав волю у всьому” про себе говорить: “А я тепер вільна, як птиця”, вона з острахом ставиться до шлюбу, який може її поневолити). Практичний фемінізм Сані Навроцької — не “національний”, а “космополітичний”, бо ставить перед собою завдання визволити "невільницю Мойсеєвого закону”, “найбільш пригнічене” єврейське жіноцтво. У “Хмарах” та “Над Чорним морем” також зачіпається питання сексуальної свободи. Загалом ставлення Нечуя-Левицького до сексуальності є дуже цікавий аспект, оскільки він дає змогу продовжити ґендерний аналіз українського світу.

Патріархальний міф наділяє чоловіків більшою, ніж у жінок, сексуальною енергією, що забезпечує їм владу у сім¢ї та суспільстві. “Неповноцінність” українського патріархату з його фемінним чоловіцтвом, за Нечуєм-Левицьким, логічно передбачає засудження сексуальності. Тому брутальна сила “животинного потягу” асоціюється в прозаїка, подібно до Т.Шевченка, з жорстокістю, деспотизмом і навіть чужоземним злом. Сексуальність в романі “Над Чорним морем” ідентифікується з грубою матеріальністю і, як така, однозначно викривається. Для негативних персонажів цього твору — грека Аристида Селаброса та малороса Фесенка “животинний потяг” визначає їх бездуховну вдачу. Нечуй-Левицький наділяє Селаброса хижою “сексуальною” красою: його класичне обличчя, героїчна постава, ґрація, гордовитість, дужість (ніби в молодого “бенгальського лева”) нагадують оживлену статую давнього бога Еллади, якому жінки приносять себе в жертву. Подібними рисами красеня й хижака письменник наділяє Фесенка (“Він був схожий на гарного тигра, що тільки що з¢їв між кущами ситеньку козу, встав і облизував та обсмоктував червоним язиком гарячі губи, обмазані гарячою кров¢ю”). Комашко, характеризуючи людський рід, найстрашнішими для культури називає таких апологетів сили і пристраст і. “Хижацька” метафорика (“тигри та пантери людського плем¢я”, “густі хмари яструбів”, “вовки” тощо) передбачає цю агресивну сексуальність, що символічно-узагальнено проявляє також бутт