Роздум перший. История социологии. Минск, 1993.

 

 

НА КАРНАВАЛІ МЕРТВИХ ПОЦІЛУНКІВ

 

ЗМІСТ

 

ПЕРЕДМОВА

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

Роздум перший. До проблеми ґендерного підходу та феміністичної критики в українському літературознавстві.

 

Роздум другий. «Мілена Рудницька…» в ситуації сучасного українського неофемінізму.

 

Роздум третій. Найновіша українська літературна ситуація: від посттоталітаризму до нових тоталітарних концепцій.

 

Роздум четвертий. Тарас Шевченко у «жіночих студіях».

 

Роздум п’ятий. Український світ Нечуя-Левицького: ґендерний підхід.

 

Роздум шостий. Про чоловіка-сатану у прозі Тодося Осьмачки.

 

Роздум сьомий. Фемінний характер української чоловічої вдачі.

 

Роздум восьмий. Завершальний карнавал Юрія Андруховича.

 

Роздум дев´ятий. Постмодернізм Юрія Андруховича у дзеркалі футуризму Михайля Семенка.

 

Роздум десятий. Про “безталання бути жінкою”: з приводу “Польових досліджень…” Оксани Забужко.

 

Роздум одинадцятий. Два любовних романи українського кінця століття, або Юрій Андрухович проти Оксани Забужко.

 

Роздум дванадцятий. Повість “Я, Мілена” О.Забужко у “феміністичному” дзеркалі.

 

Роздум тринадцятий. Естетичне вбивство жінки.

 

Роздум чотирнадцятий. Про романи Євгена Пашковського

 

Роздум п´ятнадцятий. Містична безодня у прозі Олеся Ульяненка.

 

Роздум шістнадцятий. “Дводушність” людини.

 

ЧАСТИНА ДРУГА.

 

Марія Ільницька “Печалі і радощі літературознавки”.

 

Роздум перший.

 

“Карнавал мертвих поцілунків” Миколи Бабака, або чому в українській літературі немає любовних романів?

 

ПІСЛЯМОВА

 

Додаток

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

Моя присутність в літературній критиці 90 рр. була позначена передусім аналізом найновішої української літератури (творчості Є.Пашковського, Ю.Андруховича, О.Забужко, О.Ульяненка та ін.), а також переходом до феміністичної та ґендерної інтерпретації українського літературного матеріалу. До фемінізму в українському суспільстві ставляться якщо не вороже, то насторожено. Я би ніколи не займалася літературним фемінізмом, якби фемінізм був лише західною теорією. Але в українській культурі були присутні такі унікальні постаті, як Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Лариса Косач, Мілена Рудницька, які по-різному переймалися феміністичною модернізацією національної свідомості. Поява в кінці століття праць моїх колег - Тамари Гундорової та Соломії Павличко, що власне продовжували перерваний тоталітаризмом процес творення інтелектуальних дискурсів на оновлення українського культурного простору, великою мірою спонукали й мене до пошуків нових підходів.

Задум цієї книги виник під впливом моєї симпатії до постмодернізму та фемінізму. Мені хотілося також втілити непотрібний для літературно-критичної відстороненості — життєвий матеріал. Я довго боролася зі своєю емоційністю, виробляючи науковий стиль. Художню літературу мені писати заважала моя глибока переконаність у важливості і значущості саме інтелектуальних студій, літературної критики.Але я найшла компроміс,—роздвоївшись. Одна моя незреалізована «душа» шукала розважального слова, щось на зразок живих мемуарів про моє покоління, про мою присутність в літературній богемі, як літературознавки і феміністки. Так народилася Марія Ільницька (прізвище та ім’я позичені від моєї бабусі). Тому стаття «Дводушність людини» має ще й концептуальне значення: вона символічно представляє композицію книги, яка нібито має дві «душі» — літературознавчу, в якій я виступаю здебільшого з ґендерної та феміністичної позиції стосовно матеріалу української літератури, та мемуарну, в якій багато дійсного життєвого матеріалу, конкретно прожитих ситуацій, суб’єктивно та довільно інтерпретованих мною. Оскільки «герої» першої частини залишаються «героями» і в другій частині, то це мало би поєднати дві «душі», досягти бажаної для мене цілісності і в такий спосіб зрівноважити іронічність та серйозність.

Мені хотілося написати живу книгу. Хотілося сказати, що фемінізм, літературознавство – це не лише теорія, що це також –життя, спосіб життя. Адже, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Григорій Грабович, Сергій Квіт – це не якісь віддалені постаті, їхня участь у моємі житті така посутня і вагома, з ними пов’язаний великий емоційний досвід, який спонукав багато моїх втілених і невтілених «феміністичних роздумів».