Повість «Я, Мілена» О.Забужко у «феміністичному» дзеркалі.

В українському суспільстві народжується нове дитя — феміністична фобія. Фемінізм як культурне поняття, здається, не приживається в нашій свідомості. Натомість розгулює бульварне уявлення про фемінізм як сексуальну патологію, ворога сім’ї та держави, нервове збочення окремих хворих жінок і т.п. Серед патріотично настроєної інтелігенції негативне уявлення про жіночі студії стимулює і так званий “жеребкінський” фемінізм харківської школи з його яскраво вираженим шовіністичним спрямуванням і патологічною ненавистю до всього українського. Відродження феміністичного духу в кінці нашого століття зумовлене появою талановитої жіночої еліти: в українському літературознавстві цей факт став уже очевидним. А коли з’являється покоління талановитих жінок, неминуче виникає своєрідна елітарна стратегія, коли жінка переживає свою обраність, свою причетність до культурного процесу, свою віднайденість у слові. Фемінізм з його протистоянням статевій дискримінації є передусім тісно пов’язаний з процесом культурного самостворення жінки. Поняття, що сформувала про жінку патріархальна ідеологія, є одностороннім та історично тимчасовим. У культурному русі, яким став фемінізм ХХ ст., переосмислюються владні суспільні структури та прочитується іделогічне, міфологічне мовлення, що забезпечує панування однієї статі над іншою. Замість чоловічого /традиційного/ уявлення про жінку оформляється власне уявлення жінки про саму себе, про своє призначення, що цілком закономірно вступає у суперечність з міфами патріархальної культури. Так у кінці ХІХ ст. в українській літературі замість традиційноі — покритої та зневаженої— народилася ідея царствуючої жіночості. Феміністична повість О.Кобилянської “Царівна” стала символічною предтечею нового віку, в якому еволюція чоловічо-жіночого світу зазнає радикальних змін. Якщо до цього часу українська література була літературою про пропащу чоловічу силу і жіночу недолю, то тепер вона започатковувала жіночий образ української людини, яка стає сама собі ціллю і успішно самостверджується: “ненормальний” для традиційного літературного дискурсу happy end та вітальний оптимізм. Українська феміністична ідея провокувала і моделювала у своїх ідеальних рефлексіях також образ героічного рицарства. “Я хотіла би, — писала О.Кобилянська, — щоб всі українці були орлами… Так беріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би світочем для других і потіхою у вашім життю, чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги.” Фемінізм в Україні від своїх початків знімав характерну для світового фемінізму “війну” між статями, оскільки українська чоловіча стать була безсила і поневолена. Недаремно досліджуючи історичну ситуацію України, М.Богачевська-Хомяк приходить до висновку, що “жодне з визначень фемінізму — від найліберальнішого до найрадикальнішого— не можна прикласти до українського жіночого руху”[67]. Однак попри традицію національного фемінізму, або, “прагматичного”, як його називає Марта Богачевська-Хомяк, цілком можливе виникнення в сучасній ситуації модерного неофемінізму з його власне проблемами статевої дискримінації, критикою цивілізації як домінування чоловічого начала, чоловічих традицій влади та насильства. Такий космополітичний характер фемінізму є культурним намаганням виявляти та аналізувати архетипну модель всякого гноблення і поневолення, закладену у міжстатевих стосунках. Відома американська дослідниця Кейт Мілет у своїй книзі “Сексуальна політика” на матеріалі літературних творів доходить висновку, цілком закономірному у таких студіях: “якщо не покінчити з ідеологією реальної чи уявної чоловічої сили, якщо не перестати чіплятися за чоловічу вищість за правом народження, то всі системи гноблення й далі функціонуватимуть — просто через те, що матимуть логічне та емоційне виправдання в споконвічних людських взаєминах.”[68]

Українська література — благодатний матеріал для феміністичної критики. Однак тільки уявлення про фемінізм як культурне поняття, а про феміністичну критику як одну з методологічних стратегій сучасної літературної науки може забезпечити нормальне /культурне/ побутування даного явища в Україні. Адже сьогодні феміністична позиція залишається у суспільній свідомості чимось непристойним і таким, про що часто не мають уявлення. Наприклад, повість О.Забужко “Я, Мілена”, надруковану 1998 року “Кур’єром Кривбасу”, була не взята до антології жіночої прози під редакцією В.Даниленка, оскільки, на думку упорядника, вона представляє феміністичну, отож, очевидно, не пристойну жіночу позицію. Парадоксальним є і той факт, що письменниця, котра поетично сконцентрувала власне жіночий фаталізм, яка так іронічно “підставила” фемінізм у своєму першому романі і не перестає це робити далі, стала символом українського фемінізму, що дискредитує традиційну жіночість. У той час, як, наприклад, роман С.Майданської “Землетрус” із своїм дійсно феміністичним настроєм не представляє літературної небезпеки для вище згаданої антології. Хоча при уважному прочитанні саме цей роман можна було би вважати ідейним предтечою “Польових досліджень…” О.Забужко.

Все, про що пише О.Забужко, символічно означує боротьбу інтелекту з уготованою людині, передусім жінці, життєвою реальністю. Повість “Я,Мілена” нагадує уже відому читачеві шалену, дещо неврівноважену, невротичну оповідь, спонукану внутрішнім гоном бунтівливої особистості. Іронічна позиція письменниці, що межує із нігілізмом, втілює глибоко пізнане ошуканство, коли від світу чудес не чекають. Це позиція усамітненої свідомості, котра зневірившись, збагнула власне безсилля. О.Забужко знає, що жіноче існуваня — це безкінечний театр для чоловіків-глядачів, це вічна неможливість бути собою, це суцільна фальш. Цю сутність виражає передусім художня структура повісті. “Я, Мілену” можна читати як пародію на популярну жіночу передачу “Я сама”, як авторську іронію з приводу свого скандального роману “Польові дослідження з українського сексу”, коли твір, що за наміром мав втілити актуальну філософічність жіночого та національного буття, обертається в читацькому “споживанні” сексуально розбещеною картинкою; як символічну жіночу долю в образі Мілени і загалом як сповідь письменниці в цьому театрі необхідних маскувань. Мотив оборотня, мотив двійництва багато смисловий в повісті. З одного боку, це концептуальний прийом спародійованої телепередачі, котра символізує боротьбу двох позицій — феміністичної та традиційної, з іншого — це поширена у світовій літературі екзистенційна проблематика.. Двійництво в О.Забужко дає змогу проаналізувати модерне жіноче буття, амбівалентне за своїм характером. “В жінці, як в церкві, до якої забіг біс і молиться”, — як скаже Марія Столярова.

Героїня О.Забужко — романтично скерована благородними феміністично-патріотичними намірами: здійснити своє професійне життя на благо українського суспільства. Однак Міленине романтичне трансцендентування до світу зазнає натуралістичного оборотня. Замість уявного просвітленого образу, що має виразити “ніжність, і біль, і гордість за мужню й мовчазну жіноцьку “стожильність”, що має допомогти українській жінці знайти себе у нашому складному часі, — само собою твориться, органічно і закономірно, цілковито протилежний образ — вульгарної, сексуально розбещеної, хтивої і жаданої чоловіками і жінками екзотичної самки-нарциски, чиє успішне багатосерійне самоспоглядання і самовиставляння стає улюбленою потіхою фанатичного глядацтва. Замість того, щоб самостверджуватися і спонукати до цього подруг-сестер, Мілена явно і публічно самознищується (”… Мілена зі стогоном закрила голову руками: її ятрило глевке, і, головне ж, незаслужене почуття поразки — адже вона якраз усе робила як слід, старалась і викладалась, як навіжена, перепрацьовувалась… а тепер у студії сиділа та якась огида, підморгувала й на щось брудне натякала, і ніхто, головне, не завважив різниці!”).Отже, намагання представити жінку в новому статусі — незалежної і самодостатньої особистості — в культурному просторі з традиційним поняттям про жінку як бажаного чи небажаного сексуального об’єкта так чи інакше приречене на провал. Боротьба реальної “передекранної Мілени” з “екранною спокусницею” як боротьба творця із своїм твором-образом, що вийшов із-під контролю і зажив “злочинним” життям набуває символічного двобою жіночої плоті та жіночої душі. Закономірно перемагає плоть. Поразка — загалом симптоматичне явище в творчості О.Забужко. Це дає підстави багатьом стверджувати, що письменниця — більше антифеміністка, ніж феміністка. Цьому сприяє й іронічна дистанція, яку неминуче зберігає у своїх творах письменниця. Іронік за допомогою свого розуму може піддати сумніву будь-яку ідею, розхитати будь-які авторитети. Іронічна насмішка, як це звучить не парадоксально, у повісті дійсно розвінчальна для жіночого існування, екзистенційний смисл якого зводиться до ніщоти, абсолютної неспроможності звільнитися з цивілізаційної в’язниці. О.Забужко свідома того, що ментально невизначальна жіночість, в якій співіснує “феміністичне”(якщо під ним розуміти активну позицію самоствердження) та “антифеміністичне” (як пасивна позиція самознищення, самознецінення), в межах раціонально регламентованої культури неспроможна знайти своє адекватне вираження.

Цілком очевидно, що жінка приходить у світ, де вже склалося патріархальне уявлення про неї, як гріховну тілесність, як саму лише сексуальність. І власне жінка як така є нормою для чоловічого традиційного світу. Як така згодом вона стає нормою і для себе самої. Прагнення фемінізму подолати це традиційне уявлення про жінку вбачається чимось зловіще непристойним. Не лише для чоловіків (що само собою зрозуміло, адже інша жінка для них просто є не бажана і небезпечна). Але й для жіноцтва, котре в переважній більшості є консервативним, фемінізм також незрозумілий. Мілена в О.Забужко як сексуальний об’єкт повністю перемагає Мілену з її духовним трансцендентуванням до світу (О.Забужко при цьому іронізує над романтичними мріями своєї героїні, у «чоловічому» світі вони дійсно стають до непристойного мріями школярки-відмінниці). Такою романтичною мрією є прагення героїні створити феміністичну передачу. Адже результатом феміністичних студій з його пафосом сестринства і жіночої взаємодопомоги стає новоязичницька оргія, в якій жінка-феміністка перетворюється на божество, символ плотської розпущеності, до якого в екстатичному пориві звернене як чоловіцтво, так і жіноцтво.

Жінка в О.Забужко — завжди сексуально активна. Надмір сексуальної енергії зударяється з інтелектуальним поривом, проза від цього стає особливо плотська, тілесно-жіноча, детально-інтимна, що поєднується з… ностальгійною самотністю. Героїні повісті — “зарадненькі” або “незарадненькі” самочки, істерички-невропатки, мазохістки із жорстокими еротичними фантазіями, одним словом, імпульсивно-неврівноважена, заздрісна, фанатична, сексуально розбещена, нещасна “бабота”. Через таку надмірну плотськість прозі О.Забужко не вистачає благородства воістино модерного феміністичного духу, як це було в творчості О.Кобилянської або в Лесі Українки. Або як це спостерігається у сучасній прозі С.Майданської. Виходячи з того, що чоловіче начало проявляє себе як дух, котрий поривається за межі людського, а жіноче — як душа, що спрямована до єдності та любові, Н.Хамітов робить висновок, що туга чоловіка та жінки мають свою специфічну особливість: “Чоловіча туга — це переживання нереалізованності в бутті за межами роду, в той час як туга жінки є переживанням нереалізованності і самотності в межах роду. ”[69] Героїня О.Забужко — дійсно відповідаю такому чоловічому уявленню про жіночу особистість. У “Польових дослідженнях” прозвучав жіночий плач-реквієм над родовим /національним/ світом разом з усвідомленою неможливістю роду-сім’ї. У кінці повісті “Я, Мілена” героїня приєднується “до сонму” всіх тих незліченних покинутих жінок — “куди так невхильно прошкувала від початку”. Її бажання сховатися від усіх життєвих незгод у затишній домівці біля коханого чоловіка, її рожева жіноча мрія (зовсім не феміністична!) бути просто дружиною свого чоловіка, а не сексуально розбещеним телевізійним образом-привидом, — банально нездійсненна. І тут, як і в попередньому романі, чоловік визначає її нещасну долю. Цивілізація, що символізує перемогу чоловічого над жіночим, що утверджує абсолютну значимість чоловічого бажання, ця цивілізація вибирає телевізійний тиражований секс-привид. Вся повість О.Забужко — це насмішка над ніщотою жіночого життя-буття, над його суєтною реальністю, недаремно і так званий “фемінізм” ведучої стає потішним для чоловіків релігійним “лесбіянством”. І за цією іронією ховаться ностальгійна туга, оскільки всі звичні та стійкі цінності втрачають смисл, народжуючи неподолану самотність у світі буденності. Самотність — означену Бердяєвим як “тугу за трансцендентним”, тугу, “ що спрямована до вищого світу і супроводжується почуттям нікчемності, пустоти, тлінності цього світу”, тугу, що означає велику безодню між людиною і трансцендентним.[70] Жінка через свою “надмірну” плоть особливо гостро може відчувати таку тугу. І саме в цій іронічності над жіночими, “бабськими” межами, разом з відчуттям неможливості саме в них і реалізуватися виникає необхідність не бажаної, а спровокованої сильної жіночої позиції в О.Забужко. Однак якщо фемінізм у своїй найблагороднішій, дійсно елітарній іпостасі, виходячи за межі патріархальної культури, робить спробу створити новий культурний міф, то проза О.Забужко немає такого міфотворчого завдання. Хоча вона і констатує драматичну розколотість людського буття на статі і переживання жінкою неймовірної самотності і безталання через невтолену жадобу утраченої єдності. Але у повісті перемагає звірожіноче, плотське начало над душевністю-духовністю, підтверджуючи патріархальне уявлення про жінку як джерело чуттєвості та гріха.