Дослідження територіального розвитку Львова

Незважаючи на те що в місті вже розроблена досить детальна карта містобудівного зонування міської території, яка спирається на пропозиції проекту генплану, нижче дається більш узагальнена класифікація відокремлених частин міста, що складають його основні планувальні частини і формують характер територіальної організації міста. Ідентифікація даних районів заснована на розпізнанні на плані міста територій, межі яких визначаються змінами природних ландшафтів, елементами транспортної інфраструктури або межами забудованих і вільних територій, в межах яких, незважаючи на локальні відмінності, в цілому зберігається достатня однорідність забудови, її щільності, функціонального використання, а також загальний природний ландшафт в порівнянні з територіями поза виявлених кордонів.

У міжвоєнне двадцятиліття Львів вступив у кордони 1871 p., які залишалися незмінними аж до 1930 р. Площа Львова становила 32,4 кв. км². Перша згадка про Львів датована 1256 р. Його було закладено галицько-волинським князем Данилом Романовичем. Спочатку Львів, які і абсолютна більшість міських поселень Галицько-Волинської держави, був невеликим містом, кількість жителів якого становила близько декількох сотень осіб. Однак розташування на перехресті важливих торгових шляхів привело до швидкого економічного розвитку міста.[1]

Дослідження територіального розвитку, а також вивчення демографічного і історико-географічних аспектів має важливе значення для визначення тенденцій загального суспільного розвитку Західного регіону України, особливо в період демографічної кризи в державі. Адже Львів є найбільшим за кількістю приєднаний територій та включно населення на заході України, розвиток агломерації вагомо впливає на розвиток не лише Львівської області, але й всього макрорегіону.[2] Крім цього, зважаючи на особливу роль Галичини, й зокрема Львова, в процесі розвитку української нації. Вивчення територіального розвитку є важливим напрямком дослідження в питаннях населення та розселення. В українській географічній науці цей напрямок досліджень геоурбанізація розвивається вже впродовж багатьох десятиріч. Зокрема, систему міських поселень України, а також її регіонів, в тому числі міські агломерації, вивчали Ю. Пітюренко, А. Степаненко[3]

Львів - це давнє місто, одне з найбільших в Україні. Тому є багато публікації про населення Львова і прилеглих міських поселень, які з’явилися ще до початку Другої світової війни. Розвиток Львова досліджували відомі українські та польські науковці австрійського та міжвоєнного періоду. Серед публікацій довоєнного періоду про Львів особливої уваги заслуговують наукові праці відомого українського географа О. Степанів[4]

У повоєнний період демографічний розвиток Львова було досліджено в деяких узагальнюючих наукових виданнях, присвячених історії Львова. Проте у них передусім було представлено історичні нариси про місто. Окремо населення Львова досліджував Р. Кісь[5]

У 1910 р. у Львові разом з найближчими приміськими селами, які вже давно становили разом з ним суцільну забудову, проживало близько 230 тис. осіб, з них 206 тис. осіб – безпосередньо у Львові. У роки Першої світової війни демографічний розвиток Львова припинився. Кількість його населення дещо зменшилася. Повільно розвивалося місто також в міжвоєнний період. Проте, в 30-х роках ХХ ст. змінилася територіальна структура Львова, зокрема суттєво розширилися його адміністративні межі. У травні 1930 р. до Львова приєднано Голоско Мале, Замарстинів, Знесіння, Клепарів, Кульпарків, Сигнівку та частини деяких інших приміських громад, про що детальніше розглянемо далі. Завдяки цьому населення міста збільшилося майже на 35 тис. осіб.

В останні десятиріччя демографічний аспект територіального розвитку Львова вивчав М. Капраль[6]. Важливі питання демографічного розвитку Львова та прилеглих поселень висвітлено в монографії Р. Лозинського, присвяченій етнічному складу населення міста[7].

Плани розширення міської території розгля­далися, починаючи з 1901 p., але з різних причин їх щоразу відкладали до кращих часів. У 1919 р., після закінчення українсько-польської війни, на засіданні міської Ради було створено спеціальну комісію, яка займалася справами включення під­міських ґмін до складу міста. Перші проекти перед­бачали приєднання до Львова найбільш пов'язаних з ним територій - Знесіння, Замарстинова і Клепарова, які лежали на північ від міста. Згодом стали розглядати можливість включення до міської те­риторії всіх сусідніх ґмін. Урешті-решт були сфор­мульовані три концепції: мінімальна (приєднання трьох згаданих північних ґмін), максимальна (включення майже всіх сусідніх ґмін) і середня. Останні дві концепції обґрунтував професор Львівської політехніки Іґнаци Тадеуш Дрекслер (1878-1930) у праці "Великий Львів", опубліко­ваній у 1920 р. Саме ця праця найчастіше бралася за основу при обговоренні питання розширення Львова на засіданнях міської Ради[8].

Плани збільшення міста наразилися на опір місцевих влад Львівського повіту, підміських ґмін (крім Клепарова) і львівського воєводи. Однак тери­торіальна суперечка закінчилася перемогою міської влади: 10 квітня 1930 р. з'явилося розпорядження Ради міністрів Польщі про збільшення території міста за рахунок підміських теренів. В основу цього рішення було покладено середню концепцію І. Дрекслера: зі складу Львівського повіту місту були пе­редані ґміни Замарстинів, Клепарів, Голоско Мале, Знесіння, Сигнівка і Кульпарків, а також частини ґмін Білогорща, Козельники і Кривчиці. У підсумку територія міста зросла більш ніж удвічі і становила відтак 66,9 кв. км. Львів посів п'яте місце за площею в польській державі, поступаючись Варшаві, Віль­нюсу (Вільно), Познаню й Бидґощу[9].

Міжвоєнний Львів спершу адміністративно ділився на п'ять дільниць: колишні Галицьке, Краківське, Жовківське і Личаківське передмістя (відповідно дільниці I-IV) і Середмістя (дільниця V). У 1928 р. з частини Краківського і Галицького перед­мість виокремили шосту дільницю - Новий Світ. У 1930 p., після збільшення території міста, впровадили адміністративний поділ Львова на дев'ять дільниць, при цьому змінилися межі дільниць I-IV і додатково утворилися ще три дільниці: VII (Левандівка, Сиг­нівка, Білогорща і частина Клепарова), VIII (Замар­стинів, Голоско Мале, і решта Клепарова) і IX (утво­рена з частини колишньої дільниці III і Знесіння). У 1934 повернулися до шести дільниць, але в 1937 знову утворили дев'ять. У трьох дільницях (II, III і-V), в тому числі в Середмісті, переважало єврейське населення, в решті - польське[10].

Особливістю розвитку Львова у радянський період був доволі швидкий територіальний розвиток міста. Межі Львова постійно збільшувалися за рахунок території навколишніх сільських поселень. В 50-70-х роках ХХ ст. до Львова було приєднано такі сільські поселення: Лисеничі, Котельники, Боднарівка, Богданівна, Гори, Кам’янка, Нові Збоїща, Колонія, Голосівка, Скнилівок, Підсигнівку, Сихів, Старі Збоїща, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці, Білогорща. В радянський період економічний розвиток Львова спричинив формування навколо нього урбанізованої зони, яка охоплювала багато прилеглих сіл та декілька міських поселень. Зокрема, розпочався розвиток міських поселень, які в науковій літературі, зазвичай, називають «супутниками» великих міст. Деякі з них існували ще до Другої світової війни, проте здебільшого це були невеликі сільські поселення. Зокрема, найбільшим містом-супутником Львова нині є Винники. Це поселення отримало статус міста ще в 30-х роках ХХ ст.[11]

Винники розвивалися передусім як промислове містечко, зокрема, в ньому працювала тютюнова фабрика. Демографічний розвиток іншого міста-супутника - Дублян - передусім пов'язаний з тим, що в ньому було розташовано доволі великий науковий заклад - Львівський сільськогосподарський інститут. Розташоване на північному заході від Львова селище міського типу Брюховичі ще в ХІХ ст. було відоме як рекреаційний центр, місце відпочинку львів’ян. Після Другої світової війни у ньому було збудовано декілька доволі великих санаторіїв, кількість жителів селища суттєво збільшилася. На захід від обласного центру виникло селище Рудно. Крім Дублян, всі перелічені вище поселення було підпорядковано Львівській міській раді.

Крім зазначених вище поселень, розвивалися також інші, розміщені поблизу Львова міста, зокрема Городок, Жовква, Пустомити. Проте розвиток цих міст відбувався як центрів адміністративних районів.

Територіальний розвиток вплинув на розташовані навколо адміністративні райони. Зокрема, за 1959-1989 рр. в усіх них кількість населення дещо збільшилася, незважаючи на те, що в багатьох інших адміністративних районах Львівської області кількість жителів зменшилася внаслідок міграції жителів сіл у міста. В розміщених навколо Львова районах першочергово розвивалися сільські поселення, безпосередньо прилеглі до міста[12].

В останні роки кількість жителів Львова почала поступово збільшуватися. Проте, подальший демографічний розвиток міста затримується через відсутність вільної території. За щільністю забудови, кількістю жителів в розрахунку на 1 км. кв., Львів посідає перше місце в Україні серед великих міст. Тому доцільним є розширення його територіальних меж, підпорядкування Львівській міській раді нових територій і населених пунктів.

Зокрема, доцільно адміністративно підпорядкувати Львівській міськраді м. Дубляни. Зважаючи на невелику віддаленість від міста Львова (7 км), а також тісний зв’язок його жителів з обласним центром, доцільність включення Дублян до складу території, підпорядкованої Львівській міській раді, уже давно зазначалася науковцями, а також спеціалістами з управління. Крім м. Дублян, доцільним, на наш погляд, є також підпорядкування Львівській міській раді, або безпосередньо включення в межі Львова, таких сільських поселень Пустомитівського району, як: Сокільники, Зубра, Лисиничі, Зимна Вода, Лапаївка, а також с. Малахів Жовківського району. Житлові квартали цих населених пунктів вже давно становлять суцільну забудову з територією, яка підпорядкована Львівській міськраді. Майже всі ці села розташовані вздовж головних автомобільних трас, які ведуть до Львова, й уже тривалий період є зонами активного господарського освоєння. Більшість з них розташовано всередині Львівської кільцевої дороги, яка обмежує Львів на сході, півдні та заході. Населення цих сільських поселень перебуває у тісному зв’язку з обласним центром. Зокрема, місцем роботи жителів цих поселень є, здебільшого, Львів. Економічно, організаційно, культурно вони також тяжіють до Львова.

Такі адміністративно-територіальні зміни сприятимуть оптимізації схеми управління містом, сприятимуть пришвидшенню розвитку як Львова, так й населених пунктів, які запропоновано підпорядкувати Львівській міській раді, або безпосередньо включити у межі міста.

 

 

2. Територіальні зміни у другій половині ХХ ст.

 

 

1956 р. Рада Міністрів УРСР затвердила гене­ральний план розвитку Львова до 1970 року. В ос­нову проектного рішення було покладено ідею роз­витку міста 30-х років XX ст., яка полягала у його зростанні шляхом залучення до вже існуючої тери­торії навколишніх населених пунктів і подальшому розвитку радіально-кільцевого планування. Ще 1950 р. на основі Облпроекту створено Львівську філію інституту Діпроміст - основну проектну ор­ганізацію по забудові міста. При міськвиконкомі виникла служба єдиного замовника по будівництву житла та об'єктів соцкультпобуту - управління ка­пітального будівництва.[13]

Введення в законну дію будівельного статуту сприяло активізації розробок планів регуляції, в першу чергу столичного міста, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., у яких важливе значення надавалося естетиці та гігієні міста, передбачався розвиток вуличної мережі, площ та забудування всередині будівельних блоків з урахуванням висоти будинків, типів фасадів. Необхідність в опрацюванні даного плану була спричинена: 1) значним збільшенням кількості мешканців (зокрема Львова), і в зв’язку з тим потребою в торгівлі, промисловості, будівельному русі, а особливо комунікацій; 2) відведенням нових обширних будівельних теренів під забудову; 3) включенням у забудовану територію міста підміських громад; 4) необхідністю відбудування дільниць, знищених внаслідок стихійних лих (пожеж, повені і т. п.)[14].

Однак темпи розвитку міста випередили плани і будівники через невідповідно обрану стратегію припустилися багатьох помилок. Промислові зони, що розвивалися на базі старих заводів та фабрик, опинилися по середині міста. Це утруднило ра­ціональний розвиток транспортних мереж. Через швидкі темпи розвитку промислової та науково-технічної галузей різко виросла потреба міста у масовому будівництві житла. Не тільки житлові, але і певна кількість громадських споруд, проекти яких розроблялися після проголошення М. С. Хру­щовим девізу "боротьби з надмірностями" за своїм ідейним задумом дуже нагадують будинки кінця 30-х років XX ст. у Львові. Відлуння подібних ідей виразно прослідковується і в наступних планах розвитку міста (1956,1962).

Отже, генеральний план міста 1956-1970 pp. вже на самому початку своєї реалізації значно відставав своїми прогнозами на майбутнє від реальної картини розвитку міста, що призвело до певної стихійності[15].

У 1966 р. інститут "Діпроміст" розробив інший план розвитку Львова до 1980 року. Цим новим про­ектом історично сформована частина міста розгля­далася як стале середовище, що не підлягає суттєвим змінам, а навпаки, є охоронною територією, і тому все будівництво, що мало провадитися в її межах, мало бути підпорядковане історичній забудові. Все нове масове, переважно житлове, будівництво ви­носилося на околиці міста. Окрім зазначених про­мислово-складських зон, було виділено чотири основні райони планування (Центральний - у межах щільної забудови попередніх періодів; Пів­нічний - розташований на території приміських селищ Голоско і Збоїська; Південний - на місці селищ Козельники, Бондарівка, Скнилів; Східний -що простягається на схід від вул. Зеленої і верхньої частини вул. Личаківської, де межує з масивом Вин-никівського лісу), а також три великих промислово-складських зони (Північна, Сихівська, Ряснянська)2. Основними недоліками цього генплану були: різке розмежування історично сформованого центру із житлом, розташованим у иовосформованих пери­ферійних спальних районах міста; швидкісна індус­тріалізація міста без врахування аспекту історичної значущості території.

Як в міжвоєнний і повоєнний періоди, так і в но­вому генплані велике значення надавалося перепро­ектуванню Північного району Львова з закладенням основної магістралі, яка би могла продовжити про­спект Свободи на північ. Шляхом знесення мало­цінної забудови навколо магістралі мало формува­тися продовження загальноміського центру; схема розвитку міста з радіальної мала би перетворитися у радіально-концентричну, що дало б змогу об'єднати зони новобудов з новими центрами у єдину систему і забезпечити транспортну доступність до центру міста.

Планувалося побудувати три кільцеві магістралі та об'їзну швидкісну дорогу. Тоді вперше обговорю­валося питання необхідності будівництва мережі підземного трамваю[16].

У 1976 p., під керівництвом Я. Новаківського, було розроблено проект детального планування ре­конструкції Львова, яким обґрунтовано концепцію формування поліцентричної системи центру міста, що була прийнята за основу у наступному генераль­ному плані Львова у 1993 р. Намічалося перенести за межі центру не властиві йому функції, впорядку­вати транспортні магістралі таким чином, щоб збе­регти планувальну структуру історичного центру і винести за його межі транзитний рух. Центральна частина міста виділялася в єдину велику зону, якій мали надати охоронний статус. 1975 р. створили Львівський державний історико-архітектурний за­повідник на території з історичною забудовою, що займала площу 120 га, де було розташовано 249 пам'яток архітектури. Вперше на теренах СРСР за­повідною була оголошена не окрема пам'ятка, а велика ділянка міста, де зберігся унікальний архі­тектурно-містобудівельний ансамбль княжого та се­редньовічного Львова.

У проекті розвитку Львова заклали прогнози, що у 2010 році населення міста зросте до мільйона. У зв'язку з цим територія міста значно збільшиться за рахунок спальних районів, розташованих на око­лицях. Історичний центр опинився б поза межами пішохідної доступності. Тому основною ідеєю про­екту була також відмова від молоцентричності й перехід до поліцентричної системи міських центрів.