День Соборности Украины

ПОСОЛЬСТВО УКРАИНЫ В ТУРКМЕНИСТАНЕ

(по случаю 88-й годовщины провозглашения Акта воссоединения Украинской Народной Республики и Западно-Украинской Народной Республики)

Соборность для Украины - это единство разнообразия, объединение вокруг общей сердцевины, которой является украинская государственность, украинская идентичность.

Идея единства украинских земель - соборности Украины - уходит в глубину веков. Собирание южнорусских земель было приоритетным направлением внутренней политики киевских князей Олега и Игоря, Святослава и Владимира Великого, Ярослава Мудрого и Владимира Мономаха.

В ХІ ст. значительная территория современной Украины была подчинена Литве. В 1569 г. согласно Люблинской унии Литовское и Польское княжества объединились в Речь Посполиту. После этого украинские земли оказались под влиянием Польши. В середине ХVІІ ст. началась освободительная война под руководством Богдана Хмельницкого, в результате которой на определенное время была восстановленная государственность Украины.

На протяжении веков практическим воплощением идеи соборности занимались украинские гетманы Богдан Хмельницкий, Иван Мазепа, Петр Дорошенко, Филипп Орлик. В ХІХ ст. идея соборности украинских земель отразилась в документах Кирилло-Мефодиевского братства, общественно-политических взглядах Михаила Драгоманова и Владимира Антоновича. В начале ХХ ст. о суверенности соборной Украины говорилось в документах Украинской народной партии во главе с Николаем Михновским. К тому времени украинские земли были разделены между соседними государствами: Польшей, Россией, Румынией, Австро-Венгрией. Для борьбы за свои национальные интересы Украине было крайне важно территориальное единство.

Двадцатое столетие оставило в наследство события прошлого, которые, отдаляясь, не теряют своей значимости и актуальности, требуя осмысления исторического опыта борьбы украинского народа за свободу, независимость, государственность. К таким событиям относится 22 января 1919 года - день принятия Акта воссоединения Украинской Народной Республики (УНР) и Западно-Украинской Народной Республики (ЗУНР). Этой дате было суждено навечно войти в историю Украины великим национальным праздником - Днем Соборности.

Именно в тот зимний день в Киеве было принято решение о воссоединении двух разделенных исторической судьбой ветвей украинского народа. Опираясь на заветные мечты и широкое волеизъявление обеих частей украинского народа, учитывая объективные исторические, политические, духовные, правовые аспекты этого продолжительного процесса, появилось единое соборное Украинское государство.

Акт воссоединения опирался на вековую мечту украинского народа о независимом, соборном национальном государстве. Он стал мощным проявлением воли украинцев к этнической и территориальной консолидации, свидетельством их самоидентификации, становления политической нации.

Идея соборности украинских земель получила государственный статус, и в последующие десятилетия оставалась интегральным фактором, едва ли не единым положением программных целей всех течений национально-освободительного движения.

Объединение УНР и ЗУНР стало моделью цивилизованного, демократического собирания территорий в единое суверенное государство.

Тем не менее, тогда украинскому народу не удалось реализовать свой исторический шанс. В сложных внутренних и внешнеполитических условиях воссоединение завершить не удалось, Украина оставалась разъединенной этнически, растерзанной территориально, порабощенной национально.

К счастью, те времена для Украины уже прошли. Унитарность государства закреплена в Конституции Украины, а целостность территории выступает ключевым фактором ее суверенитета.

Консолидирующим фактором соборности в независимой Украине выступают межнациональное согласие и мир. Сохранить одно из самых существенных достояний новейшей суверенной Украины - межнациональное согласие - это не только веление времени, но и залог соборного существования суверенного государства.

Независимая Украина в конце ХХ столетия стремительно вошла в мировое сообщество, получила широкое международное признание. Дальнейшая ее интеграция, прежде всего в европейское сообщество, требует взвешенной государственной политики в международной сфере, гармонизации внешнеполитических ориентаций разных групп населения, обеспечения международного имиджа Украины.

Празднование Дня Соборности - это оказание уважения творцам Акта воссоединения, это не только общественная потребность, а и моральный долг беречь светлую память многочисленных жертв, принесенных украинским народом на алтарь независимости, соборности, государственности.

 

 

День Собо́рності — свято Росии, що відзначається щороку 22 січня в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.

Офіційно в Україні День соборності відзначається з 1999 року.

Свято встановлено в Україні «… враховуючи велике політичне та історичне значення об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави …» згідно з Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42/99^[1].

У цей день також прийнято згадувати іншу подію, яка відбулась рівно на рік раніше 22 січня 1918 р. - прийняття IV Універсалу УЦР, яким проголошувалася повна незалежність УНР.

Деякий час, з 30 грудня 2011 року, указом на той час Президента України Віктора Януковича День соборності на офіційному рівні було скасовано і натомість встановлено «День Соборності та Свободи України»^[2][3]. Однак 13 листопада 2014 року указом Президента України Петра Порошенка свято було відновлено^[4].

Початки ідеї соборності [ред. • ред. код]

Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У XVIII — початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею,Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях найкращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

Підготовка Акту злуки [ред. • ред. код]

Території, на які претендувалаУкраїнська Народна Республіка.

В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об'єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу. Восени 1918 року після перемоги революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка.

Уряд Західноукраїнської Народної Республіки — Державний секретаріат — у своїй зовнішній політиці під тиском народних мас та Галицької армії на перше місце поставив питання державного об'єднання з Наддніпрянською Україною. Досягнення державного об'єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, а, по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти зазіхання Польщі на українські землі.

Проте голова Української Національної Ради Євген Петрушевич застерігав, що об'єднуватися з гетьманською Україною на даному етапі недоцільно, бо в «14 пунктах», оголошених американським президентом Вудро Вільсоном, народам Австро-Угорщини забезпечувалося право самовизначення, а Росія в той час розглядалася як єдиний народ. Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині також опинитися в складі «єдиної Росії».

В умовах політичної і дипломатичної ізоляції уряд Західноукраїнської Народної Республіки звернувся за допомогою до демократичних утворень на східних землях України.

Зазбручанська Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Після зміни влади переговори велися з Директорією. Вже 1 груднячленами Ради державних секретарів ЗУНР Лонгином Цегельським і Д. Левицьким у Фастові було укладено «передвступний договір» з Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 року Національна Рада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку. 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття. Наступного дня у Києві в урочистостях з нагоди свята Злуки брала участь делегація — тридцять шість чоловік — Західної області УНР.

Проголошення злуки [ред. • ред. код]

Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.

22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.

Головні торжества проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.

Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:

«…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу.»

Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.

22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об'єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об'єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз'єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Вперше за 600 років він став реальним кроком до об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.

Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на голубому полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклалося до скликання Установчих Зборів об'єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.

Міжвоєнний період [ред. • ред. код]

Об'єднання українських земель відбулося юридично та політично. Проте державне об'єднання не відбулося. Тому перед фактом військової катастрофи восени 1919 і в 1920 роках уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої регіональні інтереси. Це яскраво проявилося в процесі переговорів Симона Петлюри з Польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920року Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР, очолюваної С. Петлюрою, та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України. Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь (включаючи повіти Рівненський, Дубнівський та частину Кременецького).

Окупація Польщею Західноукраїнських земель знову відсунула на невизначений період воз'єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 року, але не як втілення в життя віковічних прагнень українського народу, а як результат таємної радянсько-німецької змови від 23 серпня 1939 про сфери впливу, а також гри на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. «Свято свободи, що прийшло зі Сходу», обернулося для населення жорстокими буднями.

На жаль, це об'єднання виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав. А методи, якими було здійснене нове об'єднання «сходу» і «заходу» в 1939 році, полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.

Перше офіційне святкування Соборності [ред. • ред. код]

22 січня 1939-го було вперше за 20 років урочисто відзначено на офіційному рівні свято Соборності. Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час - автономній республіці Чехословаччині. Це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з’їзді Всенародних зборів українців у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української держави на базі «закарпатського П’ємонту».

Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тис. люду, яке з’їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю.

Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів, авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах. Волівщина заступлена сильно; саме тільки Волове послало аж трьома величезними вантажними автами своїх заступників, щось біля двісті людей.

(…) Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Колись просвітянські збори в Ужгороді були справді величавими, але сьогоднішні збори — рекорд (…)

Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі».

— Зі спогадів письменника та журналіста Василя Гренджи-Донського про святкування 20-ої річниці Акту Злуки в Хусті 22 січня 1939-го

Живий ланцюг 1990 [ред. • ред. код]

День Єдності 1990 року.Живий ланцюг

Ця акція стала однією з найяскравіших подій під час руху за відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Патріотичні сили в передчутті розпаду СРСР згуртувалися й 21 січня 1990 р. організували «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України, як запорука існування єдиної, соборної України. Від 1 до 3 мільйонів людей, узявшись за руки, створили на дорогах і шосе безперервний ланцюг від Києва до Львова.

Живі ланцюги в 2000-ні [ред. • ред. код]

В кінці 2000-них рр. почала відроджуватись традиція створення «живих ланцюгів», що символізують єдність українського народу. В 2008 — 2011 роках у Києві такі «ланцюги» утворювали на мосту Патона. Таким чином символічно об'єднували правий та лівий береги Дніпра. Основним організатором цієї акції виступало Братство козацького бойового звичаю «Спас». Найбільшого розмаху акція досягла 2011 року, коли на міст Патона прийшло понад 1000 учасників. Того року до організації акції долучилися такі громадські організації як Відсіч, Молода просвіта, Національний альянс, Молодіжний націоналістичний конгрес, студентський туристичний клуб «Скіфи» КНЕУ^[5]. 22 січня 2011 р. «живий ланцюг» утворено у понад 20 містах України.^[6] Так у Львові близько п'яти тисяч осіб утворили «живий ланцюг» від пам'ятника Тарасу Шевченку до пам'ятника Степану Бандері.^[7]