Ф. Гладков, 1920 р.

 

Кожний народ творить свою мову сотнями поколінь, або й тисячами. Різне походження, різні природні обставини творять неоднакові культури, духовності, характери, світогляди, світовідчування, світорозуміння. Кожний народ в інший, лише в йому питомий спосіб думає; лише в йому питомий спосіб висловлює свою думку, хоч би і вживав ті самі слова, що й інший народ. Мова – найдорожчий з найдорожчих скарбів народу, нації. Мова – дзеркало душі народу, його вдачі. Мова кожного народу є неповторною квіткою у світовому квітнику. Краса і багатство світової культури в її РІЗНОМАНІТНОСТІ. Всі культурні народи плекають рідну мову, бо втратити її – це втратити зв’язок з предками, втратити ґрунт під ногами й обернутися в перекотиполе, що його історичні вітри котять куди хочуть, щоб угноїти землю сусідів.

Обертати український народ на погній московському Московщина почала віддавна. І нема де правди діти – одержала доста тих добрив, та ще й родючих, аж на них дикі, убогі духовно і матеріально угро-фінсько-татарські племена розпросторили величезну імперію. Десятки тисяч малоросійських прізвищ будівничих московської імперії знайдете в кожній московській енциклопедії: від перших українських місіонерів, що хрестили ті племена у Х ст., до теперішніх творців атомної сили СРСР – Росії в ХХ столітті. Як уже не раз вказувалося, ворожість до української творчої сили, яку вони самі використовують, постійно відчувають панівні класи Московщини. Хто, наприклад, наказував лібералові В. Бєлінському писати: що то мовляв за література (мова про „Кобзар“ Т. Шевченка), що дихає простацтвом мужицької мови та глупотою мужицького розуму? Т. Шевченка покарали. „Мені його не шкода. Якби я був суддею, я б присудив не менше“⁴¹⁶. Або хто примушував соціаліста, вихідця з народу М. Горького писати: „Переклад моїх творів на українську говірку вважаю непотрібним. Я дуже дивуюсь, що розумні люди намагаються зробити говірку мовою“⁴¹⁷. Хто силував І. Аксакова нацьковувати уряд на П. Куліша і вимагати вислати його до Сибіру лише тому, що П. Куліш переклав В. Шекспіра та Св. Євангеліє українською мовою? Лише за те, що П. Куліш збирав і закликав українців збирати матеріали до його українського словника. Або хто спонукав соціалістичного письменника Ф. Гладкова протестувати: „Навіщо гальванізувати малоросійську говірку? Кому вона потрібна? Вона вже історичним порохом присипана. Т. зв. „українські“ письменники лише мавпують московських“⁴¹⁸. Вищезгадані автори були речниками Московщини, їхній голос – то голос московського народу. І таких прикладів можна назбирати тисячі з історії до і після 1917 року. Малоукраїнські оборонці московської „демократії“ спокутували б своє яничарство, коли б зібрали в одну книжку всі приклади ґвалтовного московщення України і ставлення до цього пересічних москвинів, як ота тьотя Мотя у М. Куліша: „Я твердо вірю, що вся оця „українізація“ минеться, а зостанеться єдіная-нєдєлімая Расєя“⁴¹⁹. І М. Куліш і О. Вишня і сотні інших українців заплатили життям за такі кпини. Що спонукає мільйони отих московських тьотєй Мотєй ненавидіти українську мову? Нам, українцям, не завадило б повчитися у їхнього фанатичного шовінізму: „Пошкрябайте будь-якого московського комуніста і знайдете в ньому московського шовініста“. Ленін добре знав свій народ⁴²⁰. Генеза і джерела московського шовінізму та ненависті до чужинців (ксенофобія) – велика тема для дисертації, матеріалів до неї пребагато. Обмежимося короткими заувагами.

Дух і вдача кочовика не прив’язували москвина до рідної Московщини, гнали його по всій імперії. Він почувався всюди добре, бо панував над тубільцями і розумів, що його особиста доля залежить від СИЛИ ІМПЕРІЇ. Москвин завжди виявляє ініціативу у пошуках ворогів, уважає своїм національним, святим обов’язком виказувати їх владі. Шукаючи морального виправдання свого загарбництва, гнобительства, московщення, москвин ухопився за ідею „братства велико-мало-белорусов“, навіть щиро повірив у неї. В Україні в 1917–1920-х роках точилося безліч балачок серед москвинів, які народилися й жили тут: „...Я розумію, що чужинці можуть мати причини руйнувати нашу імперію. Але я ніяк не можу зрозуміти: чому українські самостійники хочуть її зруйнувати. Австріяк, уніат Іванчук хоче самостійної України. Це я розумію, бо ж він австріяк, уніат, чужинець. Але чому НАШ (підкреслюю наш) брат, православний Іваненко хоче самостійної України – цього я не можу зрозуміти. Іваненкові Московщина не ставить жодних перепон до будь-якої діяльності в імперії. Навпаки, сотні малоросів були і є на найвищих імперських посадах. Хіба ж вони матимуть у самостійній Україні стільки можливостей, як у імперії? Самостійники кажуть, що Московщина нищила українську культуру та грабувала її багатства. Ну, то борімось проти тої несправедливості. Я дивуюся, що самостійники не бачать величезних вигод Україні належати до величезної, багатої і – насамперед – МОГУТНЬОЇ імперії. Відірвавшися від московської імперії, втративши її захист від зовнішніх ворогів, Україна буде змушена шукати захисту якоїсь іншої, не слабшої за московську, імперії. Який же глузд виходити з московської?.. Самостійникам забаглося змінити ім’я Русь на Україна. Хіба зміна імені змінить народ? Русь-Россия. Хіба ж оте друге „с“ перешкоджає належати до спільної імперії? Так, спільної, бо ж українці мають таке саме, як і москвини, право вважати імперію своєю, українською (якщо хочете цю нову назву). Так, бо хіба ж не тисячі прокоповичів, безбородьків, ягужинських, гоголів, глинок (в СРСР: тимошенків, москаленків, кириченків, копиць) розбудовували імперію? Все, що створено в Російській імперії, створено спільними силами москвинів і українців і тому є спільним добром. Москва є українською, як і Київ московським...“.

Такий зміст міркувань москвинів усіх політичних барв: „единая-неделимая Россия!“ На жаль, українська інтелігенція навіть після жахливих трагедій повторює щось подібне. В українських часописах, журналах, книжках, навіть поза СРСР пропагується ця московська брехня. Політичні банкрути 1917 року колишні міністри УНР знову на чужині простягають свою „руку згоди“ московським загарбникам, закликаючи їх боротися спільно проти московського... загарбництва. Простягають навіть тим самим москвинам, які вже вдарили 1917 року по їхнім же „рукам згоди“. Якби москвини вважали несправедливим деспотизм і московщення, уряд не мав би сили доглянути з Петербурга (з Москви), що діється в Україні. Московщина мала до 1917 року „очей и ух государевых“ в Україні понад один мільйон. Нині їх збільшилося до 7,5 мільйона. Найдурніший з них розуміє, що він свою „не жисть, а малину“ втратить, якщо Україна усамостійниться. І кожний винюхує „измену“, „сепаратизм“, навіть мовний.

Як боялася Московщина українського слова, видно з того, що нищила його ще ДО Переяслава: патріарх Філарет та цар Михаїл наказали 1627 року зібрати в Московщині всі примірники „Учительної Євангелії“ К. Ставровецького (друкована в Києві) і спалити. Року 1720 Московщина заборонила друкувати книжки українською мовою. Коли ж Києво-Печерська Лавра надрукувала, то Москва наклала на архимандрита 1 тисячу рублів штрафу. Року 1743 Московщина забрала з українських храмів старі українські церковні книжки і попалила їх. А серед них були видання ХІ–ХІІ–ХІІІ–ХІV століть, що їх кожний культурний народ оберігає як святині. Року 1847 Московщина позабирала з книгарень в Україні все, друковане українською мовою і спалила. Року 1876 Московщина знову заборонила друкувати будь-які книжки українською мовою. Року 1881 міністр М. Ігнатьєв погрожував смертною карою своїм урядовцям за „малейшее отступление от указа 1876 года“. Року 1892 імперський уряд наказав цензорам не давати дозволу на друкування книжок українською мовою „в целях чисто государственных“, а особливо книжок дитячих „хотя бы по существу содержания оных и представлялись благонамеренными“, тобто забороняли не зміст, а саму мову. Обсадивши 1915 р. Галичину, Московщина масово палила українські книгозбірні та архіви.

Немає в світі жодної мови, якою не перекладено Біблію. Кам’янець-Подільський єпископ Парфеній Левицький попросив у „Святейшего Синода“ дозволу перекласти Св. Євангеліє українською. За саме прохання Синод покарав його, заславши до Сибіру, хоч перед тим дозволив перекласти Св. Письмо мовою маленького сибірського племені тунгусів. Після революції 1905 року, коли скасовано заборону 1876 року, українці почали видавати книги рідною мовою. Проти цього одразу запротестував прем’єр П. Столипін, написавши цареві: „Виходячи з того положення, що три галузі східного слов’янства і за положенням, і за мовою не можуть не складати одного державного тіла, наш уряд, починаючи з ХVII ст. послідовно і постійно боровся проти руху, відомого за наших часів під назвою „українського“ руху, що несе ідею відродження старої України і побудову Малоросійського Краю на самоуправних, національних, місцевих основах. Тому, з погляду наших імперських вимог, є вкрай небажаним теперішнє полегшення цензури на українське друковане слово“.

Московщина дозволила видати українських книжок: у 1843– 1857 рр. (за 14 років) – 25 (півтори книжки на рік); у 1857– 1870 (за 13 років) – 146 (11 книжок на рік)⁴²¹.

У культурних країнах, навіть в СРСР, щоденні газети читає 95 % людності, вони істотно впливають на виховання мільйонів. Московщина примусово накидає своїм підданим мільйони примірників преси щодня. В УРСР видається українською і московською мовами 934 газет (накладом 10 млн.) та 84 журнали (наклад – 3 млн.). Разом – 13 мільйонів примірників. А розповсюджується в УРСР понад 26 мільйонів – з Московщини завозиться ще понад 113 мільйонів, певна річ – мовою московською. У Харкові щодня друкується 800 тисяч примірників московських газет „Правда“ та „Известия“ з матриць, що їх надсилають літаками з Москви⁴²².

Увесь продаж книжок, журналів за межі СРСР зосереджено в Москві в окремій установі („Международная Книга“), що надсилає свої каталоги за кордон. З них довідуємося, що є видавництва УРСР, БСРС, ГРСР та інших народів, але нема видавництва РРФСР (Московщини). Чому? Пояснення читаємо на 1-ій сторінці каталогу: „Газеты и журналы общесоюзные и РРФСР“, тобто видавництва РРФСР є „общесоюзные“, як і Академія Наук та міністерства. „Международная Книга“ пропонує 870 журналів та газет „общесоюзных“ видавництв, певна річ, московською мовою. „Общесоюзные“ не видають мовами народів СРСР, хоч видають 10 журналів 17-ма мовами народів за межами СРСР. Всіх їх разом каталоги „республік“ пропонують 193 назви – чим не культурна вищість москвинів і жалюгідна некультурність „національних меншостей“ СРСР?

Майже всі республіки СРСР мають свої Академії Наук, видають наукові журнали. Туркменська, Узбецька, Казахська видають їх лише московською мовою. Азербайджанська, Вірменська, Грузинська, Латвійська, Естонська, Литовська видають двома: власною і московською. Українська та Білоруська – своїми мовами, але обов’язково з коротким викладом змісту (резюме) московською мовою. Так офіційно. Фактично ж у тих двомовних три чверті статей писані московською мовою, а в українських не лише зміст, а й окремі статті – теж московською. І так не лише в науковій періодиці. Багато технічних (часом і літературних) журналів друкують статті впереміж московською і немосковською мовами. Щороку кількість московською збільшується і зменшується – немосковською. Деякі з них мають немосковською лише назву, а всі статті – московською мовою. В республіках виходять московською і місцевою мовою два журнали однакових назви і змісту: „Советская Украина“ і „Радянська Україна“, „Советская Киргизия“ і „Советтік Киргизстан“ і т. п. У Києві є „Коммунист“ московською і його близнюк „Комуніст“ українською мовою.

В 1957 р. в УРСР було 34893 школи, з них 599 – середніх технічних і 138 вузів. Року 1962 в УРСР виходило два журнали для вчителів українських шкіл: „Українська мова в школі“ 25980 примірників та „Література в школі“ накладом 22930 примірників. Учителів загальноосвітних шкіл було в УРСР 357300, отже, один примірник припадав на 10 учителів. 1963 року обидва журнали з’єднали в один „Українська мова і література в школі“ накладом 39320 примірників. За півроку наклад зменшили до 24100⁴²³. Журналу „Мовознавство“ вийшло за 30 років лише 18 чисел (по 120–150 сторінок), а 1963 року його закрили. Московщина пильнує, щоб не існувало українських наукових та технічних журналів. В УРСР (у Києві) виходило 29 наукових і технічних журналів, з них 16 – мовою московською, 13 – українською.

В УРСР є понад 6 тисяч середніх шкіл. Єдиний в УРСР „Украинский математический журнал“ видається московською мовою накладом лише 1005 примірників. Один примірник на шість шкіл. Московщина боїться мазепинства навіть у шахах: єдиний україномовний журнал „Шахіст“ (навіть без прикметника „український“) Московщина закрила ще 1939 року, хоча в Україні є понад 795 тисяч шахістів.

Інститут Історії АН УРСР виготовив 1960 р. кілька бібліографій історичних праць про Україну. Московщина не дозволила надрукувати жодної. Так само не дозволила видати і „Бібліографію історії УРСР“. Інститут уклав 1960 року томи „Бібліографії історичної бібліографії“. Видав перший, а подальше Московщина припинила⁴²⁴.

Університети в УРСР видають у Харкові: „Ученые Записки Харьковского университета“, „Труды Харьковского политехнического института“, „Труды Харьковского педагогического института“, „Труды Харьковского инженерно-строительного института“, „Записки Харьковского сельскохозяйственного института“, „Сборник научных работ кафедры строительной механики“, „Работы факультета инженеров землеустройства“, „Труды физического отделения физико-математического факультета“, „Труды объединенного семинара по гидротехническому и водохозяйственному строительству“ – жодного українською мовою. Навіть в Ужгороді видають: „Доклады и сообщения Ужгородского университета“. Те саме й в інших українських університетах.

В Україні надруковано 1961 року книжок: українською мовою 3850 назв (46 %), московською – 4416 (53 %)⁴²⁵. Московська влада в Україні хвалиться, що творів Т. Шевченка видано понад 6 млн. примірників, І. Франка – 8 млн., лише замовчується, якими є ті видання. „Кобзаря“ немає жодного ПОВНОГО. Повне зібрання творів Т. Шевченка в 10 томах видано 1939 р. накладом 10 тисяч примірників. З них перших два томи Московщина „вилучила з обігу“, і їх перевидано аж 1951 року вже „виправленими“ московською цензурою. У „Кобзарі“ видання 1950 р. не надрукували 18 творів (7 % усього „Кобзаря“), зокрема, „Якби ти, Богдане“, „Розрита могила“, „Великий льох“, „Чигирине“, „Стоїть в селі Суботові“, „Іржавець“, „Давидові псалми“, „Заступила чорна хмара“, вважаючи їх за протимосковські. Нагадаємо, що московська цензура не дозволила 1910 року надрукувати лише 6 творів та викреслювала лише окремі рядки, а не цілі вірші.

Боїться Московщина й іншомовних перекладів „Кобзаря“. До 1933 року існували німецький та польський переклади. Московщина знищила їх і досі не дозволила перекласти іноземними мовами, крім московської. До речі, українські емігранти у вільному світі теж і досі не подбали про переклад всього „Кобзаря“ іноземними мовами. Є переклад лише вибраних творів.

У 20-томному „повному“ зібранні творів І. Франка немає жодного його протимосковського вірша („Не пора“, „Росіє“ і т. п.), і жодної статті („До історії соціалістичного руху“, „Поза межами можливого“, „Що таке поступ“ і т. п.).

Року 1955 надруковано книжок: в РРФСР – 86,3 % усіх в СРСР, а в УРСР – лише 5,2 %. Московською мовою видано навіть такі, як „История и археология древнего Киева“, „Зодчество Украины“, „Археологические исследования древнего Киева“, „ Памятники архитектуры Украины“ тощо.

За 1932–1955 рр. видання книжок в РРФСР збільшили на 82,8 %, а в УРСР зменшили на 9,8 %. Року 1963 видано в УРСР книжок українською мовою на 13,3 % меньше, ніж у 1962 р. (з 3,824 до 3,321). Але московською мовою видали в УРСР на 15 % більше (4 тисячі).

Московщина зменшила 1962 р. кількість україномовних журналів з 184 до 159. Кількість україномовних газет зменшилась з 807 до 520, як і їхній наклад з 1109 тисяч до 1104 тисяч. Наклад московськомовних газет в Україні збільшився на 29982 тисячі⁴²⁶.

На кожні 100 тисяч населення випускали книжок у 1960 році: Швеція – 82 назви, Австрія – 59, Німеччина – 52, СРСР – 28, Україна – 10.

Московщина пильнує, аби не існувало українських перекладачів з чужих мов. Українські переклади європейських письменників – переважно переклади з московського перекладу. Переклади 1960 року на 87 мов народів СРСР: з московської 5329 назв, а з української – 214 назви (з них 158 на московську)⁴²⁷. Український переклад навіть „Краткого курса истории ВКП(б)“ не видавали аж до 1938 року.

Ми вже згадували, що ніхто в СРСР не має права видавати шкільні підручники без дозволу Академії педагогічних наук у Москві. У середніх школах УРСР переважна більшість підручників – переклади з московських, у вузах їх не треба й перекладати, бо ж мова викладання – московська. Навіть залякані українці не витримують і пишуть: „Своїх малят ми вже з першого ж класу вчимо рідної мови на матеріялі... перекладів. Перекладні твори займають найбільшу частину наших читанок. Наприклад, там українських народних казок дві, українських народних пісень – одна, творів української літератури – 15, перекладів з московської мови – 52. За 4 роки учні початкових класів читають приблизно 250 перекладів з московської мови і 60 українських казок, творів українських класиків. А в старших класах вчать дітей московських кальок, неоковирної мови, канцеляризмів тощо. Граматична неписьменність – на кожній сторінці учнівських творів. Не дивно, бо читанки рясніють мовними помилками, неохайностями стилю, жахливо спартаченою українською мовою. Такі читанки викликають у малят відразу і нехіть до української мови“⁴²⁸. „Дитвидав“ видав 1960 р. 262 дитячі книжки, а серед них перекладів з мови московської – 177⁴²⁹. Певна річ, в усіх московських книжках, перекладених українською (якомога змосковщеною), вихваляється все московське і паплюжиться все українське. Не видавати цілковито підручників українською – несила. Тож друкують (в Україні) московські 100-тисячним накладом, а їхні українські переклади – 5-тисячним. Видають в Україні і переклади московською мовою українських письменників 100-тисячними накладами, а їх же українською мовою – 5-тисячним, як, скажімо, твори М. Коцюбинського⁴³⁰. Крім виданих в Україні московських підручників, ще привозять їх з Московщини щороку 12 мільйонів примірників⁴³¹. Року 1966 видано в УРСР загальноосвітніх підручників 34,1 мільйона (московських і українських), а з Московщини привезено москвомовних 15,5 мільйона примірників⁴³². Міністерство освіти УРСР розсилає школам списки книжок, що їх мусять прочитати школярі. Твори україномовних письменників міністерство наказує читати в московському перекладі⁴³³.

Шкіл в УРСР 1962 року було 40600, у них 7300 тисяч учнів. У середніх загальних школах навчалося 3,5 мільйона, у фахових – 455 тисяч, у вузах – 526 тисяч⁴³⁴. Обов’язкової для україномовних середніх шкіл „Історії української літературної мови“ видали 10 тисяч примірників – одну на чотири школи. Київська школа № 20 має 16 тисяч книжок у своїй бібліотеці. З них українською лише 480. У школі № 116 є 6136 книжок, з них українською мовою – 197⁴³⁵. У школі № 178 є 323 книжки, з них україномовних – 14. У школі № 118 – жодної україномовної. Школа № 47 має лише одну книжку В. Сосюри, та й та в перекладі московською мовою⁴³⁶. Це в столиці.

Жодна людина, жодна установа в СРСР не має права сама видати жодної книжки, навіть дозволеної цензурою. Керівництво всім книговиданням зосереджено в Москві, вона визначає що, скільки, де видавати⁴³⁷. Зрозуміло, чому Харківський університет не видав 1965 року жодного підручника українською мовою, а Київський педагогічний інститут видав 205 московською і 31 українською. З усіх підручників для технікумів СРСР видано: у РРФСР 94,5 %, а в УРСР – 2,9 %, та й ті московською мовою⁴³⁸.

В УРСР є 5500 шкіл з московською мовою навчання. В середніх школах з українською мовою навчання на цю мову й літературу виділено 2046 годин, а на московську – 1365⁴³⁹. Московська мова є обов’язковою в УСІХ школах України, а українська не обов’язкова в жодній москвомовній. Та й в україномовних учителі-москвини викладають своєю мовою, бо не знають і не хочуть вчити української.

З 19 дитячих журналів в Україні лише три україномовні. Та й з них два („Барвінок“ і „Піонерія“) дублюються московською.

Як московщаться українські міста, видно з таких цифр. З усіх учнів до москвомовних шкіл ходило в: Донецьку – 99 %, Харкові – 95 %, Луганську – 93 %, Одесі – 92 %, Дніпропетровську – 82 %, Запоріжжі – 73 %, Києві – 73 %, Вінниці – 67 %, Житомирі – 61 %, Станіславові – 60 %, Сумах – 58 %, Хмельницькому – 57 %. У Чернівцях 36 москвомовних і 4 україномовних школи. У Коломиї є дві середні школи і обидві москвомовні. У Львові україномовних шкіл – 56, а москвомовних 29⁴⁴⁰.

За московською статистикою українці становили в 1960 році 76,8 % населення УРСР, а москвини 16,9 %. Але у вузах УРСР студентів-українців було 62,5 %, а москвинів – 30 %⁴⁴¹, тобто кожні 10 тисяч москвинів в Україні мали у вузах 177 дітей, а кожні 10 тисяч українців – лише 81⁴⁴². Року 1960 серед науковців УРСР українці становили лише 48,3 %. З усіх науковців-українців працювали в Україні лише 63,6 %⁴⁴³.

Наукові звання затверджує імперське міністерство освіти. Всі москвини СРСР змушені писати дисертації московською мовою. У Львівському університеті було написано за 1944–1960 роки 365 дисертацій. З них 312 (85,5 %) – мовою московською. В 1960 р. в Україні було написано дисертацій українською мовою лише одинадцять; в 1966 р. в Києві написано 25 дисертацій – усі московською мовою⁴⁴⁴. З 90 дисертацій на історичні теми, поданих до Москви, лише 12 – з України, а з них половину написали москвини⁴⁴⁵.

Сучасна Московщина пригадала ще один старий спосіб боротися з українською мовою. Петро І наклав 1724 року 1 тисячу рублів штрафу на друкарню Києво-Печерської Лаври за те, що надрукувала „Тріодь“ „противно печатанным в московской типографии“. Міністр П. Валуєв наказав 1876 р. друкувати „без никаких отступлений от российского правописания“ навіть історичні документи, писані стародавньою українською мовою. Український правопис помосковщено 1923 р., вдруге – 1928 р. (затверджений М. Скрипником), втретє – 1934 р. (затверджений А. Хвилею-Мусульбасом), вчетверте – 1945 р. (затверджений П. Тичиною). Та цього, виявляється, замало. Директор школи в Києві Б. Андрущенко пише: „Хоч правопис української мови в основному вже узгоджений з правописом московської мови, однак є ще багато різниць, і вони створюють труднощі учням. Час уже усунути ті різниці. Узгодження правописів матиме великий виховний вплив“⁴⁴⁶. Уряд УРСР скликає нараду вчителів, мовознавців, письменників тощо, а перед нею газети зчиняють несамовитий галас про „буржуазний націоналізм“, і нарада просить уряд УРСР (не СРСР) вилучити з української мови застарілі літери, правопис, застарілі граматики і словники. Натомість видати „прогресивні“.

Монархічна Московщина дозволяла Україні театральні вистави: „Ой, не ходи, Грицю“, „Сатана в бочці“, „Москаль-чарівник“, але забороняла ставити європейські п’єси українською мовою. Дозволяла танцювати гопака, але забороняла український балет. Дозволяла співати українських народних пісень, але забороняла українську оперу. Дозволяла видавати оповідання з селянського життя М. Вовчка, але забороняла П. Кулішеві переклади українською мовою В. Шекспіра. Одне слово, культивувалося примітивне малоросійство.

Першу московську енциклопедію (81 том) видали в ХХ ст. в Петербурзі німці Брокгауз та Ефрон. В Європі перший азбуковник уклав 75 року по РХ римський науковець Пліній. Англія, Франція, Німеччина мали свої азбуковники вже в XVII ст. Після 1917 р. Московщина видала: 51-томну „Большую Советскую Энциклопедию“ двома виданнями, 10-томну малу (три видання), 38-томну технічну, 38-томну медичну, 12-томну історичну, 10-томну літературну, 10-томну дитячу, 1–2–3–4–5-томні з окремих галузей науки, техніки, мистецтва.

Галичани почали 1930 року друкувати у Львові тритомну енциклопедію „Книга Знання“. Московщина саме провадила в Галичині величезну пропаганду про розквіт української культури в УРСР; тож змушена була дозволити Україні 1932 року створити окреме видавництво і видавати 20-томну „Українську Радянську Енциклопедію“. Українські науковці склали перші три томи. Московщина 1934 року їх ув’язнила, зібрані матеріали забрала, закрила видавництво. Українські емігранти розпочали 1949 року друкувати за кордоном 9-томну „Енциклопедію Українознавства“, надсилали її до іноземних бібліотек, зокрема до університетських, розпочали видавати її англійською мовою. Московщина затривожилася і відновила закрите 30 років тому видавництво Української Радянської Енциклопедії, яке видало з нечуваною в УРСР швидкістю: всі 17 томів за 6 років. В цій „українській“ енциклопедії згадано тисячі москвинів, які не мали жодного стосунку до будь-чого українського. Водночас не згадано тисячі славетних, широко знаних українців. Навіть москвини закинули редакторам УРЕ запопадливе змосковщення і лакузтво“⁴⁴⁷.

Українські пізні Івани не спромоглися до 1917 року скласти і видати повний словник української мови та словники технічно-наукової термінології. Мали лише словник Б. Грінченка, далеко не повний, та й він з’явився випадково: московський уряд не дозволив спорудити пам’ятника Т. Шевченкові, і зібрані на нього кошти використали на видання словника.

Після 1917-го заходилися поквапно укладати московсько-українські науково-технічні словники. Склали їх за 1920–1930 роки понад 30. Пам’ятаючи українсько-московську війну та селянські повстання, Московщина якийсь час не наважувалася заборонити українцям видавати словники. Лише знищила в 1933 р. ті словники разом з упорядниками, бо словники показували величезне багатство української мови.

Західно-європейські, романські мови утворилися з латинської, а германські – під її великим впливом. Латина не чужа Західній Європі і цілковито природно була там міжнародною і науковою кілька сторіч. Всі європейські університети навчали в XIV–XVIII ст. латинською мовою. Коли ж почали розвиватися європейські національні літературні мови, а науковий та технічний розвиток вимагав нових наукових та технічних термінів, європейці творили їх з латинського (і грецького) мовного багатства. Слов’янські мови майже не мають спільного з латинською і грецькою мовами словництва. Коли виникла потреба в нових наукових та технічних словах, слов’яни мали творити їх з латинської (і грецької), або з власного мовного запасу. Який спосіб застосувати – залежало від багатства чи бідності рідної мови. Давні слов’янські народи творили свої мови тисячоліттями, їхніх мовних скарбів вистачало для творення нових термінів і понять. Так чинили чехи та українці. У чехів спрацювала ще й відраза до всього німецького.

Нерозвиненою московською мовою не могла ні розмовляти, ні писати провідна верства аж до О. Пушкіна, тобто до ХІХ століття, адже її лексику, граматичні форми, творить увесь народ, а еліта впорядковує, вдосконалює народну, виправляючи літературну мову. „Аж до ХХ ст. простолюд й інтелігенція були дві, чужі кровно і духовно, верстви“,– визнає письменник О. Грібоєдов (він польського походження. Справжнє прізвище – Грзібовскі). Інший змосковщений іноземець О. Гругенберг пише: „Нема чого себе дурити: є дві Московщини. Одна інтелігентська, а друга – дуже далека від неї духовно і мовно – мужицька“. Те саме твердив Ф. Достоєвський.

Провідна верства московської нації говорила і писала спершу мовою, що принесли їй українські цивілізатори. Від XVIII ст. почали накидати їй німецьку прибалтійські німці, що відтоді запанували в усьому світі Московщини. Після війни з Наполеоном вже самі москвини французили свою мову. Так мова московської провідної верстви цілковито відірвалася від народної. М. Ломоносов спробував очистити московську мову від чужоземних слів, але не знайшов у московській народній мові матеріалу замінити їх. Московська мова навіть не позбулася цілковито непотрібного їй німецького суфіксу „ІР“ (аккомпанИРовать, эксплуатИРовать), переписувала собі здвоєні букви чужомовних слів, хоч так не вимовляла їх⁴⁴⁸. Московська наукова й технічна лексика має 99 % слів та виразів німецьких, французьких, українських навіть не змосковщених бодай формою, як отой хвостик „ір“.

Без перебільшення українська мова є однією з найбагатших у світі, зокрема й серед слов’янських. Наші академіки-словникарі не мали жодної потреби запозичувати в чужинців і складали науково-технічні словники з мовних скарбів українського народу. Українське наукове і технічне назовництво є найбільш слов’янське з-поміж слов’янських, крім чеського.

Українська Академія Наук до її погрому Московщиною 1933 року видала 35 українських словників з окремих галузей науки і техніки. Укладали і видавали їх за неймовірно тяжких обставин, під цівкою московського нагана. Але пізніше, як уже мовилося, Московщина знищила і словники, і їх авторів. В історії людства не знайти прикладу такої розправи з академіками-словникарями.

Після 1917 року Московщина видала понад 300 великих московських словників і кількасот менших, загальним накладом кілька десятків мільйонів примірників: 17-томний (27 тисяч сторінок) „Словарь современного русского языка“, перевидала (2700 сторінок) словник московської мови В. Даля, 4-томний (понад 4 тисячі сторінок) етимологічний, 4-томний (3 тисячі сторінок) словник мови О. Пушкіна, кілька десятків правописних, говіркових, історичних. Шкільні словники (московські) видаються стотисячними накладами кількакратно. Іноземно-московських видань понад 400 – загальних, технічних, наукових. Лише бібліографія цих технічних словників склала книжку на 419 сторінок⁴⁴⁹. Англійсько-московських – понад 70, з’явилися московські словники навіть африканських та азійських народів. А понищивши 1933 р. українські словники, Московщина більше не дозволяла 15 років видати ЖОДНОГО, навіть змосковщеного.

Після Другої світової Московщина змушена була дозволяти Києву видавати українські словники. Нарешті 1948 року видали їх більше десятка нечувано великим (як на україномовні видання) накладом: від трьох до п’ятдесяти тисяч примірників, а „Орфографічний“ М. Стефанцева навіть 250 тисяч. Звідки така московська щедрість? Бо в цьому словнику читаємо, починаючи з обкладинки (московське „орфографічний“ замість українського „правописний“), на кожній сторінці такі „українські“ слова, як етаж, керосин, лапша, бечівка, дерзкий, резина, бравий, бариш, лишній, лопнути, свекла і тисячі подібних.

Нарешті почали в 1953 р. видавати (закінчили аж 1963 р.) найбільший, 6-томний (121700 слів, 3490 сторінок) українсько-московський (Московщина видала 17-томний, 27 тисяч сторінок, „Словарь русского языка“). У передмові читаємо крім поклонів Сталінові й таке: „Словник Б. Грінченка надто застарів і побудований на хибних методологічних засадах, а всі пореволюційні словники виявилися націоналістичними. Їх справжнім завданням було... якнайбільше віддалити українську мову від російської. Звідси різні вигадки, архаїзми, діалектизми, що заповняли всі ті словники... Вказівка тов. Сталіна зобов’язує вносити до словника нові слова... Редактори виходили з основоположних вказівок Й. В. Сталіна... і цей словник відбиватиме зв’язок українського і російського народів“. Словник настільки змосковщили, що навіть залякані редактори україномовних журналів наважилися писати: „Той, виданий 1948 року у Москві, „Російсько-український словник“ величають на Україні „російсько-російським“. А про той горопашний „зелений“ сказано стільки прикрого, як ні про жодний інший⁴⁵⁰. На обкладинці „Українсько-російського словника“ зазначено, що головним редактором є І. Кириченко. А на останній сторінці надруковані прізвища справжніх редакторів, „очей и ух государевых“ – Н. І. Шарапова, Н. С. Васильєва, Л. В. Лукашкіна. На тих справжніх авторів натякає один з „редакторів“ того словника М. Рильський: „Деякі редактори викреслюють з авторських рукописів слова, яких не знаходять у „зеленому“ словнику. З таких слів вони складають свої словники заборонених слів“.

Всі видавництва в УРСР – державні, уряд дає їм гроші, але й вимагає прибутків. Складаючи річний звіт, книгарні подають, скільки і яких книжок продали, а скільки і які лежать не продані. Відповідно до тих звітів видавництва планують подальші видання. Книгар-москвин, одержавши від видавництва українські книжки, ставить на полиці 10–15 примірників, а решту ховає. Продавши ті 10–15, книгар каже покупцям, що всі випродані. Сховані у сирому льоху гниють, їх відсилають переробляти на папір. Головна книжкова база Донеччини постачає книжки на всю Донеччину. На тій базі нема творів: М. Вовчка, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, Л. Українки та інших старих і нових українських письменників. Але всі полиці вгинаються від творів московських письменників“⁴⁵¹. „Облкниготорг Донецької області замовив „Вибрані твори“ А. Кримського аж... 35 примірників. На складі немає жодного примірника ні старих, ні нових українських класиків. Харківська область має 1600 шкільних та 2 тисячі громадських бібліотек. А Харківський облкниготорг замовив 250–300 примірників творів І. Франка, П. Мирного, О. Гончара, О. Довженка⁴⁵². Він же замовив книжок у видавництві „Радянський письменник“ на 34 тисячі рублів, а у видавництві „Советский писатель“ – на 214 тисяч рублів. У видавництві „Держлітвидав“ замовив на 50 тисяч рублів, а в „Гослитиздат“ – на 250 тисяч“⁴⁵³.

З 38 журналів, що їх передплату оголошує „Союздрук УРСР“, немає жодного українською мовою. У Харківській області (разом з Харковом) продається 200 примірників „Літературної України“. У всій Донецькій – 60 примірників, у всій Волинській – десять. А редакція одержує тисячі листів з обуренням на брак її у книгарнях та кіосках⁴⁵⁴. Редакція дослідила причини і виявила, що саботують замовлення обласні книготорги, книгарні і навіть продавці газет. Імперський уряд наказує з Москви видавництвам в УРСР постійно ЗМЕНШУВАТИ щороку наклад україномовних газет, журналів, книжок, а надто тих, на які попит ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ. Навіть україномовні часописи наважуються про це писати⁴⁵⁵.

Перебравши 1917 року ввесь політичний спадок монархічної Московщини, „демократична“ успадкувала її ненависть до Тараса Шевченка. Москвини в 1917 р. палили „Кобзаря“, портрети Т. Шевченка. Україна відповідала війною. Таку мову москвин розуміє. Московщина вдалася до старого, традиційного способу боротьби: проголосила найзапеклішого ворога всього московського Великого Тараса приятелем Московщини. Навіть пам’ятник йому поставила. Традиційне московське шахрайство, підробка історичних документів виявилися в перекладах творів Т. Шевченка на московську мову. Читаємо: „Как Батурин славный рать царева подпалила“ („Як Батурин славний Москва запалила“); „А в твоей земле царевой есть ли чем питаться?“ („А в твоїй Московщині є чим поживитися?“); „Сечь немчурою обросла. Русские царевы слуги тоже греть умеют руки“ („Січ жидовою обросла. Та й москаль добре вміє гріти руки“). „Крепкой бранью осыпает“ („По-московськи лає“); „Царских слуг объяла зависть, все поразоряли“ („Москалики що заздріли, то все очухрали“); „За что же мы панов рубали? И острой пикой боронили татарам ребра?“ („За що ж боролись ми з ляхами? За що скородили списами московські ребра?“); „Как Сеч разоряли, по церквам оклады-ризы, свечи забирали“ („Як Січ руйнували, як москалі срібло, злато й свічі забрали з Покрови“); „Шляхта была и все взяла, кровь повипивала. А царица даже воздух в цепи заковала“ („Ляхи були – усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували“); „О Богдан мой, сын мой милый! Горе мне с тобою. Что ты сделал, неразумный, с матерью родною“ („Ой, Богдане, нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну“); „Расписке поверил чиновничьей“ („На квиток повірив москалеві“). „Может выжжена Украйна, может Днепр спустили в синее море