Т. Шевченко. Глибшого єства московського загарбництва (імперіалізму) не збагнемо, розглядаючи якийсь один його бік з якоїсь одної точки погляду

 

Глибшого єства московського загарбництва (імперіалізму) не збагнемо, розглядаючи якийсь один його бік з якоїсь одної точки погляду. Московське загарбництво багатобічне, надзвичайно гнучке, застосовує багато різноманітних способів та засобів. Вивчаючи природні причини, що створили московське загарбництво та досі його живлять, треба водночас досліджувати його стратегію і тактику. Історики не згадують надзвичайної ваги факту: москвини кажуть правду, коли стверджують, що жодного народу не завойовували. І це – правда. Завойовувати – це перемогти військовою силою. А всім без винятку перемогам Московщина завдячує не своїй силі, а слабкості та ще глупоті своїх ворогів. Слабкість московських ворогів не була фізичною, матеріальною. Московщина підбивала під себе народи культурно, господарчо і військово значно сильніші, наприклад, Україну чи Польщу.

Чим же їх перемагала і перемагає варварська Московщина? Вживаючи сучасні поняття – холодною війною. Московське військо лише завершувало, закінчувало вже здобуту перемогу війною холодною. Від кого навчився москвин такої навіть не хитрості, а справді великої політичної мудрості? І що таке, властиво, є „холодна війна“?

Китайський стратег Сун-Тсу написав 2500 років тому „Мистецтво війни“, що її можна було б назвати „Мистецтво холодної війни“. У тій книжці читаємо: „Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини тієї держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів і способів, не оглядаючись ні на що. Наприклад, приваблюйте, затягайте визначніших, впливових, поважних осіб до злочинної, протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити нашій державі, загрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Коли вони не погодяться, то оприлюднюйте всі знеславлюючі (компрометуючі) їх факти. Нав’язуйте приятельські зв’язки з шумовинням, злочинцями, продажними, покривдженими, озлобленими на владу і на суспільство людьми. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоди, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Під’юджуйте молодь проти старших поважних людей. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров’я молоді. Перешкоджайте всіма способами тим заходам уряду і суспільства, які зміцнюють духовно і фізично здоров’я ворожої нації. Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження і за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків та шпигунів з громадян ворожої нам держави. Мусите їх мати в усіх установах, у всіх галузях життя ворожої нам держави. Не легковажте і дрібницями. Збирайте всі відомості в одному місці, що має їх оцінити і планово використати задля нашої держави. Витрачені на все це гроші повернуться з величезним зиском. Державний муж, що володіє зібраними відомостями про ворожий народ і що має мережу своїх агентів у ворожій державі, такий державний муж важить для нас більше, ніж усі наші скарби разом, він бо ж їх збільшить, вигравши війну“²¹².

У кожній сусідній з Китаєм країні жили і живуть у містах, чи мандрують по країні тисячі китайців, продаючи свій крам (переважно шовкові тканини і таємно – опіум). В. Ленін створив 1917 р. кілька полків з таких китайців. Вони були найвірнішими В. Ленінові.

Ще одна книжка, що її написав у ХІ ст. перс Нізам-ал-Мулк. У ній читаємо, що головним завданням послів є заснувати (організувати) і керувати мережею шпигунів у країні, де він працює. Посол мусить довідуватися про все життя країни: про стан доріг, гірських переходів, про озброєння і лад війська, фортець, промисловість і землеробство, про запаси харчів, торгівлю, про стан державної скарбниці і т. п. Мусить вивчати вдачу народу, його незадоволені потреби, причини всякого незадоволення, про вплив релігії і священиків. Мусить знати життя, характер, нахили, слабкості короля, міністрів, вельмож і провідної верстви. На цих відомостях наш уряд мусить будувати свою стратегію і тактику у війні і в дипломатії²¹³. Персія мала жваві зв’язки з Індією і Китаєм від прадавніх часів, отже, китайці читали книжку Нізам-ал-Мулка. Сусідами Китаю були монголи, і вони запозичили багато чого від китайців, в тому числі і їхню стратегію й тактику дипломатії та війни. Монгольські розвідники під личиною купців, торгівців, знаючи мову, або маючи платних агентів з місцевого населення, подавали своєму урядові докладні відомості про стан держави, що її хотіли монголи завойовувати. Монгольські хани задовго до війни добре знали всі слабкі і сильні місця ворога: де, як і чим ударити. Задовго до війни вони підривали сили тієї держави зсередини; починали війну тоді, коли сила ворога вже була захитана, напівзруйнована. Тим-то Чингіс-хан та його наступники ніколи не мали воєнних поразок²¹⁴.

Завоювавши Московщину, татаро-монголи змішалися з прамосквинами-фіннами кровно і культурно. Створився новий азійський народ – московський. Татари були значно культурніші, і провід Московщини опинився в руках московсько-татарських метисів або чистокровних татар. Скажімо, цар Борис Годунов був татарин. Так у Московщині продовжилася стара монгольська політична і воєнна стратегія і тактика, що її тепер називають „холодною війною“, себто підрив сили ворога зсередини, руками самого ж ворога.

Влітку й восени 1917 р. московські партії боролися і билися за імперську владу. Фактично її не було, уряд був безсилий. Московські солдати розбігалися по домівках, армія розвалювалася. В Україні було інакше. Всі українські партії об’єдналися і створили українську державну владу – Українську Центральну Раду (УЦР). Її накази охоче виконували всі українці. Отже, Московщина була роз’єднана і безсила, а Україна об’єднана і сильніша, бо мала понад 100 тисяч вояків у зукраїнізованих полках, які самі, без наказу згори створилися і рвалися до бою з Московщиною. В імперському війську було понад 4 мільйони українців. Спираючись на вже зукраїнізовані полки, український уряд мав можливість змобілізувати 2–3-мільйонне військо, бо всі військові і селянські з’їзди 1917 р. домагалися цього від УЦР; вимагали повиганяти з України всіх москвинів і поставити українське військо на московсько-українському кордоні. Вимагали негайно проголосити державну незалежність України. Вихована на москволюбних ідеях М. Драгоманова українська інтелігенція (соціалістична і несоціалістична) цього якраз НЕ хотіла, прагнула протилежного. Її провідник у своїй сповіді пізніше писав: „Ми, українські демократи, були щиро і безоглядно закохані в московську демократію. Ми непохитно їй вірили. Вірили, що її ідеали, ідеї, інтереси тотожні з нашими. Отже, московська демократична імперія є також і українською, і тому українці мають її боронити. Будь-яке відокремлення України від демократичної Московщини вважали ми безглуздим, назадницьким, згубним самій же Україні (москвини таке саме вбивають і тепер у голови українців.– П. Ш.). Гасло української державної незалежності ми одностайно і з обуренням відкидали, заперечували“²¹⁵. Ці, трагічно нещасні хохли, патріоти „єдиной-неделимой матушки Расеи“, несвідомі свого яничарства, півроку переконували українського вояка, що військо – то „буржуйська“ вигадка, щоб поневолювати трудовий народ, отже, демократична Україна війська не потребує, і радили воякам кидати зброю і йти додому панську землю ділити. Переконували, що московська демократія є найщирішою приятелькою України, і лише миру з нею прагне, а воювати проти України й не думає. Коли б таке казали москвини, то український вояк ніколи б їм не повірив. Але переконували свої, українці, та ще й учені, поважні „батьки народу“, що їх Московщина колись карала за любов до України. Якже не повірити таким людям? Наслідок: столицю 40-мільйонного народу, що мав 4 мільйони вишколених вояків і вдосталь зброї, боронило лише 3 тисячі вояків, у тому числі 300 дітей, що не вміли стріляти.

Мудро вчили Сун-Тсу та Нізам-ал-Мулк. Вся трагедія України 1917–1922 років полягала в тому, що невблаганне життя примушувало українську москволюбну і соціалістичну інтелігенцію воювати проти коханої старшобратньої демократії. Примусило ворогів української незалежної державності воювати, боротися ЗА українську самостійну державу. Примусило переконаних борців за соціалізацію боротися за приватну власність. Примусило питомих безбожників звертатися за допомогою до св. Софії. Було б і справді якимось чудом, якби вони цю боротьбу виграли.

Катастрофа 1917–1922 років була карою Божою Україні за те, що її провідна верства відцуралася українських національних святощів, прадідів з їхніми заповітами, національних традицій; відцуралася власної матері – національної і християнської України. Величезний вибух національної стихії 1917 р., опинившись без проводу, розпорошився на тисячі окремих повстань, змарнувався. Цю кару Божу за національну зраду провідників бачимо в усій нашій історії від Переяслава по сьогодні. Чесних українських патріотів Московщина вигубила. Залишилися і дали нащадків моральна підлота, лакузи, що за шмат гнилої ковбаси матір рідну продавали. Їхніми руками і головою Московщина розбудувала свою імперію і втримує її сьогодні. Тому тема „яничарства“ є чи не найголовнішою в українській історіографії. А вона й досі не розроблена. Обмежимося кількома прикладами.

Князь Костянтин Острозький, якого славлять наші малоукраїнці, був вірним слугою Польщі. Його жінка-полька католичила і польщила його дітей, а він пальцем не ворухнув. Коли князі Глинські 1507 року повстали проти Польщі, щоб відновити українську незалежну державу, Острозький став на бік Польщі. До речі, Московщина обіцяла Глинським свою військову допомогу. Коли ж вони повстали, допомогла... Польщі. Навіть ув’язнила Глинських, коли вони після поразки втекли до „союзниці“ Московщини. За Б. Хмельницького найбільшим польским яничаром був Адам Кисіль.

Кошовий Запорізької Січі Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар підняли 1658 р. повстання проти гетьмана Івана Виговського саме перед вирішальним Конотопським боєм. Проте І. Виговський вибив до ноги стотисячне московське військо так, що цар Олексій наказав своїм воєводам замиритися на будь-яких умовах і сам збирався тікати з Москви. Татари були союзником України і допомагали І. Виговському, отож на той час не було в Криму татарського війська. Користуючись з цього, кошовий Іван Сірко напав на Крим і пограбував його. Обурені татари залишили Виговського і подалися до Криму, руйнуючи все на своїм шляху і забираючи тисячі українських бранців. Чи І. Сірко був дурень, чи підкуплений Московщиною? Без татарської допомоги сили І. Виговського значно зменшилися. Використовуючи це, полковники Іван Безпалий, Тиміш Цюцюра, Яким Сомко, Василь Золотаренко, Іван Сірко з допомогою Московщини підняли 1659 р. повстання проти гетьмана І. Виговського і цим так ослабили силу України, що Московщина вже змогла накинути Україні свої умови миру. Як назвати цих полковників?

Гетьман Іван Брюховецький віддав 1665 р. Московщині рештки самоуправних прав України, хоч не був примушений нічим і ніким. Хто ж був І. Брюховецький?

За намовою москволюба єпископа Лазаря Барановича полковник Дем’ян Многогрішний зрадив 1669 р. гетьмана Петра Дорошенка. Московщина зробила його гетьманом, і він віддав їй ще більше прав України (Московщина пізніше віддячила йому – заслала до Сибіру). Як назвати Д. Многогрішного?

Налякавшись перемог гетьмана Петра Дорошенка, Московщина погодилася прийняти його вимоги: забрати з України московські залоги і не втручатися в жодні справи України. Але полковник Іван Самойлович переконав москвинів не поступатися гетьманові, а далі продовжувати війну, обіцяючи допомогти Московщині розбити П. Дорошенка. За це Московщина зробила Самойловича гетьманом, і він обрав на Київського митрополита завзятого москволюба князя Гедеона Четвертинського та послав його 1685 р. висвячувати не до Вселенського Патріарха, як це було від князя Володимира і до того часу, а до московського патріарха. Так він підпорядкував Українську Церкву московській, не примушений ніким і нічим. Як назвати І. Самойловича?

За Богдана Великого десятки таємних брюховецьких, самойловичів, барабашів, пушкарів одержували від московського царя „жалованые грамоты“ на землю в Україні. Але вони їх закопували, ховали, бо Великий Богдан рубав таким Юдам голови.

Генеральний Суддя Василь Кочубей, сотник Іван Іскра та інші неодноразово попереджали Петра І, що І. Мазепа його „зрадить“. Вони повідомляли московський уряд про кожний крок І. Мазепи, що видавався їм за підготовку до „зради“. Тим вони не дали великому гетьманові підготувати Україну до збройного порахунку з Московщиною. Коли І. Мазепа відкрито підніс свій меч на Московщину, вони відкрито стали допомагати Московщині. Так сотник Жарівка-Покорський виказав Московщині таємний підземний вхід до фортеці Новгород-Сіверського. Полковник Гнат Галаган показав Московщині доступ до Запорізької Січі. Полковник М. Бурляй здав Московщині фортецю Білу Церкву за хабара. Полковник Іван Скоропадський здав Московщині без бою твердиню Стародуб. За це він одержав з московських рук безправну гетьманську булаву. Сотник Іван Ніс показав Московщині таємний підземний вхід до Батуринської твердині. Бій під Полтавою, що визначив долю України на наступні століття, виграв не Петро І з його 50-тисячним військом. Той бій виграла одна мала людина без жодного війська. Як?

І. Мазепа довго готував Батурин до війни. Він його добре зміцнив, заготував там багато зброї, пороху, харчів. Командували Батуринською залогою полковник Дмитро Чечель, генерал Фрідріх Кенігсек, сотник В. Нестеренко. Їх, поранених, москвини взяли в полон і закатували на смерть. Ф. Кенігсек вмер по дорозі до штабу, і москвини четвертували його тіло. Всіх батуринців, разом з жінками і дітьми, москвини по-звірячому закатували. Батуринці билися геройськи. Отже, Батурин міг витримати кількамісячну облогу. А І. Мазепа запізнився прийти з військом лише на кілька днів. Москвини забрали в Батурині 40 гармат і багато пороху та харчів. Під Полтавою стріляли лише 4 шведські гармати, бо Карл ХІІ втратив ще перед тим майже ввесь свій обоз та гармати. Натомість москвини мали 72 гармати (40 з них були з Батурина) і багато пороху.

Несподіване падіння Батурина визначило наслідок Полтавського бою не лише тим, що І. Мазепі забракло гармат, пороху, харчів, але й тим (а це найголовніше), що та московська перемога перелякала не тільки багатьох українських старшин, але й турецького султана. Полковник І. Скоропадський хоч і був з І. Мазепою, але без бою здав Стародуб і приєднався до Петра. Турецький султан, що погодився взяти участь у війні, після Батурина не відважився воювати з Московщиною.

Стан під Батурином був подібний до стану під Конотопом. Конотоп під командою полковника Г. Гуляницького витримав 70 днів облоги. І гетьман І. Виговський мав час зібрати військо, розбити москвинів під Києвом і прийти під Конотоп та розгромити 100-тисячне московське військо. Гетьман І. Мазепа мав більші, ніж І. Виговський, можливості розбити Московщину, бо на той час вирішальним чинником стала загальна всенародна ненависть до Московщини. Від Переяслава до Конотопа минуло лише 5 років (1654–1659), і Московщина ще не мала ані сили, ані часу показати Україні свої хижацькі зуби. Від Переяслава ж до Полтави минуло 50 років часу, і Московщина вже залила Україні сала за шкіру стільки, що навіть москволюби побачили, що вона несе їм смерть. Отже, на заклик І. Мазепи могла повстати як один вся Україна. Повстала б, якби не приголомшило всіх раптове падіння Батурина. Коли б Батурин витримав московську облогу 2–3 тижні (а він міг витримати і 2–3 місяці, якби І. Ніс не виказав таємного входу до міста), І. Мазепа розгромив би московське військо під Батурином, як колись І. Виговський під Конотопом. І це не безпідставне припущення. О. Меншиков мав під Батурином 30 тисяч війська та 20 гармат. Карл ХІІ мав 18 тисяч війська і кілька гармат. І. Мазепа мав 18 тисяч війська і в Батурині 10 тисяч залоги з 40 гарматами. Всього ж армія Петра налічувала 100 тисяч, Карла – 70 тисяч, І. Мазепи – 60 тисяч вже в полках, а міг покликати п’ятикратно більше. Крім того, боєздатність українців і шведів була значно більшою (12 тисяч шведів розбили під Нарвою 34 тисячі москвинів). Та найбільшою силою Мазепи був сам український народ. Тут мусимо дещо відхилитися від теми, щоб заперечити одну з багатьох московських байок.

Походження, вдача, світогляд, родинні, громадські, державні ідеали та лад українського і московського народів є не лише протиставні, але й непримиренно ВОРОЖІ, бо взаємно себе заперечують. Як не може бути компромісу між Божеським і диявольським, між вогнем і водою, так між українським та московським народами. Це довела історія обох народів. Від Переяслава й по сьогодні Московщина московщить Україну всією величезною силою своєї імперської машини. Переконавшись, що ні „кнутом“, ні „пряником“ не змосковщити, ВСЕ московське суспільство (насамперед освічене) кинулося доводити малоросам „братерство велико-мало-бєло-русів“. А ті „брати“ воювали між собою 1148, 1155, 1169, 1240, 1514, 1618, 1659, 1660, 1676, 1709, 1712, 1775, 1855, 1905–1907, 1917–1922, 1941–1955 рр., не кажучи про щоденну запеклу боротьбу-війну від Переяслава й досьогодні. Слід визнати, що й московська і українська інтелігенція щиро повірила у те „братерство“. Обидва народи не повірили тій вигаданій теорії, бо щоденне життя доводило її облудність. Кожний вияв боротьби українського народу за державну незалежність москвини виставляють як бунт окремих осіб чи малих груп „мазепинцев, петлюровцев, бандеровцев, сепаратистов“, але не українців. Мовляв, ці групи зрадили не лише Московщину, а й свій власний український народ, бо продалися ворогові обидвох народів: московського і українського. Мазепинці – Швеції, петлюрівці – Франції, Англії, бандерівці – Німеччині. Можна зауважити, що москвини справді вірять, що продалися.

Та вибух 1917 р. української національної стихії, одностайні ухвали селянських з’їздів (кожний з кількох тисяч делегатів), що вимагали негайно виганяти з України москвинів і проголосити державну незалежність України, і нарешті кількарічна (1917–1923) кривава збройна війна українського селянства з московськими зайдами довели аж надто наочно, що отих „сепаратистов“ було 35 мільйонів. Москвини змушені „доводити“, що своїм національним відродженням Україна завдячує... Московщині, що українську державу (УРСР) українці могли створити лише тому, що їм допомогла її творити... Московщина і т. п. На цю тему видали тисячі книжок разом з „науковими“ історіями України. „Ловкость рук и никакого мошенничества“. Так і поразку великого гетьмана та мазепинців „пояснюють“ московські історики (а за ними й наші підголоски) тим, що мовляв, український народ не підтримав І. Мазепу, бо він гнобив народ і сприяв шляхетському гнобленню.

Наші „мудрі по шкоді“ демократи (що програли 1917 р. боротьбу з Московщиною) закидають Б. Хмельницькому та І. Мазепі (людям XVII ст.) брак демократизму (в XVII ст. не було демократії в усьому цивілізованому світі, Європа почала доростати до неї щойно у ХІХ ст.). Ніхто з українських науковців не дослідив ще заходів Б. Хмельницького та І. Мазепи щодо поліпшення добробуту народу, захисту його від шляхетської сваволі. Обидва були великими державними мужами і розуміли вагу кожного стану у державному житті. Не може бути сумніву, що вони обидва дбали про всю націю, про всі стани, отже, і про селянський та ремісничий. Той же І. Мазепа видав 1691 р. універсал, яким затверджував права козаків та селян на землі, що їх вони одержали за Б. Хмельницького, і забороняв старшині силувати селян та козаків до праці. Наказував полковникам повідомляти його про всілякі утиски селян, міщан і козаків.

Та повернемося до Батурина, до наслідків зради Івана Носа. За 50 років від Переяслава Московщина своїми дикими здирствами, грабунками, вбивствами так розлютила український народ, що він голіруч знищив би московські залоги. Три полки: Миргородський, Лубенський і Прилуцький не виконали Петрового наказу приєднатися до московського війська. Петро знав це і у своїх відозвах до українських селян обіцяв звільнити їх від панщини, від податків, від утисків. Нахабно запевняв, що ніде у світі нема такої волі і такого добробуту, як у московській державі.

Після погрому Батурина Петро негайно послав 30 тисяч війська відтяти Запорізьку Січ та українські полки від І. Мазепи. Зруйнувавши запорізьку твердиню Переволочну, спаливши гетьманську столицю, Петро розіслав по всій Україні своїх людей, які іменем царя обіцяли всілякі нагороди тим, хто допоможе Московщині покарати „мазепинцев-изменников“. Від Петра І й досі Московщина не дозволяла розбудовувати Батурина і Чигирина (навіть і Глухова). Не дозволяла закладати там середніх шкіл. Не дозволяла будувати там залізниць. Навмисно тримала ці гетьманські столиці в стані глухих, маленьких, забутих повітових містечок. Катерина ІІ наказала робити все, щоб зникла в народі пам’ять про гетьманщину. Прихильників гетьмана Петро наказав садити на палі, четвертувати, а мерців не ховати кілька днів, щоб їхній жахливий вигляд залякував українців. Тоді Дніпром плили сотні плотів, що на них були шибениці з повішеними мазепинцями. Тоді Московщина спалила сотні українських сіл та містечок разом з людьми. Московщина робила те самісіньке в 1918–1923 рр. і в 1941–1945 рр.

Протримайся Батурин 1–2 тижні, гетьман зі шведами встиг би прийти і розгромити московську облогу. Тоді одразу прилучилися б до гетьмана всі українські полки і вся Запорізька Січ (40 тисяч запорожців з гарматами). Та найголовніше – вибухло б стихійне всенародне знищення московських залог по всій Україні. За таких обставин Московщина не розпочинала б ні Полтавського, ні якого іншого бою, і москвини тікали б з України наввипередки, покинувши всі гармати і обози. І вся історія Східної Європи була б тепер цілковито інакшою. Отже, Полтавський бій виграв не московський цар під Полтавою, а український сотник І. Ніс у Батурині. Після Полтави таких Юдяничарів розплодилося тисячі. І це вони вигравали Московщині всі подальші бої з Україною. Це вони розбудували і зміцнили московську імперію. Це вони тримали і тепер тримають Україну в стані безправної, безсилої, по-хижацьки визискуваної Московщиною колонії. Без їхньої допомоги не існувала б московська імперія. Тим-то треба ближче приглянутися до отих носів, галаганів, кочубеїв, самойловичів, драгоманових, винниченків, скрипників... ім’я їм – легіон. Їхні прізвища і дії знайдете у московських енциклопедіях. Згадаємо лише кілька.

Петро І не міг знайти серед москвинів не те що досить письменних (сенатори князі О. Меншиков і А. Долгорукий були неписьменні), але бодай тямущих людей, що могли би проводити його реформи, і привозив цивілізаторів з Європи. Московщина привозила до себе тисячі німецьких інженерів та знавців-науковців також по Першій і Другій світових війнах. Крім німців Петро І запрошував багато українців, давав їм високі посади та титули, як Теофанові Прокоповичеві, П. Ягужинському та багатьом іншим. Т. Прокопович після Полтави зустрів Петра в Києві палкою промовою (панегіриком) „Слово Похвальне Царю Пєтру о победе под Полтавой“, яку Петро наказав надрукувати, а Прокоповича забрав до Петербурга і зробив архиєпископом та головою Св. Синоду, тобто главою московської церкви, бо Петро знищив патріархат. Цей запроданець написав ще більше своїх „похвал“²¹⁶.

Високоосвічений богослов Теофілакт Лопатинський зустрів Петра в Москві цареславною промовою і пізніше написав ще кілька таких самих. За дорученням заступника патріарха Степана Яворського (також „вєрного малоросса“) він відправив богослужбу „Служба благодарственная о победе над шведами под Полтавою“, де вславляв Петра і проклинав І. Мазепу. Ця „служба“ суперечить церковним канонам Православної Церкви. Так український богослов упав морально аж до блюзнірства. Цю „службу“ московська церква записала до „Месячной Минеи“ на 27-е червня. За нею проклинали І. Мазепу щороку двічі та ще й словами українця.

Інший український богослов Гаврило Бужинський написав та виголосив цареславних промов більше, ніж Т. Прокопович та Т. Лопатинський разом²¹⁷. Навіть самі москвини писали (в енциклопедії Брокгауза і Ефрона), що він аж надто по-рабски переборщував. Цар призначив його радником Синоду та головним цензором видавництв і шкіл. На цій посаді він щосили московщив українські видання та школи. Так само автором Ємського царського указу 1876 р., яким заборонялась українська мова, був яничар М. Юзефович. Писали і видавали свої цареславні твори: Платон Петункевич, Іван Краменецький, Афанасій Заруцький та інші. Московські історики називають ті писання гидко-лакузними. Кожний з тих перевертнів одержував високу посаду. В СРСР Московщина нагороджує корнійчуків, тичин, бажанів, кириченків і т. п. посадами „міністрів“ у т. зв. УРСР. Та в імперії ті посади були справжніми, себто з правом наказувати навіть і москвинам. А в УРСР ті посади „липові“, з правом лише виконувати накази Москви. Проте корнійчуки, бажани, тичини можуть принаймні виправдовуватися тим, що на потилицю кожного з них спрямована цівка „старшебратнього“ нагана з наказом славословити московщення і грабунок України. Тисячі тих, хто насмілився мовчати, наклали головою. Прокоповичі-лопатинські були підлішими за своїх близнюків в СРСР, бо в монархічній імперії їх не примушували ставати яничарами. Це вже сьогоднішня Московщина вигублює тих, хто не хоче ставати яничаром.

Катерина ІІ обернула Гетьманщину на Малоросійське генерал-губернаторство. Зруйнувала Запорізьку Січ, а її землі роздала своїм фаворитам, обернувши запорожців у кріпаків. Вона покріпачила все українське селянство, загарбала землі українських церков та монастирів, відібравши в них засоби утримувати школи, де готували сільських учителів. Тим учителям заборонила навчати в школах. Вона викинула Могилянську Академію з будинків Братського монастиря, де вона містилася від заснування. Українська шляхта не раз просила дозволу заснувати й утримувати власним коштом університет в Україні. Катерина не дозволила. Українці просили дозволу заснувати бодай військову школу в Глухові, де стояв порожній палац гетьмана К. Розумовського. Відмовила. Митрополита Арсена Мацієвича замурувала живим у Ревельській в’язниці за те, що він протестував проти нищення українського шкільництва і грабунку українських монастирів.

За Катерини ІІ канцлером імперії був Олександр Безбородько, а міністром освіти – Петро Завадовський. О. Безбородько одержав найвищий титул „светлейший князь Российской империи“ та великі маєтки в Україні. П. Завадовський одержав титул графа і великі маєтки в Україні.

За Єлизавети (1742–1762) випадково пощастило Україні. Олекса Розумовський став неофіційним (хоч шлюбним) чоловіком цариці і мав великий на неї вплив. Він відновив гетьманат, поставивши на гетьмана свого брата Кирила. Кирило з його допомогою мав можливість відновити Україні права Переяславської угоди. А щонайменше – закласти тверді основи культурного розвитку України. Наприклад, міг відбудувати Київ, заснувати університет у Києві та Українську Академію Наук (Єлизавета поставила його – 18-річного хлопця – президентом Імператорської Академії Наук у Петербурзі), і так розпочалася б у XVIII ст. та культурна праця, що її розгорнули українці аж у ХІХ–ХХ ст. Кирило міг розбудувати українське шкільництво та видавництва і т. п. Нічого подібного Кирило не збирався робити. Навіть свій палац побудував не в Києві, а в малому Глухові (навіть не в Батурині чи в Чигирині). Жив переважно в Петербурзі і там розважався, а не управляв Україною. Правила нею українська старшина. І вона була зробила перший крок до визволення України – всі московські залоги забралися з України. Другим кроком було б, щоб Єлизавета проголосила Кирила спадковим гетьманом. Смерть її не дала цього здійснити.

Наступниця Єлизавети – Катерина ІІ наказала Кирилові зректися гетьманства. Він це дуже радо зробив, а за таку „верность“ Катерина зробила його головнокомандувачем імперського війська та дала 35 тисяч десятин землі в Україні. Продовження автономності України – це припинення її московщення. Самоуправна (автономна) Україна не пасла б задніх у відродженні європейських націй, як це сталося в нашій історії. А тоді московська імперія була б змушена 1848 року піти шляхом Австро-Угорської імперії. А такий шлях скінчився б 1917 р. тим самим, що й шлях Австро-Угорської. Так би сталося, якби Кирило Розумовський (і його брат Олекса) був не другим Скоропадським (Іваном чи Павлом), а другим, якщо не І. Мазепою, то Петром Дорошенком чи Павлом Полуботком. Були тоді в Україні хоч би і менші мазепи, дорошенки, виговські, орлики, полуботки, гордієнки. Були, але за ними стежили тодішні кочубеї, іскри, галагани, носи, прокоповичі і виказували московському урядові. А „верные малороссы“ – Олекса та Кирило Розумовські боялися захищати мазепинців, боялися вигублювати яничар.

Надалі аж до 1917 року більшість провідної верстви України були „верными малороссами“ (в Галичині вірними австріяками). По 1917 році чимало з них стали українцями і наклали своїми головами у війні за українську державну незалежність. Але чимало лишилися якщо не малоросами, то малоукраїнцями. З тисяч лише найвизначніших малоросів, будівничих московської культури та імперії від XVII ст. по ХХ ст. згадаємо лише кілька, а решту знайдете в московських енциклопедіях. Міністри, губернатори, сенатори: князь О. Безбородько, граф О. Розумовський, граф П. Завадовський, граф В. Кочубей, граф Г. Милорадович, граф І. Гудович, П. Ягужинський, І. Журман, В. та М. Туманські, М. Миклошевський, І., В. та О. Ханенки, М. Сперанський, В. Ковалевський, М. Родзянко, М. Терещенко, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, О. Кириченко, Н. Кальченко, М. Криленко, О. Корнійчук, П. Любченко, М. Скрипник, П. Шелест, А. Скаба і сотні інших. Генерали: С. Ширай, О. та Ф. Туманські, М. Макаренко, Р. Кондратенко, В. Овсієнко, П. Дибенко, О. Колчак, С. Ковпак, К. Москаленко, С. Тимошенко, А. Юзефович і сотні інших. Академіки, професори: М. Лобачевський, В. Вернадський, М. Бурденко, О. Карпінський, Г. Козицький, О. Касименко, І. Кириченко, П. Капиця, Д. Кавунник, П. Юркевич, В. Зіньківський, В. Григорович, В. та І. Грабарі, Г. Ільїнський, М. Каченовський, В., І. та О. Кістяковські, А. Комар, М. Коялович, П. та М. Заблоцькі, П. Лащенко та тисячі інших. Єпископи: С. Яворський, Т. Прокопович, Г. Бужинський, Г. Вишневський, Г. Концевич, І. Кульчицький, І. Боголевський, В. Ліницький, Л. Горка, С. Калиновський і десятки інших. Малярі, скульптори: М. Козловський, Д. Левицький, К. Головачевський, В. Боровиківський, І. Мартос, І. Крамськой, К. та М. Маковські, В. Бродський, Я. Станіславський, С. Милорадович, М. Скадовський, К. Климченко, П. Котляревський, В. Конашевич, О. Кравченко і сотні інших. Письменники: М. Гоголь, Г. Данилевський, В. Короленко, М. Зощенко, А. Аверченко, А. Ахматова (Горенко), І. Бунін (Буньковський), В. Немирович-Данченко та сотні інших. Композитори: М. Глінка, П. Чайковський та інші.

Серед цих тисяч здібних, розумних, високоосвічених -енків були й такі, що любили Україну і навіть дещо зробили задля її культури, але всі вони були щирими патріотами московської імперії і ворогами української державної незалежності.

Повторюємо: без українських яничарів (та інших змосковщених чужинців) самі москвини ніколи б не розбудували своєї убогої Московщини на велику імперію. Це стосується всіх століть. Та московський імперіалізм ХХ ст. зруйнував Україну безмірніше за всі попередні. Ніхто в світі не знає, якою мірою отруїла Московщина українську душу своїм рабством. Лише новий 1917-й рік це виявить. А щоб зустріти той новий 1917 рік з розплющеними очима, скористатися з досвіду старого, не повторити його помилок – мусимо пригадати події того старого 1917 року, що приніс Україні нечувану в історії руїну, муки, жертви, смерть.

Іноземці запитують: „Яким чином ваша 40-мільйонна, багата і культурна нація не змогла втримати по 1917 році своєї державної незалежності, а значно менші і бідніші народи утримали?“ Паленіючи з сорому, викручуємось сіном, мовляв, Московщина завоювала Україну військом. Коли б чужинець перепитав: „А скільки війська мала Московщина 1917 року і скільки Україна?“, то ми червоніючи, мовчали б. Найсоромнішим було б нам запитання: „Чому Московщина відбудувала своє розвалене військо, а Україна не відбудувала, хоч мала в імперському війську чотири мільйони вишколених вояків, старшин і генералів?“ Але самі мусимо знати відповідь: ХТО і ЯК знищив проголошену 1917 р. Українську Народну Республіку. Відповідь правдиву, а не викрутаси тих, хто її повалив. Відповідь трагічно проста. Повалив її Іван Ніс ХІХ ст. І повалив тим самим способом, що ним повалив Україну Іван Ніс XVIII ст., себто таємним підступом, завівши ворога до твердині українського національного світогляду. Називався той Іван Ніс ХІХ ст. проф. Михайло Драгоманов. Іван Франко визначив цього руйнівника української державності коротко, але вичерпно – gente Ruthenus, natione Russus, тобто – москвин української крові, а точніше – яничар.

„Кожна революція була спершу думкою в голові одної людини“,– каже американський філософ Р. Емерсон. Могутній голос нашого національного пророка Тараса розбудив (хоч і не багатьох) українських інтелігентів з національного сну. Зароджувалася українська національна революція. Московщина це зрозуміла і тому жорстоко покарала батька тієї революції – великого Тараса. Покарала, судивши Кирило-Мефодієвське Братство, хоч Т. Шевченко до нього не належав. Членів же Братства покарано дуже легко, бо Московщина розуміла, що їхні химерні (утопічні) мрії московській імперії не загрожують.

Українська національна революція почалася тим, що пробуджені Т. Шевченком українські інтелігенти заходилися досліджувати, вивчати свій народ. Побачивши його багатющі культурні скарби, вони почали випростовувати свій зігнутий московським духовним рабством національний хребет. Ідея української державності („в своїй хаті – своя правда і сила, і воля“) стала на шлях її здійснення, на шлях національної революції („вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте“). Приклад Т. Шевченка показав Московщині, що фізичне насильство над борцями за волю України збільшує силу України в її боротьбі з Московщиною. І Московщина вжила свого століттями випробуваного азійського способу: нищити ворога духовно, морально, ще й руками самого ворога. Московщина взялася ЗБИТИ НА МАНІВЦІ українську НАЦІОНАЛЬНУ революцію. І вона зробила це з подиву гідним успіхом.

У ХІХ ст. ширилася по всій Європі пошесть соціалізму з його утопіями скасування приватної власності, одержавлення чи усуспільнення всього землеробства, промисловості, торгівлі, зникнення націй, національних культур і мов, держави, світового об’єднання людства в одній наддержаві тощо. Вони не приваблювали загал, бо були надто теоретичні, далекі і не зрозумілі йому. І соціалісти мусили позичати у демократії ідеї зрозуміліші, життєвіші, пекучіші загалові: усунення визиску робітників капіталістами, забезпечення здоров’я і добробуту всього населення, політична рівноправність усіх громадян, обраний усім народом і відповідальний перед ним уряд, свобода слова і об’єднань тощо. Такі демократичні ідеї український народ створив тисячі років тому. І не лише створив, а й здійснював їх²¹⁸. Отже, вони були близькі, самозрозумілі світоглядові та вдачі українця. Тим-то українська інтелігенція – а надто молода – захопилася демократичними ідеями, що їх вкрав (узурпував) соціалізм у демократизму і привласнив. Захопившись цими НЕ соціалістичними, а демократичними ідеями, наша інтелігенція недогледіла ідей суто соціалістичних. А одною з них є деспотична, зцентралізована, всеохоплююча (тоталітарна) безвідповідальна влада зграї найвищих соціалістичних вельмож. Лише така влада зможе терором накинути людям соціалізм. Отже, соціалізм – проти демократизму. Соціалізм заперечує демократизм. Цього й недобачила українська інтелігенція. Чому?

Потяг до щастя і справедливо