Крах арабського правління

З часом почалися феодальні міжусобні війни, які сприяли падінню Кордовського халіфату Омейядів.

Коли в 976 р. ал-Хакам помер, трон успадковував його син Хішам II, дванадцяти років від народження. Деякі впливові особи, правда, віддавали перевагу молодшому брату ал-Хакама, оскільки розуміли, що регентство буде невигідне для них, але Джафар ал-Мусхафі, міністр, якому халіф ввірив справи під час своєї хвороби, енергійними діями забезпечив і права дитини, і продовження власної влади.

Під час цих подій ал-Мусхафі надав підтримку Ібн Абі Амір, тридцяти-восьмирічний представник старовинного арабського роду з-під Альхесіраса. Ібн Абі Амір прибув у Кордову вивчати юриспруденцію й літературу і був призначений керівником принцеси Субх – наглядати за майном і доходами її сина Хішама, якого ал-Хакам вважав своїм спадкоємцем. Почавши з цього дуже скромного положення, Ібн Абі Амір зумів за допомогою хитрості й інтриг досить високо піднятися по сходах цивільної служби, і до 976 р. його вплив став важливим фактором у забезпеченні прав Хішама на трон, хоча його власні домагання не були задоволені. Але він холоднокровно будував свої плани і розрахунки, поки в 978 р. при підтримці полководця Галіба, на дочці якого він був одружений, не витіснив ал-Мусхафі і сам не став хаджибом.

Останній удар був завданий в 981 р., коли хаджиб перевів свою адміністрацію з халіфських палаців Алкасар в Кордові і Мадінат аз-Захра в новий, побудований ним самим палац, який він назвав ал-Мадина аз-Захіра. Халіф практично відмовився від усіх контактів. Поширилась чутка, що він вирішив присвятити себе благочестю і передати всі справи держави Ібн Абі Аміру [5, 465].

У тому ж 981 р. відбулася сварка між Ібн Абі Аміром і його тестем Галібом. Галібу допомагали християнські князі Півночі, але Ібн Абі Амір з властивою йому передбачливістю призвав з Африки полководця з берберськими військами і поклався на нього і на християнських найманців. Джунді (володарі ленних маєтків) були згруповані в особливі з'єднання, а не по племенах, як раніше, що значно ослабило їх. Не дивлячись на допомогу християн, Галіб зазнав поразку і був убитий. Ібн Абі Амір з тріумфом повернувся в Кордову і прийняв титул ал-Мансур білах, тобто «звитяжний з божою допомогою», звичайно скорочуваний до ал-Мансура. Він одержав також (або узяв сам) право бути згаданим після халіфа в хутбі на п'ятничній молитві – на знак того, що вони були майже одного рангу. З часом він знайшов й інші знаки незалежності, але був достатньо мудрий, щоб не претендувати на саме халіфське звання. Період з 981 р. до смерті сина ал-Мансура, ал-Музафара, в 1008 р. справедливо може бути названий аміридською диктатурою, проте, хоча ал-Мансур був людиною владною і енергійним, його правління виявилося не більш автократичним, ніж будь-який інший мусульманський режим того часу [5, 466].

«Царювання» ал-Мансура відоме великою військовою активністю, хоча письмових свідоцтв тому дуже мало. Йому приписують 57 звитяжних походів. Результатом його діяльності з'явилося збільшення регіону, міцно утримуваного мусульманами, і зміцнення відносин сюзеренітету з християнськими королівствами. Спроби християнських правителів ліквідувати угоду з ал-Мансуром жорстоко присікалися. Більшість походів була направлена проти Леона і Кастилії або проти напівнезалежних феодалів цього обширного району. Проте в 985 р. мусульмани вийшли на Барселону, а в результаті великого походу в 997 р. були розграбовані і зруйновані церква і святилище Сант-Яго (святого Якова) в Компостелі, на північному заході півострова. Тільки сама гробниця святого залишилася незайманою. Цей виняток пізніше дозволяло християнам заявити, що святий виявився дуже сильним для мусульман. Проте, коли в 1000 р. декілька християнських правителів під загрозою краху об'єдналися, щоб дати відсіч мусульманам, це привело їх до ще більш серйозної катастрофи. Останніми роками ал-Мансура, мусульманська військова влада домінувала аж до Піренеїв. Активність і натиск ал-Андалуса в цей період були такі великі, що він поширював свій вплив на Північну Африку і в 998 р. син ал-Мансура, майбутній ал-Музафар, влаштувався у Фесі майже як віце-король. Коли в 1002 р. ал-Мансур помер, ймовірно виснажений хвилюваннями своєї напруженої кар'єри, його син Абд ал-Малік не зазнав ніяких труднощів при занятті батьківського поста, одержавши від Хішама II висвячування на владу. Протягом шести років його «царювання» мусульмани насилу утримували на півночі своє пануюче положення по відношенню до християнських королівств. Доводилося зберігати постійну військову активність. Після успішного походу 1007 р. халіф подарував Абд ал-Маліку почесний титул «ал-Музафар» («Звитяжний»), але менш ніж рік потому правитель ал-Андалуса помер при загадкових обставинах. Він зарекомендував себе якщо й не рівним батькові, то все ж таки дуже умілим адміністратором і першокласним воєначальником [5, 466-467].

Проміжок з 1008 по 1031 р. був найтрагічнішим періодом в історії мусульманської Іспанії. З вершини багатства, могутності і культури ал-Андалус полетів у прірву громадянської війни. В країні не залишилося центральної влади, яка була б здатна підтримувати порядок. Усюди панувала плутанина. То там, то тут з'являлися вожді, кожний з купкою прихильників, що намагалися затвердитися в центрі, але всі вони терпіли невдачу. Деяким вдавалося протриматися один-два місяця, більше два-трьох років не встояв ніхто. Номінально (а часто і фактично) керівники спроб відновити центральну владу претендували на сан халіфа. Окрім Хішама II, який був змушений відректися в 1009 р., але знову повернувся до влади в 1010 р., халіфат у цей період очолювали шість членів роду Омейядів та ще троє з наполовину берберського роду Хамудідів. Це закінчилося в 1031 р., коли рада міністрів, що зібралася в Кордові, постановила відмовитися від халіфату і проголосила владу державної ради. Ця рада правила тільки районом Кордови.

Початок ряду сумних подій для мусульманської Іспанії поклав молодший брат ал-Музафара, що став його наступником. Він швидко налаштував проти себе народ Кордови, намагаючись переконати халіфа оголосити його спадкоємцем трону. Коли хаджиб був на півночі, халіфа повалили і на його місце посадили іншого Омейяда. Але молодий Амірід і тут виявився не на висоті: він не зумів утримати в покорі власну армію і незабаром загинув. Дещо пізніше й новий халіф розгубив колишніх прихильників, і прийшла черга групи берберських воєначальників захопити владу для свого омейядського кандидата на трон. Потім появилася група слов'ян (сакаліба), переважно цивільних чиновників і солдат-найманців, теж зі своїм кандидатом. Три основні групи представляли жителі Кордови, бербери і сакаліби [5, 468].

До 1031 р. тридцять міст різної величини обзавелося більш менш незалежними правителями. Таким було положення справ у державі, що стало причиною тому, що період з 1031 р. (або з 1009 р.) називався епохою «удільних князьків», яка привела до краху арабського владицтва.