РОЗДІЛ III. НАСЛІДКИ РЕКОНКІСТИЗ середини XIII ст. в економіці Іспанії і Португалії посилюються кризові явища, пов'язані з вирішенням головних задач Реконкісти. Християнське завоювання викликало масовий відтік населення Мавританії в Гранаду і Північну Африку; нерідко мусульман виганяли з країни по розпорядженню королівської влади. Це не могло не підірвати високорозвинену агрокультуру Андалусії, ремесло великого міст. Погіршилися соціальні умови для розвитку селянського господарства і ремісничого виробництва [15, 345]. Реконкіста разом з визвольним характером придбавала риси колонізаційного руху. Селяни Північної Італії при просуванні на південь заселяли щойно відвойовані землі. Багато хто, переселяючись в прикордонні області, добивався особистого звільнення. Активну роль в Реконкісті грали дрібні лицарі, купці і ремісники. Поселення селян-колоністів у відвойованих областях сприяло відродженню селянської общини на новій основі. В ході Реконкісти в Кастилії і Леоні стали виникати вільні селянські общини, так звані бегетрії, члени яких перебували в набагато меншій залежності від своїх сеньйорів, ніж решта селян. Одні бегетрії (вони складали, мабуть, меншість) користувалися нічим не обмеженим правом відшукувати собі сеньйора в будь-якому місці і на будь-який термін у межах всього королівства. В хроніках відзначено: «... і говорять, що всі ці бегетрії можуть брати і міняти сеньйора сім разів на день, або, іншими словами, стільки раз, скільки їм забажається, і робиться так у тих випадках, коли вирішила бегетрія, що сеньйор, нею володіючий, їх гнобить». Інші бегетрії мали право обирати сеньйора тільки з певного роду або в межах того округу, до якого входила дана община. Це були так звані бегетрії «з роду в рід» [5, 472]. Ослаблення процесу колонізації дозволило феодалам північних районів півострова посилити експлуатацію селянства. Особливо яскраво це виявлялося в Каталонії і Арагоні. В кінці XIII – першій половині XIV ст., коли в сусідній Франції йшов процес ліквідації серважа, тут, навпаки, відбувається законодавче оформлення особистої залежності. Ременси (таку збірну назву носили каталонські кріпосні) повинні були виплачувати специфічні сервільні повинності, що позначалося як «погані звичаї»; вони підлягали суду сеньйора, який мав право ухвалювати навіть смертні вироки; була сильно обмежена можливість відходу селянина від феодала. Несприятливі зміни відбулися і в положенні селян Кастильського королівства. В Астурії, Галісії, Леоні зросли повинності солар'єгос, урізувалися права бегетрій; в центральних і південних районах півострова різко збільшуються норми натуральних і грошових поземельних платежів. Серйозну небезпеку для селянського господарства стало представляти комерційне вівчарство великих сеньйорів, церкви і орденів. На початку XIV ст. в Іспанії була виведена порода довгошерстих овець-мериносів, чия шерсть користувалася широким попитом в Італії, Англії і Фландрії. Це сприяло зростанню питомої ваги скотарства в економіці країни, наступу феодалів на громадські землі з метою розширення пасовищ. Масовий вивіз сировини за кордон вів до його дорожчання на внутрішніх ринках, до ослаблення позицій місцевого текстильного ремесла. Дещо інші умови склалися в Португалії, де довкола портових міст, що спеціалізувалися на експорті аграрної продукції, успішно розвивалося зернове господарство. При цьому посилювалася майнова диференціація селянства, збільшувалося число малоземельних утримувачів, що жили феодальним наймом, причому платня найманим працівникам в Португалії (як і в Іспанії) обмежувалася законом [15, 340-352]. У XIV – XV ст.ст. в Кастилії і Португалії в значній мірі зникає можливість придбавати дворянство заможним селянам і городянам. Ще раніше, на рубежі XIII-XIV ст.ст., розмиваються групи сільських і міських кабальєрос як особливі станові групи; їх збідніла частина переходить до складу дрібного селянства і непривілейованих городян, а верхівка вливається в ряди ідальгос і пориває з виробничою діяльністю. З того часу і законодавство, і станова мораль вважають працю (особливо в ремеслі і торгівлі) несумісною з благородним статусом. При цьому ідальгос продовжували жити не тільки в селі, але й в місті, утворюючи впливову частину його населення, контролюючу муніципальні установи. Іншою характерною рисою даного періоду є посилення замкнутості вищого шару феодального класу – аристократія (рікосомбрес, гранди). Цьому сприяли введення в Кастилії в кінці XIII ст. майорату, тобто неподільності вотчини знатних сеньйорів при спадкоємстві, а також свідомо створювані обмеження в придбанні титулу для ідальгос. Нарешті, в кінці XIII-XV ст. помітно загострюється боротьба всередині пануючого класу. Припинення Реконкісти привело до зменшення доходів дворянства; гостру незадоволеність як феодалів, так і міст викликали централізаторські устремління королів; різні угрупування знаті змагалися за політичний вплив, за право привласнювати коронні землі і доходи. Все це створювало сприятливий ґрунт для гострої і затяжної міжусобної боротьби у всіх християнських державах Піренейського півострова [15, 347]. XIV-XV століття були часом справжньої феодальної анархії, коли королівська влада, лише балансуючи між ворогуючими «уніями», «братствами» і «лігами» грандів за допомогою підкупу і терору, могла зберегти контроль над положенням. Об'єднання Кастилії і Арагона дозволило дещо стабілізувати ситуацію в Іспанії. Складність розстановки політичних сил усередині країни, наявність численного войовничого дворянства відносяться до тих причин, які спонукали іспанських і португальських монархів в XV-XVI ст.ст. заохочувати зовнішню експансію, зокрема колоніальні захоплення [15, 348]. Роль католицької церкви в середньовічній Іспанії була особливо велика, адже Реконкіста йшла під гаслами боротьби християнства проти ісламу. Церква не тільки вела проповідь релігійної війни, але й безпосередньо в ній брала участь. Багато єпископів мали власні озброєні формування, особисто брали участь в битвах і походах; велику роль в Реконкісті зіграли духовно-рицарські ордени. Істотне виявлення надавала церква і на політику королівської влади: глава (примас) іспанської церкви архієпископ Толедський, інші найвидніші прелати (архієпископи Сантьяго, Картахени, Барселони) були впливовими членами королівських Рад, канцлерами королівств Кастилії і Арагона. Церква в Іспанії робила великі зусилля по зверненню в християнство мусульман на відвойованих територіях. Особливо помітною стала релігійна нетерпимість в XIV-XV ст.ст. Насильно хрещені маври (мориски) нерідко таємно відправляли обряди ісламу. Мосарабська християнська церква, що існувала в ал-Андалусі, виробила деякі свої обряди й особливості в тлумаченні Священного писання, що не признавалися папством і духовенством Кастилії й Арагона. Все це дало привід для посилення в XV ст. боротьби з єрессю і установи в 1481 р. спеціального церковного трибуналу – інквізиції. В 1483 р. іспанську інквізицію очолив Торквемада, який при підтримці Фердинанда і Ізабелли (прозваних католицькими королями) здійснював масові переслідування маврів, морисків і єретиків [15, 348]. Отже, основними наслідками Реконкісти можна вважати:– моріски (маври) не стають безправними, проте переселяються до особливих районів міста;– євреї користуються правовим захистом від податків;– посилення рабства (маври, півн. африканці);– королівські уповноважені керують християнським заселенням;– проти королівської влади (рецепція римського права) виступає велика знать (гранди), представлена політичне в кортесах;– феодальні чвари аж до розпаду держави (Кастилія). Опора корони на міста, котрі отримують верховенство над провінціями і утворюють союзи (hermandades);– потужний вплив церкви, що має багаті дотації (францисканці, домініканці);– готична архітектура (собори в Толедо, Бурже);– арабська наука (математика, медицина, філософія) справляє вплив на нові університети.
|
