Реконкіста XI-XIII ст.ст.

Період з середини XI до середини XIII ст. був часом вирішальних успіхів Реконкісти. Роздроблені володіння Мавританії виявилися порівняно легкою здобиччю християнських государів. Так, в 1085 р. кастильці зайняли Толедо – найбільше місто Центральної Іспанії, колишню столицю вестготів. На початку XII ст. арагонці оволоділи Уескою і Сарагосою, в 1147 р. при підтримці учасників Другого хрестового походу був узятий Лісабон. В руки християн до кінця XII ст. потрапила велика частина території півострова. Проте просування їх на південь було незмірно більш повільним, ніж арабське завоювання Іспанії в VIII ст. Це пояснюється рядом обставин. По-перше, серед християнських держав півострова не було єдності. Об'єднання Леона і Кастилії було неміцним. Кілька разів королівство піддавалося розділу між синами померлого монарха. Остаточне об'єднання Кастилії і Леона відбулося тільки в 1230 р. В 1137 р. Арагон і Каталонія уклали унію, проте зберігали автономію у внутрішньому управлінні. В 1139 р. португальський граф Афонсу Енрікеш проголосив себе королем, хоча Кастилія змирилася з відпаданням цієї області лише після розгрому її військ португальцями в 1385 р. Наварра, яка з XII ст. не мала спільного кордону з маврами і перестала брати участь в Реконкісті, проте була постійно залучена в міжусобні війни на півострові. В якості союзників в міжусобицях держави півночі півострова нерідко залучали мусульманських правителів ал-Андалуса, що, звичайно, також уповільнювало Реконкісту [15, 342].

Іншим чинником, що стримував просування Кастилії й Арагона на південь, було військове втручання берберських держав Північної Африки. Андалуські еміри неохоче вдавалися до їх допомоги, побоювалися потрапити до них у залежність, проте в критичних ситуаціях бербери завдавали важкого удару християнським государям. Так, їх перемоги над кастильцями в 1086 р. біля Салаки і в 1195 р. біля Аларкоси на декілька десятиріч відстрочили вирішальні успіхи Реконкісти. З другого боку, християнські королівства вели боротьбу переважно своїми силами, допомога ззовні (Франція, хрестоносці, Генуя, Піза) надходила лише епізодично [15, 343].

Найважливішою обставиною, що визначала темпи Реконкісти, була об'єктивна можливість підкорення і колонізації захоплених земель. Далеко не завжди були засоби для будівництва фортець на південних кордонах, утримання гарнізонів у містах, де нерідкими були повстання мусульманського населення. При дефіциті людських ресурсів придбання земель, які не було ніким заселити, не створювало стимулів до нових захоплень. Тому з XI ст. частим явищем стає не завоювання окремих держав Мавританії, а перетворення їх правителів в данників, що щорічно виплачували Кастилії і Арагону величезні суми, що складали основу державного бюджету цих королівств.

Через названі обставини Реконкіста в XI-XIII ст.ст. здійснювалася не поступово і плавно, а як би скачками. Її головні перемоги припали на першу половину XIII ст. На початку століття Кастилії вдалося врегулювати свої відносини з сусідами, в 1212 р. її король Альфонс VIII на чолі союзного війська наголову розбив берберів біля Лас Навас де Толоса. Після остаточного об'єднання Леона і Кастилії Реконкіста зробила рішучий крок вперед. В 30-50-і роки XIII ст. кастильці завоювали найбільші тайфи Мавританії – Хаен, Кордову, Севілью. Захопивши місто і область Мурсію на Середземноморському побережжі, Кастилія відрізувала Арагону шлях для Реконкісти на південь. Експансія Арагона пішла в дещо іншому напрямі: він затверджується у Валенсії, на Балеарських островах, на Сицилії, Сардинії і в Південній Італії. Арагонські королі мали також володіння в Південній Франції. Португалія завоювала область Альгарві, завершивши свою участь в Реконкісті [15, 343].

Таким чином, в другій половині XIII ст. в руках маврів на Піренейському півострові залишилася лише Гранада з прилеглою до неї територією. Вона вже не представляла серйозної небезпеки для християнських держав. Реконкіста припинилася до кінця XV ст.