Визнання та приведення до виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу

Визнання і виконання рішень МКА є найбільш важливим питанням в арбітражному механізмі врегулювання спорів. Якщо арбітражне рішення, винесене в одній країні, не може бути визнано і виконане в іншій країні, це зводить на нівець ефективність МКА. Тому, якщо сторона, що програла спір в арбітражному розгляді, не виконує рішення, винесене арбітром добровільно, то необхідно застосувати примусові засоби виконання даного рішення в державних судах.

Виконання арбітражних рішень в зарубіжних країнах забезпечується та гарантується багатосторонніми конвенціями, двосторонніми договорами та національним законодавством. Серед цих конвенцій і договорів Нью-Йоркська Конвенція 1958 р. є найбільш глобально прийнятим і найуспішнішим інструментом. З метою забезпечення ефективності та практичності системи вирішення спорів, договірні держави повинні дотримуватися правил, які зазначені у Нью-Йоркській Конвенції 1958 р.

Не зважаючи на важливість Нью-Йоркської Конвенції 1958 р., слід зазначити, що вона певним чином обмежує сферу юридичного захисту арбітражних рішень і залишає на розгляд державного суду порядок визнання і приведення до виконання арбітражного рішення. Відповідно, державні суди при розгляді клопотань про визнання та виконання арбітражних рішень наділені правом відмовити у визнанні та виконанні арбітражних рішень. У цьому відношенні при вирішенні цих питань може виникнути проблема співвідношення Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. та внутрішнього законодавства країн, де відповідне рішення виконується.

Проблема визнання та виконання рішень МКА, крім визначення, власне, механізму, процедур визнання та виконання зводиться і до того, який режим визнання та виконання так званих «внутрішніх» та «іноземних» рішень МКА.

Історія міжнародно-правового регулювання визнання та виконання арбітражних рішень свідчить про те, що спочатку було закріплено обов’язок держав виконувати на своїй території арбітражні рішення, які були винесені на їх території. Цей обов’язок було закріплено в ст. 3 Женевського Протоколу 1923 р.^[31]

Пізніше, в Женевській Конвенції 1927 р. держави-учасниці взяли на себе зобов’язання по виконанню на своїй території арбітражних рішень, які були винесені на території інших країн-учасниць Конвенції і на підставі арбітражних угод, які підпадали під дію Женевського Протоколу 1923 р.

Існування і юридичне закріплення як в міжнародних конвенціях, так і в національному законодавстві, поняття “іноземне” арбітражне рішення обумовлює необхідність визначення поняття “внутрішнє” арбітражне рішення.

На жаль, ні Нью-Йоркська Конвенція, ні будь-які міжнародні конвенції з питань МКА не містять ні дефініції "внутрішнього" арбітражного рішення, ні яких-небудь рекомендацій з питання про те, якими критеріями слід користуватися при такій кваліфікації арбітражного рішення.

Сфера застосування Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. визначена надзвичайно широко. Так, відповідно до п. 1 ст. I Конвенції повинні визнаватися і виконуватися будь-які арбітражні рішення, винесені за межами території держави, в якій вимагається таке визнання і виконання. При підготовці тексту Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. були відхилені пропозиції, спрямовані на звуження сфери застосування Конвенції, зазначаючи, що спори, які передані на розгляд до арбітражу, мають бути обов'язково включати іноземні елементи. Таким чином, країни - учасниці Конвенції добровільно погодилися з можливістю обмеження повноважень їх національних судів по розгляду значної частини спорів, які можуть бути пов'язані з діяльністю громадян і комерційних підприємств, що мають тісний зв'язок з їх територією. Достатньо лише, щоб арбітражне рішення було ухвалено на території іншої держави – таким є перший і основний критерій віднесення арбітражного рішення до сфери застосування Нью-Йоркської Конвенції 1958 р.

Більше того, навіть арбітражні рішення, ухвалені на території тієї ж держави, в якій вимагається їх визнання і виконання, будуть підпадати під дію Нью-Йоркської Конвенції 1958 р., тільки якщо вони не вважатимуться "внутрішніми", - це другий критерій, що є додатковим по відношенню до першого.

Якщо застосування першого критерію - умови про ухвалення арбітражного рішення на території іншої держави не викликає особливих труднощів, то другий критерій - положення про те, що рішення не має бути "внутрішнім", - є менш регламентованим.

Деякі країни, на відміну від України, зробили спробу чіткіше розмежувати сферу застосування Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. і внутрішнього національного законодавства про арбітраж, спираючись на другий критерій, сформульований в п. 1 ст. I Конвенції, яка передбачає, що Конвенція застосовується у відношенні визнання і виконання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та держава, де запитується визнання і виконання таких рішень. Наприклад, в США в Законі від 30 вересня 1970 р., яким Нью-Йоркська Конвенція 1958 р. була введена в дію на території цієї держави, вказується, що спори між сторонами, які є тільки громадянами США або компанії, що інкорпоровані або мають своє основне комерційне підприємство в США, якщо ці спори не передбачають виконання дій або приведення до виконання за кордоном або не мають зв'язку з іноземними державами, вважатимуться такими, що не підпадають під дію Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. Разом з тим, американський Закон сформульований таким чином, що залишається відкритим питання про те, дається в нім тлумачення тільки другого критерію сфери застосування Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. (про "внутрішнє" арбітражне рішення, винесене на території держави, де вимагається його визнання і виконання) або ж цей Закон відноситься і до першого критерію і тим самим звужується сфера застосування Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. Якщо останнє припущення вірне, то іноземне арбітражне рішення, винесене по спору, сторонами якого є американські компанії, і предмет якого не пов'язаний з діяльністю за межами США, не буде виконано в США на підставі Нью-Йоркської Конвенції 1958 р., зважаючи на обмежувальне тлумачення сфери її застосування, даного в Законі від 30 вересня 1970 р.

У США мав місце прецедент, коли американський суд визнав, що Нью-Йоркська Конвенція 1958 р. підлягає застосуванню відносно спору між двома американськими компаніями (відносно контракту про постачання устаткування в Гвінею), рішення по якому повинно бути ухвалено МКА в Женеві^[32]. При цьому суд послався не на той факт, що арбітражне рішення підпадає під дію Конвенції внаслідок того, що воно виноситься іноземним (в даному випадку - неамериканським) арбітражем, а на вказаний американський Закон, що вимагає наявності «розумного зв'язку з іноземними державами».

Відомий також схожий прецедент, коли італійський суд виконав арбітражне рішення у справі між двома італійськими фірмами, що винесене у Німечинні, пославшись на те, що таке рішення є іноземним і, як наслідок, предметом виконання відповідно до першого критерію п. 1 ст. I Нью-Йоркської Конвенції. Цей прецедент був дуже резонансним, у зв’язку з тим, що італійський суд визнав положення ст. ст. 2 і 800 ЦПК Італії, якими забороняється угода про передачу спорів між італійськими фірмами на розгляд іноземних арбітражів, що не підлягають застосуванню як такі, що суперечать Нью-Йоркській Конвенції 1958 р.^[33] Таким чином, якщо в США теоретично можливе незастосування Конвенції відносно іноземного арбітражного рішення, винесеного по спору між двома американськими компаніями і не пов'язаного з іноземними державами, то в Італії факт ухвалення арбітражного рішення поза територією цієї країни сам по собі є достатньою підставою для включення такого рішення в сферу застосування Конвенції.

У Англії Законом про арбітраж 1975 р. було введено поняття "внутрішнє (domestic) арбітражне рішення", як арбітражне рішення, ухвалене на підставі внутрішньої арбітражної угоди в повній відповідності з другим критерієм п. 1 ст. I Нью-Йоркської Конвенції.

В ході підготовки Закону Англії «Про арбітраж» 1996 р., що діє на території Англії з певними умовами - і в Північній Ірландії і Уельсу, також була зроблена спроба сформулювати дефініцію "внутрішнього" арбітражного рішення. Згідно ст. 85 вказаного Закону арбітражне рішення визнається "внутрішнім" при дотриманні двох умов: а) його сторони є підданими або резидентами Великобританії або юридичними особами, інкорпорованими в Великобританії або чиї органи управління знаходяться в Великобританії; б) місцем арбітражу є Великобританія. Таким чином, британське законодавство, на відміну від американського, не містить критерію розумного зв'язку з іноземними державами, необхідного для віднесення арбітражного рішення, винесеного на території Великобританії, до сфери застосування Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. Проте, на відміну від американського законодавства, прийнятого безпосередньо у виконання Нью-Йоркської Конвенції Конвенції 1958 р., і Типового закону ЮНСІТРАЛ, націленого саме на міжнародний арбітраж, Закон Англії про арбітраж 1996 р. є комплексним актом, який регулює питання як внутрішнього, так і міжнародного арбітражу (включаючи виконання рішень, що відносяться до сфери застосування Конвенції). При цьому дефініція внутрішнього арбітражного рішення включена в розділ цього Закону, який присвячений виключно внутрішньому арбітражу. Більше того, ст. ст. 85 - 87 Закону Англії «Про арбітраж» 1996 р. так і не набули чинності, оскільки вказана дефініція "внутрішнього" арбітражного рішення була визнана такою, що суперечить законодавству Європейського Союзу з огляду на те, що згідно цієї дефініції проводиться межа між резидентами Англії і резидентами інших країн.

Слід зазначити, що в різних країнах арбітражні рішення кваліфікуються як "внутрішні"(за другим критерієм п. 1 ст. I Нью-Йоркської Конвенції 1958 р.) по-різному. Найбільш ліберальний підхід до цього питання демонструє законодавство Німеччини, яке передбачає, що рішення арбітражу, винесене на її території, проте не розглядатиметься як внутрішнє, якщо сторони підпорядкували арбітраж іноземному праву^[34].

Отже, проаналізувавши підходи до розуміння арбітражних рішень, можна зробити висновок, що в п. 1 ст. I Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. сфера її застосування визначається таким чином, щоб максимально обмежити можливість подальшого втручання державного суду при ухваленні арбітражного рішення (з урахуванням подальших положень Нью-Йоркської Конвенції 1958 р., особливо ст. V). Як наслідок, суди країн - учасниць Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. не можуть ні відмінити іноземне арбітражне рішення, ні переглянути його по суті. Спростування такого рішення можливе лише в суді тієї держави, на території якого ухвалене відповідне арбітражне рішення, причому такий суд формально не пов'язаний нормами Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. при вирішенні питання про скасування чи зміну арбітражного рішення. Якщо відносно другого критерію віднесення арбітражного рішення до сфери застосування Конвенції можливі різні тлумачення поняття "внутрішнього арбітражного рішення", то при використанні першого критерію - критерію іноземного місця ухвалення арбітражного рішення - не виникає серйозних труднощів. Під цей критерій підходять абсолютна більшість рішень, визнання і виконання яких вимагається відповідно до Конвенції.

За загальним правилом арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесене, підлягає добровільному виконанню сторонами. Добровільність виконання арбітражного рішення цілком відповідає правовій природі міжнародного комерційного арбітражу, оскільки сторони, що добровільно обрали арбітраж як спосіб врегулювання спору, передбачають ще на стадії укладання арбітражної угоди добровільність виконання прийнятого арбітражного рішення. Проте на практиці дуже часто виникає ситуація, коли сторона, проти якої винесено рішення, ухиляється від його добровільного виконання.

В сучасній доктрині МКА виникає певна кількість проблемних питань стосовно визнання та виконання іноземних арбітражних рішень. Першим, і на наш погляд ключовим проблемним питанням, є намагання ототожнити визнання і виконання іноземних арбітражних рішень та іноземних судових рішень.

Питання визнання і примусового виконання іноземних арбітражних рішень як прототипу іноземного судового рішення, знаходить кардинально протилежні відповіді в різних правових системах і в доктрині МКА.

Так, Постановою Ради (ЄС) 44/2001 від 22 грудня 2000 р. «Про юрисдикцію, визнання і приведення у виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах» і раніше Брюссельською конвенцією 1968 р., а також Луганською конвенцією 1988 р., було виключено поняття "арбітраж" із сфери виконання і визнання іноземних судових рішень.

При визначенні обсягу цього виключення в Брюсельській Конвенція 1968 р., Апеляційний суд Великобританії у своєму рішенні по справі Marc Rich & Co. AG v. Società Italiana Impianti Spa зазначив, що міжнародні угоди, зокрема, Нью-Йоркська конвенція 1958 р., встановлюють правила, за якими сторони спору передають розгляд спору до арбітражу, а також визнання та виконання арбітражних рішень. Звідси випливає, що, виключаючи арбітраж зі сфери дії Брюсельської Конвенції 1968 р. на тій підставі, що він вже підпадає під дію міжнародних конвенцій, договірним сторонам передбачається виключення арбітражу в повному обсязі, в тому числі у справах, порушених в національних судах^[35].

Практика в різних державах різноманітна. За англійським правом, якщо сторона отримує рішення іноземного суду, за допомогою якого іноземне арбітражне рішення провадиться у виконання, відповідно таке рішення в Англії може бути виконано відповідно до правил, які застосовуються до виконання рішень іноземних судів.

За німецькими законами процедура екзекватури не може бути визнана або виконана в Німеччині. Однак, якщо арбітражне рішення об'єдналося з рішенням іноземного суду, то кредитори за своїм розсудом мали можливість обрати чи буде виконання "об'єднаного" арбітражного рішення або рішення по так званій процедурі "подвійної екзекватури". Але Федеральний Верховний Суд Німеччини у своєму рішенні дав остаточне вирішення цьому питанню, вважаючи, що тільки арбітражне рішення має право на визнання і виконання^[36].

У відповідності до § 1 (​​е) Федерального закону США «Про визнання і приведення у виконання іноземних судових рішень» закон не поширюється на... (III) арбітражні рішення і іноземні судові рішення, пов'язані з арбітражним рішенням», тобто положення, аналогічне тому, яке має місце в Брюсельській Конвенції 1968 р. Тим не менш, § 1 (​​а) Федерального закону США «Про визнання і приведення у виконання іноземних судових рішень» закріпив, що цей Закон поширюється на іноземні судові рішення, окрім:... (III) іноземних арбітражних рішень або ухвал суду у відношенні угод про арбітраж.

Іншим проблемним питанням щодо процедури визнання та виконання іноземних арбітражних рішень є відмова у визнанні та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень. Незважаючи на те, Нью-Йоркська конвенція 1958 р. визначає однакові підстави для відмови у визнанні та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень в усіх Договірних державах, їх застосування в різних державах може призвести до суперечливих результатів.

В Нью-Йоркській конвенції 1958 р. закріплено дві вичерпні групи підстав для відмови у визнанні і приведення у виконання арбітражних рішень. До першої групи підстав належать випадки коли: а) сторони в угоді в якій-небудь мірі визнаються недієздатними або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а за відсутності такої підпорядкуванню, за законом країни, де рішення було винесено; б) сторона, проти якої винесено рішення, не було належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших причин не могла подати свої пояснення; з) зазначене рішення винесене по спору, не передбаченого, або який не підпадає під умови арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі; г) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін або, за відсутності такого, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; е) рішення ще не стало остаточним для сторін або було скасовано або призупинено виконанням компетентною владою країни, де воно було винесене, або країни, закон який застосовується.

Друга група підстав для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень виникають коли: а) об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законами цієї країни; б) визнання і приведення у виконання цього рішення суперечить публічному порядку цієї країни.

С. Бессоном відзначено, що, хоча формулювання статті V носить дозвільний характер ("Визнання та виконання може бути відмовлено..."), дискреційні повноваження суду не слід переоцінювати. Якщо суд визнає, що мало місце відмова або зловживання арбітражним процесом, суд повинен не задовольняти клопотання сторони про визнання і виконання^[37].

Не дивлячись на чітке закріплення підстав для відмови у визнанні та виконанні іноземних арбітражних рішень в Нью-Йоркській конвенції 1958 р., деяки країни у національному законодавстві намагаються встановити певні виключення із правил.

Так, Швейцарський Закон «Про міжнародне приватне право» передбачає, що будь-який спір за наявності економічного інтересу може бути предметом арбітражного розгляду (ст. 177). Всі арбітражні розгляди зовнішньоекономічних спорів з визначенням місця арбітражу у Швейцарії регулюються виключно lex arbitri. У практиці виникали питання щодо того, чи повинні арбітри враховувати норми права ймовірного місця визнання та виконання іноземного арбітражного рішення, для того, щоб знизити ризик невиконання таких рішень. Швейцарський федеральний суд ухвалив, що вони не повинні. У відповідності до швейцарського визначення арбітрабельності, спір буде вважатися належним чином переданим до арбітражу, навіть якщо може виявитися, що рішення не буде приведено у виконання в іншій державі, закон якої буде вважати такий спір неарбітрабельним чи рішення буде вважатися підставою в порушенні публічного порядку. Федеральний суд розсудив, що при введенні в дію ст. 177, швейцарський законодавець вирішив залишити його в силі для того, щоб сторони змогли оцінити ризик можливого невизнання рішення^[38].

Варто відзначити, що орган, який проводить визнання рішення, вправі на клопотання заінтересованої сторони відкласти вирішення питання визнання та виконання рішення і так само має право зобов'язати іншу сторону забезпечити виконання. Однак якщо для відкладення вирішення питання визнання та виконання рішення Конвенцією чітко окреслені підстави у вигляді порушення перед міжнародним арбітражем питання про призупинення чи скасування власного рішення, то для зобов'язання боржника забезпечити виконання діє принцип доцільності. Тобто, як видно, питання забезпечення виконання вирішується компетентним органом на власний розсуд без визначення певних критеріїв.

Згідно ст. III Нью-Йоркської Конвенції 1958 р. процедуру визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень, що відносяться до сфери дії Конвенції, кожна з держав, що беруть участь в ній, встановлює самостійно виходячи з таких принципів:

1. Процедура визнання і приведення у виконання арбітражних рішень, що відносяться до сфери дії Конвенції, повинна відповідати базовим правилам, викладеним в ст. IV, - VII Конвенції, тобто повинні виконуватися вимоги, що пред'являються Конвенцією до:

а) складу документів, необхідних для визнання і приведення у виконання арбітражних рішень;

б) підставам відмови у визнанні і виконанні або підставам відкладення приведення у виконання арбітражних рішень;

в) співвідношенню правил, встановлених Конвенцією, із законами і міжнародними договорами країн, що беруть участь в Конвенції.

2. До визнання і приведення у виконання арбітражного рішення, що відноситься до сфери застосування Конвенції, не повинні застосовуватися "істотно обтяжливіші умови", ніж умови, які мають бути дотримані для приведення у виконання внутрішніх арбітражних рішень.

3. Мита або збори, що стягуються у зв'язку з визнанням і приведенням у виконання іноземних арбітражних рішень, не повинні перевищувати мита або збори, що стягуються в процесі приведення у виконання внутрішніх арбітражних рішень^[39].

Усі ці принципи і правила передбачені Конвенцією на випадок, якщо арбітражне рішення, що відноситься до сфери застосування Конвенції відповідно до ст. I, не буде виконано в добровільному порядку. Якщо ж сторона, проти якої було винесено арбітражну ухвалу, виконає його добровільно, то звертатися до процедури, що встановлюється на підставі ст. III Конвенції, не потрібно.

Тривалий час процедура виконання іноземних арбітражних рішень в Україні залишалася недостатньо врегульованою. Прийнятий у 1994 р. Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" не покращив ситуацію, адже, по суті, продублював положення Нью-Йоркської конвенції щодо умов виконання арбітражних рішень і підстав для відмови у їх виконанні, зазначивши, що відповідне клопотання подається до компетентного суду. Водночас цей Закон не встановлював, який саме суд є компетентним і за якою процедурою мають розглядатися такі клопотання.

У 2001 р. із прийняттям Закону "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" ситуація з розглядом клопотань про визнання та виконання іноземних судових і арбітражних рішень в Україні дещо покращилася, оскільки було законодавчо закріплено, що саме апеляційні суди України компетентні розглядати такі клопотання, а поняття "рішення іноземного суду" було розширене і визначене як таке, що охоплює також іноземні арбітражні рішення.

Отже, до 2001р. зазначені питання українські суди продовжували вирішувати, згідно з Указом Президії ВР СРСР "Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів" від 21.06.1988 р.^[40] Відповідно до п. 2 зазначеного Указу компетентними судами, які могли розглядати згадану категорію справ, були обласні, Київський і Севастопольський міські суди та Верховний суд АР Крим. Згодом, у 1999 р., судову практику щодо цієї категорії справ уніфікував Пленум Верховного Суду України - у постанові "Про практику розгляду судами клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України" від 24.12.1999 р. № 12, яка є чинною і використовується судами й зараз.

Однак в подальшому відбулися суттєві зміни в українському законодавстві у цій сфері. По-перше, набрав чинності ЦПК України, який, на відміну від свого попередника, містив спеціальний Розділ VIII, присвячений питанням визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні. По-друге, Закон "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 06.09.2005 р. визнав таким, що втратив чинність, Закон "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів". У результаті цього повноваження апеляційних судів АР Крим, апеляційних судів областей, міст Києва і Севастополя щодо розгляду клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів були передані районним, районним у містах, міським та міськрайонним судам за місцезнаходженням боржника. А відсутність визначення поняття "рішення іноземного суду" фактично залишила поза законом іноземні арбітражні рішення в Україні.

Ці зміни були суттєвими. Фактично було змінено багаторічну практику та досвід судів апеляційної інстанції в цій сфері. Для місцевих загальних судів ця категорія справ була абсолютно новою, що негативно позначалося на строках та якості їх розгляду. А відсутність спеціальних положень щодо іноземних арбітражних рішень створила ситуацію, за якої розглянути клопотання про визнання та виконання такого рішення в Україні можна було, тільки виходячи з духу закону, багаторічної судової практики та застосовуючи процесуальну аналогію із процедурою виконання рішень іноземних судів, що було непросто.

З останніми на практиці також було пов’язано чимало проблем, адже встановлені ЦПК України умови виконання таких рішень (на підставі міжнародного договору або за принципом взаємності "за домовленістю ad hoc ") унеможливлювали виконання в Україні рішень судів більшості країн світу. По-перше, кількість регіональних чи двосторонніх договорів, які регулювали виконання рішень іноземних судів і стороною в яких виступала України, була вкрай обмеженою. По-друге, українські суди негативно ставилися до визнання та виконання іноземного судового рішення на підставі принципу взаємності "за домовленістю ad hoc" з державою, рішення суду якої запитувалося до виконання.

Ця ситуація існувала, доки не було прийнято Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань міжнародного приватного права" (далі - Закон № 1837), який вніс довгоочікувані зміни в положення ЦПК щодо процедури визнання та викання іноземних судових рішень і набрав чинності 16.02.2010 р.

Чи не найважливішою зміною, внесеною Законом № 1837 до ст. 390 ЦПК України, була деталізація поняття іноземного суду, виконання рішення якого запитується, як "суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів".

Крім того, Закон № 1837 змінив умови визнання та виконання іноземних судових і арбітражних рішень. Зокрема, він значно спростив застосування такої підстави, як принцип взаємності, у разі відсутності міжнародного договору з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Так, Закон № 1837 скасував вимогу про обов’язкову наявність домовленості ad hoc із відповідною іноземною державою як передумову приведення до виконання рішень судів цієї держави на території України. Натомість у ч. 2 ст. 390 ЦПК України було прямо встановлено: "Якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведене інше".

Таким чином, у даний час в Україні може бути виконане рішення іноземного арбітражного суду практично будь-якої держави. Водночас тягар доведення наявності чи відсутності принципу взаємності покладено на боржника. Це усунуло можливу процесуальну перепону для заявника (стягувача), яка могла спричинити затягування справи та навіть унеможливити виконання відповідного рішення іноземного суду. Пунктом 1 ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесене, визнається обов'язковим.

ЦПК України містить правила про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень. Про таку процесуальну дію, як власне визнання іноземного арбітражного рішення (без його виконання), в його статтях не йдеться. В той же час арбітражні рішення про визнання (так звані declaratory awards) часто виносяться іноземними арбітражами, у тому числі по позовах проти компаній і їх аффільованих осіб. Як приклад можна привести справу, по якій було винесено арбітражне рішення, що торкалося тлумачення положень договору, пов’язаного з іноземними акціонерами російського акціонерного товариства, про те, як ці акціонери можуть висувати кандидатури для включення в список для формування ради директорів цього товариства.

Окремим доктринальним проблемним питанням є порядок визнання іноземного арбітражного рішення, що не вимагають виконання.

Пункт 2 ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» містить норму, згідно з якою «арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим». Таким чином, по тексту цього Закону, для визнання іноземного арбітражного рішення в Україні не потрібно ніякої судової чи іншої процедури - воно визнається автоматично. З цією логікою узгоджується норма п. 4 ч.2 ст. 122 ЦПК України, відповідно до якої суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим. Таким чином, на перший погляд здається, що ЦПК України визнає преюдиціальну силу в Україні за будь-яким винесеним арбітражним (третейським) рішенням, у тому числі іноземним, якщо в його виконанні не було вже відмовлено державним судом, обґрунтовуючи, тим самим, відсутність в нашому праві спеціальних правил для визнання арбітражних рішень, що не вимагає виконання. Якщо арбітражне рішення автоматично отримує преюдиціальну силу без додаткової процедури його визнання, то - за логікою законодавця - спеціальних правил для визнання без приведення у виконання просто не потрібно, чим досягається передбачена п. 1 ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітра» обов'язковість рішень міжнародних арбітражів.

Зазначимо, що в нашому законодавстві існує спеціальна процедура звернення за відмовою у визнанні іноземного арбітражного рішення, що не вимагає приведення у виконання, і така процесуальна дія в державному суді впринципі можлива. Підставою для нього є норми Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 № 9131-Х1 «Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів і арбітражів» (далі - Указ). Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», з питань визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів, не врегульованих законодавством України, згідно з Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" (1545-12) застосовуються у встановлених нею межах відповідні положення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. "Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів". Згідно зі ст. 10 і 11 Указу.«10. Рішення іноземних судів, які не підлягають примусовому виконанню, визнаються без будь-якого подальшого провадження, якщо з боку заінтересованої особи не надійдуть заперечення проти цього. Зацікавлена особа може протягом місячного терміну після того, як йому стало відомо про наявність рішення іноземного суду, заявити до Верховного Суду союзної республіки (в республіках, які не мають обласного поділу), Верховного Суду автономної республіки, крайового, обласного, міського суду, суду автономної області і суду автономного округу за місцем свого проживання (перебування) заперечення проти визнання цього рішення. Заперечення заінтересованої особи проти визнання рішення іноземного суду розглядаються у відкритому судовому засіданні з повідомленням цієї особи про час і місце розгляду. Неявка без поважної причини зацікавленої особи, щодо якої суду відомо, що повістка йому була вручена, не є перешкодою до розгляду заперечень. Якщо зацікавлена особа звернеться до суду з клопотанням про перенесення часу розгляду заперечень і це клопотання буде визнана судом поважним, суд переносить час розгляду і сповіщає про це заінтересовану особу. За розглядом заперечень проти визнання рішення іноземного суду виноситься відповідна ухвала. Копія ухвали у триденний строк з дня її винесення направляється судом особі, на прохання якого було винесено рішення іноземного суду, або його представнику і особі, який заявив заперечення проти визнання рішення. Ухвала суду може бути оскаржена до вищестоящого суду в порядку і строки, передбачені законодавством Союзу РСР і відповідної союзної республіки. 11. Положення статей 2-10 цього Указу, за винятком частини другої статті 3, пунктів 1-4 і 6 частини другої статті 5 та частини сьомої статті 10, застосовуються також до іноземних арбітражних рішень, визнання і виконання яких передбачені відповідним міжнародним договором СРСР. Якщо міжнародний договір, на підставі якого запитується визнання та виконання в СРСР арбітражного рішення, не встановлює перелік документів, які додаються до клопотання про дозвіл примусового виконання, або підстави для відмови у визнанні та виконанні, перелік таких документів і такі підстави визначаються за правилами відповідно статей IV і V Конвенції про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень, ратифікованої Президіумом Верховної Ради СРСР 10 серпня 1960 (Відомості Верховної Ради СРСР, 1960 р., № 46, ст. 421)».

Норми ст. 10 Указу про те, яким чином російський суд може відмовити у його визнанні рішення, що не вимагає приведення у виконання, зберігають свою силу, так як в ЦПК України немає жодних положень, яким вони б суперечили (звичайно, з урахуванням правил ЦПК України про підвідомчість і підсудність, які замінюють собою відповідні положення Указу). Таким чином, для того щоб вважатися визнаним, що не вимагає приведення у виконання в нашій країні, згідно з Указом іноземне арбітражне рішення повинно відповідати лише одному критерію - ставитися до категорії таких арбітражних рішень, які можуть бути визнані і приведені у виконання на підставі міжнародного договору, в якому бере участь Україна, наприклад Нью-Йоркської конвенції.

В. В. Ярков висловлює припущення про те, що іноземні арбітражні рішення, що не вимагають виконання, можуть визнаватися в тому ж порядку, в якому визнаються і виконуються іноземні судові рішення^[41]. Втім, він не наполягає на цій позиції, вказуючи, що це лише один з варіантів, причому в якості іншого варіанту він посилається на ст. 10 Указу Президії ВР СРСР "Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів" від 21.06.1988 р.

На думку Н.І. Маришевої, питання про визнання іноземного судового рішення, що не вимагає виконання, є в процесуальному законодавстві пробільним і тому повинен вирішуватися на підставі норм ст. 10 Указу Президії ВР СРСР "Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів" від 21.06.1988 р., що є досі єдиним нормативним актом, що безпосередньо регулює це питання^[42]. Ту ж оцінку можна розповсюдити і на іноземні арбітражні рішення.

Дійсно, норм, що регулюють процедуру, відповідно до якої зацікавлених особа може звернутися до державного суду за визнанням іноземного арбітражного рішення, що не вимагає приведення у виконання, ні в ЦПК України, ні в Указі немає. Така логіка українського законодавця не цілком узгоджується з міжнародною практикою, яка вважає, що визнання рішення, що не потребує приведення у виконання, є самостійною «оборонною» зброєю, до якого заінтересована сторона вдається з метою не допустити передачі дозволеного арбітражем спору на розгляд до державного суд. Таким чином, за кордоном процедура визнання арбітражного рішення (без приведення у виконання) має самостійну процесуальну цінність. Проте, хоча з академічної точки сформульована вище позиція, відповідно до якої в відсутність в ЦПК України спеціальних норм про визнання в нашій країні іноземного арбітражного рішення, що не вимагає приведення у виконання, повинні застосовуватися правила ст. 10 Указу, представляється переконливою, вважаємо, що з практичної точки зору в державних судах таки можливо здійснити таку процесуальну дію, як звернення із заявою про визнання іноземного рішення, що не вимагає приведення у виконання.

Річ у тому, що різниця між детально описаною в українському процесуальному законодавстві процедурою "визнання і вик