ОРГАНИЗАТОРЫ СОРЕВНОВАНИЙ. У листопаді 2011 року участь блоків політичних партій у парламентських виборах була заборонена

У листопаді 2011 року участь блоків політичних партій у парламентських виборах була заборонена. У грудні 2011 року партія «Народна самооборона» заявила, що об'єднається з «Батьківщиною» Перший заступник голови «Батьківщини» Олександр Турчинов висловив упевненість, що до них приєднаються і інші політичні сили

У березні 2012 року «Батьківщина», партія «Реформи і порядок» і Народний рух України оголосили, що висунуть єдиний партійний список на парламентських виборах 2012 року. У квітні лідер партії «Фронт Змін»Арсеній Яценюк також оголосив про приєднання до цього списку

У підсумку «Батьківщина» стала платформою для формування єдиного виборчого списку під назвою «Об'єднана опозиція „Батьківщина“», до якого увійшли члени партій «Реформи і порядок», Народний рух України, «Фронт змін», «За Україну!», «Народна самооборона», «Громадянська позиція», Соціально-християнської партії та Меджлісу кримськотатарського народу. Список очолив лідер «Фронту змін» Арсеній Яценюк, оскільки лідер «Батьківщини» Юлія Тимошенко перебувала в тюремному ув'язненні.

За підсумками виборів «Об'єднана опозиція» отримала 62 місця в парламенті (25,55% голосів) за пропорційною системою і ще 39, вигравши в 39 мажоритарних округах — в загальній складності 101 місце (22,67%) з 450. 12 грудня 2012 року Олександр та Андрій Табалови (батько й син), обрані до парламенту від «Батьківщини», не приєдналися до її парламентської фракції. Лідером фракції був обраний Яценюк

15 червня 2013 року в Києві відбувся об'єднавчий з'їзд на якому Юлія Тимошенко була переобрана головою ВО «Батьківщина», головою політради партії за пропозицією голови «Батьківщини» обрано Арсенія Яценюка.Також на з'їзді відбулося злиття «Фронту змін» та партії Реформи та Порядок, шляхом самоліквідації, з ВО «Батьківщина».

Опозиція є невід’ємною частиною громадянського суспільства. Українська Держава гарантує додержання прав і свобод громадянам відповідними статтями Конституції України (ст. ст. 3, 5, 8, 15, 21—24, 34, 36, 38—39, 44, 55, 57, 64). Організаційно опозиція оформлюється у вигляді партійних угруповань, парламентських фракцій, груп тиску. Завдання опозиції полягає у проведенні критики дій правлячої влади, виявленню в державній політиці слабких місць та недоліків і викриття їх, запобіганню перекосові політичного курсу країни на користь певних угруповань. Опозиція напрацьовує альтернативні варіанти вирішення назрілих проблем у суспільстві, вимагає кореляції політичного курсу Уряду, порядку денного Верховної Ради України тощо. Опозицію можна поділити на помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну. За місцем у суспільних структурах опозиція може бути внутрішня (у межах політичної організації, партії тощо), загальна (у межах держави) та зовнішня (емігранти, політичні дисиденти, певна частина діаспори незадоволена політичним курсом керівництва країни).

Наявність та статус опозиції в країні безпосередньо залежить від діючої політичної системи. Взаємовідносини гілок влади, структура партійної системи визначають умови існування опозиційних сил, можливість досягнення консенсусу з правлячою елітою, ступінь деструктивності радикальних елементів. Головним інституційним елементом опозиційних структур виступають партії, які набувають статусу опозиційних чи правлячих у ході змагання за владу через вибори. Для оптимальної діяльності механізму представництва та узгодження суспільних інтересів необхідно створення міцної партійної системи з кількох провідних партій з кількома партіями–супутниками, замість існуючих в Україні атомізовано–поляризованихквазіпартій. Це відбуватиметься у міру політичного дозрівання українського суспільства та піднесення його громадянської свідомості. Завданням опозиції є прихід до влади і в кожному випадку вплив на владу, тому повноцінне функціонування опозиції можливе лише на тлі представницької діяльності. Діяльність політичної опозиції має відбуватися у правовому полі держави. Держава не повинна дозволяти діяльність політичних партій, які ставлять собі за мету знищити Українську державу, обмежити її суверенітет або зазіхають на територіальну цілісніть чи прагнуть завдати шкоди національним інтересам українського народу. Досягнути цього можна або шляхом прямої заборони політичних організацій, що порушують Конституцію України, або уведенням додаткових обмежень («заборона на професії» у Німеччині). Значною проблемою діяльності опозиційних політичних партій є проблема фінансова. Програвши вибори, партія втрачає не лише важелі втілення своєї програми, а й значні стимули та мотиви власної діяльності. Намагаючись дістати фінансування, партії починають обслуговувати фінансово–промислові групи, від підтримки яких вони що далі, то більше залежать. Якщо до цього додати можливість тиску на виборців та фальсифікації результатів виборів, то для партій взагалі створюється спокуса відмовитися від програмних цілей та повністю стати на службу інтересів структури, яка здійснює фінансування. Через це у партіях виникають розколи на «ідейно–фінансовому підгрунті». Вирішення цієї проблеми є досить просте. Держава повинна запровадити фінансування політичних партій відповідно до їхніх результатів на виборах та кількості отриманих місць у вищому представницькому органі. Можлива також цільова підтримка опозиційних партій (за англійським варіантом) або загальне фінансування (за німецьким). Визначним фактором розвитку громадянського суспільства через створення принципово іншого розподілу влади — між правлячою більшістю та опозицією — може стати практика надання опозиції права протягом певного періоду (наприклад в Англії — 20 днів) формувати порядок денний роботи парламенту. За своєю природою опозиція є носієм альтернативних шляхів розвитку суспільства, тому заслуговує на постійну взаємодію з владою, а не лише від виборів до виборів. Неврегульованість механізмів взаємодії влади та політичної опозиції спричиняє радикальні протести з боку опозиції, як це сталося в Україні наприкінці 2000 р., призводить до соціальних заворушень, революцій, як це вже траплялося в історії. Опозиція в Україні не має тривалих традицій. За доби СРСР опозиції московському режимові практично не існувало. Опозиція з’явилася з дозволу кремлівської влади лише під час Перебудови. Наслідком нерозвиненості стала ідейна та організаційна незрілість, неструктурованість сьогоднішньої опозиції в Україні. Але взаємовідносини влади та опозиції в Україні, місце політичних партій у цьому процесі наочно демонструють деяку некоректність застосування європейської типології політичних партій до ситуації в Україні. Європейська класифікація партій взяла за основу їхнє ставлення до діючої влади, хоча сам спектр «право–ліво» виник ситуативно. У разі застосування такого підходу до України виявляється, що найбільш лояльними до влади є «Трудова Україна», Демократичний Союз, Партія Регіонів України, Об’єднані соціал–демократи, тобто ліберальна група партій. Найбільш опозиційними до влади є соціалісти, націонал–демократи та «Батьківщина». А «ліві» партії — комуністи та прогресивні соціалісти — у цьому випадку є «болотом». Українська опозиція заявила про себе на повний голос після вибуху «касетного скандалу» 28 листопада 2000 року. Сьогоднішня «опозиція» формувалася поступово. Частина лідерів «опозиції» весь час критикувала Президента України (О. Мороз, Ю. Тимошенко, О. Турчинов), частина перейшла до опозиції згодом (С. Головатий після відставки з поста міністра юстиції України). Більшість учасників сьогоднішніх протестних акцій постійно декларували конструктивну «опозицію» до влади, готовність співпрацювати з нею та вести діалог. Частина лідерів не заявляли про свою опозиційність, будучи при цьому потенційно опозиційною (В. Філенко, С. Хмара, В. Чемерис). В основному контури сьогоднішньої «опозиції» сформувалися після виборів до Верховної Ради України 1998 р.

Помилкою влади було поступове згортання діалогу та можливостей для співпраці з опозицією, яке відбулося протягом 1998—1999 років головним чином через недостатню увагу до політичної опозиції з боку органів державної влади. На тлі політичних успіхів — Конституційної Угоди 1995 р., Конституції 1996 р., міжнародного визнання — влада втратила з поля зору опозицію, зосередилася на виборах до Верховної Ради та Президента України.

Зауваження опозиції не сприймалися як потенційні загрози політичній стабільності у державі. Заяви ряду політиків про загрозу диктатури в Україні були надто абстрактними. Проте на тлі цих заяв в Україні склалася дещо інша система влади, яка суттєво відрізнялася від влади зразка 1994—1996 років.

Склалися впливові адміністративно–фінансові групи, які оформилися у політичні партії та сконцентрували свої зусилля на утриманні влади з метою реалізації своїх фінансових інтересів. Політичні рішення в державі приймалися інколи під впливом та в інтересах зазначених адміністративно–фінансових груп, які при цьому не несли жодної відповідальності за ці рішення. Через це діалог з опозицією було практично втрачено.

Політична напруженість постійно зростала, хоча й мала прихований характер. Задоволення корпоративних інтересів одних адміністративно–фінансових груп за рахунок інших та за рахунок національних інтересів України спричинило суттєві помилки, які ще більше загострили ситуацію. Це перетворилося на систему. З часом коло тих, хто міг використовувати своє наближення до влади, ставало вужчим, відповідно коло незадоволених постійно розширювалося. Неувага влади до опозиції, яка є індикатором суспільних аномалій, в усі часи призводила до серйозних політичних потрясінь, причому незалежно від політичного режиму. Тоталітарний режим Чаушеску в Румунії зазнав краху і закінчився стратою диктатора та його дружини. Натомість у демократичних США Річард Ніксон подав у відставку з поста президента країни під загрозою імпічменту.

Неувагу до опозиції в Україні було викликано надмірним впливом на прийняття владних рішень з боку адміністративно–фінансових груп, які у владних структурах почувалися тимчасовими прохідними особами («временщиками») та прагнули з допомогою влади переграти бізнесових конкурентів, не дбаючи при цьому про національні інтереси України.

Для опозиції важливо дотримуватися легітимних засобів політичної боротьби. Події, пов’язані з «касетним скандалом», стали серйозним уроком для діяльності політичної опозиції в Україні з одного боку та значним випробуванням для української влади — з іншого. З метою якнайповнішого врахування суспільних ідей, позицій політичних сил при виробленні державної політики, пропозицій та рекомендацій партій щодо подальшого вдосконалення політичної системи суспільства, заради досягнення національної злагоди, налагодження конструктивної взаємодії між органами державної влади та об’єднаннями громадян в Україні Указом Президента України створено Політичну раду при Президентові України.

Серед головних завдань Політичної ради зокрема є сприяння узгодженню позицій політичних партій, налагодження конструктивної взаємодії між органами державної влади та об’єднаннями громадян з метою поглиблення демократичних реформ в Україні та розв’язання актуальних проблем суспільного життя, забезпечення громадянського миру та злагоди13.

Максимальне врахування потенціалу суспільних ідей виступає чинником гармонійного та динамічного життя країни, сприяє досягненню загальнонаціонального консенсусу стосовно стратегії політичного, економічного та духовного розвитку української нації

 

ОРГАНИЗАТОРЫ СОРЕВНОВАНИЙ

Общее руководство организацией осуществляют Комитет по физической культуре и спорту Санкт-Петербурга, Федерация легкой атлетики Санкт-Петербурга, отдел молодежной политики, физической культуры и спорта администрации Выборгского района Санкт-Петербурга.

Непосредственное руководство проведением соревнований возлагается на Санкт-Петербургское государственное учреждение «Центр физической культуры, спорта и здоровья Выборгского района» (далее – Центр спорта) и Главную судейскую коллегию соревнований (далее - ГСК).

Главный судья соревнований – Тягунов Виктор Александрович.