Судебники 1497 и 1550 годов: общая характеристика и сравнительный анализ

Євген Маланюк — особлива постать у розвитку української літератури, адже його спадщина — це культурологічні дослідження, літературознавчі публікації, а також велика кількість поетичних творів. Хоча митець більшу частину свого життя провів у еміграції, та доля рідної України, її перспективи розвитку в майбутньому не були байдужі йому. Поет вважав себе часточкою української землі, у ній його коріння й поклик предків, він — «Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук...» Твори Маланюка сповнені тяжкого смутку з приводу втрати Україною можливості стати незалежною, адже така можливість була, і поет брав у цьому активну участь. Він прагнув пробудити національну гідність і свідомість українців, попереджав про помилки: «Малоросійство — це є та проблема, що першою постане перед державними мужами вже державної України». Нині ми спостерігаємо в нашому суспільстві те, що передрікав Євген Маланюк, бо його рівень знань і аналітичний розум передбачав багато катаклізмів у розвитку української державності. Щоб осягнути історичні процеси виборювання Україною своєї незалежності, історики та культурологи і в наш час звертаються до праць Євгена Маланюка.

Поезія Маланюка різнопланова й динамічна, відзначається публіцистичністю, історіософічністю, деколи патетичністю. Проте дві теми були провідними у всій його творчості — це ідея утвердження державності України й туга за Батьківщиною. Ностальгія часто ввергала його в тяжкі роздуми: «А треба було впасти серед бою На тій землі, де молодість цвіла». Він картався, що не наблизив час звільнення, проте віра в державну самостійність України ніколи не полишала його: «Даремно, ворогу, радій, — не паралітик і не лірник, Народ мій — в ураган подій Жбурне тобою ще, невірний!»

Водночас Є. Маланюк — ніжний лірик, тонкий метафорист, який у своїй поезії поєднує суворий аскетизм вислову, здатність до сильних почуттів з вишуканою ритмомелодикою, проникненням у глибини людської психології. Про це свідчить, зокрема, його поетична збірка «Стилет і стилос» (1925), у якій вміщено цієї ж тематики вірш «Стилет чи стилос?..», у якому поет шукає душевну рівновагу: «Там дивний ліс... співа трава...гіпнотичні кобри...пестощі золототілих дів» — це вигаданий світ поета. Реальність інша: «...тут — набряклий вітром обрій: Привабить, зрадить і віддасть воді». І серед складної, можливо, тяжкої дійсності поет робить вибір: «Та тільки тут веселий галас бою — Розгоном бур і божевіллям хвиль. Безмежжя! Зачарований тобою, Пливу в тебе!..» Поезія «Біографія» передає внутрішній стан ліричного героя, «бо завжди — проти течій. Завжди заслуханий: музика, самота». Туга за Батьківщиною пронизує кожен рядок, поет, «вийшовши з глухого степу, 3 зітхань страждальної землі», змушений на чужині дбати про Україну: «Так конструюю вічний образ На сірім цоколі часу». Проте дива не станеться, дорога на рідні землі заказана, й поет по-філософськи з болем констатує: «Мушу випити келих до краю — Полиновий мед самоти, Так нещадно, так яро згоряю, — Чи ж побачиш, почуєш ти?» Адже життя не милувало його, змусило зробити свій вибір: «Я — кривавих шляхів апостол — В голубі невичірні дні».

У багатьох поезіях автор показує образ України, який асоціюється в нього то зі Степовою Елладою («Знаю — медом сонця, ой Ладо...»), то зі зрадливою бранкою («Псальми степу»), то з покриткою Катериною («Чорна Еллада»). Біль за рідною безталанною землею виливає він у поезіях «Варязька балада», де постає не тільки минуле, але й висловлюються думки щодо майбутнього болючого питання державотворення. У поезії «Під чужим небом» поет передає глибокий біль і смуток за рідною землею, бо з 1920 р. й до кінця життя перебував він у вимушеній еміграції і шукав розраду в колі старих друзів та знайомих, часто зустрічаючись із ними. Проте до кінця життя це коло ставало все меншим і меншим, а туга за рідним краєм не минала: «Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить Безглузда путь, і хто остереже?

Чужа земля, чужі похмурі люди — Й саме життя, здається, вже чуже». У поезії «Істотне» Євген Маланюк порушує філософські питання загальнолюдського значення щодо призначення людини, коли «діла ростуть у невловимі черги», а буття триває та визначається «як рух, як пруг, як вічний вир енергій», а людству все важче й важче віднаходити себе в життєвому вирі.

Для митця проблеми в цьому немає, бо він знає, в чому суть: «І все ж таки: в началі було — Слово! І все ж таки: начальний дух — Любов!» Ці два поняття у свідомості автора поєднуються в невичерпну силу, життєдайну й справедливу, що керує всім на світі — «від хаосу до космосу просторів, від атома до голубих безмеж».

Творчість Євгена Маланюка навіть через десятиліття кличе до пробудження власної національної гідності кожного українця, кожного свідомого громадянина незалежної України.

Судебники 1497 и 1550 годов: общая характеристика и сравнительный анализ