Що стосується пісенності як ознаки еволюційної розви­неності, то саме пісенність є найхарактернішою ознакою українського роду у всі часи його існування.

З мовою питання складніше. Значна частина населення говорить спрощеним українізованим варіантом російської мови або українською мовою, забрудненою російськими включен­нями, зокрема вульгаризмами і матюками. Чи можна за таких умов говорити про народження чогось чистого і здорово­мислячого, адже яка мова, така й психіка?

Парадоксально, але з погляду расотворення мовна ситуа­ція в Україні складається надзвичайно сприятливо. Ідеться про таке явище, як ДИГЛОСІЯ, характерне передусім для середньовічної свідомості [360]. Це коли в межах того ж самого суспільства вільно функціонують дві мови, але у своєму засто­суванні вони не рівноправні (як при звичайній дво­мовності), а виконують різні функції і люди користу­ються ними у різних ситуаціях.

Українська мова є державною, нею говорить націо­наль­не радіо і телебачення, нею створюється елітарна культура, її вивчають у школі, володіння нею (разом з російською) є ознакою інтелек­туаль­ності і навіть належності до вищих верств суспільства.

Російською мовою розмовляють у побуті, вона пере­важ­но застосовується у бізнесі і на виконавчо-техніч­ному рівні (технічна документація, використання побутових приладів, комп’ютерної техніки, програмного забезпечення тощо). За інерцією російська мова використовується у вузькій сфері точних наук, проте звідси її поступово витискають українська та англійська. Брудні потоки “порнухи і чорнухи”, вивільнені “гласністю” і “перестройкою”, вилилися на суспільство саме російською мовою, забруднюючи як саму російську мову, так і російськомовне мислення. Парадоксально, але українська мова була захищена від цієї клоаки псевдоукраїнською державою, яка взяла курс на знищення українського книговидання.

У результаті українська мова чимраз більше перетворю­ється на мову духовної і державотворчої еліти, а російська — на мову проле­та­ріату, широких мас, соціальних низів, дрібної торгівлі і прикладного технічного забезпечення. Саме тому “ художньо вартісні тексти у сучасній Україні можуть виникнути лише українською мовою, а комерційно перспективна література — лише російською ”[361].

Звертає увагу і такий психологічний момент. Спілку­ю­чись українською мовою, ви автоматично дотримуєтесь “висо­кого стилю”, коректності і принаймні формальної шанобливості. Якщо ж переходите на російську, то, на жаль, ризикуєте непомітно опу­с­титися якщо не до підзаборного сленгу (“с самым сильным в мире русским матом”), то до стилю низького і панібратського.

Проте досконале володіння російською мовою є стратегічно важливим для нової української еліти — перш за все, як мовою науково-технічної інформації та міжнаціональ­ного спілкування на пострадянських теренах (детальніше див.: 3.2.4. “Атакуй першим!”).

Як усе це стосується расотворення? Нова раса форму­ється передусім з елітарного середовища, а це середовище в Україні, у міру набування мовної практики, розмовляє все чистішою українською мовою. Ця мова є чудовим фунда­ментом для формування нового Сенсару— мови Великого Переходу. Але для перетворення української мови на Сенсар потрібно провести копітку роботу з уточнення значень слів, видалення ворожих “інформаційних закладок” (див.: 3.3.2. “А чи було “обрізання Господнє”?”) і поповнення словникового запасу новими словами, що відповідають світогляду четвертого цивілізаційно-расового переходу.

У Середні віки диглосія допомагала розпізнавати “своїх”, ідентифікувати “простих” і “шляхетних”. У сучасних умовах диглосія потрібна для кращої ідентифікації представників раси-IV – еліти арійської держави нового циклу. Не кожен, хто володіє чистою українською мовою, належить до нової раси. Але українець, що нею не володіє, до нової раси точно не належить.

На перший погляд, це виглядає трохи дивно, що майбутнє суспільство України розділятиметься на україномовну аристо­кратію (незалежно від її соціального, етнічного чи расового походження) і російськомовно-суржикове просто­люддя. Але об’єктивні процеси поки що розгортаються саме в цьому напрямку, бажаємо ми цього чи ні. Просто не треба забувати, що середньовіччя було періодом другої фази розвиткуєвро­пей­ської цивілізації — фази локальних “експериментальних зразків” і “діючих прототипів”. А сьогодні настає час їхньої повноцінної реалізації і масового тиражування — фаза 4, час Золотої ери[362].