Салимон. Кінець імперії

Соломонбув сином Давида і Вірсавії. Ім’я Соломон (євреї його називають Шломо) походить від “салим” і означає “мирний” — на честь майбутніх мирних часів, які, згідно з пророцтвом Натана, мали настати після войовничого періоду Давида. Тому, за логікою, його справжнє ім’я Салимон (“салим” — мир, “мон”-“ман” — людина[459]). Цікаво, що Салимон-Саливон — це давнє, дохристиянське українське ім’я. За своєю природою Соломон вже не був воїном-кшатрієм, як його батько. Можна сказати, що це був вайш’я (торговець-господарник), який зусиллями Давида, Вірсавії і Натана опинився на кшатріянській (царській) посаді.

Оскільки євусеянку (ярусеянку) Вірсавію євреї вважали чужоземкою, то це викликало нарікання з їхнього боку щодо легітим­ності царювання Соломона. “ Проте ці складності не зашкодили Соломонові розвинути дуже енергійну торговельну діяль­ність ”[460]. Він засновував міста і фортеці, налагоджував диплома­тичні стосунки, зміцнював контроль над торговельними шля­хами, розвивав армію і військову справу.

Царювання Давида і Соломона становлять дві половини недовгого історичного періоду тривалістю три-чотири поколін­ня, коли Ізраїль був єдиною державою-імперією під владою світських царів. За Давида народилась і бурхливо зростала імперія (“Золотий вік” — четверта психоінформаційна фаза), Соломон керував нею в період її зрілості (“Срібний вік” — перша психоінформаційна фаза[461]).

Храм Соломона. Єрусалимський Храм Соломона, виконаний в індоєвро­пейських традиціях (макет). Його загальна схема нагадує сумерське місто 3 тис. до н. е. — див.: 5.1.1. “Ці фантастичні сумери”

Арійське начало Ханаану, активоване династією Давида, проймало всі сфери життя краю. Якщо Давид покладався головним чином на найманців-піхотинців, то за Соломона їх відтіснили на другий план загони колісниць, число яких значно зросло. Якщо раніше євреї не займалися конярством, то за Соломона почали набувати собі коней для їзди верхи і в упряжі, для обробки землі й обмолоту.

Найбільше ж Соло­мон прославився тим, що здійснив мрію свого батька про побудову Храму. Як і слід було очіку­вати, “ цю споруду збудовано й устатковано в цілковито чу­жо­му для євреїв стилі. Храм мав дуже мало спільного з чис­тою релігією Яхве ”[462]. Храм Соломона бу­ло вико­на­но “ в ханаан­сь­ких, або, що те ж саме, фінікійських традиціях... Оскільки власне візуальне мистецтво в євреїв було відсутнє — чи тому, що друга заповідь трактувалась як заборона на будь-які зображення, чи через нестачу власних талантів, чи одночасно з обох причин, — у фінікійській манері було виконано і все внутрішнє оздоблення. Два величезні Херувими нагадували знайдені у Біблі і Мегіддо статуї, присвя­чені Ашторет (Астарті). Змішання яхвистських і ханаанських уявлень було удосталь представлене в ефектній церковній службі. Старі свята ханаанського походження були перетво­рені на послідовність розкішних державних святкувань, ставши засобом приваблювання набожного населення до престолу. А свято Соломона з нагоди освячення Храму, судячи з усього, відтворювало урочистості, якими відзначали завер­шен­ня побудови святилищ Баала. І з яким би пієтетом та рішучістю не підносили засновника Храму пізніші автори, Соломон (за походженням лише наполовину єврей [463]) був ще менш право­вірним яхвистом, ніж Саул і Давид ”[464]. Називати Ізраїльську імперію Давида та Соломона єврейською буде великою помилкою і цілковитим ігноруванням історії.

Побудова Храму, утримання численної армії і розкішне життя вимагало значних коштів. У рахунок погашення боргів Соломон змушений був передати Хірамові I Великому (царю фінікійського Тіра) 20 міст у Галілеї — до речі, це ще одне підтвердження того, що Соломон був не кшатрієм, а вайш’єю (торговцем-господарником).

Соломон був одружений з дочкою єгипетського фараона, а також мав багато інших чужинних жінок: сидо­нянок, хіттеянок, моавітянок тощо. Він проводив активну політику стирання етнокультурних відмінностей, стиму­лював в імперії міжетнічні і міжрасові змішування. Зокрема, “ країна була наново розділена на 12 адміністративних префек­тур, з яких лише 6 носили колишні назви ізраїльських племен; таким чином Соломон зробив рішучий крок, спрямований на ослаблення або руйнування колишньої племінної окреміш­ності ”[465]. Це пришвидшило асиміляцію євреїв у середовищі індоєвропейського Ханаану. Виняток становило лише плем’я Юди, яке вважалося державницьким етносом (як московити в Російській імперії) і користувалося привілеями.

Для поповнення державної скарбниці стала широко застосовуватися примусова праця: “ І обклав цар Соломон повин­ністю весь Ізраїль; повинність же полягала в 30 тисячах чоловік ” (3 Цар. 5:13). Ці заходи були в народі дуже непопулярні, “ вони чимдалі збільшували прірву між багатим правлячим новим класом і рештою населення. До обурення призводив і досвід територіального адміністративного поділу, оскільки реєстр запроваджених Соломоном префектур не включав Юдею, що, судячи з усього, означало звільнення цього регіону від різного роду податків і повинностей” [466].

Треба сказати, що стосунки між єврейськими племенами і раніше були не ідеальними, час від часу вони воювали між собою. “ Так сталося і з коліном Веніаміна, яке займало маленьку територію, затиснуту між родами Єфрема та Юди; з ним розправились, тимчасово об’єднавшись, деякі інші племена ”[467]. Коли ж за Соломона єврейські племена, за винятком Юдеїв, були обкладені податками і повинностями нарівні з ханаанцями, то це, враховуючи державну політику етнічно-расового змішування, призвело до:

1) поглиблення розколу між юдеями і неюдеями (в тому числі між юдеями і рештою єврейських племен);

2) прискорило асиміляцію 10-ти північних племен євреїв чисельнішими і культурно вищими ханаанцями.

Таким чином, за життя Соломона населення його імперії було остаточно розчленоване на дві ворогуючі частини. Тож не дивно, що після смерті Соломона (927 р. до н. е.) його імперія відразу ж розпалася на два царства:

— Ізраїльське зі столицею Самарія,де проживали в основному індоєвропейці-ханаанці з асимільованими єврейськими племенами);

— Юдейське зі столицею Єрусалим,яке складалося з області проживання племені Юди і невеликої країни племені Веніаміна.

Порівняно з гористою Юдеєю Ізраїль мав учетверо більше населення, а його землі приносили значно щедріші врожаї. Однак Єрусалим не увійшов до складу Ізраїлю, залишившись містом на північних околицях Юдеї(точніше — на невеликій території союзного юдеям племені Веніаміна).

7.3.7. Про комплекси “молодших братів”

Найбільшої своєї могутності і величі євреї досягнули, будучи залученими до життя держави, створеної і керованої євро­пейцями Давидом і Соломоном (Салимоном). Єврейські релі­гійні ідеологи — численні автори і редактори Старого Заповіту (який формувався протягом 10—1 ст. до н. е.[468]) — всіляко намагалися довести, що ця імперія була виявом єврейської духовної і державотворчої потуги. До цих претензій треба поставитися з розумінням, адже вони шукали в минулому якусь надійну історичну опору для свого народу. Інша річ, що реально такої опори не існувало, тому її потрібно було штучно створити. І євреям це вдалося. На якийсь час.

Зрештою, на той час євреї були дуже молодим народом, а для молодих властиві максималізм і екстремізм. Після зіткнення з вищою і чисельнішою індоєвропейською циві­лізацією у євреїв виник комплекс неповноцінності, який пізніше виявився у манії переслідування (і сьогодні будь-яка серйозна спроба об’єктивного дослідження єврейської пробле­матики часто викликає у них хворобливу реакцію та емоційні звину­вачення в “антисемітизмі”). Прагнення ж позбавитися цього комплексу неповноцінності призвело, як це зазвичай буває, до іншої крайності — манії величі і, як наслідок, расової доктрини з її поділом на “богообраних євреїв” і “неповноцінних неєвреїв”. З цієї причини єврейський міф типологічно подібний до німецького міфу (див.: 6.4. “Расова доктрина Третього рейху”).