Русявий Давид і його імперія

Давиднародився у 1085 році до н. е. у Вифлеємі — містечку на північних кордонах Юдеї. Він був молодшим із восьми синів Єссея, який належав до племені Юди. Про Давида відомо, що “ він був вельми гарної зовнішності, мав біляве волосся, відрізнявся швидкістю бігу і міцністю м’язів ”[441]. “ Порівняно з Саулом [442] Давид був меншого зросту, білявим, гарним обличчям, статечним і фізично сильним, з привабливою вдачею ”[443].

Як у чорноволосих євреїв-семітів міг народитися білявий [444] син? Про Давидову матір відомо лише, що вона не була єврейкою[445].

Оскільки гени(точніше, алелі) чорного волосся є домінантними щодо “світловолосих генів”, то найбільш можливими є два варіанти:

1) мати Давида була світловолосою (належала до європейської раси) або, принаймні, була носієм реце­сивних “білих генів”, а Єссей не був чистим семі­том, тобто також мав рецесивні “білі гени”;

2) мати Давида була носієм “білих генів”, а його біоло­гічним батьком був не Єссей, а якийсь європеєць або, принаймні, носій “білих генів”.

Друга версія є правдоподібнішою, оскільки відомо, що:

1) Єссей одружився з матір’ю Давида уже на старості: “ І цей чоловік (тобто Єссей. — І. К.) за Саулових днів був старий, увійшов у літа ” (1 книга Самуїлова, 17.12);

2) матір Давида була законною дружиною Єссея, проте Давид визнає, що “ я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя ” (Псалом 50.7);

3) незважаючи на релігійну заборону міжрасового змі­шу­вання, євреї нерідко одружувались на красивих білих дівчатах филистимлян. Навіть “зразково-показовий” Самсон, який десь 20 років був суддею Ізраїлю і непримиренним ворогом филистимлян, двічі одру­жувався саме на филистимлянках[446]. У будь-якому разі, євреї і филистимляни перебували у тісному контакті.

 

Звідси напрошується висновок, що батьками Давида могли бути європейці, скоріше всього филистимляни. Тим більше, що пелазги-филистимляни були ще незмішаною (арійською) хвилеюпереселенців з Північного Надчорномор’я, тому в основному були русявими — “богосвітлими пелазгами” (Гомер, Одіссея, XIX). Версія про європейське походження Давида підкріплюється такими відомостями.

1) Давид, на відміну від своїх семи старших братів-семітів, мав особливе музичне обдарування. Відомо, що арійські народи мали найрозвиненішу музичну культуру (прикладом може бути пісенність українців).

2) Давид був талановитим воїном, а филистимлянибули професійними вояками, на відміну від “народного ополчення” євреїв.

3) Давид тривалий час користувався військовою підтримкою филистимлян і завдяки їй правив спочатку містом Циклаг (Секелаг), а згодом і всією Юдеєю як їхній васал[447]. Пізніше у столиці Юдеї Хевроні він був помазаний на царя Юдейського.

4) Улюбленою і останньою жінкою Давида була євусеянка (тобто індоєвропейка-ярусеянка) Вірсавія[448], колишня дру­жина хіттеянина Урія (Юрія). Художники зазвичай зобра­жають Вірсавію з ясними золотистими кучерями, що спада­ють на плечі досконалої форми, з виключно вродливими рисами обличчя і ніжною шкірою[449]. Сина Вірсавії — Соломона, не найстаршого, але найулюбленішого свого сина Давид призначив своїм наступником.

5) “ Найнадійнішими силами були у Давида зовсім не євреї, а охоронці з чужинських найманців — керетяни і пеле­тяни ”[450]. Йдеться про филистимлян, частина яких, як відомо, прийшла до Палестини з острова Крит (звідси — “керетяни”). На юдеїв Давид не дуже покладався.

Давид. Мікеланджело знав про арійські корені Давида

Захоплення Давидом Єрусалима(Євуса) поклало кінець його дружнім стосункам з филистимлянами. Звернемо увагу, що до за­хоплення цього міста “ залучені були тіль­ки цар та його люди — професійне царське військо, без племін­них ополчень, — щоб Давид із пев­ністю міг заявити, що він сам, особисто (тобто без євреїв — І. К.) здобув Єрусалим.... Він не вирізав єру­са­лимлян і не прогнав їх геть. Навпаки: він ніби хотів зробити з них своїх особистих вірних прибічників ”[451]. З цього часу Давид, професійний воїн, тала­новитий полково­дець і дипломат, почав проводити цілком самостійну політику. Перші два десяти­ліття його правління пройшли у завойов­ницьких війнах і при­вели до небувалого раніше розширення території держави. “ Перший і єдиний раз в історії Ізраїльстав головною політичною силою, ціліс­ною близькосхідною імпе­рією ”[452]. Столицю своєї держави Давид пе­ре­ніс з юдей­ського Геброна в євусей­ський (арійський) Ярусалим і зробив його політичним та релігійним центром імперії.

У це своє місто він переніс на постійне, фіксоване перебування КовчегЗаповіту, що цілком відповідало тради­ціям землеробського Ханаану, але суперечило фундамен­тальному єврейському принципу про неприв’язаність Бога до певної території (див. 7.3. “Арійці та євреї”).

Перенесення було здійснено в чисто ханаанських традиціях, з веселими піснями і енергійними танцями. Сам Давид, оголений по пояс, “ танцював перед Господом зо всієї сили ”, “ танцював та скакав перед Господнім лицем ” (Друга книга Самуїлова, 6.14-15). Що ж це за такий енергійний танець зі стрибками зо всієї сили, який виконувався воїном-царем в оголеному по пояс вигляді? Скоріше всього, що це був бойовий арійський танець, на зразок гопака[453].

Усе, що відбувалося у цей час в Ярусалимі, було незвичним для євреїв і суперечило їхнім традиціям. Здивована Мелхола — перша дружина Давида, дочка колишнього юдейського царя Саула, не стрималась і гостро висловила свій осуд. Давид же їй відповів зі спокоєм і гідністю: “ Перед лицем Господа, що вибрав мене над твого батька та над весь дім його і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду танцювати перед Господнім лицем! ” (2 Сам, 6.21).

Танець арійських воїнів (малюнок Олеся Бадьо “Гопак”)

Чому Давид став поводитися по-іншому настільки, що викликав здивування та осуд Мелхоли, і напевно, багатьох інших євреїв? Тому що він вже досягнув свого, він став царем. Часи загравання як з филистимлянськими феодалами, так і з євреями відходили у минуле, тепер Давид чимраз більше міг бути самим собою — арійським воїном-кшатрієм. Як констатує М. Грант, “«скакання і танці перед Господом» під музич­ний супровід, засуджені його дружиною Мелхолою (засму­ченої падінням дому Саула) як безглузді і негідні, були ритуалом, що безпосередньо випливав з релігійної практики ханаанців ”[454].

Новації Давидазачепили і релігійну сферу. “ Держав­на релігія, яку очолив Давид, була зовсім не чистим яхвізмом, але змішанням яхвізму і ханаанського культу ”[455]. Елементи ж яхвізму як жорстко монотеїстичного культу були потрібні Давидові для зміцнення цілісності імперії, посилення його особистої влади, підвищення легітимності нової царської династії, а також забезпечення підтримки з боку племені Юди.

В історії Ізраїлю почалася нова епоха. На зміну психічно неврівноваженому, похмурому і “одержимому злими духами” Саулові прийшов здоровий, енергійний і життє­ра­дісний Давид. Можна сказати, що на зміну цінностям раси-2 в Ізраїлі прийшли цінності раси-3. Цю зміну династій проголосив від Божого імені соратник Давида — пророк Натан[456]. Він урочисто повідомив, що заповіт з Богом був обіцянкою, даною не лише самому Давидові, а й його синові Соломону і всьому його роду на всі грядущі часи:“ Я буду йому за Батька, а він буде мені за Сина. Коли він скривить дорогу свою, то Я пока­раю його людською палицею та поразами людських синів. Та милість моя не відхилиться від нього, як відхилив Я її від Саула, якого я відкинув перед тобою. І буде певний твій дім та царство твоє аж навіки перед тобою. Престол твій буде міцно стояти аж навіки! ”(2 Сам, 7.14-17).

Цей заповіт з Давидом було проголошено від імені Господа. Але це ім’я вже позначало не Яхве — суворого, ревнивого і непізнаваного родоплемінного божества в уявленні євреїв, а люблячого Бога-Отця, Господа-Саваотавсіх людей (Саваот, точніше, Сваот[457] — це арійський “Святий Отець”, тобто Бог-Отець). І це не було лише особистим бажанням Давида чи Натана — універсального Бога потре­бувала імперія Давида, більшість у якій становили не-євреї, а бюрократичний апарат формувався за фінікій­ською модел­лю із залученням єгипетських радників[458].

Вірогідно, що слово “Ізраїль” як назва державного утворення вперше з’явилося саме як ім’я новоствореної імперії (див.: 7.3.1. “Зіткнення світоглядів”). Пізніше, заднім числом, ця назва була штучно впле­тена в писану історію євреїв для надання їхньо­му існуванню вищого сенсу.

Проте не можна применшувати і ролі євреїв, передусім племені Юди, яке виступило в ролі ударної імперіотворчої сили (“дикої дивізії”) і, так би мовити, титульного етносу (подібно як етнос русскіх в Радянському Союзі). Це той випадок, коли як інструмент влади використовується культурно “простіший” на­род. Його перевага випливає з його “простоти”, якою легше ке­ру­вати і яка виконує накази не ставлячи зайвих запитань. Юдеї під­тримували Давида і пишалися ним, оскільки він вийшов з їхнього племені і цим задовольняв цілком природні родоплемінні амбіції.

Надзвичайна енергія і блискуча обдарованість Давида подарували Ізраїлеві безприкладну епоху тривалого миру і процвітання, так що його правління, при всіх кривавих подіях, ретроспективно розглядалося як праобраз і передвісник обіця­ного Богом майбутнього Золотого віку.

Одним з багатьох його чудових обдарувань, яке Давид поширив у своїй державі, була пристрасна любов до музики, що брала початок у глибинній ханаанській (арійській) традиції. Особливу славу у наступних поколінь Давид заслужив саме як співак і творець релігійної поезії.