Становище польських земель. (з давніх часів до XX ст.)

ІСТОРІЯ

ЗАХІДНИХ І ПІВДЕННИХ

Слов’ян

(з давніх часів до XX ст.)

 

Курс лекцій

 

За редакцією доктора історичних наук, професора В. І. Ярового

Допущено Міністерством освіти і науки України

 

Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів

 

Київ

«Либідь»

 

ББК 63.3(4)я73

І-90

 

 

Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу видавництва заборонено

 

 

Рецензенти:

д-р іст. наук Ю. М. Алексеєв,

д-р іст. наук О. М. Майборода

Автори: В. І. Яровий (керівник)

І. І. Ілюшин, С. І. Лиман, П. М. Рудяков, В. П. Шумило

Допущено Міністерством освіти і науки України (лист № 2/697 від 04.05.2000 р.)

 

 

Головна редакція літератури з гуманітарних наук

Головний редактор С. В. Головко

Редактор О. Н. Вітрученко

 

 

© В.І. Яровий,

П. М. Рудяков,

В. П. Шумило

та ін., 2001

 

Лекція 20

Національно-рух у польських землях наприкінці XVIII – в 60-х роках ХІХ ст.

 

Становище польських земель

Листопадове повстання 1830-1831 рр.

Quot;Велика еміграція" і національно-визвольний рух у ЗО—40-х роках XIX ст.

Січневе повстання 1863—1864 рр.

Становище польських земель

3 1795р. не існує єдиної історії Польщі — вона перетворюється на історії її окремих частин, що перебували у складі трьох держав: Росії, Пруссії і Австрії. Однак завдяки багатовіковій традиції державності, високому рівню національної самосвідомості польський народ значною мі­рою зберіг національну єдність, особливо в духовному житті, культурі, національно-визвольному русі. Незважаючи на митні бар'єри та інші перешкоди, тривалий час не переривалися й економічні зв'язки. З 1790-х років з'єднувальною ланкою в духовному й матеріальному житті поляків виступали емігрант­ські кола.

За трьома поділами до Росії відійшло 62% території Речі Посполитої, де проживало 45% населення, до Пруссії — 20%) території і 23% населення, до Австрії — 18% території і 32% населення. На всіх приєднаних до Росії, Пруссії і Австрії землях окупанти відразу запровадили свої закони й адміністративну систему, мову, податки.

Відсутність власної держави відчули на собі всі верстви польського суспільства. Шляхту було позбавлено громадян­ських і політичних прав, якими вона користувалася протягом кількох століть, зокрема можливості брати участь у законо­творчості і встановленні розміру податків, оскільки в жодній з трьох країн піддані таких прав не мали. Шляхта не могла відкрито висловлювати свою думку з приводу державних три. і передусім з приводу рішень монарха, втратила власні суди та органи місцевого самоврядування.

Втрата державності вплинула й на становище римська католицької церкви, яка підпала під цілковитий контроль влади. Усі монархи вимагали, аби польське духовенство зносилося з Ватиканом тільки за їхнього посередництва. На території Росії в 30-х роках XIX ст. греко-католицьку (уніатську) церкву взагалі було скасовано.

Зміна кордонів спричинила зміни в економіці: утворилися митні бар'єри в межах колись єдиного господарського комплексу країни, в обігу з'явилися нові гроші, зросли ціни. Все це заважало розвиткові торгівлі й погіршувало станови ще міст і міської людності. Яскравим прикладом є Варшаві яку протягом кількох років покинула майже третина її жителів. Матеріальне становище селян у цілому не змінило, хоча запроваджувались нові податки, а також тяжка військова служба, яка тривала 12—14 років у Австрії й до 25 років у Росії.

Найпоміркованіші представники польського суспільства сподівалися відродити Польську державу, спираючись на підтримку однієї з держав, що брали участь у поділі. Наприклад, магнати з австрійської смуги окупації, що дістала назву "Королівство Галичини і Лодомерії", розраховували на Австрію. Натомість князь О. Чарторийський, міністр закордон них справ петербурзького уряду, укладав плани відроджені її Польщі за допомогою російського царя Олександра І.

Однак більшість патріотично налаштованої польської імли хти всі надії щодо визволення країни покладала на Францію Тут зосереджувалася найактивніша частина польської еміграції. З 1798 р. у Франції оселився Т. Костюшко, котрого звільнив Павло І. Радикальне крило однієї з емігрантських організацій під назвою "Депутація" виступило з ініціативою сіни рення у складі французької армії спеціальних військових формувань-легіонів з польських емігрантів-добровольців. У майбутньому вони могли стати ядром збройних сил незалежної Польщі. І справді, в 1797 р. в Ломбардії (Італія), яку захопили французи, такі легіони було створено під командуваням генерала Яна Генріха Домбровського. Проте головокомандувач французькою армією в Італії генерал Наполеон Бонапарт, хоч і намагався використати польські легіони для тиску на своїх противників у Європі, ніяких зобов'язань щодо Польщі на себе не взяв. Коли італійська кампанія наближалася до завершення, Наполеон уклав мирну угоду з Австрією, в якій про поляків і їхню державу навіть не згадувалося.

У зв'язку з французькою експансією на схід театр воєнних дій наблизився до польських земель. За таких обставин На­полеон продовжував загравати з поляками. Нічого конкрет­ного їм не обіцяючи, він у 1806 р. знову дозволив створити польські збройні загони, які цього разу брали активну участь у війні Франції з Пруссією.

Розгромивши прусську армію, Наполеон зіткнувся з со­юзними їй російськими військами. Після важких для обох сторін боїв у червні 1807 р. Франція і Росія підписали Тільзітський мир. За умовами мирного договору польські землі, що належали Пруссії, Росія і Франція поділили між собою. За Пруссією залишались тільки Сілезія, Вармія і Помор'я. Підляшшя відходило до Росії. Центральна частина Польщі разом із Варшавою й Великопольща утворювали Варшавське герцогст­во, на чолі якого Наполеон поставив свого спільника — саксон­ського короля Фрідріха Августа, того самого, який, відповідно до Конституції З травня, мав обійняти польський престол після смерті Станіслава Понятовського. Гданськ проголошувався вільним містом. Проте й Варшавське герцогство, й Гданськ перебували під протекторатом Франції.

Польські політики і військові, які співпрацювали з Напо­леоном, висловлювалися за відновлення Конституції 3 трав­ня 1791 р. Однак Наполеон запропонував власний варіант дер­жавного устрою герцогства. Він визначався конституцією, яку французький імператор підписав у липні 1807р. в Дрездені. Згі­дно з нею зовнішньою політикою герцогства керували сак­сонські дипломати, проте питання внутрішнього життя вар­шавський уряд вирішував самостійно. Конституція скасову­вала особисту залежність селян, хоча за королівським указом, який доповнював конституцію, земля залишалася у власності поміщиків. Запроваджувався принцип рівності прав усіх жи­телів герцогства. Такі політичні права, як право обіймати дер­жавні посади, обирати й бути обраним до сейму надавалися тим, хто мав певний достаток або освіту. Фактично в гер­цогстві набував чинності французький цивільний кодекс (Кодекс Наполеона), що, безумовно, сприяло подальшому політично­му й соціально-економічному розвиткові цієї частини Польщі.

У 1809 р. армія герцогства, очолювана небожем останньо­го польського короля, князем Юзефом Понятовським (1763— 1813), разом із французькими військами брала участь у воєн­них діях проти Австрії, яка напала на Варшавське герцогство.За Шенбруннським миром Наполеон приєднав до герцогства більшу частину Малої Польщі, яка до цього часу належала Австрії. В умовах зростання напруження у відносинах між Францією і Росією Варшавське герцогство перетворювалося на передовий форпост Наполеона на сході. В поході францу­зького імператора на Росію брали участь і польські збройні формування, зокрема окремий корпус під командуванням Ю. Понятовського. Вигнавши Наполеона з Росії і переслідуючи ре­штки французької армії, російські війська зайняли територію Варшавського герцогства. Перед Ю. Понятовським постала ди­лема: скласти зброю перед росіянами чи залишитися з Напо­леоном. Він обрав другий шлях: польський корпус підтриму­вав французьку армію в кампанії 1813 р. У жовтні того ж року в "битві народів" під Лейпцигом Наполеон зазнав поразки. Ю. Понятовський загинув.

ДОЛЮ герцогства після остаточної поразки Наполеона в Єв­ропі вирішив Віденський конгрес країн-переможниць. Згідно з його заключним актом, підписаним 9 червня 1815 р., відбувся новий поділ польських земель. Більша частина Варшавського герцогства відходила до Росії під назвою Королівства Поль­ського. Познанський і Бидгоський департаменти герцогства, з яких утворювалось Познанське велике князівство, а також місто Гданськ, знову дісталися Пруссії. Мала Польща (без Кра­кова) поверталася Австрії. Краків з невеличкою округою про­голошувався "вільним містом " (Краківською республікою) і мав перебувати під контролем трьох держав. Черговий поділ поль­ських земель укотре порушував економічну й політичну єдність країни, а також створював специфічні умови для розвитку різних її частин.

Згідно з Конституцією Королівства Польського, підписаною 27 листопада 1815 р. у Варшаві російським імператором Олек­сандром І, виконавча влада в ньому цілком належала російсь­ким царям, які відтепер водночас вважалися й польськими королями. Законодавча влада розподілялася між Сеймом і ца­рем, але фактично останнє слово залишалося за монархом. Вищим урядовим органом ставала Адміністративна рада, а управління Королівством здійснював призначений імперато­ром намісник. Територія Королівства поділялася на вісім воє­водств і за своїми розмірами й кількістю населення посідала перше місце серед інших польських земель. Конституція да­вала дозвіл на створення польського війська. Адміністративні й судові справи мали провадитись польською мовою. Жителі Ко­ролівства отримували право на недоторканність особи, свободу слова і друку. Таким чином своїм польським підданим Олек­сандр І фактично надавав набагато більше прав, ніж їх мали інші піддані Росії.

Першим намісником у Королівстві Польському російсь­кий імператор призначив генерала Ю. Зайончека, в минулому депутата Великого сейму, учасника повстання 1794 р., а на останньому його етапі — навіть заступника Т. Косцюшка. Ге­нерал Ю. Зайончек улаштовував і Варшаву, і Петербург, оскіль­ки був польським патріотом і водночас не виявляв особливої ворожості до Росії і всього російського. Щоб запобігти мож­ливим сепаратистським діям генерала, головнокомандувачем польської армії призначили великого князя Костянтина Пав­ловича, а сенатора М. Новосильцева Олександр І призначив своїм комісаром в Адміністративній раді Королівства.

Хоча Конституція і гарантувала полякам громадянські сво­боди, однак царська бюрократія уже в ході роботи перших сеймів продемонструвала своє прагнення обмежити ці свобо­ди. Під час чергових виборів до сейму 1825 р. опозиційно налаштовані польські політики не мали змоги висунути свої кандидатури. У Конституції Королівства з'явилася "додаткова стаття", що скасовувала гласність сеймових засідань. За від­сутності змоги відкрито виступити із засудженням існуючих порядків поляки, передусім студенти і військові, почали ство­рювати спочатку просвітницькі, а пізніше й таємні револю­ційні організації.

Познанське велике князівство недовго залишалося на особли­вому становищі у складі Пруссії. Невдовзі на нього поширилася політика онімечення, що проводилася прусською владою на ін­ших, "старих" польських землях. Познанський сейм, позбав­лений автономних прав, не став органом національного са­моврядування для польської людності Пруссії. Більшість йо­го учасників складали лояльні до прусської влади депутати, меншість перебувала на становищі ліберальної опозиції. По­за сеймом, як і в Королівстві Польському, існували нелегаль­ні студентсько-офіцерські організації.

Становище "Королівства Галичини і Лодомерії" у складі ав­стрійської монархії протягом 1815—1830 рр. не зазнало суттє­вих змін. Незначні поступки на користь "польськості" авст­рійська влада зробила для того, щоб зменшити притягальну силу конституційного ладу Королівства Польського. Краків­ська республіка формально вважалася незалежною, але фактично нею керувала створена в 1816 р. "Організаційна комісія", що складалася з резидентів Австрії, Пруссії та Росії. Проте навіть невеличкий ступінь свободи, наданий "Вільному місту" цією комісією, давав йому змогу відігравати роль важливого цент­ру національного й культурного життя польського народу в цю добу.

Віденський конгрес, що забезпечив тривалий мирний пе­ріод в історії Європи, сприяв певним чином і позитивним зрушенням в економіці польських земель. Це насамперед сто­сувалося Королівства Польського. У 1815 р. площа Королів­ства становила 127 тис. км² з населенням близько 2,7 млн чоловік. Переважна більшість людності жила за рахунок се­лянської праці. Тим часом зруйновані війнами й обтяжені боргами дворянські маєтки занепадали. В такій ситуації уряд заснував Кредитне земське товариство, яке надавало земле­власникам позики на вигідних для них умовах. Завдяки уря­довій підтримці поміщики ліквідували заборгованість і стали запроваджувати сучасні методи господарювання, передусім ви­рощувати більш рентабельні культури (картоплю, цукрові буря­ки, льон і коноплі), розводити худобу, зокрема овець.

У 20-ті роки XIX ст. в Королівстві зростало велике ману­фактурне виробництво, передусім суконне (Каліське й Мазовецьке воєводства), гірничодобувна промисловість і металургія (околиці Кельце і Домбровський басейн), помітно розшири­лося текстильне виробництво (передмістя Варшави, Лодзь), яке фінансувалося приватними підприємцями.

Значний внесок у модернізацію й розвиток економіки і промисловості в Королівстві Польському зробили князь К. Друцький-Любецький і ксьондз Станіслав Сташиць. Друцький-Любецький, перебуваючи на посаді міністра державної скарбниці, уклав вигідні для Королівства митні угоди з Ро­сією, збирав кошти на будівництво й реконструкцію Домбровського басейну тощо. Станіслав Сташиць (1755—1826), ав­тор наукових праць про природні багатства польських земель, основні зусилля спрямовував на розвиток і модернізацію про­мислових підприємств у Старопольському басейні. У Кельце він заснував Гірничу школу.

Особливе піклування про розвиток початкових і середніх шкіл у цей період виявляла Урядова комісія народної освіти, очолювана членом патріотичної партії Великого сейму, вели­ким знавцем мистецтва і меценатом Станіславом Косткою Потоцьким. Завдяки йому в 1820 р. в Королівстві створено понад 1200 початкових шкіл. 1816р. у Варшаві було засновано університет, ще через кілька років відкрились консерваторія, Політехнічний і Агрономічний інститути. Усі охочі мали доступ до великих книжкових зібрань варшавського Товариства друзів науки, Плоцького наукового товариства.

Економічне піднесення сприяло розвиткові міст і будів­ництва. У Варшаві споруджувалися великі будівлі громадського користування: Польський банк, Великий театр, будинок Това­риства друзів науки тощо. До найбільших досягнень Королів­ства варто віднести прокладання мережі брукованих шляхів сполучення між найзначнішими містами, а також будівництво Августовського каналу, який поєднав басейни Вісли і Немана.

Певні позитивні зміни в економіці відбувалися й на поль­ських землях, захоплених Пруссією. У1823р. в Познанському великому князівстві проведено реформу, внаслідок якої селяни отримали права на землю, якою користувались, за умови її ви­купу в землевласника. Ця реформа зробила самостійними зна­чну частину селян і водночас дала колишнім землевласникам кошти на модернізацію господарства. Проте місцева промис­ловість розвивалася повільно. Причиною такого становища було засилля німецьких товарів, а також дискримінаційна по­літика прусського уряду, який намагався перетворити поль­ські землі на сировинний додаток німецької промисловості. Виняток становила лише Сілезія, яка стала важливим індуст­ріальним районом. Це зумовлювалося тим, що онімечену Сі­лезію правлячі кола Пруссії вважали не польською, а німець­кою територією.

Найповільніше розвивалася економіка Галичини. Указ імпе­ратора Йосифа II про ліквідацію особистої залежності селян (1781), а також підготовлені ним податкову та урбаріальну реформи (1789), що нормували селянські повинності й дещо обмежували права поміщиків, під тиском консервативних по­літиків було невдовзі скасовано. Тому аж до революції 1848р. економічні відносини в Галичині зберігались у майже недоторка­ному вигляді. Через жорстоку експлуатацію селян землевлас­никами і державою внутрішній ринок був надзвичайно вузь­ким. Розвиток місцевої промисловості гальмувала також кон­куренція австрійських і чеських промислових товарів, що вільно проникали до Галичини.