Позитивізм.

Філософія права, народившись як філософське осмислення правових аспектів життєдіяльності суспільства, в XX ст. стала самостійною науковою дисципліною. Ведучою для філософії права XX сторіччя є концепція справедливості, що відрізняється дуже складною ідейно-філософською структурою. У ній переплетені ідеї неокантианства, природно-правові ідеї минулого і сучасності, етика цінностей, позитивістські ідеї, ідеї екзистенціалізму, ліберально-демократичні ідеї і ін. Справедливість постулюється як головна правова цінність і вищий принцип людського буття.

В середині XIX століття виник позитивізм, родоначальником якого був французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798—1857 рр.). Суть концепції позитивізму полягає в прагненні зробити філософію «корисною» наукою. О. Конт стверджував, що тільки ті системи знань є науковими, які підтверджуються досвідом, тобто є істинами. Такими істинами, вважав Конт, виступають природні закони. Пізнаючи їх і діючи відповідно до них, людина виконує свій борг і знаходить свободу. Свобода у Конта, як і у Спінози, – пізнана необхідність, а у сфері права – це виконання свого обов'язку.

На позитивістських позиціях стояв і англійський теоретик права Джон Остін (1790—1859 рр.), що проголосив знамениту формулу: «Закон є закон». Його вихідна позиція полягала в прагненні «очистити» право від моралі, психології, політики і інших неправових складових, що роблять право неконкретним, розмитим. Право повинне вивчати правові факти, спираючись на систему юридичних принципів і норм.

Юридичний позитивізм вважає, що право не можна оцінювати з етичних або політичних позицій. Громадська думка, наприклад, не відноситься до сфери права. Вона є «позитивною мораллю», де доречні етичні характеристики «добро», «зло», «хороше», «погане» і тому подібне. Право таким бути не може. Право є право, а закон є закон. Таким чином, можна констатувати, що позитивізм прагне перетворити право на систему знань про голі факти без урахування людських емоцій, мотивів, ціннісних установок.

2.Неопозитивізм

Правовий позитивізм в значній мірі отримує підживлення з боку загальнофілософського позитивізму. Це виражається в тому, що в загальнофілософському позитивізмі правовий позитивізм отримав світоглядно-методологічне обґрунтування.

Виявляється це, перш за все, в спробах застосувати тезу О. Конта «кожна наука сама собі філософія» до юриспруденції. Звідси прагнення підмінити філософію права загальною теорією права. Виходячи з цього деякі загальні юридичні концепції називаються філософією права, а філософсько-правові ідеї необґрунтовано включаються в предмет юриспруденції. З позитивістських позицій досліджували правову реальність юристи Ст. Кубеш, К. Брінкман, Р. Шенкель, Р. Харт, Г. Кельзен.

Так, Ганс Кельзен (1881—1973 рр.) розглядав філософію права як нормативну науку, що описує і досліджує право як сукупність норм, що регулюють і визначають поведінку. Право встановлює примусовий порядок, підтримуваний державною владоюЧистое учение о праве Ганса Кельзена. М., 1987. Вып. 1. С. 7.

У своїй «чистій теорії права» Г. Кельзен прагне розглянути універсальні моменти права (позитивного права), виключивши з нього випадкові і такі історичні елементи, як ідеали справедливості або соціальні умови. Значною мірою Р. Кельзен визначає природу права за допомогою розмежування миру сущого і миру належного. На його думку, природа права відноситься виключно до світу належногоЧистое учение о праве Ганса Кельзена. М., 1987. Вып. 1. С. 7..

Р. Харт (1907—1993 рр.) визначає право через поняття «визнання» як ідею згоди більшості. Право він пов'язує не з обов'язком або абсолютною необхідністю, а з вільним волевиявленням. Р. Харт пропонує таку точку зору на правову реальність, яка зв'язана, перш за все, з правилами «визнання» або легітимації влади. Харт проголосив, що він відмовляється від точки зору, згідно якої підставою правової системи є звичка підкорятися юридично необмеженому суверену і замінює її концепцією вищого правила визнання, яка додає системі правив критерій дійсності.

Р. Харт визначає право як союз первинних правил виконання обов'язків і вторинних правил визнання, змін і правосуддя.

У XX ст. з'явилися і інші концепції, які осмислювали правову реальність з інших, антипозитивістських, концепцій.

Одна з найважливіших концепцій природного права, що виникла в контексті світової філософії права XX сторіччя, – неокантіанське праворозуміння.