РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОГЛЯДІВ НАУКОВЦІВ МИНУЛОГО НА ПРОБЛЕМУ ДИТИНСТВА

1.1 Проблема дитинства у Давні часи

Зазвичай вважають, що наука про дитинство почала розвиватися лише в ХІХ ст., але деякі дослідники дотримуються думки, що ця проблема виникла значно раніше. Тому прослідкуємо хронологію її розвитку та процес виокремлення сутнісно-цільових ознак дитинства різними людинознавчими науками.

Так Е. Роттердамський у ХVI ст. відкрив таке явище, як світ дитини, світ дитинства. Найзначнішою роботою, що присвячена проблемі дитинства, можна вважати його педагогічний трактат «Про виховання дітей» (1529). А вже наприкінці ХVIII ст. з’являється спеціальний трактат про душу дитини – книга лікаря Тідемана «Спостереження над розвитком душевних здібностей у дітей» (1787). Великий вплив на розвиток інтересу до дитинства, і дитини зокрема, мав відомий педагог та філософ Ж.-Ж. Руссо [17, 18]. Він стверджував ідею формування внутрішньої природи особистості в період дитинства на основі вільного виховання. Педагог пише, що людина «на початку власного життя» є чистою душею, наповненою почуттями, природньою поведінкою, безпосереднім сприйняттям життя і гармонією з світом. Доросла ж людина виступає носієм розуму. Якщо педагогу вдасться відкрити світ почуттів дитини, то це вірний шлях до відкриття дитинства. На основі цього Ж.-Ж. Руссо створює сентиментальну концепцію дитинства [24, 4]. Основні концептуальні положення викладені ним у романі «Еміль, або про виховання» (1762). Розвиток його ідей продовжили Й. Песталоцці і Ф.Фребель.

Значний внесок у вивчення дитинства зробив англійський вчений Ч.Дарвін, який зміг підняти інтерес природодослідників до цієї проблеми. Зокрема, до необхідності вивчення дитинства спонукав пошук вихідних пунктів еволюційних процесів. Ідея розвитку лягла в основу його праці «Виникнення видів шляхом природного відбору…» (1859).

Англійський ембріолог і психолог В. Прейєр почав нову епоху у вивченні душі дитини. Здійснені ним систематичні та різнобічні спостереження над сином знайшли втілення у його книзі «Душа дитини» (1912). У праці зроблений опис психологічного і біологічного розвитку дитини від народження до трьох років. Книга В. Прейєра зробила переворот у педагогіці, викликала зацікавленість проблемою душі маленької дитини. К.Грос висунув теорію біологічного розуміння дитинства. Особливе значення для вивчення дитинства мали щоденники, в яких записи спостережень за своїми дітьми вели батьки-вчені: Є. Конраді «Сповідь матері», А.Левоневський «Моя дитина. Спостереження над психічним розвитком хлопчика протягом перших чотирьох років його життя» (1914); Є.Кричевська «Моя Маруся: записки матері» (1916) та ін.

Пошуками закономірностей фізичного і психічного розвитку дитини займалося багато вчених природничо-наукового напряму: В. Бєхтерєв, М.Лесгафт, І. Сєченов, а також видатні психологи і педагоги В.Зеньковський, П. Каптерєв, А. Нечаєв, І. Сікорський.

Короткий історичний екскурс дав можливість зробити висновок про те, що педагогіка завжди цікавилася дитиною як предметом виховання. Знання про дитину, які фактично оформилися в другій половині ХІХ ст., ґрунтувалися на фізіології, психології, соціології. Як відзначає Л.Ваховський, ці знання «відрізнялися різноплановістю, не задовольняли педагогіку, тому що не дозволяли пізнати дитину як цілісність, а дитинство – як самоцінність». Відтак почала свій розвиток нова галузь науки – педагогічна антропологія, засновниками якої були К. Ушинський (фундаментальна праця «Людина як предмет виховання. Дослід педагогічної антропології.»), Б.Ананьєв («Людина як предмет пізнання»), пізніше В. Сухомлинський (машинописний варіант монографії «Виховання людини. Роки дитинства»). Педагогічна антропологія інтегрувала знання про дитину.

Неабияку роль у вивченні дитинства відіграли роботи австрійського психоаналітика З. Фрейда, який розвинув теорію психосексуального розвитку індивіда, у формуванні характеру і його патологій головну роль відводив переживанням раннього дитинства [18, 18].

Найбільший вплив на розвиток етнографії дитинства виявила Маргарет Мід. Вона довела, що дитинство розвивається за власними законами, створює власні традиції, які є його вмістом [24, 5]. Її цікавили, головним чином, перспективи розвитку дитинства. Пов’язуючи міжпоколінні стосунки з темпом суспільного розвитку і пануючим типом сімейної організації, М. Мід виділяє в історії людства три типи культур: пост фігуративну (діти вчаться у своїх предків), кофігуративну (діти і дорослі вчаться у рівних собі, однолітків), префігуративну(дорослі вчаться також у своїх дітей).

Центром наукового інтересу американського неопсихоаналітика Еріка Хомберта Еріксона була проблема дитинства. Його погляди на проблеми юності і зрілості дали поштовх розвитку ідеї дитинства як перехідного періоду у житті людини, що дитинство – це період необоротного формування особистості. Е. Еріксон стверджував, «що встановлення особистості не закінчується у підлітковому віці, а розтягується на весь життєвий цикл» і, відповідно, «кожній стадії притаманні свої власні параметри розвитку, здатні приймати позитивні і негативні значення». Людина хоча і формується у дитинстві, але не назавжди. Еріксон творчо доповнив вчення З. Фрейда.

Новий підхід до дитинства пов'язаний з іменем французького дослідника Філіппа Арієса. Його книга «Дитина і сімейне життя при старому порядку» (1960) започаткувала розвиток такого наукового напрямку, як «історія дитинства». Аналізуючи різного роду літературу, витвори образотворчого мистецтва в період середньовіччя, він дійшов висновку, що в середньовіччі категорій дитинства не знали. Це не означало, що про дітей не піклувалися, але поняття «дитинство», зауважує він, не варто плутати з любов’ю до дітей. На його думку, поняття «дитинство» означає «усвідомлення специфічної природи дитинства, того, що відрізняє дитину від дорослого, навіть молодого віку». У середньовіччі дитину починали вважати дорослою, коли вона починала відвідувати школу.

Середина XVIII ст. принесла нові погляди на дитинство. «Тепер дитинство розглядалося як підготовчий період до дорослого життя, сприятливий для формування почуття відповідальності і гідності, а це неможливо досягти шляхом жорстокості і приниження». Ця концепція набула свого розвитку в ХІХ ст. Ф. Арієс розглядав дитину «як цінність для суспільства, для освітніх інститутів і для приватного життя».

Протилежне Ф. Арієсу спрямування має монографія під загальною редакцією Ллойда де Моза «Історія дитинства» (1974). Її концепція виходить із того, що діти стають жертвами агресивності і жорстокості, які є невід’ємною частиною людської натури взагалі. Об’єктами досліджень авторів стали явища анфантициду (вбивство новонароджених), факти відмови від новонароджених, жорстокого сповивання, використання дітей в сексуальних збоченнях, недокорму, жорстокості у процесі навчання і багато іншого.

80-90 р.р. ХХ століття характеризуються появою критично налаштованих робіт до концепції Ф. Арієса [18, 19].

Як видно з широкого феноменологічного аналізу, дитинство певною мірою вивчалося з різних боків: філософського, педагогічного, психологічного, медичного, біологічного. Проаналізувавши ці підходи зазначимо, що проблема дитинства – складна й багатогранна, а отже вимагає комплексного підходу до її вирішення; сучасне розуміння дитинства є результатом тривалого розвитку людинознавчих наук [18, 20].

Фундамент Західної цивілізації закладався в античну епоху. Саме античність визнається колискою досягнень, що їх сучасний західний світ вважає основними для свого соціально-культурного розвитку. Тому будь-який ретроспективний аналіз історії дитинства починають з епохи Стародавньої Греції й Риму, а точніше з характеристики давньогрецької моделі.

В період переходу від родоплемінного ладу до полісного сформувалися всі соціально-економічні передумови для бурхливого розвитку філософії, науки і літератури. У часи «культурного перевороту» змінюється ставлення до людини, до її місця в макрокосмі, закладаються основи античної антропології в цілому. У рамках цих процесів формується грецьке бачення дитини, її вікових особливостей, зароджуються принципово нові оригінальні підходи до постановки й розв’язання виховально-освітніх проблем. Інакше кажучи, у VI-IV ст. відбувалося становлення античної концепції дитинства. «Греки першими розробили повноцінну концепцію батьківства й систему поглядів на розвиток дитини, заклавши тим самим теоретичний фундамент для виховної системи, що домінувала в середземноморському світі протягом тисячоліття (з 600 р. до н.е. до 400 р. н. е.)».

Повний аналіз концепції дитинства можливий тільки в контексті характеристики особливостей античної родини в цілому. Дві її «базові» моделі – спартанська та афінська – становлять найбільший інтерес для історико-педагогічних досліджень [3, 42].

Наявність таких особливостей грецького світу, як античне рабство, брак пом’якшувального впливу релігії на моральну поведінку та розуміння особистості з її невід’ємними правами, що привнесе із собою християнське життєрозуміння, сприяло формуванню єдиної концепції дитинства, що стала основою як для афінської, так і для спартанської моделі грецького виховання.

Прихильники психоаналітичного напряму в історії дитинства, говорячи про особливості цієї концепції, стверджують, що в цілому ставлення до дитини в античну епоху було «абсолютно незначним». На підтвердження своєї основної тези вони насамперед наводять дані про загальнопоширену практику вбивства немовлят. Л. де Моз, основоположник психоаналітичного підходу, запропонував свою періодизацію історії дитинства, де весь античний світ визначає як «дітовбивчий». Слід сказати, що цього факту не заперечують і прихильники інших напрямів в історії дитинства. Так, В.Френч у своїй праці «Історія батьківства: світ стародавнього Середземномор’я» визнає, що «як би там не було, батьки сімейств удавалися до вбивства немовлят часто, й це рішення не було випадковим». «Дітовбивство не залежало від матеріального стану родини – убивали як багаті, так і бідні», - стверджує Л. Модзалевський.

Аналізуючи причини значного поширення дітовбивства, на нашу думку, варто, насамперед, звернути увагу на те, як самі греки пояснювали існуючий звичай. Наприклад, Плутарх у «Життєписах», згадуючи про прірву біля Тайгета, куди спартанці скидали слабких і потворних немовлят, писав: «У їхніх очах (спартанців) життя немовляти було так саме марне йому самому, як і державі, якщо воно було слабким, кволим тілом при самому народженні» [3, 43].

Сучасний дослідник Н. Деманд, розглядаючи причини дітовбивства, зазначає: «Слід пам’ятати, що немовля не розглядалося як «легальна персона», поки родина офіційно його не визнавала». Тобто дослідники підводять до думки, що акт народження сам по собі не давав дитині ніякого законного статусу. Також слід зазначити, що дітовбивство не мало ніякого відношення й до методів контролю за народжуваністю. Саме такого висновку дійшли деякі історики, в тому числі й Дж. М. Ридл, історик медицини. За даними проведеного ним дослідження античні родини мали уявлення про аборти й різні методи контрацепції, засновані на траволікуванні.

Послідовники психоаналітичної концепції Л. де Моза стверджують, що дівчаток позбувались значно частіше ніж хлопчиків (що легко пояснити все тими ж економічними умовами). На підтвердження історики наводять дані про гендерне співвідношення, що існувало в Стародавній Греції: на 400 хлопчиків припадало 100 дівчаток.

Особливо хотілося б зазначити, що дітовбивство не розглядалося як ганебна практика жодним із грецьких філософів. Тільки Арістотель вважав, що потрібно було б установити якісь обмеження проти цієї «огидної традиції». Закон, що забороняв убивство немовлят, був прийнятий наприкінці античної епохи в 374 р. н. е.

Водночас, визнаючи той факт, що дітовбивство було поширеним явищем, дослідники наводять цифри, які свідчать про те, що часто діти Стародавньої Аттики вмирали природньою смертю через побутові умови й стан медицини.

Як стверджують фахівці з античного дитинства, поряд з убивством значного поширення серед давньогрецьких батьків набула практика підкидання. У праці Л. Модзалевського можна знайти опис матеріалу, що здійснювався невдовзі після пологів: новонароджене дитя клали до ніг батька, а він був вільний підняти дитину чи ні. Взявши дитину на руки, чоловік визнавав свою відповідальність за неї. Якщо ж немовля залишалося лежати на підлозі, це означало, що його не визнавали, й дитину чекала доля підкидька. Підкидання не вважалося вбивством, тому що до немовляти більшою мірою ставилися як до «ненародженого плода», а не як до повноцінної людини. Як правило, при дитині залишали дані про її народження. Поклавши немовля на поріг храму, батьки ніби доручали його волі богів.

Училищний статут Солона демонструє існування ще однієї практики – продажу дитини в рабство або передавання її під заставу. Таке часто траплялося [3, 44]. Згідно із «Законами Солона» син мав право відмовити старому батькові у підтримці, якщо той у свій час не піклувався про нього [1,77].

Добре задокументовано і той факт, що діти античності жили в атмосфері сексуальних образ. Наприклад, про зґвалтування дівчаток із гумором згадується в багатьох сценах античних комедій. М. Вінкерс і Д. Бригс наводять дані грецьких докторів, що маленькі дівчатка рідко мали незайману плевру (точно так як в Індії чи Китаї). За твердженням Л. де Моза «дитячі публічні будинки», секс-раби, хлопчики на прокат – усі ці послуги пишно процвітали в кожному античному місті. Діти були настільки частим об’єктом сексуальної наруги, що, на думку деяких істориків, поява спеціальних рабів-педагогів, зобов’язаних проводжати хлопчика до школи й зі школи (у перекладі «педагог» - це той, хто веде за руку), була пов’язана з необхідністю захищати дитину від випадкових сексуальних атак.

Розглядаючи причини значного поширення наведених вище антигуманних, з позицій людини ХХІ ст., практик, хотілося б зазначити, що в Аттиці повноцінними людьми вважалися тільки дорослі, й тому все античне виховання виходило з образу дорослої людини. Немовля розглядалося не як людина, а як внутрішньоутробний плід, що з’явився на світ; дитину, яка вмерла до трьох років, навіть не ховали як повноцінну людську істоту. На цю особливість античної ментальності вказує Аристотель, формулюючи виховні завдання вчителя: «Завдання навчання й виховання полягає в тому, щоб із дітей як недосконалих істот, створити досконалих громадян…» [3, 45].

У зв’язку з особливостями античної ментальності значного поширення набули звичаї, які мають антипедоцентичну спрямованість. Саме на цій особливості античного світу роблять акцент Л. де Моз, Н. Ростман та ін. На нашу думку, для відтворення найповнішої картини античного дитинства слід звернути увагу на виклад фактів, запропонованих прихильниками іншої концепції. Відповідно до них у рамках античної епохи формувався гуманістичний ідеал як сімейного, так і дошкільного виховання.

Незважаючи на всі складності взаємин, дитина вважалася однією з головних складових домашнього життя стародавнього грека. Формальне прийняття її відбувалося приблизно через тиждень після народження. Дівчинці давали ім’я на восьмий, а хлопчикові – на дев’ятий день після народження. Цей день урочисто святкувався, запрошувалися родичі й друзі дому, приносилися жертви домашнім богам і виконувалися різні релігійні церемонії, що мали на меті охороняти дитину від ворожих чарів. Офіційно дитина визнавалася членом батьківського клану на святі весни, у трирічному віці.

Джерела підтверджують, що діти в домі біли бажаними, хоча іноді батьківська мотивація могла мати меркантильний характер: син розглядався як продовжувач роду, дочка була потрібна для того, щоб з часом доглядати за старими батьками й тримати в належному стані поховання. Зробити ворога бездітним уважалося самою руйнівною помстою [3, 45].

На нашу думку, при розгляді античного дитинства не можна ігнорувати й факти, які свідчать, що греки мали добре розвинуте уявлення про природу дитини і її вікові особливості.

Для грека дитина емоційно й фізично являла собою tabula rasa. Отже, основна теза грецької антропології про пластичність людської природи визначила особливості сприйняття дорослим сутності дитини – як її тіло, так і розум сприймалися недосконалими й такими, що перебували в процесі становлення, тобто пластичними. Греки щиро вірили, що тільки від педагогічного впливу залежить, якою дитина стане дорослою.

В. Френч наголошує, що медичні трактати античності особливо звертали увагу на уразливість дитини до хвороб та інфекцій. Таким чином, греки виділяли дитинство як окремий період у розвитку людини, усвідомлювали, що в цей час дитина потребує особливої уваги.

Даючи аналіз античної концепції дитинства, треба кілька слів сказати про особливості римського сприйняття дитинства. За визнанням дослідників, багато в чому римський погляд на батьківство й дітей схожий на грецький [3,46].

Завдяки римській батьківській владі чоловік мав право розпоряджатися життям і смертю всіх підлеглих йому осіб при відсутності будь-якого втручання з боку держави. Л. Модзалевський констатує: «Батько, не несучи ніякої відповідальності, міг кинути своє новонароджене дитя, привласнити собі все майно синів, тричі продавати їх у рабство й позбавляти життя».

У цілому, говорячи про римське усвідомлення дитинства, фахівці зазначають, що воно значно перевершило грецьке. Саме в стародавніх римлян уперше проявляється «ідея сорому», без якої не може існувати концепція дитинства.

Поряд із літературою часів Римської імперії про вищий рівень усвідомлення дитинства свідчить також мистецтво тієї епохи. Як визнає Н.Постман, «римські скульптори у своїх творах демонструють почуття віку, досить тонке усвідомлення дитини і її зростання».

Отже можна зробити висновок, що за загальним визнанням істориків, античний період – це «погано задокументована епоха», тому в підходах дослідників багато суперечностей і суб’єктивізму. Аналіз педагогічних феноменів у широкому культурно-антропологічному контексті свідчить, що античне суспільство мало уявлення про вікові особливості дитини та специфіку її потреб. Це сприяло розвитку дитячої іграшки й дитячої літератури.

У грецьких філософів ми знаходимо системний підхід у питаннях батьківської та шкільної педагогіки. Як у Греції, так і в Римі батьківство мало общинний характер, тобто біологічні батьки в питаннях виховання могли розраховувати на допомогу всіх дорослих. Багато батьків займалися зі своїми дітьми й виявляли про них турботу.

Водночас задокументовано факти різко негативного ставлення до дитини. Значного поширення в античному суспільстві набули такі явища, як дітовбивство, підкидання дітей і торгівля ними, сексуальні образи. Даних про те, що робилися спроби викорінити ці явища, у літературі не знайдено. Таким чином, масова практика античного батьківства була такою ж різноплановою і багато варіативною, як і сучасна.

Говорячи про емоційну чутливість дорослих до світу дитинства, можна констатувати, що, визнаючи факт незрілості дитини, а також те, що дитинство має свої особливості, дорослі не усвідомлювали значущості цього періоду в людському житті, унікальності дитячого світосприймання. Почуття емпатії навряд чи було розвинуте в античних людей [3, 47].

 

1.2. Проблема дитинства у період Середньовіччя та Відродження

Середні віки в історії людської культури оцінювали по-різному: то як період глибокого занепаду цивілізації, то як період становлення доброчинностей. Гуманісти, які вивчали класичну культуру, негативно оцінювали епоху, що охоплює аж десять століть. Період із IV до XV ст. кваліфікувався як час варварства і темряви [13, 38].

В історії Західної цивілізації кожному із етапів притаманне своє особливе ставлення до дітей, до виховної практики, до дитинства та сім’ї взагалі. Що стосується середньовіччя, то багато років у наукових дослідженнях його характеризували, як період занепаду цивілізації, і тільки в другій половині ХХ ст. ця точка зору змінилася [2, 35].

Нині історики вважають, що перехід від античності до Середньовіччя був результатом тривалого процесу еволюції, у цілому – позитивного, хоча він і позначений рядом жорстких і кричущих фактів. Французький медієвіст Жак Ле Гофф у своїй праці «Народження Європи» стверджує: «Час (IV-XV ст.) був ключовим для розвитку Європи, і з усіх складових європейської спадщини, яка сьогодні має значення і буде не менш важливою в майбутньому, середньовічна складова – найбільш значуща» [13, 38].

Аналізуючи дитинство середньовіччя, насамперед слід зазначити, що для людини того часу особа, сім’я і пов’язане з нею приватне життя мали другорядне значення, все існування набувало публічного характеру. Без усякого інтересу епоха середньовіччя сприймала невід’ємний атрибут сімейного життя – дітей.

Не випадково у цей час збереглось багато античних підходів, які мали антипедоцентичну спрямованість. Так, християнство спробувало боротися з практикою відкритого вбивства новонароджених, що було вельми популярним у Стародавній Греції і Римі. А ось звичай підкидати дітей поширювався і надалі, тільки форми його трохи видозмінилися: дітей продавали, посилали годувальницям (наприклад, у Франції навіть у 1900 р. близько 90% новонароджених відправляли в сільську місцевість), влаштовували підмайстрами і прикажчиками, пажами при дворі. Малюків виганяли із сім’ї, віддаючи в монастир, відправляючи в подорож і паломництво.

Звичайно ж, практикувалося і, так би мовити, традиційне підкидання. Наприклад, у Флоренції половину дітей після народження підкидали в сирітські будинки аж до ХІХ ст. При цьому, якщо немовляті щастило, і воно доживало до п’яти років, то сім’я могла забрати його назад. Існувала також практика й сексуального насильства. Лише в ХІІІ ст. з’являються перші виступи церковних моралістів проти сексуальних домагань відносно дітей з боку батьків, нянь і сусідів.

Поаналізувавши велику кулькусть документів, Л. де Моз зробив висновок про вчинення наруги над дитиною в ті часи. Але, на нашу думку, для пояснення ситуації більш зрозумілою є точка зору інших дослідників, які стверджують,що для людей того часу типовою була проста байдужість, відсутність будь-яких емоційних реакцій у дорослих щодо дітей. Не стільки жорстокість, на якій наголошував Л. де Моз, скільки неуцтво, бідність призводили до масової наруги над дітьми [2, 36].

Відомий у Європі дослідник проблеми дитинства, автор праці «Історія дитинства у призмі століть: суспільна історія сімейного життя» Ф. Арє’с вважає, що в середні віки між дорослим і дитиною не було особливих відмінностей. Не тільки трактування поняття дитинства в сучасному значенні, а й виявлення загального інтересу до цього періоду життя не були характерними для західноєвропейської культури аж до Нового часу. Формування сучасного образу дитини, стверджує він, належить до XVII-XVIII ст., коли світ дитинства і життя дорослих мали вже чіткі відмінності і перший почали визнавати як соціальну і психологічну цінність. «Тривалість дитинства була зведена до найбільш тендітного періоду, коли маленька дитина не може обходитися без сторонньої допомоги; дуже рано, тільки що фізично окріпнувши, дитина зливається з дорослим, розділяючи з ними працю та гру. З маленького дитяти вона зразу ж ставала молодим дорослим, минаючи різні етапи юності…».

За визначенням французького дослідника, у Середньовіччі не існувало окремого світу дитинства. Дитину розглядали як «маленьку людину», тому тотожність була в усьому: вона мала доступ майже до всіх аспектів життя дорослих, жила їхнім життям [13, 38]. Діти носили одяг своїх батьків, грали в ті самі ігри, що і їхні батьки і точно таким самим способом, як і їхніх батьків, дітей середньовіччя судили, вішали. У суспільстві того періоду семирічний хлопчик розглядався як чоловік, здатний до всього, крім кохання та війни [2,36].

Отже, в загальній картині середньовіччя, як, утім, і в епоху античності, дитинство було абсолютно невидимим, непомітним і повністю німим [2, 37].

Надзвичайно цікавою та інформаційною для дослідників дитинства є праця А.Л. Ястребицької «Західна Європа ХІ-ХІІ століть. Епоха, побут, костюм». Як стверджує авторка, у науковій літературі проблемі середньовічного дитинства присвячено недостатню кількість праць, чого не можна сказати про художню літературу та образотворче мистецтво. Завдяки глибшій християнізації суспільної моралі в XVII ст. дитина посідає привілейовані місця на мистецьких полотнах у жанрових сценах. З’являється велика кількість загальноприйнятих дитячих сюжетів: уроки малювання чи читання, діти, що граються. Зображення дитини однієї з’являється на портретах лише в ХVII ст., прикладом є картини таких майстрів, як Рубене, Ван Дейк та інших.

У надгробних барельєфах дитина починає фігурувати досить пізно, у XVI ст. Цікавим є той факт, що зображення спершу з’являється не на дитячій могилі чи на могилі батьків, а на могилі вчителя. Дитина в певному значенні залишалась анонімною.

Автор монографії «Життя і смерть в середні віки» Ю.Л. Безсмертний стверджує, що успадковані традиції минулого відігравали важливу роль у формуванні стереотипів ставлення до дитини в той час. У вченнях авторитетних ранніх християнських ортодоксів – Августина, Григорія Великого, Ісидора Севільського часто наводиться суворе осудження дитячої природи. Дитина грішна від природи; її вередливість, непосидючість, непередбачуваність поведінки є наслідком і підтвердженням її гріховності, навіть перший крик новонародженого не що інше, як крик «визволеної злоби», відгук первородного гріха, що тяжіє над кожною людиною і дитиною [13, 39]. П’єр де Берулл, французький священик, з цього приводу писав: «Дитинство, після смерті, є наймерзеннішим і найбільш нещасним станом людини» [2, 37]. Такі погляди, вважає дослідник, пов’язані з трактуванням шлюбу, в якому рання церква насамперед бачила продовження первородного гріха. Не дивно, що і дитяча доля розглядалась під цим кутом зору. Вважалось, що в дитині присутня помста за гріхи батьків. Народження в шлюбі не хлопчика, а дівчинки трактувалась церквою як кара батьків за порушення сексуального табу чи інших церковних приписів. Поява на світ слабких, хворих чи калічних дітей сприймалась як відплата за гріховність пращурів, зокрема, не тільки в ранньому середньовіччі, а й значно пізніше. Відповідно до цього погляду дитина не сприймалась як самоцінність, а лише як засіб «нагороди» чи «покарання» її батьків. Тому не дивно, що прояви безпечності і навіть жорстокості батьків до дітей зафіксовано в багатьох ранньосередньовічних пам’ятках. У них констатуються зумисне вбивство новонароджених, недбалість, що призводила до нещасних випадків, відсутність необхідного догляду за дітьми, підкидання дітей [13, 39].

В одній із протестантських проповідей, датованих 1520 р., пастор повчав своїх прихожан: «Серця немовлят схильні до подружньої зради, хіті, брудних бажань, до сварок, убивства, пияцтва, обжерливості, вони наповнені гнівом, суперництвом і ненавистю». Таким чином, дитина розглядалася як свавільне створіння, яке в своїх устремліннях і вадах нічим не відрізняється від дорослого, вона грішна з моменту свого народження, вона грішна «a priori».

Визнаючи правильним і бажаним милостиве ставлення до всього, православна людина зокрема, а християнин взагалі, аналогічне ставлення до дітей вбачали в побоях, у дитячому страху, у позбавленні дітей волі.

Таким чином, у контексті середньовічної традиції побої не були великим приниженням дитячої особистості. У них знаходило свій прояв ставлення до гріховної плоті як такої. Вважалося, що через її впокорення і катування відбувається зцілення душі. Більше того, в умовах життя того часу, необхідно було виховувати терпимість до болю і тілесних випробувань.

Додержуючись таких приписів, люди минулого щиро вірили, що єдиний спосіб упоратися із «цими впертими істотами – дітьми» – встановити ряд правил і суворо їх дотримуватися. Навіть крихітні немовлята, що порушили їх, ризикували дістати тяжку покару. Одна з матусь тієї епохи вважала: «Ближче до року дітей необхідно навчити страху перед різкою і тихому плачу!» [2, 39].

Разом із фізичними катуваннями дедалі частіше починають вдаватись до психологічного тиску, тобто починається цілеспрямована дія не тільки на тіло, але й на душу дитини. Так, щоб вигнати гріх із малюка, нарівні із батогом активно застосовуються такі засоби, як закриття його в темній комірці, позбавлення їжі на кілька днів. Прикладом є те, як на особливість свого будинку звертає увагу своєї матері 5-річний француз: «Він абсолютно нам не підходить – тут немає темної комірки! Куди ж ти будеш мене ховати, коли я завиню!». Таким чином, у дитячому сприйнятті світу утвердилися неминучість і законність покарання.

Для контролю дитячої поведінки використовувалися також всілякі зловісні фігури. Якщо ти неслухняне дитя, то тебе може проковтнути вовк нереальних розмірів або ти потрапиш до лап Синьої Бороди, сажотрус пролізе в димар і вночі тебе вкраде.

До всього цього треба додати картину Страшного Суду або Пекла, що постійно переслідувала дітей в усіх церковних книгах. Справедливості заради треба зазначити, що «цільовою аудиторією» таких страшилок були не тільки діти. Усе доросле населення того часу жило в постійному страху [2, 40].

Ці приклади є свідченням загальної нерозвиненості батьківських почуттів. Дитинство – це перехідний період, зосереджувати увагу на якому не було прийнято. Сприймання дитини було поверхневим, особливі в перші роки її життя. Якщо вона вмирала, що траплялось досить часто (адже дитяча смертність була великою), то невдовзі на її місці з’являлась інша. Дитинство було радше етичним (причому негативним) поняттям, а не часовим, тому, наприклад, слово «дитина» – kint у середньовічній Німеччині було синонімом поняття «дурень» [13, 40].

Отже, ми бачимо, що аж до XVII ст. виховним ідеалом Європи, а також Америки був ідеал старозавітний, суворий, такий, що вилучав самостійність і свободу дитячої особистості, повністю підпорядковував дітей волі батьківській і не хотів навіть знати і зважати на цілком природні потреби дітей у грі, сміхові, веселощах. Страх дитячої непокори проникає в усі педагогічні настанови.

Таке ставлення до дитини стало головним лейтмотивом епохи середньовіччя. Та для відтворення якнайповнішої картини середньовічного дитинства слід звернути увагу на виклад фактів протилежного характеру.

Ґрунтуючись на новозавітних закликах любові і милосердя, деякі церковники подавали голос «проти» масової практики покарань, час від часу в Середньовіччі лунали голоси, що проповідували чистоту дитячої душі і уважне до неї ставлення. Наприклад, той же Блаженний Августин, чия інтерпретація ідеї первородного гріха зіграла «злий жарт» із середньовічною дитиною, говорив про необхідність створення в школах сприятливої атмосфери для навчання, він же виступав проти звичаю, за яким дитину били батогом, якщо та умудрилася пробігти між двома мужами, що прогулюються.

У ХІ ст. викладач соборної школи в Льєжі Екберт доводив, що тілесні покарання не просто завдають шкоди здоров’ю дітей, а й ставлять під загрозу її життя. Побої, стверджував він, не сприяють розвитку розуму.

Більше того, уже в ХІІ ст. з’являються перші спроби якщо не спростувати, то пом’якшити ідею первородного гріха. Пьєр Абеляр у одному зі своїх трактатів висловлює думку про те, що навряд чи нехрещене немовля потрапляє в пекло [2, 41].

Таким чином, можна підсумувати, що до XVIII ст. панувала середньовічна концепція дитинства, яка коливалась між двома крайнощами: дитина як провідник диявольських сил, і вона ж, дитина, як провідник божественного. Поведінка вихователів, віруючих у гріховність, відрізняється від дорослих, які вірували у невинність свого дитяти. Для масової педагогічної основоположною стала ідея початкової гріховності дитячої душі. Звідки й така дуже поширена практика фізичних покарань і психологічного тиску на дитину [2, 42].

У часи середньовіччя та відродження суспільство не пов’язувало своє майбутнє з дітьми, воно підлягало зовсім іншим закономірностям. У суспільстві цього часу домінували тенденції прискореного дорослішання дітей, скорочення цього періоду їхнього життя й раннього включення дитини в доросле життя. Відповідно перед дитиною стояло завдання перемогти в собі дитину й стати дорослим [2, 40].

Жак Ле Гофф вважає, що ця епоха, як і середньовічна концепція дитинства «сповнена хитань і максималізму, теорій, які зосереджуються на одному аспекті, на одному підході до дитини…» [13, 41].