Поняття можуть бути засвоєні лише тоді, коли органі­зовано пізнавальну діяльність учнів щодо співвідношен­ня понять, відокремлення одних понять від інших.

По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом демократичних прав людини і громадянина.

Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людини, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забезпечити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріплених як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності,поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюються народних характер влади і можливі прогресивні перетворення.

По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум,громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька форма,реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).

Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії. За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії: Структурні - сесії парламентів — депутатські комісії - народні контролери тощо; Функціональні д епутатські запити - накази виборців - громадська думка тощо. Імперативні мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян: - референдум конституційний та законодавчий; — вибори; — накази виборців та ін Консультативні мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

- референдум консультативний; - всенародне обговорення законопроектів; — мітинги; — анкетування та ін. У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.Вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу

36.принципи демократіїї. гарантіїї прав меншості

1. Зверхність права, правового закону, тобто існування закону для людини, а не людини для закону, гарантії прав особистості від свавілля політичної влади.

2. Плюралізм (від лат. pluralіs – множинний), тобто можливість існування різних думок, партій, організацій, ідеологій тощо. Згідно з цим принципом суспільно-політичне життя має складатись з діяльності численних взаємозалежних і водночас автономних соціальних та політичних груп, партій, організацій, ідеї та програми яких вільно порівнюються та змагаються між собою. Проявом плюралізму в політичній системі є багатопартійність. Плюралізм гарантує існування свободи думки, совісті та віросповідання, громадсько-політичних об’єднань та ініціатив.

3. Поділ влади, тобто відокремлення виконавчої влади від законодавчої та незалежність судової влади, а також існування системи “стримувань та противаг”.

4. Принцип представництва. Залишком безпосередньої демократії у сучасних державах є лише референдуми.

5. Принцип взаємозв’язку свободи і відповідальності, прав і обов’язків.

6. Забезпечення інтересів більшості при гарантуванні прав меншості відстоювати власну позицію, відігравати свою роль у суспільному житті.

7. Гласність та врахування громадської думки. Гласність передбачає відкритість держави та державних діячів для критики з боку суспільства; доступність інформації, що має суспільне значення; розвинену та налагоджену систему засобів масової інформації, перш за все незалежних, тобто вільних від державно-політичної цензури. Гласність не може бути всеохоплюючою – її межі визначаються морально-правовим рівнем суспільства та стосуються сфери державних таємниць, які повинні бути чітко фіксовані законом; особистої честі та гідності, приниження яких також повинно каратись законом; та загальноприйнятних норм моралі та відносин між людьми, зокрема таких порушень цих норм, як порнографія, насильство, заклики до національної, релігійної та соціальної ворожнечі і т.ін. Свобода слова можлива лише якщо є відповідальність за це слово. Національні меншини можуть мешкати або компактно, або розкидано (дисперсно) на території держави, утвореної "статусною" або "титульною" нацією. У будь-якому разі вони мають усі права, які має нація, що дала назву державі. Винятком (у ряді випадків) є право національних меншин на політичне самовизначення. Проте права національних меншин потребують спеціального механізму забезпечення, тому що в умовах інонаціонального оточення набувають специфічного характеру.

гарантії прав меншості

Значну увагу правам національних меншин приділяє ООН. У преамбулі до Статуту ООН відзначається "рівність прав великих і малих націй". Відповідно до рішень ООН національні меншини мають:

- право проживати в місцях традиційного історичного поселення (забороняються їх депортація, примусове переселення);

- право на неасиміляцію;

право на одержання пропорційної частки централізованих державних фондів, які виділяються для відповідних цілей;

- право на участь у прийнятті державних рішень, на представництво в законодавчих та інших колегіальних органах держави;

- право на недискримінацію;

- право на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, погроз, приниження і обмеження.

37 .поняття прав обов*язків людини і громадянина

Основні права, свободи та обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх людей.

Під правами людини розуміють певні її можливості, виокремлену її свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; й вимоги про надання певних, благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид (форма існування. спосіб вияву) матеріалів. Найбільш виразно права людини виявляються в її суб'єктивних правах. права людини — це певним чином внормована її свобода; певні її потреби чи інтереси; вимоги про надання благ, спрямовані суспільству, державі, законодавству, це певний вид, форма існування, спосіб прояву моралі. Конституційний обов'язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.

Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.

Ця група прав відображена у таких статтях Конституції:

— ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах;

— ст. 23 — кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості;

— ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність;

— ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя;

— ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань;

— ст. 35 — кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.

Ці стандарти закріплені:

> Загальною декларацією прав людини (1948 р.);

> Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

> Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.);

> Конвенцією про права дитини (1989 р.);

1. Особисті права і свободи людини (громадянські, природні) безпосередньо пов'язані з сутністю людини, як фізичної особи 2. Політичні права і свободи громадянина України пов'язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства3. Економічні, культурні, соціальні, екологічні та сімейні права людини. Конституційний обов'язок громадянина і людини — це міра обов'язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадянського суспільства.

 

38.

 

 

Сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує:

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони обдаровані розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого відповідно до духу братерства.

Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції прослідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права, яке розвинули філософи епохи Просвітництва.

Магна Карта 1215 року.

Декларація прав людини і громадянина затверджена у Франції 26 серпня 1789.

Хоча ідеї прав і свобод існували впродовж майже всієї історії людства, не зовсім зрозуміло, чи можна характеризувати їх терміном права людини в сучасному розумінні. Концепція права існувала в історичних культурах, стародавні філософи, такі як Аристотель, писали про права громадян на власність та участь у громадських справах. Однак, ні стародавні греки, ні римляни не мали концепції універсальних прав — рабство вважалося цілком природним[1]. Середньовічні хартії свобод, такі як Магна Карта, не визначали прав будь-якої людини, а були тільки чимось на кшталт політичних і юридичних угод, що відповідали конкретній політичній ситуації. Магна Карта набула легендарного, міфологічного значення тільки в контексті сучасних дебатів про права людини[2].

Основу більшості сучасних юридичних тлумачень прав людини можна прослідкувати до початку нової європейської історії. Першим документом, який окреслював права людини, можна вважати Дванадцять статей 1525 року. Ці статті були частиною вимог, які висували селяни до Швабської ліги під час Селянської війни в Німеччині. Білль про права 1689 в Англії та відповідний шотландський Акт вимоги прав 1689 проголосили незаконними деякі репресивні дії уряду. У 18 ст. відбулися дві важливі революції — Американська в 1776 та Французька в 1789. Результатом цих революцій стало прийняття Декларації незалежності США та Декларації прав людини і громадянина. Обидва документи встановлювали певні юридичні права. Крім того, Віргінська декларація прав 1776 року затвердила у вигляді закону низку основних громадянських прав і свобод. Декларація незалежності США проголосила, зокрема:

Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя…[3]

В кінці 18 ст. і на початку 19 ст. над питанням прав людини працювали філософи Томас Пейн, Джон Стюарт Мілль, Фрідріх Гегель. Сам термін права людини виник в період після написання книги «Права людини» Томаса Пейна і статті Вільяма Ллойда Гаррісона в газеті «Ліберейтор» у 1831, в якій автор стверджує, що намагається залучити читача до боротьби за велику справу прав людини[4].

У 19 ст. найважливішою із правових проблем, пов'язаних і правами людини, стало питання ліквідації рабства. Рух аболіціоністів сприяв тому, що рабство було ліквідоване у Британії Актом про работоргівлю 1807 року та Актом про відміну рабства 1833 року. В США північні штати відмінили рабство в період між 1777 та 1804 роками, але південні штати міцно трималися за цей інститут. Дебати й конфлікти щодо поширення законодавства на нові території призвели до сецесії Півдня й громадянської війни. Після війни інститут рабства був ліквідований тринадцятою поправкою до Конституції США. Чотирнадцята поправка проголосила повне громадянство та рівні права всіх людей, що народилися в США, а п'ятнадцята поправка гарантувала американцям африканського походження право голосу [5].

У 20 ст. під тиском численних рухів відбулися глибокі соціальні зміни, в тому числі в царині, що належить до прав людини. В Західній Європі та Північній Америці профспілки добилися затвердження законів, що гарантували робітникам право на страйк, встановили мінімальні вимоги до умов і тривалості праці, добилися заборони або законодавчого регулювання дитячої праці. Рух за права жінок добився однакового права голосу для представників усіх статей. Національно-визвольні рухи призвели до вигнання колонізаторів із багатьох країн. Серед цих рухів особливо впливовим був очолювати Магатмою Ґанді рух за звільнення Індії від британського правління. Добилися своєї мети рухи позбавлених прав расових та релігійних меншостей у багатьох країнах світу. Серед них рух за громадянські права в США.

Заснування Міжнародного комітету Червоного Хреста в 1864 та перші Женевські конвенції 1864 року заклали основу міжнародного гуманітарного права, що отримало подальший розвиток після двох світових воєн.

Світові війни, великі втрати життя та значні порушення прав людини в них призвели до створення нових інституцій, що повинні стояти на захисті прав людини. Ліга Націй була утворена в 1919 разом із підписанням Версальського договору. Перед нею ставилася мета роззброєння, запобігання війнам через колективну безпеку, врегулювання конфліктів між державами методами дипломатії, покращення життя людей у всьому світі. В її мандат була закладена значна кількість прав людини, які пізніше були проголошені в Загальній декларації прав людини.

На Ялтинській конференції 1945 року союзні держави домовилися створити новий орган, який успадкував би роль Ліги — Організацію Об'єднаних Націй. Одразу після заснування ООН стала виконувати важливу роль у встановленні міжнародного права, зокрема щодо прав людини.

 

39. Види прав, свобод і обов'язків людини і громадянина

 

Позитивні права людини фіксують обов'язки держави, осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії (право на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, гідний життєвий рівень тощо). Здійснення позитивних прав неможливо без наявності У держави достатніх ресурсів. їх конкретне наповнення прямо залежить від багатства країни і демократичності її політичної системи.

Негативні права визначають обов'язки держави та інших, людей стримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє індивіда, особу від небажаних втручань і обмежень, що порушують їх свободу. Такі права є основні, абсолютні. їх здійснення, реалізація не залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціально-економічного розвитку суспільства, держави. Основу індивідуальної свободи людини і складають негативні права. Юридичне закріплення такої груп прав і свобод людини є Білль про права конституції США, зміст якого спрямований на охорону особи від різноманітних несправедливих і небажаних посягань з боку держави, владних структур. Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фізичні, особистісні, політичні, економічні, гуманітарні, права на соціальний захист. Утім існують і інші класифікації прав і свобод людини. Зокрема, права людини розрізняють за сферою суспільних відносин, у яких ці права існують, називаючи громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні права. Така класифікація застосовується протягом багатьох років, ґрунтується на міжнародних документах. Іноді правознавці виділяють і так звані "новітні" права - "колективні" або солідарні - такі, як права народу, національних меншин чи інших соціальних груп чи асоціацій на самовизначення (правову самоідентифікацію), на розвиток, на здорове довкілля тощо. У сучасній юридичній науці поширені й інші точки зору щодо системи прав і свобод людини та її складових.

Зокрема, права і свободи людини можуть бути класифікованими: 1) за предметом конституційні права і свободи людини І громадянина поділяються на політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), інформаційні, екологічні; 2) за суб'єктами -це Індивідуальні та колективні права; права І свободи громадян України та права 1 свободи Іноземців 1 осіб без громадянства; 3) за походженням - природні та позитивні (похідні); 4) за віковою приналежністю - права дитини, права молоді; права людей похилого віку; 5) за статевою приналежністю - права жінки тощо. У своїй сукупності ці права і свободи утворюють систему основних прав і свобод людини і громадянина, основними елементами якої традиційно вважають громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина.

40. Під гарантіями прав та свобод людини і громадянина розуміється система загальних і спеціально юридичних засобів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації прав людини, а також забезпечення їх всебічної охорони та захисту від порушень. Гарантії прав людини і громадянина поділяються на:

Загальні;

Спеціально юридичні.

Загальні у свою чергу поділяються на:

політичні;економічні;духовні.

- інституціональних гарантій відносять інститут омбудсмена, а також відносяться установи, які здійснюють контроль за дотриманням прав неповнолітніх, підопічних осіб, ув'язнених. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Зокрема, Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. визначає метою парламентського контролю, що його здійснює Уповноважений:

захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

додержання та повагу до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими і службовими особами;

запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними нормами у цій галузі;

поліпшення і подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина належать:

правові процедури їх реалізації,

право знати свої права і обов'язки (ст. 57 Конституції України),

право на юридичну допомогу, в тому числі і безкоштовну (ст. 59 Конституції України),

на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових та службових осіб (ст. 55 Конституції України),

на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльністю чи бездіяльністю (ст. 56 Конституції України)

 

41. Беніто Муссоліні [ред.]«Лібералізм, демократія - це не означає, що ХХ століття повинне стати століттям соціалізму, лібералізму, демократії. Політичні доктрини зникають, залишаються країни. Ми вільні вірити, що це століття влади, століття, яка прагне бути «правим», фашистське століття. Якщо XIX століття було століттям індивіда (лібералізм передбачає індивідуалізм), ми вільні вірити, що це "колективне" століття, і, отже століттям держави.»

«Фашистська концепція держави є всеосяжним; людські або духовні цінності, за її межами не можутьь існувати, а тим більше мати значення. Таким чином, зрозуміло, фашизм є тоталітарним, а фашистська держава - синтез і сутність, що враховує всі цінності, вона тлумачить, розвиває і посилює все життя народу.»

«Фашизм є релігійною концепцією, в якій людина розглядається в його відносинах з вищим законом і з об'єктивною Волею, яка перевищує окремого індивіда і піднімає його до свідомої приналежності до духовного суспільства. Той, хто бачив у релігійній політиці фашистського режиму простий опортунізм, не зрозумів, що фашизм крім того, що є системою державної влади, є перш за все, системою мислення.

Комунізм також позначає розмаїті політичні рухи, що борються за встановлення, з одного боку, безкласового та бездержавного суспільства, а з другого — борються проти капіталістичної експлуатації та проти економічного відчуження класу пролетаріату.

Серед комуністів існує значна кількість інтерпретацій, двома найголовнішими з них є марксизм та анархізм. Перше розділення в комуністичному русі відбулося між марксизмом та анархізмом під час Першого Інтернаціоналу (1864–1876). Тоді ідеї комунізму стали нерозривно пов'язуватись з ученням Карла Маркса та Фрідріха Енґельса. У часи I, II, III Інтернаціоналів домінувало переконання, що комунізм — це суспільно-економічна формація, що приходить на зміну капіталізму. Першою, нижчою, фазою комунізму є соціалізм. На етапі соціально-економічної зрілості соціалістичного суспільства відбувається поступовий перехід до комунізму.

У ХХ ст., зокрема після Жовтневої революції 1917 р. в Росії, вплив на світовий політичний порядок мають більше марксисти (безпосередньо через «Маніфест комуністичної партії» або опосередковано — марксизм-ленінізм), аніж анархісти. Разом зі встановленням СРСР і т.зв. «соціалістичним табором», а особливо разом з перемогою сталінізму, затверджується режим державного комунізму, що суперечить принципам та завданням комунізму (див. сталінізм, державний капіталізм). Сталінський «термідор», що заперечує принципи «перманентної революції» на користь «соціалізму в окремо узятій країні», систематично критикують революційні марксисти (троцькізм). Класова боротьба відіграє центральну роль в марксизмі. Згідно з цією теорією, встановлення комунізму відповідає кінцю будь-якої класової боротьби, а класовий розподіл людей зникає.

Основна ідея анархізму полягає в необхідності створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості втручання держави у повсякденне життя суспільства і особи, а з іншого - максимально підвищується роль населення в управлінні загальними справами.

Згідно з анархістськими поглядами у зовнішніх відносинах на державу повинно покладатися лише забезпечення оборони країни від збройних нападів ззовні, та підтримання необхідних, насамперед економічних, зв'язків з іншими державами.

Усередині країни функції держави повинні зводитися до прийняття конституції та невеликої кількості найважливіших законів, положення яких мають виключне значення для існування і розвитку всієї країни, а також до забезпечення їх неухильної реалізації. Усі інші внутрішні питання повинні вирішуватися населенням всієї країни або населенням окремих частин її території безпосередньо (шляхом сходів, зборів, референдумів, виборів) чи органами місцевого самоврядування (радами), що обираються населенням відповідних територій.

Слід зазначити, що широкий розвиток місцевого самоврядування у багатьох сучасних країнах, у тому числі і в Україні, відповідає ряду основних положень концепції анархістської держави

 

42«Держава загального благоденства» (не зовсім точний переклад англ. вислову «welfare state», однак саме такий термін вживається в літературі) — модель державного розвитку в індустріально розвинутих країнах, яка означає досягнення високого рівня життя і характеризується передусім масовим споживанням і соціальним захистом. Автором концепції «Держави загального благоденства» вважають Дж. Гелбрейта. її становлення припало на 40—50ті, а розквіт — на 60ті— поч. 70х pp. За цей час в усіх країнах Заходу значно зросли доходи населення, що зумовило зростання споживчих витрат; було створено ефективні системи соціального забезпечення, які передбачали надання громадянам соціальної допомоги і соціального страхування, гарантуючи їм державну підтримку протягом усього життя. Соціальні витрати в країнах Заходу становили 50—60 %. У 60ті pp. «Держава загального благоденства» стала офіційною доктриною США. У другій пол. 60х — першій пол. 70х pp. зростання соціальних витрат набуло найвищих темпів за всю історію США. В серед. 70х pp.

«Держава загального благоденства» стає об'єктом критики, що було пов'язано зі світовою кризою 1974— 1975 pp. і падінням темпів економічного розвитку, зростанням інфляції та безробіття. Виник політичний рух (т. зв. консервативна хвиля), учасники якого, пов'язуючи зростання інфляції з надмірними державними витратами на соціальні потреби, виступали за ліквідацію «Держави загального благоденства». На цій хвилі у 80х pp. в більшості країн Заходу до влади прийшли неоконсерватори. «Держава загального благоденства» була приведена у відповідність з економічними можливостями, що послабило державне втручання й сприяло вільному розвиткові конкуренції та ринку.

43. Націона́льна держа́ва (англ. Nation state, нім. Nationalstaat, фр. État-nation, яп. 国民国家) — тип держави, яка є формою самоорганізації, самовизначення і самовираження певної нації на певній суверенній території. Нація є найвищою цінністю, головним джерелом влади і визначальником соціо-політичної системи такої держави. Ідеалом національної держави є мононаціональна держава, в якій усі мешканці належать до однієї політичної нації та використовують єдину знакову систему, зрозумілу усім представникам цієї нації: мову, культуру, звичаї, стереотипи, систему цінностей тощо.

Концепція національної держави тісно пов'язана з розвитком націоналізму в Європі 17 — 18 століть, колніалізмом та національно-визвольними рухами 19 — першої половини 20 століття. У 20 столітті національні держави стали домінуючими формами державної організації більшості світу; вони замінили династичні і класові держави середньовіччя. Національним державам часто протиставляються наднаціональні утворення імперського інтегрального типу такі як імперії минулого СРСР, Британська імперія так і сучасні — ЄС тощо. Наприкінці 20 століття пророкувався занепад національних держав, проте розвал СРСР довів протилежне. В більшісті міжнародних організацій, таких як ООН, саме національна держава виступає основною політичною одиницею в усіх міжнародних процесах.

44----------------------

45. Первісний лад

Держава

первісно общини лад

1) наявність соціальне однорідного позакласового суспільства, що не має антагоністичних протиріч; 2) наявність кровноро-динного поділу населення; 3) наявність публічної влади, яка безпосередньо збігається з усім населенням, виражає і захищає інтереси всього суспільства; 4) відсутність апарату примусу, на який могла б спиратися публічна влада; 5) відсутність розподілу функцій у публічної влади; 6) відсутність збору податків із населення; 7) наявність неписаних правил поведінки -звичаїв.

2. 1) поява соціальна неоднорідного, класова розшарованого суспільства, яке має антагоністичні протиріччя; 2) поява адміністративно-територіального поділу населення (округи, області та ін.); 3) поява публічної влади, відокремленої від населення (державний апарат), яка виражає і захищає інтереси економічно найзабезпеченішої частини (класу) суспільства і виникла в результаті його соціального розшарування; 4) наявність апарату примусу (придушення) — загонів збройних людей у вигляді армії, поліції та ін., -- на який спирається державний апарат; 5) поява певних функцій (законодавчої, виконавчої) у окремих органів публічної влади; 6) поява офіційної системи оподаткування; 7) поява писаних загальнообов'язкових правил поведінки — юридичних норм.

46. Основні закономірності виникнення держави і права.

Існує кілька поглядів на політичну організацію суспільства і на право в аспекті їх виникнення:

соціальний розвиток суспільства почався без політичної організації та права;

соціальний розвиток не тільки почався, а й існуватиме за комунізму без політичної організації та права;

політична організація та право виникли й розвивалися разом із виникненням і розвитком людського суспільства. Державу при цьому розглядають як частину політичної організації суспільства.

Аби з ясувати істину, необхідно проаналізувати визначення політичної організації суспільства і права та від слідкувати, на якому етапі його розвитку вони з являються.

Однією з теорій виникнення держави і права є історико-матеріалістична, прихильником якої були Л.Г.Морган, К.Маркс, Ф.Енгельс та ін. Сутність цієї теорії полягає в тому, що держава виникає внаслідок розвитку й занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що й визначає соціальні зміни в суспільстві. Ця теорія містить два аспекти: а)підхід радянської науки, пов’язаний з виникненням класів і класових антагонізмів, тобто держава і право виникають там і тоді, де і коли виникають класи; б) більш широкий погляд дослідників західної філософської та юридичної науки, пов’язаний з ускладненням структури суспільства та суспільних відносин, виникненням ”загальних справ” і необхідності вдосконалення управління суспільством (теорія морганістів). Обидва підходи однаковою мірою мали місце під час виникнення держави і права.

Протягом тривалого часу люди жили, не маючи уяви про державу та право. Це була епоха первісного суспільства. Та вже тоді люди прагнули до колективних форм життя. Вони разом виробляли примітивну зброю, полювали, обробляли землю та вирощували необхідні для харчування рослини, об єднаючись у невеликі групи - первісне стадо чи орду.

Поступово люди навчились виробляти досконаліші знаряддя праці, будувати житло, добувати й готувати різноманітну їжу, одомашнювати диких тварин. У статевих зносинах між людьми з явилися заборони по вертикалі між батьками та дітьми, дідами, бабками та онуками. Це привело до появи кровноспорідненої сім ї, що спонукало до іншої форми об єднання людей.

47. Теологічна теорія ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

ологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справедливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів — вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньовіччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божественним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей. Раціональні дослідження питань про походження права обмежувались рамками віри.

 

Представники теорії природного права (Конфуцій, Арісто-тель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивного (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчесності, як право справедливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потребують гарантій. Тому люди відмовились від можливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. В теорії природного права домінує антропологічне пояснення причин виникнення права. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закликала до (його змін у разі невідповідності природним правам, але висновки стосовно вічності права у зв’язку з обумовленістю його природою людини не можна вважати науково обґрунтованими.

Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Тому право виключає всі фактори випадкового, повільного походження. Законодавча діяльність — заключна стадія утворення права, законодавці тільки виражають у юридичній формі те, що диктує народ­ний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу. Прихильники історичної школи права правильно стверджували, що право — об’єктивне історичне явище, обумовлене етнокультурними факторами, і водночас вони перебільшували значення суспільної свідомості, відхиляли абстрактні методи оцінки права, не давали однозначної відповіді на питання про те, що слід розуміти під «народним духом», який проявляється у звичаях.

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов’язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впокоренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін. Л. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права “(уявлення про те, що норма — результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов’язаного з позитивним. Інтуїтивне право — абсолютне, а по’ зитивне — відносне. Законодавство є тільки «проекцією» правових переживань, «фантазмом» психіки. Віддаючи перевагу в процесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не враховувала впливу на нього інших об’єктивних факторів. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості.

Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спиралася на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов’язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, пристосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є знаряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний характер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно економічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але вони не є єдиною причиною,яка породила правові явища в історії людства. Крім того, в праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільсті.

Торія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала походження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила ‘з того, що в розв’язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про примирення спочатку в усній, символічній формі укладалися з допомогою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори через повторення ситуацій однорідного характеру поступово переросли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.

48. Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб'єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

— спільними рисами;

— відмінностями;

— взаємодією.

Спільні риси:

1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

49. Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юри­дичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті ознаки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, де­мократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.

 

Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає характер цих відносин. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх' учасників, а разом з ними і право, складаються об'єктивно, а не є чистим продуктом державної волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного, політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права від життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту.

50. Функції права - це напрямки його впливу на суспільні відносини.

Розрізняють наступні основні функції права:

 

1) регулятивні (напрямку правового впливу, націлені на впорядкування суспільних відносинах, введення їх у певні рамки), які у свою чергу підрозділяються на:

а) регулятивно-статическую (виражається в закріпленні певних суспільних відносин);

б) регулятивно-динамическую (виражається в розвитку певних суспільних відносин);

2) охоронна (виражається в охороні певних суспільних відносин, забезпеченні їхньої недоторканності й одночасному витисненні відносин конфронтуючих охоронюваним)

Існують і інші функції:

а) інформаційна (право - джерело знань про державно організоване суспільство й правовий статус особистості, волі законодавця, вираженої в юридичний нормах і т.д.);

б) оріентаційная (право - джерело знань про механізм держави, про що дозволяє або забороняє формах, щоМ

в) оцінна (право - критерій оцінки поводження як правомірного або протиправного);

г) виховна (право - фактор, що впливає на формування поведінкових установок особистості).

Яндекс.Директ

Поняття можуть бути засвоєні лише тоді, коли органі­зовано пізнавальну діяльність учнів щодо співвідношен­ня понять, відокремлення одних понять від інших.

Навички сформуються лише за умови організації від­творення операцій і дій, покладених в їх основу.

Міцнішому засвоєнню змісту навчального матеріалу сприяє систематичніше організовано пряме й відстрочене повторення цього змісту та його введення в систему вже засвоєного раніше змісту.

Опанування учнями складними способами діяльності залежить від успішного оволодіння попередніми простими видами діяльності, що входять до складного способу, і від готовності учнів визначати ситуацію, в якій ці дії можуть бути використані.

Рівень і якість засвоєння за рівних умов (пам'ять, здіб­ності) залежить від урахування вчителем ступеня значу­щості для учнів засвоюваного змісту.

Використання вчителем варіативних завдань, що пе­редбачають застосування засвоюваних знань в істотних для учнів ситуаціях, сприяє формуванню готовності до пе­ренесення засвоєних знань і пов'язаних з ними дій у но­ву ситуацію¹.

У навчальному процесі виявляються й такі закономір­ності: методи, форми і засоби навчання залежать від йо­го змісту і завдань; взаємозв'язок компонентів процесу навчання забезпечує міцні, усвідомлені й ефективні ре­зультати навчання, розвитку та виховання.