Метафізика. Головні розділи філософії.

Метафі́зика — філософія буття, наука про граничні і надчуттєві принципи і засади буття.

Термін метафізика походить від сполучення грецьких μετά (metá) (після) і φυσικά (фізика). Тобто метафізика — це те, що йде після фізики. Так назвали учні Арістотеля його твори, що не потрапили до твору "Фізика". Відомі філософи й богослови розвинули на грані релігії й науки таке вчення, як метафізика. Ще Аристотель називав метафізику першою філософією.

Метафізика (із грецької мови – після фізики) – це наука про надчуттєві принципи буття. Метафізика є підготовкою до Євангелізації. Вона може допомогти знайти спільну мову у багатьох спірних міжконфесійних і міжпартійних питаннях. Вона допомагає у спілкуванні з різноманітними категоріями слухачів, пропонуючи уважно вислухати їхню позицію, у чомусь погодитись з їхніми висловами і вміло вказати на несумісність, чи некоректність їхніх помилкових висловів. Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має ряд значень, які суперечать одне одному, тому значення терміну дуже сильно залежить від контексту: Відомий фізик, засновник квантової теорії поля Макс Планк писав: "Бог для віруючих стоїть на початку мислення, а для фізиків на кінці мислення." Образно кажучи, наука допомагає людям рухатись вперед, а релігія вказує напрямок руху. Релігія й наука виходять із того самого джерела і ведуть до тієї самої мети. Вони обидві є виявом людського мислення, шукання й відчування. Вони обидві шукають правди. Релігія веде до Бога прямо, шукаючи Творця, а наука йде до Творця посередньо, шукаючи Його крізь творіння. Релігія доходить до повної таємниці, до останніх причин усього, що існує, а наука затримується на поверхні, відкриваючи другорядні причини та послідовні зв'язки. Відносини релігії та науки зводяться до самої людини, до її волі, щирості, бо не сама наука веде до віри, чи невіри, а особиста настанова людей, які займаються наукою. Великі вчені, які були засновниками природничих наук, були глибоко віруючими. Відомі фізики, астрономи: І. Ньютон, М. Копернік, В. Гершель, Й. Кеплер, Г. Ерстед, А. Ампер, А. Вольта, А. Беккерель, Р. Мілікен, А. Едінгтон, А. Ейнштейн, А. Комптон, А. Кастлер стверджували, що між релігією й наукою нема суперечностей, а наукові дослідження приводять до визнання Бога як Творця Всесвіту.

Метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу);

Метафізика — це синонім філософії;

Метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального;

Метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук;

Метафізика — це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні «антидіалектика» термін «метафізика» запровадив у філософію Геґель.

12. Раціональна психологія як частина метафізики, її головне питання.

- термін, введений Християном Вольфом, для позначення науки про душу, що оперує, на відміну від емпіричної психології, поняттями чисто душевних процесів і взаємозв'язків. У Канта в «Критиці раціонального розуму» раціональна психологія поряд з онтологією, раціональної фізикою і раціональної теологією виступає як один з чотирьох основних розділів метафізики. Раціональна психологія спирається, по Вольфу, не тільки на емпіричну психологію, але також на онтологію і космологію. У цих науках вона потребує, головним чином, для чіткого роз'яснення понять сили, а також тілесного світу, потрібних їй у зв'язку з тим, що сутністю душі виявиться сила уявлення світу. З висновку про нездатність тіла мислити випливає, що душа безтілесна. Оскільки тіла - складні субстанції, душа повинна бути простою. Це - поворотний момент вольфовської глави з раціональної психології. З'ясувавши, що душа - проста річ, Вольф приваблює дані, отримані ним раніше в онтології, і відразу розширює горизонти свого аналізу. По-перше, як проста річ душа існує сама по собі. Це, по-друге, означає, що всі її визначення виникають з неї самої. Можливість самостійних змін передбачає, по-третє, наявність у душі якоїсь сили. Далі, оскільки сутністю речі називається те, з чого можна зрозуміти всі її стану та модифікації, а вони випливають з сили душі, то ця сила висловлює сутність душі. Нарешті, «оскільки те, що робить річ діяльної або здатної зробити щось, називається її природою, а душа є діяльної сутністю завдяки її силі,... то ця сила одночасно є природою душі». І ще один важливий момент. Вольф доводить, що у душі не може бути багато сил. Це суперечило б її простоті. «Сила вимагає прагнення зробити щось, і тому різні сили вимагали б різних прагнень. Але проста річ не може одночасно мати різні прагнення: це те ж саме, як якщо б тіло, яке в русі можна розглядати як неподільну річ, могло б одночасно рухатися в різних напрямках». Отже, у душі «одна-єдина сила», яка, однак, може модифікуватися самими різними способами. Виведена Вольфом формула, уточнена в § 66 «Раціональною психології» наступним чином: «сутність душі полягає в силі уявлення світу, обмеженої з матеріального боку становищем органічного тіла у світі, з формальної - пристроєм чуттєвих органів» - класична догма психології XVIII століття. Незліченна безліч разів повторена послідовниками Вольфа, вона з тими чи іншими модифікаціями приймалася і невольфіанськими авторами. Навіть у кантівської філософії можна знайти відгомони цього основоположення. Аналогічна загроза виникає перед ним і в психології, де він не може поєднати раціональне розуміння душі як простий, безтілесної і внутрішньо діяльної сутності з її емпіричним розглядом, що зв'язує її діяльність з тілесними органами людини і впливом на них речей зовнішнього світу. Для подолання цих труднощів Вольф вдається до поняття встановленої гармонії, проте трактуючи її в дусі теорії психофізичного паралелізму, він фактично приходить до заперечення ролі почуттєвого пізнання, а головне - можливості свободи волі і моральності відповідальності людини. Випадковість і свобода виявляються лише наслідком браку знання і виключно суб'єктивною ілюзією обмеженого людського розуму. Ці та інші неминучі імплікації раціоналістичних побудов Вольфа послужили для ортодоксальних пієтистів підставою для його звинувачення в фаталізму і безбожництві, у виправданні аморальних вчинків і т.п. і спричинили за собою його вигнання з Галле в 1723. І хоча Вольф витратив чимало зусиль доводячи, що його раціональна теологія і телеологія цілком відповідають істинам Одкровення, а його філософія далека від фаталізму і атеїзму і служить прославленню Божественної мудрості, тим не менше, її підкреслений раціоналізм і розуміння Бога як розумного «винахідника» всього сущого, явно суперечило принципам традиційної релігії, віри в чудеса і т.д.