Філософська думка часів Київської Русі

 

Її піднесенню сприяли такі взаємопов'язані чинники:

1. Рівень тогочасного суспільного буття об'єктивно потребував для свого зростання нових світоглядних орієнтацій з пріоритетом розуму, авторитетом загального, що могла забезпечити лише філософія.

2. Атмосфера тогочасного суспільного життя з його демократичними традиціями розширювала простір для подальшого філософського виокремлення. «Державність Києва, — як писав український вчений, професор Альбертського університету (США) Іван Лисяк-Рудницький (1919 - 1984), — носила на собі виразну печать духа свободи. Цьому сприяли такі чинники: суспільний лад, що його характеризували договірні відносини; пошанування прав і гідности індивідума; обмеження монархічної влади князя боярською радою й народним вічем; самоуправне життя міських громад; територіальна децентралізація на квазі-федеративний кшталт».

3. Культура києво-руського суспільства з широкою мережею монастирів, храмів, інших осередків освіти. «Ми не можемо сказати, який відсоток жителів користувався тоді цими засобами просвіти, але бачимо, що в Києві були люди на той час освічені, що там існувало літературне та розумове життя, а читання користувалось високою повагою. Гідне уваги судження літописця, який, прославляючи Ярослава за сприяння книжності, порівнює його заслуги із заслугами самого Володимира, який охрестив руський народ. Володимира він уподоблює зоравшому ниву, а Ярослава — сіячу», — наголошував український історик Микола Костомаров (1817—1885).

Новий рівень тогочасної філософської думки українського народу засвідчують збережені писемні пам'ятки культури Київської Русі, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Слово» Кирила Туровського, «Повчання Володимира Мономаха», «Моління» Данила Заточника, «Послання Клима Смолятича», «Послання митрополита Никифора», «Ходіння Ігумена Даниїла», «Житіє Бориса і Гліба», «Вчення» Кирика Новгородця, «Києво-Печерський Патерик» та ін.

Попри те, що окремі з них за формою нагадують візантійські зразки, аж ніяк немає підстав ототожнювати їх з ними. Але «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід» і особливо «Слово про Закон і Благодать» є наскрізь оригінальними. У християнській літературі їх автори формували нову світоглядну парадигму. Перший митрополит із русичів Іларіон у своєму «Слові» не лише дав власну інтерпретацію «істини», «благодаті», «волі», «світла», «тіні» У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина — церква — влада — Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем («Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово про Ігорів похід», «Повість минулих літ», «Києво-Печерський Патерик» та ін.).

Філософська думка часів Київської Русі є складним синкретичним духовним явищем, спрямованим на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога.

 

50-51. Філософія Епохи Відродження. Ренесансний гуманізм й антропоцентризм.

Відродження -філософ. і соціолог. навчання в епоху становл. раннього буржуазного сусп.-ва (в осн.в Італії)14-17вв.Епоха Відродження тісно повязана з великими географ. відкриттями, ростом промисл., торговельної справи, мореплавства, військового справи, матеріального вир-цтва, з розвитком природничих наук, медицини, математики, механіки.Все це вимагало звільн. розуму від схоластики й повороту від чисто логічної проблематики до природно-наукового пізнання миру й людини.

Особливості:

1)заперечення книжкової мудрості й схоластики, сперечань і вивчення самої природи;

2)відродження культури античності;

3)тісний зв'язок із природознавством;

4)дослідження проблем людини.

Для Відродження характерний погляд на природу як на розумне, одушевлене ціле, що підкоряється своїм законам. Основа цього - пантеїзм. Натуралістичний пантеїзм (Бруно): натхнення природи, наділення її божественними властивостями, розчинення бога в природі (світова душа, нескінченний розум) - немає бога над миром, а матерія є бог, живий й активний початок. Стихійна діалектика. Людина є частина природи, його любов до пізнання нескінченного й сила розуму піднімають його над миром.

Більшу роль у ф-фії епохи Відродження зіграли натурфілософські концепції (Бруно,Коперник),що свідчили про катастрофу схоластичних методів осмисл. природи.

Величезні соц.-економ. зміни знайшли своє відбиття в багатьох социолог. концепціях, для яких. було характерно розуміння сусп.-ва як суми ізольованих індивідів. Макиавелли - обґрунтування необхідності світської держави. Рушійна сила - людський егоїзм, якому треба приборкувати державою. У трактаті "Государ" дає поради правителям, застерігає від лестощів, всі засоби хороші в політичних цілях. При цьому твердження незалежності державних форм громадського життя від церкви, пошуки способів вираження народної волі. Крім того, у силу подання про розумну діяльність, народилися утопії - теорії ідеального суспільства (Мюнцер, Мор, Кампанелла).

Насамперед Відродження виявилася в етиці. Поновлення етичних навчань стоїцизму (Петрарка) і эпикуризма (Валла), спрямованих проти християнської моралі.

В боротьбі із середньовічним теократизмом на перший план культури відродження виступають гуманістичні, антропоцентрические мотиви.

Антропоцентризм - погляд, згідно з яким, людина є центр вселеної й ціль всіх подій, що відбуваються у світі.

Гуманізм має своїм об'єктом цінність людини; презирство до земного єства заміняється визнанням творчих здатностей людини, розуму, прагненню до земного щастя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає міркувати пр самому себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про зміст і мету свого буття.

Два з половиною сторіччя Відродження знаменували собою розрив із середньовічною традицією й перехід до нового часу. Цей етап був закономірним і необхідним в історії філософської думки. Мислителями XIV-XVI ст. ст. була розроблена картина світу й людини, глибоко відмінна від середньовічної.

Гуманізм, що виник у середині XIY ст. спочатку в Італії, а потім поширився по всій католицькій Європі становив головний рух у духовному житті протягом XIY-XY ст. ст.

Ідеологія гуманізму стає філософською думкою епохи, відстоюючи в боротьбі зі схоластикою право бути філософією. Мова йшла про глибокий переворот у всій системі філософського знання. Новими стають характер філософствування, джерела філософії, стиль мислення, образ філософа, його місце в суспільстві.