«Г А Й Д А М А Ч Ч И Н А»
Невипадково найжорстокіші виступи козаків були спрямовані саме на жидів, зокрема й загальновідомий гайдамацький рух, що розпочався у 1734 році внаслідок бездіяльності новоутвореної Січі під орудою отамана-гетьмана І. Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу. Розглядаючи тривалий період в історії України-Руси, що зветься «Гайдамаччина», перш за все необхідно зазначити – хто такі гайдамаки.
Гайдамаки – це народні месники, що організовувались у самостійні козацько-селянські загони відокремлено від Запорозької Січі, котра відсторонилась від історично-зумовлених засад свого призначення і перетворилась з бастіону народної самооборони від чужинського свавілля й поневолення співвітчизників на знаряддя збагачення козацької старшини. Численні історичні факти свідчать про те, що заможна козацька верхівка почала привласнювати загальнокозацькі земельні володіння і навіть використовувати рядових козаків, так звану «козацьку сірому», як наймитів та кріпаків для примноження власного статку.
Не відступаючи від істини, маємо констатувати, що не всі козаки повернулись в Запоріжжя у 1734 році з турецько-кримської території. Маємо історичні свідчення, що частина запорожців подалась на Кубань, але більшість залишилась в турецькому підданстві, утворивши розрізнені козацькі осередки, зокрема Козацькі Коші в пониззі Бугу та в гірській місцевості Криму, а також найчисельніший Кіш біля м. Сімферополя. Турецький уряд поставився до українських козаків прихильно, сподіваючись на відтік запорожців з Нової Січі на свою територію з подальшим використанням їх у військових діях проти Росії. Козацькі загони, що залишились на турецькій території, почали здійснювати військові рейди на землі Правобережжя Дніпра та утворювати нам осередки повстанців, і саме їх почали називати гайдамаками.
У 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г. Голим, М. Гривою, С. Чалим та іншими. Царський уряд з метою відволікання запорожців і селян від активної участі в гайдамацькому русі цілеспрямовано залучає їх до військової баталії, що розгорталася у Криму. "Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. до військової служби було залучено понад 360 тисяч українських козаків і селян; з них 34 тис. загинуло" (ІУК с.138). Одночасно з тим організовуються каральні загони польських та російських військ, які наприкінці 1738 року тимчасово послабили гайдамацький рух на Україні-Русі, але він не припинився і час від часу відроджувався з новою силою.
Активізується гайдамацьких рух і на турецькій території. Так вподовж 1753-1761 роках набуває широкого розмаху діяльність Громиклійського Кошу, заснованого у гирлі р. Громиклій та Південного Бугу. Громиклійці діяли на землях Бугогардівської паланки Нової Січі, що межувала з так званою Новою Сербією – новоствореним поселенням на північно-західних землях Запорозьких Вольностей. Прикметне, що гардівський паланочний полковник Таран навіть був притягнутий російським урядом у 1756 році до судового слідства за бездіяльність щодо громиклійців, які здійснювали регулярні походи проти польської шляхти та грабіжницькі набіги на Новосербсе поселення.
"Станом на 1760 р. розрізнені гайдамацькі загони, попри свою невелику чисельність, спромоглися опанувати простори нижньої течії Південного Бугу та його приток як з російського, так і з турецького боку кордону, та фактично перетворилися на «третю силу», що вдало протистояла спробам офіційних кіл держав «трикутника» (Туреччини, Польщі, Росії) взяти ситуацію під контроль… Весна 1760 р. за всіма ознаками мала піднести гайдамацьких рух нанебувалу височінь. Крім того, можливим було об'єднання розрізнених гайдамацьких куренів та утворення на території Едисану (Пониззя Південного Бугу) своєрідної «анти-Січі», як центру різноманітних груп запорозьких опозицій" (ІКЗ с.626). Боротьба з опозиційними запорожцями-гайдамаки ускладнювалась тим, що вони були більш пристосовані до життя в польових умовах, ніж регулярні війська царського уряду, до того ж вони чудово знали місцевість і мали підтримку місцевого населення та розрізнених козаків-зимівників, що мешкали на землях Запорозьких Вольностей.
Показово, що у 1760 році кількасот козаків-гайдамаків збудували засіки в Чорному лісі та Чуті, звідки провадили набіги на новосербські шанці та на володіння польських шляхтичів. Діяльність козаків-гайдамаків приваблювала знедолених селян, які кидали свої оселі і приєднувались до повстанців.
У 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г.Голим, М.Гривою, С.Чалим та іншими. Царський уряд з метою відволікання запорожців і селян від активної участі в гайдамацькому русі цілеспрямовано залучає їх до військової баталії, що розгорталася у Криму. "Під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. до військової служби було залучено понад 360 тисяч українських козаків і селян; з них 34 тис. загинуло" (ІУК с.138). Одночасно з тим організовуються каральні загони польських та російських військ, які наприкінці 1738 року тимчасово послабили гайдамацький рух на Україні-Русі, але він час від часу відроджувався з новою силою. У 1754 році вибухнуло повстання в районі Житомира, 1757 – у Немирові й Умані, 1761 – у Лисянці, 1764 – у Вінниці. Ці велелюдні народні повстання за участю козацтва спричинили острах польських магнатів і шляхти, яка об'єдналась у військово-політичний союз для захисту своїх приватновласницьких інтересів на з'їзді в містечку Барі на Поділлі (29.02.1768), де була проголошена так звана Барська конфедерація. Сили конфедерації спрямовувались на придушення гайдамацького руху; їх підтримувала Туреччина, Франція, Австрія. Об'єднання польської шляхти викликало загальний спротив народних мас, що досяг своєї найбільшої масштабності влітку 1768 року, коли близько 300 гайдамацьких загонів взяли під контроль майже всю територію України з обох сторін Дніпра, запровадивши самоврядування у селах і містах.
16 травня 1768 р. повстанці на чолі з Максимом Залізняком виступили з Холодного яру і розбили конфедератів в околицях Жаботина. Оволодівши Жаботином, вони невдовзі досягли Черкас, визволили Смілу, Корсунь, Богуслав та інші міста. "На початку липня 1768р. загони досвідчених отаманів Семена Неживого, Микити Швачки, Івана Бондаренка визволили Канів, Ржищев і Фастів, Брусилів" (СГ с.92). "Першим місцем кривавої розправи з ляхами та жидами було село Медвідівка, затим містечко Жаботин та Сміла спалені дотла, вирізані та пограбовані. Далі були Черкаси, Богуслав, Звенигородка та Лисянка. В останній, винищивши ляхів та жидів, гайдамаки вбили ксьондза, жида та собаку і, повісивши їхні трупи на костьолі, написали під ними: " Жид, лях та собака – віра однака " (ІЗС с.65).
Козацькі виступи проти Уніатства були предметом постійних обговорень і дискусій політичних мужів Європи. Це засвідчує, що визвольна боротьба українського народу ХVІ–ХVІІІ століть на чолі з запорозькими козаками була вагомою загрозою для Речі Посполитої – однієї з головних представників Католицької ліги. "Лорд-протектор Кромвель стежив за ходом Великого постання, вбачаючи в ньому важливу ділянку європейського антикатолицького фронту" (МЛ с.63). "У свою чергу, протестантські держави вдаються до дипломатичних заходів і комбінацій, ставлячи на меті відколоти козаків від Польщі, з їх допомогою розгромити її і тим самим оголити східний фланг Католицької ліги, створивши широкий простір для наступу зі сходу. Можна вважати цілком доведеним, що ініціатором цього плану був шведський король Густав-Адольф, визначний полководець і політичний діяч, який активно цікавився козаками й високо цінував їхні бойові якості. Окрім Швеції, в спробах здійснити цей план брали участь Голландія і Трансільванія" (КР с.153). Таким чином, існування самостійної Козацької Республіки, як військової противаги Речі Посполитій, було не тільки бажаним, але й мало активну міжнародну підтримку з боку протестантських держав Європи.
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ
(авторські пояснення у витягах подані прописом)
(повернення до тексту: Alt/Ü)
БР – Б. Рыбаков "Очерки истории – ІІІ-ІХ вв.", Москва,1958.
БРА – Б. Рыбаков "Анты и Киевская Русь" // Вестник древней истории - №1, 1939.
БРД – Б. Рыбаков "Древная Русь", М., 1963.
ВК – "Велесова Книга" (Скрижалі буття українського народу), Київ, 1994.
ВВ – В. Винниченко "Заповіт борцям за визволення", (збірка 1949р.), К., 1991.
ВС – С. Величко "Летопись", Киев, 1848.
ГГ – Г. Грабянка "Летопись презельной брани", К., 1854.
ГД – Геродот "История в девяти книгах", Л.,1972; ("Історія в дев’яти книгах", К.,1995).
ГЛ – Г. Лозко "Українське язичництво", К., 1994.
ГП – Г. Прошин "Чорное воинство" (2-е издание), М., 1988.
ДБ – Д. Берест "Заповіт мовчання", К., 2000.
ДБЛ – Д. Берест "Літописні непорозуміння", К., 2006.
ЗК – В. Голобуцкий "Запорожское козачество", К., 1957.
ЗС – В. Голобуцький "Запорожська Січ в останні часи свого існування 1735-1775", К., 1961.
ІЗЗ – Д. Яворницький "Запорожжя" (за виданням: "Запорожье...", С-П, 1888), К., 1995.
ІЗК – Д. Яворницький "Історія запорозький козаків", К., 1990, т.1 (за виданням 1900).
ІЗС – Д. Яворницький "Із української старовини", К., 2001.
ІКЗ – «Історія українського козацтва» т.1, (ред. акад. В. Смолій), К., 2006.
ІМР – Д. Бантыш-Каменский "История Малой России", К., 1993 (по изданию 1903).
ІР – "Історія Русів" (Архип Худорба), К., 1991 (за виданням 1846).
ІС – Д. Яворницький "Іван Сірко", К., 1992 (перевидання 1891).
ІСК – "Історія світової культури" (Л. Шевчук та інші), К., 1997.
ІУ – "Історія України" (В. Баран та інші), 2-видання, Львів,1998.
ІУГ – М. Грушевський "Історії України-Руси", т.І Львів 1899 – т.VІІ Київ 1909.
ІУГИ – М. Грушевський "Иллюстрированная история Украины", С-Питер., 1896.
ІУГК – М. Грушевський "Історія української козаччини", ж-л Вітчизна, 1989-1991.
ІУГМ – М. Грушевський "Про старі часи на Україні", К., 1991.
ІУІ – І.Оніщенко "Історія України", К., 1999.
ІУК – В. Король "Історія України", К., 2005.
ІУЛ – П. Лаврів "Історія південно-східної України", К., 1996.
ІУН – Д. Дорошенко "Нарис історії України", К., 1992 (за виданням 1932).
ІУП – Н. Полонська-Василенко "Історія України" (Munchen, 1972), К., 1995.
ІУС – О. Субтельний "Україна – історія" (Ukraine: A Histori), К., 1992.
ІУТ – І. Тиктор "Велика Історія України", Львів, 1935, т.1 (перевидання 1993).
ІУХ – "Історія України – хронологія подій", К., 1995.
КА – В. Антонович "Изследованіе о козачестве по актам з 1500 по 1646 год", К., 1863.
КМ – М. Киценко "Хортиця в героїці і легендах" (за виданням 1972), Дніпр-к, 1991.
КН – Н. Костомаров "Русская история в жизнеописаниях", К., 1880, т.2.
КР – Д. Наливайко "Козацька християнська республіка", К., 1992.
ЛР – "Літопис руський" за Іпатським списком, (перевидання), К., 1989.
ЛС – "Літопис Самовидця", К., 1971.
ЛЩ – Е. Лясота "Щоденник" (ж-л Жовтень, 1984, №10).
МА – А. Маркевич "История Малороссии", т.І-V, М., 1843.
МБ – М. Брайчевский "Утверждение Христианства на Руси", К., 1989.
МГ – Г. Міллер "Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах", М., 1847.
МД – М. Драгоманов "Літературно-публіцистичні публікації", т.2, К., 1874.
МДВ – М. Драгоманов "Вибране", К., 1991.
МІ – М. Іванченко "Дивосвіт прадавніх слов'ян", К., 1991.
МЛ – Л. Мельник "Боротьба за українську державність", К., 1995.
ММ – М. Максимович "Собрание сочинений", т.1, К., 1876.
МС – В. Антонович "Моя сповідь", К., 1995.
НК – Н. Карамзин "История государства российского" (т.8), С-П., 1892.
НЦ – "Начала цивилизации" (В. Даниленко "Космогония первобытного общества", Ю. Шилов "Праистория Руси"), М., 1999.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны" (пер. фр. изд. 1660г.), С-П., 1832.
ПВ – П. Вакулюк "Історія українців", К., 2001.
ПС – П. Скальковський "Історія Новой Січи или послідняго Коша запорожскаго", Одесса, ч.1 - 1885, ч.2 - 1886.
ОУ – Г. Левассер де Боплан "Описание Украйны", С-П., 1832.
СВ – В.Січинський "Чужинці про Україну", Львів, 1938.
СГ – В.Смолій, О.Гуржій "Як і коли почала формуватися українська нація", К., 1991.
СД – В. Дашков "Сборник антропологических и этнографических статей о России", М., 1868.
СН – С. Наливайко "Таємниці розкриває санскрит", К., 2000.
СП – С. Плачинда "Словник давньоукраїнської міфології", К., 1993.
ТК – "Твори П. Куліша", Львів, 1910.
УІЖ – "Український історичний журнал", Київ.
УФ – В. Андрущенко, В.Федосов "Запорозька Січ як український феномен", К., 1995.
ЩВ – "Коли земля стогнала" (упорядник В. Щербак), К., 1995.
ЩФ – Ф. Щербина "Кубанское казачье войско", Воронеж, 1888.
quot;ВИТОКИ КОЗАЦТВА" ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА
"Галицько-Волинське князівство 1199 р. (Роман, Данило). Литовські князі. Унія: Кревська (1385), Городельська (1413), Люблінська (1569) – Річ Посполита, Брестська унія (1596). Тридцятилітня війна (1618-1648). Жидівські кагали. Жидівсько-Польська колонізація. Северин Наливайко. Жмайло (Куруківсьа битва). Трясило. Сулима. Павлюга (битва під Кумейками). Гуня. Остряниця. Гайдамаччина."
Історичний розвиток будь-якого народу засвідчує, що його існування залежить від наявності власних збройних сил, які здатні захистити від поневолення та фізичного знищення. Збройними силами українського народу в часи довготривалої іноземної окупації були козаки, яких згуртовувала на боротьбу славнозвісна Запорозька Січ. Український народ ще має визнати, що збереження української нації та й загалом України-Руси – виключна заслуга Запорозької Січі.
Кажучи про визнання заслуг козацтва перед українським народом, слід розуміти не реєстрове козацтво, що стояло на службі Речі Посполитої в Лівобережній Україні-Русі та на службі Московії на Правобережжі, – маються на увазі запорожці, які були вільними і незалежними від влади як литовсько-польських, так і московських окупантів. Певна річ, в години всенародних повстань навіть реєстрована частина козацтва переходила на сторону українського народу, але постійно дбала інтереси українців-русичів лише самовіддана частина козацтва – цвіт української нації – Запорозька Січ.
Участь запорозьких козаків у національно-визвольній боротьбі перебувала у прямій залежності від зазіхань на права й свободи українців-русичів з боку сусідніх держав. Після монголо-татарської навали 1240 року найстародавніша Європейська держава Русь зникла з геополітичної карти Європи. Звідси починається відлік доби національно-визвольної боротьби українського народу на чолі зі своєю військовою верствою – українським козацтвом, котре не змирилося з присутністю ординців на теренах Батьківщини і громило орди завойовників вподовж віків аж до їхнього остаточного знищення.
Нагадаємо, що після захоплення Києва 6 грудня 1240р. ордами Батия, державницькі функції України-Руси, передовсім священний обов'язок визволення Батьківщини, перебирає на себе Галицько-Волинське князівство, об'єднане у 1199 році зусиллями кн. Романа Галицького (сина Мстислава, онука Ізяслава, правнука Мстислава-Гаральда Великого, праправнука Володимира Мономаха). "По свіжім опануванні Галичини, – писав М.Грушевський, – що видвигнуло Романа на перше місце між українськими князями, ці києвські війни 1201-1204 років були новим тріумфом Романа, що зробили його зверхником українських земель" (ІУГ ІІІ с.7). У 1204 році Роман Мстиславич стає Великим Князям Києвським, а після передчасної смерті (1205) справу батька продовжив Данило Романович Галицький (Великий Князь Києвський 1239-1240), котрий поновив об'єднання Галицько-Волинського князівства у 1238р. і в цьому ж році розбив військо христоносців, що загарбали волинське місто Дорогичин (суч. Білорусь). Саме його посадник, тисяцький Дмитро, очолював оборону Києва при Батиєвому нашесті.
Варто наголосити, що Галицько-Волинське князівство офіційно визнане в Європі спадкоємцем Царства Русь. Папа римський Інокентій ІV проголосив Данила Романовича королем. "Коронування відбулось у Дорогичині папським легатом Данила Романовича як короля Русі 1253р." (ІУХ с.13). До того ж, "в листі до магістра Тевтонського ордену папа римський згадує, що вислав листа до "Данила, достойного короля Руси та до шляхетного мужа Олександра Невського, князя Суздальского" (ІУП с.199). Впадає в око різниця в титулах державних мужів двох політичних центрів, що піднеслися над Києвом, засвідчуючи незаперечне спадкоємне право Руси за Галицько-Волинським князівством. "Роль Галицько-Волинського князівства була дуже велика… Змагаючись із загарбниками, що насідали з усіх боків (татари, Литва, Польща, Угорщина), Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе у західноєвропейському світі, як спадкоємниця Києвської держави й продовжило традиції її на сто років" (ІУП с.214).
Без перебільшення можна сказати, що Європейські держави, власне увесь Старий Світ, в довічному боргу перед Україною-Руссю, яка ціною неймовірний втрат зупинила монголо-татарське нашестя. Орди завойовників, пройшовши безтурботно всю Азію й Поволжя, зустріли шалений опір волелюбного народу України-Руси. Ординці мусили брати штурмом кожний населений пункт, переважна більшість з яких чинила опір вподовж кількох тижнів і навіть місяців, демонструючи небачені прояви героїзму. Зваживши на велелюдний спротив українців-русичів, не згодних коритися завойовникам на землях своїх пращурів, ординці не наважилися йти вглиб Європи, щоби не залишити позад себе нескорений народ, що заскочить їх зненацька і вдарить ординському війську
