Сенс буття людини у світі. Вчення про спокуту і спасіння

Сенсобуттєва проблема - одна з основоположних проблем людства, з якою зустрічається віч-на-віч кожна окрема людина на тому чи іншому етапі свого життя. Рано чи пізно кожному з нас доводиться шукати відповідь на це вічне питання. Деякі люди відповідь знаходять в тому, що за своєю сутністю є глибоко індивідуальним. Кожна окрема людина сама повинна знайти відповідь на нього. Адже можна шукати його ціле життя, але так і не знайти, а можна осягнути за кілька миттєвостей. Скільки жило людей на землі, стільки існувало й існує відповідей на нього.

В філософській та релігієзнавчій літературі існує безліч різноманітних підходів до вирішення цієї проблеми. Розглянемо деякі з них. Найбільш поширеним є підхід, який стисло охарактеризував відомий вчений А.Ейнштейн: "Сенс життя, яким би коротким і ризикованим воно не було, можна знайти в служінні суспільству".² Тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні і пусті. Все, що є у світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно в них вкладають. Що

¹ Соловьев В. На пути к истинной философии // Собрание сочинений. В 3-х т. - Т.З. -М., 1999.-С. 347. Ейнштейн А. Физика и реальность. - М., 1965. - С. 339.

Тема 9. Антропологія релігії

ж стосується власного індивідуального буття людини, то гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та прийдешніх поколінь: передаючи їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує цим, що існував недаремно і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за часові межі свого існування.

Відтак сенс життя людини полягає в праці на благо суспільства та у створенні духовних і матеріальних результатів свого перебування на Землі. Як говорять в народі, людина недаремно прожила своє життя, якщо посадила дерево, збудувала будинок та виховала дитину. Але такий підхід є дуже загальним за своєю сутністю. Звичайно, можна любити суспільство, працювати на його благо, але людина так влаштована, що вона не може однаково любити всіх. Це - дуже рідкий дар, справжнє покликання людської душі, яке було у видатних педагогів, лікарів, духовних діячів. Людина насамперед любить найближчих і найрідніших для неї людей. Згадаймо велику материнську любов. Мати заради порятунку своїх дітей здатна до самопожертви. Тому для багатьох людей сенс буття насамперед у любові до своїх рідних та близьких.

Для багатьох людей сенс життя пов'язаний з досягненням якоїсь мети, з реалізацією тих чи інших цінностей. Тому так важливо знаходити навколо себе, в самому реальному бутті такі неповторні конкретні цінності, заради яких варто жити: бути здатним сприймати те, що є як самоцінність. Такі цінності, як добро, істина, краса, повинні лежати в основі будь-якої людської діяльності. Звичайно, можна поставити собі мету й активно прагнути її досягти, але важливим є й те, яким шляхом це буде здійснюватися: чи шляхом знищення всього, що заважає її досягненню, а чи ж навпаки - намаганням знайти компроміс і прагненням до взаємодопомоги в реалізації мети.

Тут потрібно згадати також творчість видатного австрійського психолога В.Франкла, який виділив три основні пласти цінностей, що вносять смисл в індивідуальне буття людини. А саме - цінності творчості, переживання й відношення. Перші з них необов'язково пов'язані з якимись високими, визначними справами. Найзвичайніша, найпересічніша людина може розглядати свою діяльність (навіть надто звичайну) як важливу для себе і для інших людей та вносити в неї елемент творчості. Що ж стосується людей власне творчої вдачі, то ми нерідко бачимо, як саме усвідомлення ними свого задуму, своєї мети, яку, крім них не зміг би реалізувати ніхто, формує для них сенс життя і творчості в найскрутніших обставинах.

Цінності переживання, за В.Франклом, пов'язані насамперед із тими почуттями, які виникають в особистості під час її спілкування з творами мистецтва, з навколишнім світом. Сюди можна також віднести й релігійні переживання. Причетність до цінностей високого порядку, які відкриваються нам саме завдяки такому контактові зі світом, безперечно наповнює душу людини новим духовним змістом. Особливо це стосується переживань любові, симпатії,

10 0—361

Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії

співчуття до інших людей.

І нарешті, коли людина потрапляє у досить скрутне становище, її буття перестає бути продуктивним і багатим на переживання. У нас, за Франклом, залишається ще один клас смислоутворюючих цінностей - ціннісні відношення, передусім відношення саме до того, що обмежує наше життя і його можливості. А це - обов'язок, доля, смерть, страждання. Ставлення до подібних фатальних чинників життя по-новому висвітлює духовні обрії останнього, окреслює справжні масштаби нашої людяності, нашу душевну глибину. Зокрема віч-на-віч зі смертю найбільш повно висвітлюється той зміст, який ми вкладали в своє власне життя. І саме тоді ми усвідомлюємо ту просту істину, що життя - це великий дарунок і що перед Буттям, Вічністю, Богом ми несемо велику відповідальність за те, як ми його використовуємо.

Тут ми підходимо безпосередньо до релігійного тлумачення сенсобуттєвої проблеми, бо ж саме богослов'я намагається дати відповіді на основні, глибинні питання: що є буття? що є людина? в чому сенс її життя?

Філософською основою формування теологічних уявлень про людину і сенс її життя послужили ранні ідеалістичні теорії, які пов'язують людину з "абсолютною Свідомістю", "світовим розумом", "Абсолютом" (Сократ, Платон, стоїки). Сократ вважав сутністю людини її внутрішній світ і душу. Платон визнавав сенс людського існування у злитті людини з Абсолютом, Богом й переході її до позабуттєвого, понадчуттєвого світу, світу "чистих ідей".

Витлумачення процесу злиття "світового сенсу" з Богом завершується у Філона Александрійського, який ідеалістичні положення грецьких філософів пов'язав із догматами Святого Писання (природжена гріховність людини, вчення про покаяння і спокуту, спасіння та інші). Людина, як зазначають теологи, була створена за образом і подобою Божою. її головне завдання чітко визначив сам Господь - розмножуватися, наповнювати Землю і володіти нею й всім, що на ній є.

Водночас він створив для людини помічника, але оскільки серед тварин не знайшлось нікого подібного до неї, то "вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, - і заснув він. І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама. І промовив Адам: "Оце тепер вона - кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка" (Бут. 1:21-23). І жили вони в благодатному стані, райському блаженстві, поки не вчинили першорідний гріх, за що й були вигнані з раю і приречені на страждання і заробляння хліба в поті чола свого на землі.

Але Бог, який був не тільки справедливим, а й милостивим, послав на землю Сина свого - Ісуса Христа, який своїм жертовним подвигом, мученицькою смертю і воскресінням позбавив людство від прокляття й смерті, що тяжіли над ним з часів гріхопадіння Адама та Єви. Ця жертва примирила Бога з людьми і

Тема 9. Антропологія релігії

відкрила їм шлях до спасіння, який лежить через подолання гріха та відродження особи, що може відбутись завдяки її примиренню з Богом.

В католицизмі і православ'ї спасіння вважається можливим лише за сприяння Церкви та звершення віруючими добрих справ. Протестантизм не визнає посередницьку рятівну роль Церкви і висуває принцип особистого виправдання вірою.

Теологія Єднання пов'язує спасіння із створенням істинної сім'ї, яку нібито не створили через своє гріхопадіння Адам і Єва, і не зміг створити через непорозуміння зі своїми сучасниками Ісус Христос.

Мартін Лютер - яскравий представник протестантизму - твердить, що людина повинна прагнути до врятування своєї душі через глибоку особисту віру, яка безпосередньо дарується їй Богом. Ніякого священства, ніяких зовнішніх атрибутів, ікон, спеціальної обрядовості та й самої Церкви для спасіння не потрібно. Єдиним авторитетом у питаннях віри протестантизмом було визнане Священне писання, яке міг вільно тлумачити кожний віруючий.

Досить цікаві погляди щодо спасіння мав також і Жан Кальвін. Він відзначав, що ще до створення людства Бог визначив долю людей: одним - рай, іншим - пекло. А відтак ніякі зусилля людей, ніякі добрі справи не зможуть змінити Божого вироку. Накреслення Бога людям не відомі, але вони все ж можуть здогадуватись про свою долю, виходячи з того, як складається їхнє земне життя: професійна діяльність кожного є "Боже приречення". І якщо людина в цій діяльності досягає великих успіхів, то це означає, що вона обрана для спасіння.

Сучасні богослови значну увагу також приділяють соціальним проблемам буття людини. Людина, зауважують вони, може бути врятована завдяки своїй вірі, але вона повинна жити й активно діяти також і в суспільстві. М.Олісницький зазначає: "Людина повинна жити і діяти не тільки безпосередньо в релігійній сфері, а й у сім'ї, спілкуванні, громадській сфері, у державі; всюди вона повинна жити й представляти себе моральною істотою".¹ Професор богослов'я Н.Заболоцький твердить: "Повнота життя віруючого випливає із його прагнення до спасіння, але вона водночас полягає й в солідарності зі всім людським родом, повній участі у всіх справах життя людства, служінні йому, співробітництві з ним".²

Головне призначення людини, на думку богословів, полягає не в соціальній самореалізації, а в прагненні до Бога, в Богоуподібненні. "Призначенням людини є Богоуподібнення, висока любов і справжня свобода - духовне життя. Тільки той, хто прагне до стяжания Духу Святого і до Богоспілкування, може бути досконалим".³ Людина повинна прагнути до здобуття високих духовних благ.

Олесницкий М.А. Из системы христианского нравоучения. - К., 1896. - С. 482.

² Журн. Моск. патриархии. - 1983. - № 1. - С. 63.

³ Журн. Моск. патриархии. - 1982. - № 3. - С. 47.
ю*

Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії

Головною цінністю, яку Бог залишив людям, є досягнення царства небесного, оскільки всі земні блага були поставлені на другий план і мають підпорядковане становище. Земне життя розглядається як швидкоплинне і тимчасове. Події реального, земного життя визначають характер посмертного життя людини. "Земне життя визначає життя майбутнє, оскільки царство Боже створюється в душі людини, яка є на Землі".¹

Таким чином, основні вимоги християнства до людини - це слідування за Христом, виконання його святих заповідей, перебування в любові божественній, відхід від всього злого і гріховного. Все це є шлях життя до життя вічного. Шлях смерті - потурання хтивим прагненням тіла, нехтування закону Божого, окам'яніння серця, рабське служіння гріху. Веде він до відчуження від джерела життя і до вічної гибелі.

Роздуми про сенс життя ми можемо зустріти ще в Старозаповітній книзі Еклізіаста, де висловлено думку, що всі блага й цілі життя, до яких прагне людина, позбавлені сенсу, що все в житті - "це марнота та ловлення вітру" (Екл. 2:17). Тільки Бог і віра в нього може надати сенс людському існуванню.

"Прислуховуючись до Божественного слова, християнин пізнає Божу волю, переймається сенсом та метою людського Буття".² Людина повинна жити по вірі. Саме ця віра перетворює її і все, що навколо неї. Людина, почавши жити за вірою, відразу відчує, як розширюються межі її життя, і як земне наповнюється глибоким духовним змістом, а саме життя набуває нового сенсу.

Представники католицької теології також засвідчують прагнення віруючого до Бога. Згідно з французьким католицьким теологом Г.Марселем, сенс життя людини як "мікрокосму" полягає не в земному оречевленні, а в тому, щоб злитися зі своєю космічною першоосновою - Богом, пізнання якого може бути тільки глибоко інтуїтивним, містичним.

Подібні погляди має також і Фома Аквінський. Людина, за його вченням, складається із божественної, безсмертної душі, через яку вона безпосередньо співвідноситься з Богом, і смертного тіла, яке поневолює душу. Кінцевою метою і сенсом існування людини є її прагнення до Бога - ідеалу і завершеного вияву всього існуючого.

В протестантизмі філософія людини і розглянуті в її контексті питання про сенс людського існування пов'язані з ім'ям СК'єркегора. На ірраціональній системі цього датського філософа своєрідно позначилися ідеї АШопенгауера та філософські погляди Ф.Шелінга. Віра витлумачується С.К'єркегором як суб'єктивне переживання особистості, незалежне від логіки та соціальної дійсності. В центр своєї філософії він ставить особистість як неповторну унікальність з глибоким емоційним світом. Людина, для К'єркегора, має бути

¹ Журн. Моск. патриархии. - 1986. - № 9. - С. 42.

² Журн. Моск. Патриархии. - 1983. - № 6. - С. 46.

Тема 9. Антропологія релігії 293

усамітненою від світу і споглядати Бога у своїх переживаннях. З тим, щоб запобігти розчиненню Бога в переживаннях індивідууму, філософ вводить тези про гріховність людини і її вільний вибір, обмежуючи водночас цю свободу божественною напередвизначеністю. Через свої емоційно-вольові акти, на думку філософа, особистість стає співпричасною до Бога, вступає в безпосередній зв'язок з ним. Самоусвідомлюючи свою гріховність, страждаючи та перебуваючи в постійному страху, особистість пізнає велич Бога й свою нікчемність. І тільки в такий спосіб людина може осягнути свою істинну сутність, бо ж відношення до Бога - це те, що робить людину людиною.

Релігійно-філософська антропологія К'єркегора мала значний вплив на ідейні течії в протестантизмі. В дусі його традиції будується й релігійно-філософська система Е.Брунера, який твердить, що пізнання людини і сенс її життя можливі тільки на основі одкровення Бога. Зорієнтовує свою філософську систему на людину також і П.Тілліх. На його думку, сутність людини в її екзистеційних проявах треба "пережити" й "зрозуміти". Філософ вважав, що поняття Бога слід розкривати в єдності іманентного та трансцендетного, відшуковуючи його в "глибинах буття" світу й людини.

Досить цікаві погляди на проблему людини і сенсу її буття дав також засновник концепції християнського еволюціонізму Тейяр де Шарден. В своїй системі мислитель прагне поєднати релігійні та наукові погляди. Людина, на його думку, - це результат досить тривалого шляху еволюції хребетних. Але людина - це не тільки істота біологічна, а й розумна. Завдяки цьому стає можливим формування в масштабах землі єдиного людства і створення "розумної сфери землі".

Призначення людини насамперед в тому, щоб вона прагнула до об'єднання людства, а це можливо лише за двох умов. По-перше, людина повинна усвідомлювати той факт, що людство перебуває в потоці еволюції і необхідно всіляко сприяти цьому процесу. По-друге, людина повинна активізувати свою свідомість із себе самої під впливом вищого джерела рефлексії, тобто Бога, який втілює в нас віру в існування понадбуття. Організація наукових досліджень у масштабах планети, метою яких повинна стати насамперед сама людина і об'єднання науки й релігії - саме ці фактори повинні забезпечити об'єднання людства як конвергенцію в дусі, яка закінчиться злиттям душ в "точці Омеги". Вона виконує роль космічного, еволюційного Христа, який є рухомою силою і метою, межею еволюції. Творення розглядається не як одномоментний акт. Воно ототожнюється з процесом еволюції. Відповідно цьому "втілення" витлумачується Тейяром як фізична присутність Христа.

Таким чином, основним моментом, який простежується в більшості богословських течій, є тема знаходження шляхів вирішення сенсобуттєвої проблеми людини через її віру. В Євангелії від Матвія читаємо: "Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, - той знайде її" (Мт

Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії

10:39). "За мене", тобто заради Бога - ось перспектива абсолютної конечності, абсолютного зникнення в небутті. Тільки той, хто її прийме, силою Божественної благодаті здобуде життя вічне.

Контрольні завдання і запитання

1. Як розуміли сутність людини представники філософської думки?

2. Розкрийте зміст теорії походження людини з релігійної точки зору.

3. Що таке свобода в філософському та релігійному розумінні?

4. В чому сенс буття людини як вищого служіння Богу?