АСТРАХАНСКОЙ РЕГИОНАЛЬНОЙ ОБЩЕСТВЕННОЙ ОРГАНИЗАЦИИ СОХРАНЕНИЯ И РАЗВИТИЯ РУССКОЙ КУЛЬТУРЫIX. Слайд 1. Навчитись виразно читати новелу Л.Пономаренко «Гер переможений». 2. Вивчити теоретичне поняття новела. 3. Дати письмову коротку відповідь на останнє речення новели: «Ви не знаєте, де наш тато?..»
Додаток1 ЛЮБОВ ПОНОМАРЕНКО (Народилася 1955 р.)
Сучасна українська письменниця. Найвідоміші твори: «Тільки світу», «Дерево облич», «Ніч у кав’ярні самотніх душ». Лауреат премій «Благовіст» (1998) та ім. Олеся Гончара (2000). Любов Петрівна Пономаренко народилася 25 травня 1955 р. у с. Іванківцях Срібнянського району, що на Чернігівщині. Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя. Усе життя письменниці пов’язане з філологією: працювала вчителем російської мови й літератури на Срібнянщині, у редакціях газет Чернігівщини та Полтавщини. Нині письменниця живе в м. Гребінках Полтавської області, працює власним кореспондентом обласної газети «Зоря Полтавщини». Ще в ранньому віці проявилося поетичне обдаровання Любові Пономаренко. Прозу почала писати з 1980 р. Як зізнається письменниця, для неї література є порятунком, Вічним Містом, до якого поривається впродовж усього життя. У творчому прозовому доробку Л.Пономаренко є низка повістей та оповідань, які виходять друком не лише в Україні, а й у Німеччині та Японії. Та передовсім уражають і дивують її лаконічні оповідання з небуденним внутрішнім напруженням та енергетикою, у яких авторка досліджує складні питання сьогоднішнього буття, тонко відчуває людську душу. У цьому переконує й невеликий спогад письменниці про своє дитинство. «Хай усе листя землі закружляє навколо віхолою. Хай стихнуть дощі. Хай птахи злетяться і затулять крилами обрій. Бо до тебе прийшло перше кохання. І хай цей день буде вічним. Ще вчора ти купалася в річці й пірнала разом з хлопчаками далеко й довго не виринала на поверхню. Потім пливла наввимашки, уздовж чистоводу. Мимо лілій і маківок, мимо спичаків, через різак, що колеться і жалить. Ти пливла, а інші захоплено вигукували на березі. За тобою пливла розсмикана і до пліч розплетена коса. Як ти не любила заплітатися!(…) Учора ти змагалася з хлопцями в стрибках, грала в знамено, кричала й билася навкулачки, коли перемагала не твоя команда. Учора ти ходила в спортивних штанях, в подертих сандалях із замурзаним обличчям. Ти пасла гуси, ох ті осоружні гуси, будувала з гілок курені, засинала на пологій тополі, перебиралася човном у Рудьків і там ставила ятері. (…) Цього літа, як і раніше, з дівчатами та хлопцями поїхала гребти колгоспне сіно. (…) Біля тебе сидить Віктор, смаглявий кучерявий хлопець з Києва. Віктор приїхав до бабусі на канікули, а до сіна ходить так, заради компанії. Він сидить поруч з тобою, коли віз сколихується, ваші плечі торкаються. Ти спалахуєш вогнем, а він дивиться чи то здивовано, чи ніжно. (…) Під вечір, коли всі збиратимуться їхати додому, ти побачиш, що Віктор викинув за кущами пілотку з газети. Ти підійдеш крадькома, щоб ніхто не бачив, візьмеш ту пілотку і заховаєш за кофтину. Та пілотка зі старої вицвілої газети лежатиме серед книг не одне літо. Ти розпрощаєшся з нею лише тоді, коли зустрінеш велике, єдине на все життя кохання». ГЕР ПЕРЕМОЖЕНИЙ Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлото, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки – но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига. Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхнувся: «Гут…кін дер…гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець. Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау». У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок. Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною. Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так, що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували. Одного ранку його знайшли лід стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову. Бидлото, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка. Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба. Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а пів соняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест… Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували: - Ви не знаєте, де наш тато?..
УСТАВ АСТРАХАНСКОЙ РЕГИОНАЛЬНОЙ ОБЩЕСТВЕННОЙ ОРГАНИЗАЦИИ СОХРАНЕНИЯ И РАЗВИТИЯ РУССКОЙ КУЛЬТУРЫ «КИРИЛЛИЦА»
г. Астрахань 2011год
|
