Гетьманщина

Загальна характеристика правового регулювання. Протягом даного періоду зберігають чинність більш ранні земельно-правові приписи. Так, у визначній пам’ятці того періоду – неофіційному збірнику «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. гл.14 спеціально присвячена праву власності, у т.ч. на землю¹. Чимало у «Правах …» й інших земельно-правових норм. Так, п.1 арт.20 розд.17 встановлює правовий режим і навіть розмір («в ширину дев’яти аршин») «стовбових великих доріг»; п.5 арт.2 розд.18 встановлює правовий режим рік та берегової смуги (розміром в «триаршинний сажень»), яка могла вільно використовуватися для потреб судноплавства та рибальства; арт.арт.3,4 розд.18 регламентують здійснення меліоративних заходів, а арт.арт.13-20 розд.19 містять дуже детальну регламентацію сусідських відносин – набагато більш детальну, ніж положення чинного ЗКУ. Так, передбачені правила розміщення на земельній ділянці будівель, споруд, насаджень, огорож тощо. Детальність правового регулювання можна проілюструвати таким прикладом: «Правами …» передбачено, що тин слід розміщувати рубаними кінцями всередину своєї ділянки (арт.20)².

Займанщина. Внаслідок Визвольної війни було практично повністю ліквідовано землеволодіння польської шляхти, утворилися величезні площі вільних земель, тому великого розмаху набуває займанщина³. Положення звичаєвого права про займанщину підтверджуються окремими нормами писаного права: так, царськими указами від 22.10.1665 та від 04.11.1686 за козаками закріплені фактично зайняті ними землі. Подібні грамоти неодноразово видавалися царями аж до 1743 р.⁴ Склалася практика «офіційного» підтвердження факту займанщини (окупації) т.з. «позволительными листами», що видавалися козацькими полковниками⁵.

Землі Війська Запорізького. Розпорядником земель, що перейшли у скарб Війська Запорізького, офіційно стає гетьманська адміністрація, а фактично – гетьман, який мав право роздавати або продавати землі (лише за правління І. Мазепи було видано понад тисячу універсалів на маєтності)⁶.

На колишніх землях, що належали шляхті та магнатам, створювалися т.з. вільні військові села, якими відала гетьмансько-старшинська адміністрація. Селянам та міщанам відкрилися широкі можливості для переходу у козацький стан, який мав значні привілеї (звільнення від низки податків та повинностей). Вільні військові села, входячи до складу володіння Війська Запорізького, являли собою нове явище – державну феодальну власність: перебували «под правлением сотенным в ведомстве полковом и диспозиции гетманской»⁷.

Старшинське, церковне та поміщицьке землеволодіння. Старшинське землеволодіння після Визвольної війни існувало у двох основних формах: формі рангових земель, що надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах у Війську Запорізькому (замість грошового жалування), і формі земельних пожалувань, що не залежали від службового становища і були особистими феодальними володіннями (постійними чи тимчасовими): «зуповне славне володіння» (на час правління певного гетьмана або довічно), «на підпору дому» та «до ласки військової» (останні два різновиди –тимчасове володіння). Зростає землеволодіння російських дворян (Меншикових, Долгорукових, Трубецьких, Пассєка та ін.)⁸.

З часом тимчасові маєтності переросли в постійні⁹. Указом від 23.03.1714 всі дворянські маєтки в Росії було перетворено на родові вотчини, земля і селяни перейшли у повну власність поміщиків¹⁰. 21.04.1785 козацька старшина одержала права дворянства¹¹.

Поряд з цим, одержували гетьманські універсали на землеволодіння церкви і монастирі: селянам, що мешкали на відповідних землях, наказувалося дотримуватися «звиклого послушенства» – вони закріплювалися за церквами і монастирями¹².

На Правобережній Україні у цей період зростає землеволодіння великих феодалів (Любомирських, Яблоновських, Браницьких, Потоцьких, Чарторийських та ін.). Складається три типи маєтків. У маєтках першого типу основною повинністю була грошова або натуральна рента, другого – чинш, третього –панщина¹³.

Елементи земельного кадастру. У 1729-1731 рр. за гетьмана Д.П.Апостола було проведено інвентаризацію земельного майна власників з метою встановити титул землеволодіння шляхом ревізії маєтків, пов’язаних із рангами козацької старшини (т.з. генеральне слідство по маєтності). Інвентаризацію можна розглядати як елемент ведення земельного кадастру¹⁴.

Вирішення земельних спорів. Цікавим є досвід вирішення земельних спорів того періоду. Судова система складалася з суду гетьмана, суду Ради генеральної старшини, Генерального військового суду, полкових та сотенних судів; діяли також копні та сільські суди (для сільського населення), доменіальний суд пана (щодо підданих), магістратські та ратушні (для міщан). Існували спеціалізовані суди: митні, ярмаркові, третейські, суд Грецького Ніжинського братства¹⁵ тощо. Більшість з них могли розглядати земельні спори. Універсалом гетьмана К. Розумовського від 05.10.1751 земельні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових та військових товаришів із Генерального військового суду передано полковим судам¹⁶. Універсалом від 19.11.1763 запроваджені земські суди. До компетенції земських повітових судів належали цивільні справи козаків, справи про спадщину та розподіл майна між родичами, заставу, про вирубування та захоплення лісу, затоплення сінокосів, оранку чужих земель, скошене сіно на чужому лузі, збитки, незаконні записи в підсусідки, потраву сінокосів тощо, тобто практично всі земельні спори¹⁷. Оскільки відшкодування шкоди потерпілому було основним принципом судового процесу, звернення стягнення на земельні ділянки застосовувалося як у цивільних, так і у кримінальних справах¹⁸.

Територія Києва від створення у 1708 р. Київської губернії підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору (Печерськ) і магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор при губернській канцелярії¹⁹.

Та найбільш цікавим є досвід запровадження підкоморських судів, спеціально створених для вирішення земельних спорів указом Сенату від 10.05.1763 в усіх повітах у складі підкоморія та його помічника – комірника. Як пише Н. Сиза, «[д]о компетенції підкоморського суду належали межові спори, котрі підкоморій вирішував переважно одноособово, а «в самих малих неважних спорах» одноособовим суддею був коморник. … Підкоморські суди були ліквідовані з встановленням намісництв, їх справи були передані в «уездные» суди та нижні розправи. Були відновлені в 1796 році і проіснували до 1834 року, коли були введені межові суди.»²⁰.

Поряд з підкоморіями та комірниками в полкових канцеляріях існували посади межових (земельних) комісарів. «[З]авдання земельних комісарів полягало в попередньому з’ясуванні обставин справи під час виїзду на місце і спробою її вирішення там шляхом примирення сторін, а також у проведенні попереднього межування спірних земель. …»²¹

 

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра. У «Бергпривілеї» (10.12.1719) закріплюється принцип гірничої свободи (тобто власності на надра держави поряд із правом їх вільної розвідки на приватних землях). Власник земельної ділянки мав або переважне право на розробку надр, або отримував 1/32 прибутку (гірнича регалія). Цей принцип було збережено й у «Бергрегламенті» (03.03.1739). Проте Маніфест від 28.06.1782 закріплює принцип акцесії, за яким право власності на земельну ділянку поширюється і на надра. Цей принцип переважав у ході подальшого розвитку російського земельного і гірничого законодавства²².

 

¹ Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні: Навчальний посібник. – К.: Аграрна наука, 2002. – С.23.

² Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. / Відп.ред. Ю.С. Шемшученко. – К., 1997. – С.327-347.

³ Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №2. – С.57. Про набуття земель за правом займанщини у цей період див.: Івановська О.П.Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. Навчальний посібник. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОБ», 2002. – С.61-62, 64.

⁴ Івановська О.П.Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. Навчальний посібник. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОБ», 2002. – С.61.

⁵ Івановська О.П.Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. Навчальний посібник. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОБ», 2002. – С.61.

⁶ Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №2. – С.58.

⁷ Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №2. – С.57.

⁸ Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №2. – С.57-58.

⁹ Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №2. – С.57; Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні: Навчальний посібник. – К.: Аграрна наука, 2002. – С.11.

¹⁰ Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні: Навчальний посібник. – К.: Аграрна наука, 2002. – С.22.

¹¹ Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні: Навчальний посібник. – К.: Аграрна наука, 2002. – С.25.

¹² Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №2. – С.57.

¹³ Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №2. – С.58-59.

¹⁴ Черемшинський М. Еволюція кадастрових систем та питання кадастрової реформи в Україні // Приватизація землі: закон, практика, проблеми. – 2003. - №2. – С.41.

¹⁵ Сиза Н. Суди і кримінальне судочинство в Україні в добу Гетьманщини. – К.: Українська Видавничі Спілка, 2000. – С.28.

¹⁶ Сиза Н. Суди і кримінальне судочинство в Україні в добу Гетьманщини. – К.: Українська Видавничі Спілка, 2000. – С.75.

¹⁷ Сиза Н. Суди і кримінальне судочинство в Україні в добу Гетьманщини. – К.: Українська Видавничі Спілка, 2000. – С.106-107.

¹⁸ Сиза Н. Суди і кримінальне судочинство в Україні в добу Гетьманщини. – К.: Українська Видавничі Спілка, 2000. – С.94.

¹⁹ Гамбург Л. Магістратські і ратушні суди у самоврядуванні міст України-Гетьманщини XVII-XVIII століть // Право України. – 2000. - №4. – С.112.

²⁰ Сиза Н. Суди і кримінальне судочинство в Україні в добу Гетьманщини. – К.: Українська Видавничі Спілка, 2000. – С.106-107.

²¹ Гамбург Л. Формування кадрового складу та визначення спеціалізації статутних судів на Лівобережній Україні в судовій реформі 1760-1763 рр. // Право України. – 2004. - №6. – С.107.

²² Кірін Р.С. Формування гірничого законодавства на території України (Х – початок ХХ ст.) // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Юридичні науки. Випуск 39. – 2000. – С.57.

 

 

4 Початковий період входження до складу Російської імперії (XVIIІ ст. –поч. ХІХ ст.)

Загальна характеристика правового регулювання. У розглядуваний період в Україні продовжували застосовуватися положення Литовського Статуту 1588 р.¹ У 1831 р. за поданням Полтавського Генерального суду і пропозицією М. Сперанського магдебурзьке право було скасовано². Регулювання за допомогою звичаєвого права все більше замінюється на регулювання правом писаним. Указом від 25.06.1840 на т.з. «західні губернії» було поширено дію загального законодавства імперії, дію Литовського статуту припинено³. Починаючи з 1842 р. в Україні майже в повному обсязі замість чинного раніше законодавства починає застосовуватися загальноросійський Звід законів⁴.

Право власності на землю. Різні правові режими були характерними для різних форм землеволодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільного селянського у двох формах – общинній та подвірній⁵. У 1785 р. до Соборного уложення 1649 р. було внесено норму, де визначалося поняття «право власності на землю»⁶. За цією нормою розуміння права власності наблизилося до класичного, прийнятого у римському цивільному праві. Царською Грамотою на права, вільності та переваги благородного російського дворянства від 21.04.1785 було передбачено, що право власності на землю дворян поширюється не лише на її поверхню, але і на води та надра⁷.

У 1801 р. царським указом (від 12.12.1801⁸) було надано право купецтву, міщанству та державним селянам купувати землі, не заселені кріпосними селянами⁹. 20.02.1803 в Указі про відпуск поміщиками своїх селян на волю за укладенням умов, на спільній згоді заснованих, у п.8 було передбачено право селян відчужувати землю, за єдиним обмеженням: ділянки не повинні були подрібнюватися менше 8 десятин¹⁰. Вважалося (небезпідставно), що економічно ефективне господарство на меншому наділі вести неможливо. Відзначимо, що середній розмір земельної частки (паю) зараз в Україні складає майже вдвічі менше – біля 4 га.

1842 р. царським указом поміщикам надано право укладати із селянами договори про передачу їм ділянок землі у користування за встановленими повинностями, з прийняттям селянами, які уклали договір, назви зобов’язаних селян. 1848 р. поміщицьким та кріпосним людям надано право купувати та набувати у власність землю. Внаслідок дії перерахованих указів почали збільшуватися площі приватного землеволодіння, що набувало товарного характеру. Наприкінці 1-ої пол. ХІХ ст. лише на Лівобережній Україні, Катеринославщині та Херсонщині понад 34,5 тис. селян мали у власності понад 86 тис. десятин землі. Земля почала ставати об’єктом оренди¹¹.

Право власності на земельну ділянку поширювалося на ліси, надра та повітряний стовп в її межах (ст.ст.424, 386-392 т.Х ч.1 Зводу законів).

Колонізація. У 1764 р. була утворена Новоросійська губернія із центром в Одесі. Був також затверджений «Высочайше конфирмованный план о раздаче в Новороссийской губернии казенных земель к их заселению». «Планом» заохочувалося переселення, землі поділялися на землі державних поселян, поміщицькі та військові, які відрізнялися за умовами отримання, режимом, оподаткуванням. Ділянки надавалися за умови їх заселення. Передбачалося наділення військовослужбовців ранговими землями¹². Право власності надавалося не лише дворянам, а й представникам нижчих станів, переселенцям з інших країн – німецьким колоністам, менонітам та ін.¹³

Оренда землі. З приєднанням Литовського князівства до Російської імперії поземельні відносини чиншовиків та поміщиків, раніше регульовані Литовським Статутом та магдебурзьким правом, були визнані урядом. Законне володіння майном та користування своїми попередніми правами за законами князівства було визнане у 1792 р. маніфестом Катерини ІІ¹⁴.

Ст.387 Зводу законів Російської імперії, Т.Х ч.1, закони цивільні, передбачала оренду землі без будівель, визначала право на зведені будівлі; ст.1692 передбачала оренду землі, що перебуває у довічному володінні, містила багато інших положень, присвячених оренді землі. Належна нормативно-правова база, а також існування надлишків земель у поміщицьких землеволодіннях створили передумови для розвитку оренди землі.

Земельні сервітути та регламентація сусідських відносин. «Права, за якими судиться малоросійський народ»¹⁵ закріплюють вже відоме положення про право користування здавна існуючими шляхами (гл.17 арт.20), відтворюють норми Литовського Статуту про можливість проїзду та проходу по здавна існуючих дорогах у межах приватних землеволодінь (гл.18 арт.4 «Прав...»), норми щодо угідь на чужих земельних ділянках, щодо права зводити будівлі зі скатом даху та спуском із неї води на чужу земельну ділянку (гл.18 арт.13), щодо підведення води до своєї земельної ділянки (гл.19 арт.20), щодо заборони проведення води на свою земельну ділянку, які спричиняють відвернення русла річки від її звичайного усталеного напрямку, спорудження загати на шкоду іншим землевласникам (гл.18 арт.2)¹⁶.

В Україні визнавалися права користування публічними дорогами, які встановлювались законодавчими актами, перші з яких з’явились у II чв. XVII ст. На думку Р.І. Марусенка, такі права можна вважати земельними сервітутами¹⁷, хоча дане питання залишається у правовій доктрині дискусійним¹⁸. З прийняттям Катериною ІІ Інструкції землемірам від 13.02.1766 та Інструкції межовим губернським канцеляріям і провінційним конторам від 25.05.1766 дороги були виключені з числа земель, що перебували у приватній власності¹⁹.

У складеному протягом 1804-1807 рр. Зібранні малоросійських прав²⁰ регламентується розміщення багаторічних насаджень та господарських будівель біля сусідської межі²¹, відведення води на сусідню земельну ділянку (гл.20 §145), відчуження бортей та разом із ними права проходу до них крізь чужі землі²². Багато таких норм, характерних для правової системи України у XVIII ст. і навіть раніше, були запозичені з Саксонського зерцала та Литовських статутів.

Звід законів Російської імперії 1840 р. установлював, що право поземельної власності могло бути обмеженим правом участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки, та правом угідь у такій земельній ділянці²³.

Право участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки могло встановлюватись для необмеженого кола осіб (право загальної участі) та для певної, визначеної особи – право приватної участі (ст.433 т.Х ч.1 Зводу законів). Зміст права загальної участі становило користування великими дорогами²⁴. Право приватної участі, напр., передбачало право володільця млина підвищувати рівень води чи підтоплювати сусідню земельну ділянку, якщо це було потрібно для роботи млина²⁵. Особа, яка користувалась частиною чужих земель, мала право вільно проходити чи проїжджати до них крізь землі, які належали іншим особам (ст.448 т.Х ч.1 Зводу). Законодавство визначало ширину доріг для проїзду, проходу, встановлювалася вимога влаштування доріг у місцях, що найменше обтяжували б власників, через землі яких проходила дорога²⁶.

Право угідь у чужих землях установлювалося як у землях приватних осіб, так і держави, доказом існування цього права Звід законів визначав писцеві книги (ст.457 т.Х ч.1 Зводу законів). Законодавчим шляхом установлювався і сервітут водопою та забору води, що передбачав і право проходити через чужу земельну ділянку (ст.451 т.Х ч.1 Зводу законів)²⁷.

Розвиток планування міст. До кінця XVIII ст. в Росії було складено і розглянуто понад 400 планів міст. У південній степовій зоні України (землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини), де більшість поселень виникла внаслідок поміщицької колонізації 2-ої пол. XVIII ст. – 1-ої пол. XIX ст., забудова велася переважно за затвердженими планами і мала, як правило, так звану «квартальну» або «гніздову» форму. Існували й окремі поселення вуличного типу, напр., військові²⁸.

Вже у 1-ій третині XVIII ст. було складено перший систематизований звід правил та інструкцій з планування та забудови міст – так звану «Должность архитектурной экспедиции», значна увага в якому приділялася, зокр., і плануванню земель міських центрів²⁹. 1768 р. було видано Указ «Про влаштування всім містам та їх будівлям та вулицям спеціальних планів, по кожній губернії особливо»³⁰. У Жалуваній грамоті містам Катерини ІІ від 24.04.1785 у ст.1 передбачається обов’язок будівництва міст лише за затвердженим планом «за підписанням руки імператорської величності». Передбачені і конкретні правила використання міських земель (напр., ст.3 грамоти передбачені правила влаштування міських вигонів)³¹.

Нормативи структури земель населених пунктів встановлювалися у різного роду еспланадних правилах – актах, що регулювали планування та забудову, виходячи із військових, оборонних міркувань. Так, вигляд Печерська у Києві майже ціле сторіччя обумовлювався еспланадними правилами, пов’язаними із Новою Печерською фортецею. Передбачалося влаштування зон відчуження, заборонних зон. На деяких вулицях заборонялося будівництво тощо. Обмеження на використання земель навколо та всередині військових об’єктів називалися еспланадними³².

Генеральне межування. Чи не першою землевпорядною дією в масштабах Росії було т.з. «генеральне межування» відповідно до «Генеральных правил, данных Межевой комиссии для сочинения по оным межевой инструкции» та Маніфесту від 19.09.1765³³; у 1766 р. були складені «Инструкция землемерам, к генеральному всей империи земель размежеванию» та аналогічна інструкція для межових органів (губернських канцелярій і провінціальних контор)³⁴. Встановлювалася кількість земель та угідь, як загальна, так і державних земель. Також встановлювалися постійні володільці із встановленням правильних та безумовних меж. Всі земельні угіддя поділялися на т.з. «генеральні дачі» – за назвами сіл і урочищ; вони могли знаходитися у власності кількох осіб. Межування проводилося через повітових землемірів за взаємною згодою суміжних власників. У разі відсутності згоди межі встановлювалися у судовому порядку за правилами, виданими у 1853 р.³⁵

З завдань генерального межування виключалася «редукція» та «ревізія» земель, тобто перевірка прав володільця на землю. Основою для межування визнавалися не документи, а фактичне володіння, крім випадків спорів між суміжними землекористувачами. Метою межування було забезпечення сталості землеволодіння³⁶.

У зв’язку із проведенням генерального межування у західних губерніях Російської імперії було створено спеціальні межові суди (загальний межовий суд, апеляційні межові суди у повітових містах, а з 1815 р. – вищий губернський межовий апеляційний суд). Такі суди проіснували до 1840 р.³⁷

Генеральне межування здійснювалося до 1861 р.³⁸

Спеціальне межування. Поділ генеральних дач між окремими власниками отримав назву спеціального межування. У Чернігівській та Полтавській губерніях межування проводилося на підставі особливих положень, враховуючи наявність дуже дрібного черезсмужжя. Великим володільцям виділяли відрубні земельні ділянки, а дрібним – зводили по три смуги у кожному полі. У Волинській, Київській і Подільській губерніях суцільного межування проведено не було³⁹.

 

¹ Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в України. – Дис. … к. ю. н. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – С.45.

² Гамбург Л. Магістратські і ратушні суди у самоврядуванні міст України-Гетьманщини XVII-XVIII століть // Право України. – 2000. - №4. – С.114.

³ Абрамович К. О крестьянских сервитутах. – С.-Пб.: Типография М. Меркушева, 1895. – С.229-230.

⁴ Будзілович Г., Юрченко А. Оренда землі в Україні // Право України. – 1994. - №10. – С.66.

⁵ Івановська О.П.Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. Навчальний посібник. – К.: ТОВ «УВПК «ЕксОБ», 2002. – С.69-70.

⁶ Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №3. – С.65.

⁷ Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период // Под ред. Ю.П.Титова, О.И. Чистякова. – М.: Юрид. лит., 1990. – С.366.

⁸ Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период // Под ред. Ю.П.Титова, О.И. Чистякова. – М.: Юрид. лит., 1990. – С.373.

⁹ Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №3. – С.65.

¹⁰ Российское законодательство Х-ХХ вв. Т. 6. Законодательство первой половины ХІХ. – М.: Юрид. лит., 1988. –С.34.

¹¹ Юрченко А.Д., Будзілович І.С., Переходюк М.Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII – перша половина ХІХ століття) // Землевпорядкування. – 2001. - №3. – С.65-66.

¹² Заставська Л.П.Право власності на землю в Україні (розвиток та основні риси). – Дис. … к.ю.н. … 12.00.06. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – С.50-51.

¹³ Заставська Л.П.Право власності на землю в Україні (розвиток та основні риси). – Дис. … к.ю.н. … 12.00.06. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – С.63.

¹⁴ Абрамович К. О крестьянских сервитутах. – С.-Пб.: Типография М. Меркушева, 1895. – С.229-230.

¹⁵ Права, за якими судиться малороссійський народ, 1743 / Під ред. Ю.С. Шемшученка. – К., 1997. – С.327.

¹⁶ Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в України. – Дис. … к.ю.н. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – С.43.

¹⁷ Марусенко Р.І. Земельний сервітут: історія і сучасність // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - Випуск 52. – С.26.

¹⁸ Див. наприклад: Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). - М., 1995. - С.175.

¹⁹ Курдиновскій В. Къ ученію о легальныхъ ограниченіяхъ права собственности на недвижимость въ Россіи. – О.: «Экономическая» тип., 1899. – С.106. В подальшому користування дорогами, що знаходились у власності держави, почало йменуватись «правом загальної участі» осіб у державному майні.

²⁰ Собрание малороссийских прав 1807 г. // АН Украины, Институт государства и права и др. / Сост.К.А. Вислобоков и др. – К.: Наукова думка, 1992. – С.9.

²¹ Собрание малороссийских прав 1807 г. // АН Украины, Институт государства и права и др. / Сост.К.А. Вислобоков и др. – К.: Наукова думка, 1992. – С.211-212.

²² Собрание малороссийских прав 1807 г. // АН Украины, Институт государства и права и др. / Сост.К.А. Вислобоков и др. – К.: Наукова думка, 1992. – С.172.

²³ Ст.432 Зводу законів Російської імперії // Сводъ законовъ россійской имперіи изданія 1857 г. – Т. 10. ч. 1: Законы гражданские. – СПб., 1857. – С.82.

²⁴ Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в України. – Дис. … к.ю.н. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – С.46.

²⁵ Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в України. – Дис. … к.ю.н. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – С.46.

²⁶ Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в України. – Дис. … к.ю.н. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – С.47.

²⁷ Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в України. – Дис. … к. ю. н. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. – С.47.

²⁸ Українська минувщина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косьміна та ін. – К.: Либідь, 1993. – С.8.

²⁹ Станиславский А.И. Планировка и застройка центров малых городов. – Киев: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре УССР, 1960. – С.11.

³⁰ Станиславский А.И. Планировка и застройка центров малых городов. – Киев: Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре УССР, 1960. – С.12.

³¹ Российское законодательство Х-ХХ вв. Т. 5 Законодательство периода расцвета абсолютизма. – М.: Юрид. лит., 1987. – С.69.

³² Макаров А.Н. Малая энциклопедия киевской старины. – К.: Довіра, 2002. – С.228-231.

³³ Межевое законодательство и деятельность межевой части в России за 150 лет: 19 сентября 1965 г. – 1915 г. / Рудин С.Д. – Петроград: Тип.В.Ф. Киршбаума, 1915. – 559 с.

³⁴ Тихенко Р.В. Історичні та соціально-економічні передумови розвитку землеустрою // Землевпорядний вісник. –2005. - №4. – С.26.

³⁵ Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні: Навчальний посібник. – К.: Аграрна наука, 2002. – С.27-28.

³⁶ Колотинская Е.Н. Правовые основы земельного кадастра в России. – М.: Изд-во МГУ, 1968. – С.70.

³⁷ Балюк Г.І. Проблеми розмежування земель державної та комунальної власності (межування земель) // Земельне право України: теорія і практика. – 2007. - №1. – С.13.

³⁸ Тихенко Р.В. Історичні та соціально-економічні передумови розвитку землеустрою // Землевпорядний вісник. –2005. - №4. – С.26.

³⁹ Тихенко Р.В. Історичні та соціально-економічні передумови розвитку землеустрою // Землевпорядний вісник. –2005. - №4. – С.26.