Заповідальний відказ та інші форми зобов'язання спадкоємців

1. Згідно зі ст. 1237 ЦК заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ, тобто адресоване спадкоємцю розпорядження, яким на останнього покладається обов'язок вчинити певну дію на користь однієї чи кількох осіб (відказоодержувачів). Сенс заповідального відказу полягає в тому, щоб з усієї сукупності майнових прав і обов'язків, котрі становлять спадщину, виокремити для відказоодержувача якесь право чи кілька прав, але без передачі йому пропорційної частини обов'язків. Отже, отримуючи право на певне майно, відказоодержувач не несе в цій частині відповідальності за боргами спадкодавця.

Зі змісту ст. 1237 ЦК випливає, що суб'єктами виконання заповідального відказу можуть бути спадкоємці як за заповітом, так і за законом, щодо яких складено заповіт. Відказоодержувачами можуть бути будь-які особи: як спадкоємці за законом, так і сторонні особи.

2. Згідно зі ст. 1238 ЦК предметом заповідального відказу може оути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить До складу спадщини. Заповідач може зобов'язати спадкоємця до

передачі третій особі також кількох окремих прав або зобов'язати останнього передати частину своїх спадкових прав певним особам. Крім того, заповідач може зобов'язати спадкоємця не тільки до передачі майна, а й до придбання для відказоодержувача будь-яких предметів та надання їх останньому. Зміст заповіту може вичерпуватися заповідальним відказом.

Спадкоємець, на якого покладений заповідальний відказ, зобов'язаний виконувати його лише у межах реальної вартості майна, що перейшло до нього у спадщину. Якщо при цьому спадщина була обтяжена боргами, то вони погашаються у першу чергу і вираховуються потім з вартості отриманого у спадок майна. Оскільки при виконанні заповіту охороняються інтереси спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку, то повинна враховуватися і остання. Таким чином, заповідальний відказ фактично стосується тієї частини успадкованого майна, яка залишилася після вирахування обов'язкової частки та виплати боргів (якщо такі були).

Відказоодержувач стає кредитором спадкоємця, що прийняв спадщину. При цьому варто звернути увагу на розбіжність у часі виникнення права вимагати виконання заповідального відказу взагалі та можливості подання відповідного позову до спадкоємця. Право відказоодержувача на отримання майнових прав за заповідальним відказом виникає з часу відкриття спадщини. Однак право подати позов з вимогою примусового виконання зобов'язання, що виникає внаслідок заповідального відказу, відказоодержувач набуває лише після того, як спадкоємець прийме спадщину і відмовиться передавати заповідальний відказ. До цього моменту право відказоодержувача ще не може вважатися порушеним, і право на позов не виникає. Отже, право вимоги до спадкоємця щодо виконання заповідального відказу відказоодержувач отримує з часу відкриття спадщини, а право на позов для захисту цього права — з моменту відмови спадкоємця, який прийняв спадщину, обтяжену заповідальним відказом, виконати це розпорядження. Після відмови спадкоємця виконати заповідальний відказ відказоодержувач може подати позов до суду в межах загального 3-річного строку позовної давності (ст.257 ЦК).

3. Права відказоодержувача мають особистий характер, тому з його смертю, що сталася до відкриття спадщини, заповідальний відказ втрачає свою чинність. Можливості підпризначення відказоодержувача законом не передбачено.

Особливим видом заповідального відказу є надання права довічного користування майном, яке за своєю сутністю є особистим сервітутом, тобто правом користування чужим майном (ст.ст.401, 402 ЦК). Таке розпорядження може бути адресоване лише тому спадкоємцю, до якого за спадщиною переходить жилий будинок, квартира або інше рухоме чи нерухоме майно. Відказоодержувачем може виступати будь-яка інша особа. У випадку переходу у майбутньому права власності на майно, що є предметом заповідального відказу, до інших осіб право користування ним зберігається. Це положення розвинуте у ст.1246 ЦК, яка спеціально підкреслює можливість встановлення у заповіті сервітуту щодо земельної ділянки 832

інших природних ресурсів. Зокрема, право користування земельною ділянкою може полягати у наданні можливості здійснити прохід проїзд через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію лінії електропередачі тощо. Таке право користування може бути встановлено як на певний строк, так і безстроково. Якщо заповітом не передбачено інше, то особа, що користується сервітутом, повинна вносити власнику відповідну плату за це. Сервітут не позбавляє власника майна, обтяженого сервітутом, права володіння, користування та розпорядження цим майном. У випадку переходу права власності на таке майно до інших осіб сервітут залишається чинним і для нового власника.

Оскільки право користування майном, одержаним внаслідок заповідального відказу, є особистим, невідчужуваним правом, то члени сім'ї відказоодержувача не отримують такого права одночасно з ним, якщо інше не передбачено заповітом (тобто якщо вони не призначені самостійними відказоодержувачами).

Згідно з ч.2 ст.1238 ЦК відказоодержувач отримує лише право користування майном, зазначеним у заповідальному відказі, а тому не може розпоряджатися ним — продавати, заповідати або іншим чином передавати ще якійсь особі.

4. Крім заповідального відказу, що припускає надання майнової вигоди на користь певної особи, заповідач також має право зобов'язати спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру (ст.1240 ЦК). Зокрема, він може зобов'язати спадкоємця певним чином розпорядитися особистими паперами спадкодавця, вказати місце і форми здійснення ритуалу поховання, що відповідає релігійним поглядам заповідача, тощо.

Заповідач може також покласти на спадкоємця вчинення якихось дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. Наприклад, заповідаючи спадкоємцю будинок, заповідач зобов'язує останнього надати одну або кілька кімнат для розміщення зібраної ним колекції, яка має цінність для широкого загалу, тощо. Таке розпорядження у ЦК 1963 p. називалося покладенням. ЦК 2003 p. спеціального терміна для позначення такого розпорядження не вживає.

ЦК також не визначає кола суб'єктів, які мають право вимагати від спадкоємця вчинення даних дій. Однак, очевидно, така вимога може бути заявлена особами, заінтересованими у реалізації розпорядження, що має суспільно корисну мету, чий інтерес порушений невиконанням цього розпорядження.

Якщо спадкоємець, на якого покладене вчинення дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети, помре або відмовиться від спадку, цей обов'язок переходить до тих спадкоємців, які отримують відповідну частку спадщини.