Способи набуттяі припинення права власності

Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодек­су право власності набувається на підставах, що не заборонені зако­ном, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власно­сті не встановлена судом.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, яке вона одержала (створила) у результаті своєї господарської діяльності.

Усі підстави виникнення права власності можна поділити на пер­вісні і похідні способи.

До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього влас­ника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі.

До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступницт-во, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів нале­жать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного і комунального майна.

Виготовлення або створення нової речі (виробництво) є осно­вним первісним способом набуття права власності. При цьому

¹ Шевченко Я. М. Концепція права власності в сучасному українському суспільстві // Власник і право власності. — К.,1994. —, С. 16-17.

способі з'являється нова річ, яка раніше не існувала, тому право власності на неї виникає з моменту її створення.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору з іншою особою, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (будівлі, спору­ди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (створення майна).

За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна у разі, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незнач­ною (ст. 331 ЦК України).

Переробкою (специфікацією) є використання однієї речі (мате­ріалу), в результаті чого створюється нова річ (п. 1 ст. 332 ЦК України).

Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові мате­ріалу його вартість (п. 2 ст. 332 ЦК України).

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено законом або договором (п. З ст. 332 ЦК України). Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ на­буває, за її бажанням, особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати влас­никові матеріалу моральну шкоду (п. 4 ст. 332 ЦК України).

Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором (п. 5 ст. 332 ЦК України).

Стаття 333 ЦК України передбачає такий первісний спосіб набут­тя права власності, як привласнення загальнодоступних дарів

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 21. Право власності

 

природи. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

До первісних способів набуття права власності також належать визнання речі безхазяйною, знахідка, бездоглядні домашні тварини і скарб.

Безхазяйною вважається річ, яка не має власника або власник якої невідомий (ст. 335 ЦК України).

Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійс­нює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної неру­хомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти май­ном відповідної територіальної громади, може бути передана судом у комунальну власність.

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набу-вальною давністю, крім випадків, прямо передбачених ЦК України, а саме: набуття права власності на речі, від яких власник відмовив­ся, на знахідку, на бездоглядних домашніх тварин та скарб.

Одним із способів набуття права власності є набивальна дав­ність.

Інститут набувальної давності є новелою нового ЦК України. На-бувальна давність пов'язана з фактами безтитульного володіння майном. Взагалі вирізняють титульне і безтитульне володіння май­ном. Титульне володіння — це володіння річчю, підставою якого служить будь-яка правова підстава або титул (наприклад, договір купівлі-продажу). Безтитульне володіння — це фактичне володін­ня, яке не спирається на будь-які правові підстави набувальної дав­ності і розповсюджується на випадки фактичного, безтитульного володіння чужим майном.

Для набуття права власності за набувальною давністю потрібне дотримання певних умов, які торкаються добросовісності і строків володіння.

Стаття 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно воло­діти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном — протягом 5 років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено нормами ЦК України.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєс­трації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння весь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником (спадкоємцем) вона є.

Важливим є визначення моменту виникнення права власності за набувальною давністю.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній ре­єстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації, а за набувальною давністю на нерухоме майно, транс­портні засоби, цінні папери право власності набувається за рішен­ням суду.

За умов, передбачених ст. 336 ЦК України, особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право влас­ності на цю річ з моменту заволодіння нею.

Знахідка (ст. 337 ЦК України). Особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі.

Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспорт­ному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє воло­дільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій пе­редана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла за­гублену річ.

Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, є невідомою або невідоме місце її перебування, особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або відпо­відному органу місцевого самоврядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право зберігати її у себе або здати на зберігання міліції, або відповідного органу місцевого само­врядування, або передати знахідку особі, яку вони вказали.

Річ, що швидко псується, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, може бути прода­на особою, яка її знайшла, з одержанням письмових доказів, що підтверджують суму виторгу. Гроші, одержані від продажу знайде­ної речі, підлягають поверненню особі, яка має право вимагати її повернення.

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органу місцевого самоврядування, якщо:

1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органу місцевого самоврядування.

 

Розділ НІ. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 21. Право власності

 

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до відповідного органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність тери­торіальної громади.

Знайдені транспортні засоби передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення у пресі.

Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього ого­лошення не буде виявлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, або вони не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, ця сума переходить у власність територіальної громади, на території якої було знайдено транспортний засіб.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою (збе­рігання, розшук власника, продаж речі тощо), а також має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в роз­мірі до 20 відсотків вартості речі.

Якщо власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за зна­хідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки.

Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її.

Бездоглядна домашня тварина (ст. 340 ЦК України). Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, зобов'язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Якщо власник бездогля­дної домашньої тварини або місце його перебування невідомі, особа, яка затримала тварину, зобов'язана протягом трьох днів заявити про це міліції або органові місцевого самоврядування, який вживає заходів щодо розшуку власника.

Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, може на час розшуку власника залишити її у себе на утриманні та в користу­ванні або передати іншій особі, якщо ця особа може забезпечити утримання та догляд за твариною з додержанням ветеринарних пра­вил, або передати її міліції чи органу місцевого самоврядування.

Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затри­мання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців щодо інших домашніх тварин не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тва-

рини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в корис­туванні.

У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї ця тварина переходить у власність територіальної громади, на тери­торії якої її було виявлено.

У разі повернення бездоглядної домашньої тварини власникові особа, яка затримала тварину, та особа, якій вона була передана на утримання та в користування, мають право на відшкодування ви­трат, пов'язаних з утриманням тварини, з урахуванням вигод, здобу­тих від користування нею. Ця особа також має право на винагороду.

Відповідно до ст. 343 нового ЦК України скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього.

Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві влас­ності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у яко­му скарб був прихований, набувають у рівних частках право спіль­ної часткової власності на нього.

У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

У разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури, право власності на нього набуває держава.

Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від дер­жави винагороди у розмірі до 20 відсотків від його вартості на мо­мент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування.

Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що на­лежить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, ма­ють право на винагороду у розмірі до 10 відсотків від вартості скар­бу кожна. Ці правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх тру­дових (договірних) обов'язків.

До похідних способів набуття права власності належать усі дого­вори на відчуження майна: договори купівлі-продажу, поставки, Дарування, міни, позики та ін.

Відповідно до ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

 

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 21. Право власності

 

Переданням майна вважається вручення його набувачеві, пере­візникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки.

До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріаль­ному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчен­ня або з моменту набрання законної сили рішенням суду про ви­знання дійсним договору, не посвідченого нотаріально.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстра­ції, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросо­вісний набувач набуває право власності на нього, якщо майно не мо­же бути витребуване у нього, відповідно до норм ст. 388 ЦК України.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його влас­ником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через 15, а на рухоме майно — через 5 років з часу спливу позовної давності.

Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття пра­ва власності, як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон.

Фізична особа може набути право власності шляхом приватиза­ції державного майна та майна, що є в комунальній власності. При­ватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Способи припинення права власності,як і підстави для його набуття, — це юридичні факти, зазначені у законі. Стаття 346 ЦК України встановлює підстави припинення права власності. До них належать:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмова власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викуп пам'яток історії та культури;

6) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7) викуп нерухомого майна з метою суспільної необхідності земе­льної ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

 

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерть власника.

Право власності може бути припинене в інших випадках, вста­новлених законом.

Оскільки виникнення права власності на річ в однієї особи водно­час припиняє право власності на ту саму річ в іншої особи, підстави виникнення права власності розглядаються і як підстави припинен­ня права власності.

Стаття 347 ЦК України зазначає, що особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не під­лягають державній реєстрації, право власності на нього припиня­ється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підля­гають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до дер­жавного реєстру.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий ра­ніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

У разі, якщо майно не відчужене власником у встановлені зако­ном строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового прода­жу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі було відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частиною першою ст. 348 ЦК України.

Право власності на майно припиняється у разі його знищення.

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєс­трації, право власності на це майно припиняється з моменту внесен­ня за заявою власника змін до державного реєстру.

Викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності здійс­нюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, вста­новленому законом. Рішення про викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності приймається у межах своєї компетенції

 

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 21. Право власності

 

органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування (ст. 350 ЦК України).

Власник земельної ділянки має бути повідомлений письмово про необхідність її викупу не пізніше ніж за рік до вчинення позову про її викуп.

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з влас­ником ділянки, а в разі спору — судом (ст. 350 ЦК України).

До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, за­вдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю із власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, йому може бути надана органом, який вчинив позов про ви­куп земельної ділянки, інша земельна ділянка, вартість якої врахо­вується при визначенні викупної ціни.

Припинення права власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, здійснюється за рішенням суду шляхом вику­пу зазначеного нерухомого майна й обов'язкового попереднього від­шкодування збитків у повному обсязі.

Позов про припинення права власності на житловий будинок, ін­ші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути поданий органами, за­значеними у частині 2 ст. 350 ЦК України.

Вимога про викуп зазначеного майна підлягає задоволенню, як­що позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупле­ної з метою суспільної необхідності, є неможливим без припинення права власності на це майно.

Суд може постановити рішення про знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділян­ці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власни­ка, на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення цих об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у то­му числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки, та упуще­ної вигоди.

Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки у межах даного населеного пункту.

Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також

особи, яка проживала у ньому як наймач, та членів її сім'ї помеш­канням у розмірі та у порядку, встановлених законом.

Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом з ви­могою про викуп земельної ділянки.

Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу у зв'язку з суспільною необхідністю, не є власником житлового будинку, ін­ших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об'єктів залучається до участі у справі.

До винесення рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житло­вим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.

Якщо власник безгосподарно ставиться до пам'ятки історії та культури, державний орган охорони пам'яток історії та культури робить попередження про припинення безгосподарного ставлення до цього майна.

Якщо власник не припинить безгосподарного утримання пам'ят­ки історії та культури, зокрема у зв'язку з неможливістю створення умов, необхідних для її збереження, суд за позовом державного ор­гану з питань охорони пам'яток історії та культури може постано­вити рішення про її викуп. При невідкладній необхідності забезпе­чення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно мо­же бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкоду­вання його вартості (реквізиція).

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуван­ням його вартості.

Реквізоване майно переходить у власність держави або знищу­ється.

Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У зв'язку з реквізицією майна його попередній власник може ви­магати, якщо це можливо, надання йому взамін іншого майна.

 

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власнос­ті на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вираху­ванням розумної плати за використання цього майна.

Фізична або юридична особа може бути позбавлена права власно­сті на майно за рішенням суду як санкції за вчинення правопору­шення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набу-вальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Протягом строків набувальної давності фактичний володілець кори­стується захистом свого володіння від усіх інших осіб.

Рекомендована література:Власник і право власності / За ред. Я. М. Шевченко. — К., 1994. Державна та комунальна власність в Україні. — К., 2002. Дзера О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996. Приватна власність в Україні. — К., 2002.

Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — М., 2000. Спасибо И. Научно-практический комментарий Закона Украиньї «О собственности». — X., 1996.

Глава 22 Право приватної власності фізичних осіб¹

§ 1. Загальні положення

Право приватної власності є головною правовою формою насам­перед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. Однак в Україні радянського періоду, як і в інших рес­публіках колишнього Союзу РСР, таке привласнення забезпечува­лося інститутом права особистої власності. ¹ Для зручності в главі буде вживатися термін «громадяни» у значенні, тотожному

поняттю «фізична особа».

Глава 22. Право приватної власності фізичних осіб

*!— ------------------------- ------------- -------------

Жовтнева революція 1917 р. започаткувала появу нової соціаліс­тичної суспільно-економічної формації, основною метою якої стало ^(Яищення насильницькими методами зароджуваних у Росії та в ін­ших республіках колишнього Союзу РСР відносин капіталістичної п риватної власності і поширення режиму соціалістичної власності н а знаряддя праці та засоби виробництва. Для громадян основною індивідуальною формою привласнення певних матеріальних благ с.гала особиста власність.

На деякі об'єкти права особистої власності громадян у законодав­стві передбачалися обмеження щодо їх кількості або розмірів (на­приклад, щодо житлових будинків, нежитлових будівель, продук­тивної і робочої худоби, дозволених дрібних засобів виробництва). І хоча для переважної більшості об'єктів права особистої власності законодавець не встановлював прямих кількісних обмежень, мож­ливості громадян у створенні особистої власності безпосередньо за­лежали від чітко визначених розмірів оплати праці в суспільному секторі народного господарства, що в умовах соціалізму вважається головним регулятором міри праці і споживання.

Здійснення громадянами права особистої власності та обсяг їхніх і^равомочностей повністю підпорядковувалися суто особисто-спожив-^ому призначенню такої власності. Формально на відносини власнос­ті громадян поширювалося загальне правило ст. 86 ЦК УРСР 1964 р. про те, що «власникові належать права володіння, користування і розпорядження майном у межах, встановлених законом». Тобто дія- мо правило: власник має право вчиняти правомочності щодо майна іїише у межах, окреслених законом. Відповідно громадяни могли примножувати своє майно лише на підставах, зазначених у законо­давчих актах, під загрозою неможливості виникнення на таке майно ^ірава власності, набутого на інших підставах.

Іншою важливою ознакою особистої власності громадян був її по­відний характер від соціалістичної власності, що безпосередньо за­значалося в преамбулі ЦК УРСР. Отже, існування в СРСР і УРСР особистої власності було зумовлено пануванням соціалістичної власності, соціально-державним устроєм та всеохоплюючою дією комуністичної ідеології.

Однак наприкінці 80 — на початку 90-х рр. стали відбуватися та­кі соціально-економічні та політичні процеси, які засвідчили по­дальшу безперспективність соціалістичного шляху розвитку сус­пільства, започаткували умови для кардинального реформування правового регулювання відносин власності в СРСР і УРСР.

Внаслідок цих процесів на основі Декларації про державний су­веренітет України Верховна Рада України 3 серпня 1990 р. прийня-

З-285

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ