Правовласності господарських об'єднань

Закон України «Про підприємства в Україні» (ст. З)¹ надає під­приємствам право об'єднувати на добровільних засадах виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не супере­чить антимонопольному законодавству України.

Підприємства можуть об'єднуватися в асоціації, корпорації, кон­сорціуми, концерни, інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Об'єднання діють на підставі договору або статуту, що його за­тверджують їх засновники або власники. Членами об'єднання мо­жуть бути лише підприємства, які при входженні до об'єднання збе­рігають права юридичної особи.

Відповідно до п. З ст. З Закону України «Про підприємства в Україні» об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах бан­ків, печатку зі своїм найменуванням.

Отже, господарське об'єднання — це складна організація, створе­на на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств-учасни-ків, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.

Як юридична особа господарське об'єднання є власником майна, що юридично відокремлене від майна його членів.

Особливості відносин власності господарських об'єднань виявляю­ться в тому, що майно, яке стає власністю об'єднання, належить суб'єктам власності — окремим юридичним особам. Тобто власність господарських об'єднань виникає на основі власності їх членів.

Інша особливість цих відносин — добровільний порядок їх ви­никнення. Об'єднання стає власником частини майна своїх членів, добровільно переданої у його власність.

Право власності господарського об'єднання закріплює належ­ність майна, добровільно переданого юридичній особі його заснов­никами, іншими юридичними особами.

Отже, суб'єктами права власності виступають господарські об'єд­нання як новостворені юридичні особи.

Об'єктом права власності об'єднання є майно, добровільно пере­дане йому підприємствами й організаціями, а також набуте у ре­зультаті господарської діяльності та на інших підставах, не заборо­нених законом (ст. 27 Закону України «Про власність»). Оскільки підприємства, які входять до складу об'єднань, зберігають права

¹ ВВР УРСР. — 1991. — № 24. — Ст. 272.

 

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 23. Право приватної власності юридичних осіб

 

юридичної особи, їх майно не входить до складу об'єктів права влас­ності господарського об'єднання.

З урахуванням цього розмежовується відповідальність об'єднан­ня і його членів як суб'єктів права: об'єднання не відповідає за зобо­в'язаннями своїх членів, а останні не відповідають за зобов'язання­ми об'єднання і один одного.

Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені ви­нятки з цього правила.

За рахунок майна засновників, отриманих доходів об'єднання може не тільки набувати майно, а й створювати нові організації з правами юридичної особи. Ці підприємства можуть входити або не входити до об'єднань залежно від установчих документів об'єднан­ня і самого підприємства. Власником таких підприємств (їх майна) є об'єднання. На відміну від підприємств-членів об'єднання (за ви­нятком підприємств зв'язку, вугільної, нафтової, газової, нафто­переробної промисловості, державних підприємств транспорту та ін.), таке підприємство позбавлене права вільного виходу з об'єд­нання (п. З ст. 27 Закону України «Про власність»).

Об'єднання здійснює право володіння, користування, розпоря­дження закріпленим за ним майном, яке складається із основних фондів, оборотних коштів, інших матеріальних цінностей, відповід­но до мети своєї діяльності і призначення майна.

Після припинення діяльності об'єднання майно, яке залишило­ся, поділяється між підприємствами та організаціями, що входили до нього (п. 5 ст. 27 Закону України «Про власність»).

§ 5. Право власності громадських об'єднань

Об'єднання громадян новим ЦК України (ст. 86) віднесені до не-підприємницьких товариств, що не мають на меті одержання при­бутку для його наступного поділу між учасниками.

Об'єктами права власності громадських об'єднань є майно куль­турно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, ак­ції, інші цінні папери, житлові будинки, споруди виробничого і не­виробничого призначення, устаткування, транспортні засоби та цін­не майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами (ст. 28 Закону України «Про власність»). Об'єднання гро­мадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних і членських внесків, пожертвуване громадянами, під­приємствами, установами та організаціями, а також на майно, при­дбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборо­нених законом.

Громадські організації мають право на майно та кошти, придбані внаслідок господарської та іншої комерційної діяльності створених ними господарських установ та організацій, заснованих підпри­ємств. Кошти та інше майно об'єднань громадян не можуть перероз­поділятися між їх членами (навіть у разі ліквідації) і використову­ються для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовуються у доход держави.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про об'єднання громадян» право власності об'єднань реалізують їхні вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документа­ми. Окремі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на ство­рювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єд­нань громадян.

Одним із видів об'єднань громадян є політичні партії, що створю­ються і діють на підставі Закону України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.¹

Чинним законодавством встановлено специфічний правовий ре­жим щодо майна, що належить політичним партіям.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про політичні партії» за­значені об'єднання громадян для здійснення своїх статутних завдань мають право на власне рухоме і нерухоме майно, кошти, об­ладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забороняється законами України.

Політичні партії, створені ними установи й організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність, за винят­ком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропаганди­стсько-агітаційних матеріалів, виборів із власною символікою, про­ведення фестивалів, свят, виставок, інших суспільно-політичних заходів.

Крім того, ст. 22 Закону України «Про об'єднання громадян» і ст. 15 Закону України «Про політичні партії в Україні» встанов­люють обмеження щодо одержання коштів та іншого майна по­літичними партіями.

Згідно із зазначеними статтями фінансування політичних партій не допускається:

1) органами державної влади та органами місцевого самовряду­вання, крім випадків, зазначених законом;

¹ ВВР. — 2001. — № 23. — Ст. 118.

 

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 23. Право приватної власності юридичних осіб

 

21 3-285

2) державними та комунальними підприємствами, установами й
організаціями, а також підприємствами, установами й організація­
ми, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи кому­
нальною власністю або належать нерезидентам;

3) іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями;

4) благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями;

5) анонімними особами або під псевдонімом;

6) політичними партіями, що не входять до виборчого блоку по­літичних партій.

Інформація про надходження на рахунок політичної партії кош­тів, заборонена цим Законом, доводиться відповідною банківською установою до відома Міністерства юстиції України.

Кошти, що надійшли політичним партіям з порушенням вимог, передбачених цим Законом, перераховуються політичними партія­ми до Державного бюджету України або стягуються в доход держа­ви у судовому порядку.

Особливим видом громадських об'єднань є професійні спілки, що створюються з метою здійснення представництва та захисту трудо­вих, соціально-економічних прав та інтересів громадян.

Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок визначені Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 ве­ресня 1999 р.¹

Згідно зі ст. 34 цього Закону профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх

статутної діяльності.

Право власності профспілок, їх об'єднань виникає на підставі:

— придбання майна за рахунок членських внесків, інших влас­них коштів, пожертвувань громадян, підприємств, установ та орга­нізацій або на інших підставах, не заборонених законодавством;

— передачі їм у власність коштів та іншого майна засновниками, членами профспілки, органами державної влади або органами міс­цевого самоврядування.

З метою реалізації статутних завдань профспілки, їх об'єднання, які є юридичними особами, можуть здійснювати необхідну госпо­дарську та фінансову діяльність шляхом надання безоплатних по­слуг, робіт, створення в установленому законодавством порядку під­приємств, установ або організацій із статусом юридичної особи, формувати відповідні фонди, кредитні спілки. ¹ Офіційний вісник України. — 1999. — № 38. — Ст. 1889.

Фінансовий контроль за коштами профспілок та їх об'єднань ор­ганами державної влади та місцевого самоврядування не здійсню­ється. Контроль за їх надходженням та витрачанням здійснюють контрольні ревізійні органи, обрані відповідно до статутів (поло­жень) профспілок, їх об'єднань.

Позбавлення профспілок права власності, а також права володін­ня та користування майном, переданим їм у господарське відання (див. Господарський кодекс України, де визначено це поняття), мо­же мати місце лише за рішенням суду на підставах, визначених за­конами.

Від імені членів профспілки розпорядження коштами, іншим майном профспілок, їх об'єднань, що належить їм на праві власнос­ті, здійснюють виборні органи профспілки або об'єднання, створені відповідно до їх статуту чи положення (загальні збори, конференції, з'їзди тощо).

Члени профспілок не відповідають своїми коштами та іншим майном за зобов'язаннями профспілки та її органів, як і профспілка та її органи не відповідають своїми коштами та іншим майном за зобов'язаннями членів профспілки.

Особливим видом об'єднань громадян є творчі спілки, що ство­рюються і діють на підставі Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р.¹

Відповідно до ст. 21 цього Закону джерелами формування майна і коштів творчих спілок є:

— внески членів творчих спілок;

— винагороди за управління майновими правами авторів відпо­відно до Закону України «Про авторське право і суміжні права»;

— фінансування з Державного бюджету України;

— майно колишніх загальносоюзних творчих спілок Союзу РСР, до якого належать розташовані на території України будинки, спору­ди, матеріально-технічні засоби, які за станом на 24 серпня 1991 ро­ку згідно з правоустановчими документами перебували у віданні творчих спілок колишнього Союзу РСР або у володінні чи користу­ванні відповідних республіканських або територіальних структур;

— доходи, отримані внаслідок підприємницької діяльності під­приємств творчих спілок, що спрямовуються на виконання статут­них цілей спілки;

— відрахування до фондів творчих спілок частини доходів від реалізації результатів творчої діяльності членів творчих спілок (за створення і використання творів літератури, мистецтва, архітекту­ри, журналістики та реклами), а також відрахування до фондів

¹ ВВР. — 1997. — № 52. — Ст. 312.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 23. Право приватної власності юридичних осіб

 

всеукраїнських творчих спілок частини доходів від реалізації ре­зультатів творчої діяльності письменників і митців попередніх по­колінь, класиків української літератури та мистецтва;

— добровільні грошові та матеріальні внески фізичних і юридич­
них осіб, у тому числі іноземних.

З метою здійснення статутних завдань і цілей творчі спілки у встановленому порядку можуть створювати підприємства, установи та організації з правами юридичної особи для здійснення господар­ської та іншої діяльності, правовий статус яких визначається зако­нодавством України, статутом спілок, а також їхніми власними ста­тутами (положеннями) (ст. 23 цього Закону).

У разі ліквідації творчої спілки майно передається організації-правонаступнику, а коли її немає, реалізується в установленому за­коном порядку. Кошти, одержані від реалізації майна, можуть бути використані лише на цілі, пов'язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва.

Одним із видів непідприємницьких юридичних осіб є благодійні організації, що створюються і діють на підставі Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»¹.

Відповідно до ст. 18 цього Закону у власності благодійної орга­нізації можуть перебувати рухоме і нерухоме майно, матеріальні та нематеріальні активи, кошти, а також інше майно, придбане на за­конних підставах.

Джерелами формування майна та коштів благодійних організа­цій є:

— внески засновників (засновника) та інших благодійників;

— благодійні внески і пожертвування, що мають цільовий харак­тер (благодійні гранти), надані фізичними та юридичними особами у грошовій та натуральній формі;

— надходження від проведення благодійних кампаній по збору благодійних пожертвувань, масових заходів, благодійних лотерей та аукціонів з реалізації майна та пожертвувань, що надійшли від благодійників;

— доходи від депозитних вкладів та цінних паперів, надходжен­ня від підприємств, організацій, що перебувають у власності благо­дійної організації;

— інші джерела, не заборонені законодавством України.
Джерелом формування майна та коштів благодійної організації

не можуть бути кредити.

Майно та кошти благодійної організації не можуть бути предме­том застави.

¹ ВВР. — 1997. — № 46. — Ст. 292.

Благодійна організація здійснює господарську діяльність, спря­мовану на виконання її статутних цілей та завдань.

Фізичні та юридичні особи, які віддають частину своїх прибут­ків, заощаджень або майна на благодійну діяльність, мають подат­кові та інші пільги відповідно до законодавства України.

Благодійні організації, що існують лише на членські внески і добродійні пожертвування, звільняються від сплати податків та ін­ших платежів до бюджету і спеціальних фондів.

Відповідно до ст. 22 цього Закону благодійники, які передали своє майно, кошти та інші матеріальні цінності до благодійної орга­нізації, одержують на їх вимогу звіт про використання зазначених майна, коштів та цінностей. Якщо майно, кошти та інші матеріаль­ні цінності передані за цільовим призначенням, звіт про їх викорис­тання подається благодійнику в обов'язковому порядку благодій­ною організацією.

Набувачі благодійної допомоги у формі благодійних внесків і по­жертвувань, що мають цільовий характер (благодійні гранти), по­винні звітувати перед благодійниками та благодійними організація­ми про їх використання.

Контроль за діяльністю благодійних організацій, у тому числі й за порядком використання ними майна та коштів, призначених для благодійної допомоги, здійснюється органами виконавчої влади від­повідно до їх компетенції.

Рекомендована література:

Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н. С Кузнєцової — К., 2000.

Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — М., 2000. Суханов Е. Общие положения о праве собственности и других вещных правах // Хозяйство и право. — 1995. — № 6. — С. 29-46. Суханов Е. Приобретение и прекращение права собственности // Хозяй­ство и право. — 1998. — № 6. — С. 3-13.

Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. — К., 1996. Беляева Н. Ю. Благотворительность вчера, сегодня, завтра / Под ред. В. В. Меньшикова. — М., 1994.

 

21*3-285

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 24. Право державної власності

 

Глава 24 Право державної власності

§ 1. Загальні положення про державну власність

Державна власність є особливою суспільною формою привлас­нення матеріальних благ в інтересах суспільства. Ще до недавнього часу ця форма власності в Україні визнавалася як пріоритетна, але створення незалежної держави Україна стало передумовою для пе­регляду економічних засад її розвитку, була визначена рівність усіх форм власності.

Першим законодавчим актом, що закріпив цей принцип, став За­кон України «Про власність»¹, відповідно до ст. 2 якого усі форми власності визнавалися рівними в Україні. Цей Закон започаткував процес роздержавлення, тобто зміну суб'єктів права власності і пе­реходу її об'єктів у власність громадян та юридичних осіб — суб'єк­тів права власності, що дало змогу розпочати в Україні приватиза­ційні процеси як майна, призначеного для задоволення громадяна­ми своїх соціальних потреб (житла, гаражів, дач тощо), так і виробничих об'єктів, які надалі стали основою для розвитку під­приємницької діяльності в Україні.

Відповідно до ст. 326 нового ЦК України у державній власності є майно, у тому числі кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відпо­відно органи державної влади.

Згідно з Конституцією України державна і комунальна влас­ність — це самостійні форми власності. Така ідея закріплена і в но­вому ЦК України, в якому сформульовано право державної власності (ст. 326) і право комунальної власності (ст. 327).

Відповідно до ст. 32 Закону України «Про власність» суб'єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради Украї­ни. Держава здійснює свої повноваження власника через спеціальні органи. Відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Мініст­рів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефек­тивністю використання і схоронністю довіреного їм державного

¹ ВВР. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України.

Ще до прийняття Закону України «Про власність» постановою Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 р. «Про управління дер­жавним майном Української РСР» повноваження з управління май­ном, віднесеним до загальнодержавної власності, було покладено на Кабінет Міністрів України, який покладав здійснення цих повнова­жень на підвідомчі йому відповідні органи державної виконавчої влади (зокрема міністерства). Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. «Про управління майном підприємств, уста­нов та організацій, що є у загальнодержавній власності» було ство­рено Фонд державного майна.

15 грудня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв Декрет «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», яким поклав здійснення функцій з управління загальнодержавним майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів Укра­їни органи державної виконавчої влади. Вищезгаданим Декретом передбачалося, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Мініст­рів України органи державної виконавчої влади:

1) приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію
підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержав­
ній власності (надалі — підприємства);

2) затверджують статути (положення) підприємств, контролю­ють їх дотримання та приймають рішення щодо порушення статутів (положень);

3) укладають і розривають контракти з керівниками підпри­ємств;

4) здійснюють контроль за ефективністю використання і збере­женням закріпленого за підприємствами державного майна;

5) дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

6) готують разом з відповідними місцевими Радами народних депу­татів висновки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розме­жування державного майна між загальнодержавною, республікансь­кою (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю;

7) беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних догово­рів України з питань загальнодержавної власності.

Кабінетом Міністрів України було прийнято ряд нормативних ак­тів, що регулюють порядок використання державної власності. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 р. № 32 за-

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 24. Право державної власності

 

тверджено Порядок повернення у державну власність об'єктів прива­тизації у разі розірвання або визнання недійсними договорів купів-лі-продажу таких об'єктів. Цей Порядок регулює відносини, пов'яза­ні з поверненням у державну власність об'єкта приватизації, відчуженого за результатами його продажу на аукціоні, за конкур­сом або шляхом викупу, у разі розірвання договору купівлі-продажу цього об'єкта за рішенням суду у зв'язку з невиконанням умов дого­вору або визнання судом його недійсним. Порядок встановив, що об'єкт приватизації повертається до сфери управління державного органу приватизації, який проводив його відчуження за договором купівлі-продажу (далі — державний орган приватизації), для здійс­нення управління цим об'єктом згідно із законодавством до моменту відчуження його внаслідок повторного продажу.

Кабінет Міністрів України прийняв ряд нормативних актів, що регулюють деякі відносини, пов'язані з орендою та приватизацією державного майна. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 2 січня 2003 р. № 3 затверджена Методика оцінки об'єктів оренди, постановою від 12 жовтня 2000 р. № 1554 — Методика оцінки вар­тості майна під час приватизації.

Новий ЦК України не визначає переліку об'єктів права держав­ної власності, але він визначений ст. 34 Закону України «Про влас­ність», згідно з якою об'єктами права загальнодержавної власності є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утво­рених нею державних органів; майно Збройних Сил України, орга­нів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдині енергетичні системи; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти республіканського бюджету; республіканський Національний банк, інші республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, стра­хові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчаль­них закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний роз­виток; інше майно, передане у власність України іншими держава­ми, а також юридичними особами і громадянами.

Чинне законодавство України встановлює перелік видів майна, що не може бути об'єктом приватизації, тобто має перебувати у дер­жавній власності. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна»¹, не підлягають приватизації об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні

¹ ВВР. — 1992. — № 24. — Ст. 348.

підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, належать майнові комплекси підприємств, їх структурних підроз­ділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення, а саме:

1) об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, обороноздатність держави, її економічну незалежність, та об'єкти права власності українського народу, майно, що становить мате­ріальну основу суверенітету України, зокрема майно органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування, майно Збройних Сил України (крім майна, щодо якого цим Законом встановлено особливості приватизації), Служби безпеки України, Прикордонних військ України, правоохоронних і митних органів; надра, корисні копалини загальнодержавного значення, водні та інші природні ре­сурси, що є об'єктами права власності українського народу, золотий і валютний фонди та запаси, державні матеріальні резерви, емісійна система, майнові комплекси підприємств та установ, що забезпечу­ють випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів тощо);

2) об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збе­реження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духов­них цінностей, зокрема об'єкти Національного космічного агентст­ва України при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комп­лекси установ Національної академії наук України з основних напрямів досліджень; об'єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки загальнонаціонального значення; об'єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з державного бюджету;

3) об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготов­лення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв, зокрема: майнові комплекси підпри­ємств для виготовлення та ремонту всіх видів зброї, яка є на озбро­єнні Збройних Сил України, Служби безпеки України; майнові комплекси підприємств з випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек); майнові комплекси підприємств, що забезпе­чують діяльність у сфері обігу зброї, радіоактивних речовин;

4) об'єкти, що забезпечують життєдіяльність держави в цілому,
зокрема: структурні підрозділи майнових комплексів, що забезпе­
чують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мо­
білізаційних запасів; пенітенціарні заклади; об'єкти державних си­
стем стандартизації, метрології та сертифікації продукції; майнові
комплекси підприємств авіаційної промисловості; метрополітен,
міський електротранспорт та ін.

 

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 24. Право державної власності

 

§ 2. Підстави виникнення права державної власності

Державна власність виникає різними способами. Можна ви­різнити способи виникнення права власності на майно, що є специ­фічними лише для держави, а також ті, що є звичайними й для ін­ших суб'єктів права власності. До останнього, наприклад, належить виникнення права власності на майно державних підприємств у процесі виробництва, але є специфічні способи виникнення права державної власності, що можуть виникнути лише у державі. Кла­сичним прикладом виникнення права державної власності у перші роки існування радянської влади була націоналізація, що передба­чала безоплатне вилучення майна у приватних власників.

У перші роки незалежності України наша держава провела націо­налізацію майна ЦК КП України. Відповідно до Указу Президії Вер­ховної Ради України від ЗО серпня 1991 р. «Про заборону діяльності Компартії України» Верховна Рада Кримської АРСР, обласні, міські, районні Ради народних депутатів прийняли на баланс майно (будин­ки, споруди, друкарні, транспортні засоби, іншу власність) відповід­них партійних комітетів, за винятком майна Управління Справами ЦК КПРС та ЦК КП України, що передано на баланс Верховної Ради України. Надалі Закон України «Цро обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність» від ЗО грудня 1991 р. ви­значив, що передане або те, що має бути передане на баланс Верхов­ної Ради України, Верховної Ради Кримської АРСР та місцевих Рад народних депутатів відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від ЗО серпня 1991 р. «Про заборону діяльності Компартії України» майно партійних комітетів Компартії України, КПРС, у то­му числі підприємства та організації, що належать Компартії Украї­ни, її кошти, паї, акції, інші цінні папери та майнові права, де б вони не знаходились, обертаються на загальнодержавну власність і влас­ність відповідних адміністративно-територіальних одиниць (кому­нальну власність). Усе майно, яке в минулому належало КПРС і Ком­партії України, а також майно партійних комітетів Компартії Украї­ни в даний час відноситься до загальнодержавної власності.

Чинний Закон України «Про власність» та новий ЦК України не передбачають такої підстави виникнення права державної власнос­ті, як націоналізація, проте є така підстава виникнення права дер­жавної власності, як конфіскація. Різниця між націоналізацією та конфіскацією полягає в тому, що остання здійснюється лише у ви­падку правопорушення з боку власника, а підставою для націона­лізації є воля держави. Відповідно до ст. 354 ЦК України до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіска­ція) у випадках, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Конфіскація майна можлива й у випадку вчинення кримінальних злочинів та адміністративних правопорушень. Зокрема, ст. 51 КК України¹ серед інших видів покарань передбачає і такий вид, як конфіскація майна, що призначається, наприклад, за вчинення та­ких злочинів, як умисне вбивство, торгівля людьми або інша не­законна угода щодо передачі людини, крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою.

Стаття 24 КоАП² зазначає, що за вчинення адміністративних пра­вопорушень може застосовуватись такий вид адміністративного стяг­нення, як конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення.

Підставою виникнення права державної власності є реквізиція.

Реквізиція — це примусове вилучення державного майна власни­ка у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартос­ті майна. Порядок проведення реквізиції встановлюється ст. 353 ЦК України, яка визначає, що у разі стихійного лиха, аварії, епіде­мії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспіль­ної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови по­переднього і повного відшкодування його вартості.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуван­ням його вартості.

Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо, а у випадку, якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його по­вернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власнос­ті на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вира­хуванням розумної плати за використання цього майна.

Найбільш розповсюдженим випадком реквізиції є вилучення житлового будинку, що належить на праві власності фізичним осо­бам. Порядок проведення такого вилучення встановлюється ст. 171

¹ ВВР. — 2001. — № 25-26. — Ст. 131.

² ВВР УРСР. — 1984. — Додаток до № 51. — Ст. 1122.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 25. Право комунальної власності

 

Житлового кодексу України, яка встановлює, що у разі знесення житлових будинків, що є в приватній власності громадян, у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських потреб зазначеним громадянам, членам їх сімей, а також іншим громадянам, які постійно проживають у цих будинках, надаються за встановленими нормами квартири в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам житлових бу­динків на їх вибір сплачується вартість будинків, будівель та при­строїв, що зносяться, або надається право використати матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв на свій розсуд. За бажанням громадян виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів забезпечують їм (замість надання квартир) можливість позачергового вступу до житлово-будівельних кооперативів та одер­жання в них квартир.

Одним із випадків оплатного вилучення майна у власника і пе­редачі державі є викуп пам'яток історії і культури. Відповідно до ст. 352 ЦК України такий викуп провадиться у випадку, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та куль­тури їй загрожує пошкодження або знищення. При цьому викуп можливий як при наявності зробленого державним органом з пи­тань охорони пам'яток історії та культури власнику пам'ятки від­повідного попередження, так і без нього, якщо у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попере­дження. Рішення про викуп приймає суд, який і встановлює ви­купну ціну у випадку, коли не досягнуто згоди із власником тако­го майна.

Якщо реквізиція та конфіскація є примусовим вилученням май­на у власника, то існують випадки, коли держава стає власником майна, власник якого невідомий. Так, відповідно до ст. 343 ЦК України у разі виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культу­ри, право власності на нього набуває держава.

Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

За загальним правилом особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього, а якщо скарб був прихований у майні, що нале­жить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

Особа, яка виявила скарб, що є пам'яткою історії та культури, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до двад-

цяти відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або ор­ганові місцевого самоврядування.

Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що на­лежить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, ма­ють право на винагороду у розмірі до десяти відсотків від вартості скарбу кожна.

Зазначені вище положення не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їх­ніх трудових або договірних обов'язків.

Специфічними способами виникнення державної власності є кошти, які отримує держава від податків, зборів, адміністративних штрафів, мита та інших платежів.

Рекомендована література:

Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — М.: Дело, 2000.

Управление государственной собственностью: Учебник / Под ред. В. И. Кошкина. — М.: ЭКМОС, 2002.

Спасібо-Фатєєва І. В. Питання управління державною і комунальною власністю: приватно-правовий аспект // Предпринимательство, хозяй­ство и право. — 1999. — № 10. — С. 9-13.

Домашенко М. В., Рубаник В. Є. Власність і право власності. — X.: Факт, 2002.

Право власності в Україні: Навчальний посібник / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

Глава 25 Право комунальної власності

З прийняттям у 1991 році Закону України «Про власність» ви­никла така форма власності, як комунальна. Тому в постанові Вер­ховної Ради УРСР «Про введення в дію Закону УРСР «Про влас­ність» на Раду Міністрів УРСР було покладено забезпечення з учас­тю Уряду Кримської АРСР, а також виконавчих комітетів обласних, Київської міської Рад народних депутатів розмежування майна між власністю Української РСР і власністю Кримської АРСР, областей, міста Києва. При цьому було встановлено, що у власність Кримської АРСР, областей, міста Києва, крім майна підприємств, установ та організацій республіканського (АРСР), обласного (місь­кого) підпорядкування, має входити також майно підприємств,

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 25. Право комунальної власності

 

установ та організацій загальносоюзного і республіканського (Укра­їнської РСР) підпорядкування, що передаються у власність Кримсь­кої АРСР, областей, міста Києва.

У зв'язку з цим була прийнята постанова Ради Міністрів Украї­ни від 5 листопада 1991 р. № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) влас­ністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (кому­нальною) власністю», яка затвердила перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-терито­ріальних одиниць (комунальної власності). Крім цього, постанова встановила, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпо­рядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться обл­виконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів; розме­жування майна між власністю районів, міст обласного підпорядку­вання та власністю інших адміністративно-територіальних оди­ниць провадиться виконкомами районних і міських Рад народних депутатів з участю виконкомів районних у містах, міських район­ного підпорядкування, селищних і сільських Рад народних депута­тів.

Суб'єктами комунальної власності є територіальні громади, які здійснюють свої повноваження через відповідні органи управління. Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ре­сурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, ра­йонів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що пере­бувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінан­сування (утримання) комунальних підприємств, організацій і уста­нов, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Ви­трати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядуван­ня» первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним но­сієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, се­лища, міста. У містах з районним поділом територіальні громади районів діють як суб'єкти права власності. Рішення про наділення

міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресур­сами, що є у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі, якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній міській раді, а терито­ріальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відпо­відальність перед громадою відповідного району у місті.

До виключної компетенції сільських, селищних, міських рад від­повідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» належать такі повноваження, які розглядають лише на пленарних засіданнях відповідної ради: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної влас­ності, що не підлягають приватизації; визначення доцільності, по­рядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; ви­рішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної вла­сності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано не­дійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власно­сті, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповід­ної територіальної громади; прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, що нале­жить до комунальної власності відповідної територіальної громади, ви­значення меж цих повноважень та умов їх здійснення; надання згоди на передачу об'єктів з державної у комунальну власність та прийнят­тя рішень про передачу об'єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної власності.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах терито­ріальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові опера­ції, можуть передавати право комунальної власності на об'єкти усього права у постійне або тимчасове користування юридичним або фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, вико­ристовувати як заставу, вирішувати питання щодо їх відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансу-

 

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 25. Право комунальної власності

 

вання об'єктів, що приватизуються і передаються в користування та оренду (п. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування»)¹.

Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права кому­нальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку (п. 6 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування»)².

Відповідно до ст. 35 Закону України «Про власність» об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність від­повідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюд­жетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інфор­мації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необ­хідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відпо­відної території.

У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

Об'єкти державної власності можуть бути передані у комуналь­ну власність і навпаки — об'єкти комунальної власності можуть бути передані у власність держави. Цей порядок регулює Закон України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності».

Об'єктами передачі можуть бути: цілісні майнові комплекси під­приємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі — підприємства); нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва, приміщення); інше окреме ін­дивідуально визначене майно підприємств; акції (частки, паї), що належать державі або суб'єктам права комунальної власності у май­ні господарських товариств; житловий фонд та інші об'єкти со­ціальної інфраструктури (далі — об'єкти соціальної інфраструкту­ри), що перебувають у повному господарському віданні чи оператив­ному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі— підприємств) або не ввійшли до статутних фондів господар­ських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратиза-ції), у тому числі не завершені будівництвом.

¹ ВВР. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

² Там само.

Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що провадять діяльність, передбачену час­тинами першою, другою та третьою ст. 4 Закону України «Про під­приємництво», а саме: державні підприємства, що здійснюють види діяльності, пов'язані з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також підприємства, діяльність яких пов'язана з проведенням кри­міналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз, та казенні підприємства.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» передача певних об'єктів дер­жавної у комунальну власність здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України, органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій.

Передача об'єктів з державної у комунальну власність терито­ріальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, район­них у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст — за наявності зго­ди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено законом.

Пропозиції щодо передачі об'єктів з державної у комунальну власність, що здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів Украї­ни, погоджуються з:

— органом, уповноваженим управляти державним майном, або відповідною самоврядною організацією;

— органом, уповноваженим управляти державними корпоратив­ними правами, — щодо акцій (часток, паїв), які належать державі, державним органам приватизації;

— підприємством — щодо передачі структурних підрозділів під­приємства та окремого індивідуально визначеного майна, закріпле­ного за таким підприємством, а також з трудовим колективом під­приємства — щодо майна, закріпленого за таким підприємством, об'єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок кош­тів такого підприємства.

З державної у комунальну власність передаються безоплатно та­кі об'єкти:

— житлові будинки (разом із вбудованими та прибудованими не-
житловими приміщеннями) та гуртожитки (в тому числі не завер­
шені будівництвом);

— навчальні заклади, заклади культури (крім кінотеатрів),
фізичної культури та спорту, охорони здоров'я (крім санаторіїв,

 

Глава 25. Право комунальної власності

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек), соціального забезпе­чення, дитячі оздоровчі табори, у тому числі не завершені будівниц­твом;

— підприємства міського і приміського транспорту, шляхового господарства, а також акції (частки, паї) господарських товариств, створених на базі їх майна (у разі, якщо до них не було прийнято рішення про закріплення їх у державній власності);

— аеропорти цивільної та колишні аеропорти військової авіації, що не мають можливості самостійно забезпечувати свою сертифіка­ційну придатність, за поданням Міністерства транспорту України та Міністерства оборони України;

— об'єкти соціальної інфраструктури державного спеціалізова­
ного підприємства «Чорнобильська АЕС», що розташовані на тери­
торії міста Славутич, та інші об'єкти (будівлі, споруди, приміщен­
ня, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва), необхідні
для реалізації інвестиційних проектів у межах спеціальної еконо­
мічної зони «Славутич» з метою створення додаткових робочих

місць.

Передача об'єктів права державної та комунальної власності мо­же здійснюватися шляхом обміну цими об'єктами у визначеному

Законом порядку.

У разі передачі об'єктів права державної та комунальної власнос­ті шляхом обміну цими об'єктами відповідно до узгоджених статей 4 і 5 цього Закону до пропозицій такої передачі додаються акти оцінки вартості об'єктів, затверджені органом, уповноваженим управ­ляти державним майном, і відповідним органом місцевого самовря­дування.

Вартість об'єктів передачі визначається за їх балансовою вар­тістю, а об'єктів незавершеного будівництва та акцій (часток, па­їв) — відповідно до законодавства з питань оцінки об'єктів прива­тизації.

Передача підприємств провадиться разом з усіма їх активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва — також з проектно-кошторисною документацією.

Об'єкти соціальної інфраструктури передаються разом з майном підприємств, що обслуговували ці об'єкти, у тому числі основними фондами, ремонтно-будівельними базами, майстернями, транспорт­ними засобами, прибиральною технікою в частині, що визначається комісією з питань передачі об'єктів, яка здійснює передачу.

Разом з житловим фондом передаються вбудовані і прибудовані приміщення, зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачан-

ня та водовідведення, а також будівлі, призначені для обслугову­вання цього фонду (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровід­ні споруди, обладнання тощо).

Передача оформляється актом приймання-передачі, що підпису­ється головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Право власності на об'єкт передачі виникає з дати підписання

акта приймання-передачі.

Однією з підстав набуття права комунальної власності є визнання майна безхазяйним. Відповідно до ст. 335 ЦК України безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Ці речі беруть­ся на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на неру­хоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на терито­рії якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної неру­хомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти май­ном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Відповідно до ст. 341 ЦК України право комунальної власності може виникнути на бездоглядну домашню тварину.

Право комунальної власності може також виникнути на знахід­ку: якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до органу міс­цевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття пра­ва власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної

громади.

Відповідно до ч. З ст. 338 ЦК України у власність територіальної громади, на території якої був знайдений транспортний засіб, пере­ходить сума виторгу за його продаж при додержанні сукупності пев­них умов, визначених у цій статті.

Рекомендована література: Спасібо-Фатєєва І. В. Питання управління державною і комунальною власністю: приватно-правовий аспект // Предпринимательство, хозяй­ство и право. — 1999. — № 10. — С. 9-13. Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. — К.:

Блиц-Информ, 1996.

Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — М.: Дело, 2000. — 512 с. Музика Л. Комунальна власність в Україні: чинне законодавство і за­конопроекти // Право України. — 2000. — Ка 11. — С. 60-62. Музика Л. Деякі питання правового режиму об'єктів права комуналь­ної власності // Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 12. — С 38-40.

22 5-2КЇ

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 26. Право спільної власності

 

Глава 26 Право спільної власності

§ 1. Загальні положення

Спільна власність виникає тоді, коли право власності належить багатьом суб'єктам на один об'єкт. Існують випадки, коли одне і те саме майно належить на праві власності кільком особам. У такому разі виникає спільна власність. Підстави виникнення можуть бути різними: спільне придбання майна, спадкування, перебування у шлюбі, приватизація, створення селянського (фермерського) госпо­дарства тощо. У п. З ст. 355 ЦК України вказується, що право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Характерними ознаками спільної власності є множинність суб'єктів та єдність об'єкта. ЦК України передбачає вказані ознаки в п. 1 ст. 355: «Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвлас­ників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно)».

Характеризуючи вказану норму, слід зазначити, що порівняно з ЦК УРСР 1964 р. сутність спільної власності залишається незмін­ною. Ще з часів римського права спільна власність передбачала іс­нування права багатьох суб'єктів на один об'єкт. Однак слід зверну­ти увагу на особливість правового регулювання вказаних правовід­носин в умовах існування адміністративно-командної системи. У законодавстві були встановлення певні обмеження щодо суб'єкт­ного складу спільної власності.

Так, у ст. 112 ЦК УРСР 1964 р. було передбачено, що майно мо­же належати на праві спільної власності двом або кільком колгос­пам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі та одному чи кільком колгоспам або іншим кооператив­ним організаціям, або двом чи кільком громадянам (спільна сумісна власність виникала лише між подружжям або членами колгоспного двору). Тобто існування спільної власності громадян, з одного боку, та держави й організацій, з іншого, не дозволялося. Якщо ж вона виникала, то підлягала (вказувалось у ст. 117 ЦК УРСР 1964 р.) припиненню протягом одного року. Безумовно, вказана норма не відповідала змінам, що відбувалися у сфері відносин власності на початку 90-х років, посиленню ролі приватно-правових принципів у цивільному праві України.

Прийнятий у 1991 р. Закон України «Про власність» зняв об­меження щодо суб'єктного складу спільної власності. Тобто об'єд­нане майно згідно з положеннями вказаного Закону може нале­жати кільком особам незалежно від форми власності.

Незважаючи на позитивність змін щодо суб'єктного складу спільної власності, вказана норма містить суперечливі моменти. Вони стосуються можливості створення так званої змішаної форми власності. Штучність даної категорії визначають такі науковці, як Ю. К. Толстой, Н. І. Коваленко, Є. А. Суханов, Я. М. Шевченко, М. В. Венецька. Дійсно, спільна власність не залежить від форм власності, а характеризується тим, що належить не одній, а двом чи більше особам незалежно від того, яку форму власності представляє кожен з них. Тобто просто виникає поділ права власності на види залежно від кількості суб'єктів. Суб'єкти права спільної власності, як будь-який інший власник, володіють, користуються та розпоря­джаються належним їм майном на власний розсуд, але разом, спіль­но, і не має значення, хто є суб'єктом права спільної власності — громадяни, юридичні особи чи держава.

Проте тут виникає спірний момент. Відносини між учасниками права спільної сумісної власності часто мають особисто-довірчий ха­рактер і можуть виникати, на нашу думку, лише між громадянами, хоча закон дозволяє виникнення права спільної сумісної власності не лише між фізичними, а й між юридичними особами, а також дер­жавою і територіальними громадами, якщо інше не встановлено за­коном (п. 2 ст. 368 ЦК України).

Множинність суб'єктів, як їх називають, співвласників, зумов­лює істотні особливості даного виду права власності, необхідність спеціального правового регулювання для узгодження поведінки учасників.

Відносини співвласників поділяються на дві групи: по-перше, це відносини всіх співвласників з третіми особами (абсолютні відноси­ни), по-друге, це відносини між самими співвласниками з приводу належного їм майна (відносні відносини).

Крім множинності суб'єктів, характерною ознакою права спіль­ної власності вважається єдність об'єкта. Право кожного із співвла­сників охоплює весь об'єкт в цілому, а не якусь його частину. Тобто право власності, хоча і належить одразу кільком особам, охоплює одне і те саме майно неподільно.

Законодавство передбачає два види спільної власності — спільну часткову і спільну сумісну (п. 4 ст. 355 ЦК України, ст. З Закону України «Про власність»). Між ними існують такі відмінності. У спільній частковій власності кожен із учасників має чітко визначе­ну частку в праві власності на майно. Спільна сумісна власність є безчастковою, а право кожного із співвласників поширюється на все майно. Частки встановлюються у випадку їх припинення (поділу, виділу). Відносини спільної сумісної власності виникають у випад-

22-3-285

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 26. Право спільної власності

 

ках, встановлених законом. Спільна часткова власність виникає та­кож на підставі угод. У ЦК України встановлене чітке розмежуван­ня вказаних видів спільної власності. Зокрема, передбачається презу­мпція, згідно з якою спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (п. 4 ст. 355 ЦК України).

§ 2. Право спільної часткової власності

Учасники спільної часткової власності мають частку у праві власності на спільне майно в цілому, а не конкретну частку майна. Тобто не річ (майно) поділяється на частки, а право власності — на це майно. Такий підхід закріплено у ЦК України (ст. 356).

Частка учасника спільної часткової власності це не частка майна в натурі, а арифметично виражена частка у праві власності на все майно. Частка має бути виражена у вигляду дробу 1/2, 1/3, 1/4 або у відсотках. Таку частку прийнято називати «ідеальною», оскільки вона виділена шляхом ідеального, абстрактного поділу речі як частка у праві на річ. Якщо є категорія ідеальної частки, то виникає питання, чи може бути її абстрактність конкретизова­на. У теорії цивільного права з цією метою існує поняття «реальної» частки. Реальна частка — це частка майна в натурі. Вона розуміється як конкретна частина спільного майна в натурі, що закріплюється за власниками при визначенні порядку корис­тування спільним майном. Реальна частка у спільному майні має відповідати ідеальній частці. Питання щодо доцільності розкрит­тя змісту права спільної власності за допомогою реальної та іде­альної частки останнім часом є надто спірним. Деякі вчені вважа­ють, що про «реальну» частку можна говорити лише у випадках, коли майно виділяється в натурі у власність (при поділі або ви­ділі майна із спільної часткової власності). Так, Ю. К. Толстой підкреслює, що конструкція реальної частки призведе до заміни багатосуб'єктної власності односуб'єктною. Тобто не можна гово­рити про наявність «реальної» частки у разі закріплення за спів­власниками частини майна на праві власності у разі поділу майна чи виділу частки, оскільки право спільної власності в такому разі припиняється.

Проте вважаємо, що конструкція реальної частки була створена для посилення захисту суб'єктів спільної часткової власності, оскільки проголошується принцип відповідності реальної та ідеаль­ної частки. Вказане втілюється у відповідних нормах про визначен­ня порядку володіння та користування (п. З ст. 358), а також про розрахунки між співвласниками у разі неможливості виділення

майна в натурі (ст. 366 ЦК України). Тому така конструкція має право на існування.

Розмір часток у праві власності може бути рівним або нерівним. Згідно з пунктами 1, 2 ст. 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не ви­значений законом чи правочином, він визначається з урахуванням вкладу у придбання (виготовлення, спорудження) майна кожного із співвласників.

Цивільне законодавство передбачає можливість збільшення ча­стки у праві спільної власності, але з дотриманням певних вимог. Згідно з п. З ст. 357 ЦК України співвласник має право на відповід­не збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, як­що поліпшення спільного майна, що не можна відокремити, зробле­ні ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Наприклад, у випадку збільшення одним із співвласників за свій рахунок з до­триманням встановлених правил корисної площі будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови частка у праві спільної влас­ності на будинок і порядок користування цим будинком будуть змінені на прохання даного власника. Дозвіл на збільшення корис­ної площі надається виконкомом місцевої ради на підставі згоди решти учасників спільної часткової власності. Слід зазначити, що спорудження господарських будівель (сараїв, гаражів тощо) не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру частки у праві власності на будинок, (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 p.).

Аналіз п. 5 ст. 357 ЦК України дає змогу зробити висновок, що може існувати певний правовий режим щодо поліпшень, які можна відокремити. ЦК УРСР 1964 р. не містив такого положення. Разом з тим п. 5 ст. 357 нового ЦК України передбачає, що поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того із спів­власників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Необхідно підкреслити, що у ЦК України велике значення та пе­ревагу мають домовленості співвласників з тих чи інших питань щодо користування та розпорядження спільним майном, що ще раз підкреслює втілення загальних принципів приватного права у суча­сне цивільне законодавство України.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ст. 358 ЦК України). Співвласники можуть

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 26. Право спільної власності

 

домовитися про порядок володіння та користування майном,