Ознаки інших речових прав

Інституту прав на чужі речі належать як загальні ознаки речово­го права, так і особливі, що поєднують різні види прав на чужі речі у певну систему. Необхідним виявляється встановлення загальних ознак прав на чужі речі.

1. Речові права на чужі речі обтяжують право власності
Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є

підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно за винятками, встановленими законом або договором. Вказане положення видається надто важливим моментом щодо з'я­сування співвідношення права власності і прав на чужі речі. Внаслідок реалізації принципу слідування, тобто через те, що останні слідують за річчю, незважаючи на зміну суб'єктів права власності, складається ста­новище, згідно з яким права на чужі речі обтяжують кожне право влас­ності, як те, що існувало при їх встановленні, так і кожне наступне, що виникатиме у майбутньому. Такий тягар виражається в тому, що влас­ник речі, на яку поширене інше речове право, втрачає певні повнова­ження і не може реалізувати право власності у повному обсязі.

2. Права на чужі речі здійснюються незалежно від волі власника
Так, на думку багатьох вчених, речові права являють собою юри­
дичні форми, що забезпечують можливість тривалої, незалежної від
згоди власника участі однієї особи у праві власності іншої (І. О. По-
кровський, Г. Дернбург, Д. І. Мейєр, К. П. Победоносцев та ін.)¹.

3. Права на чужі речі здійснюються лише у певних межах
Вказані межі залежать від виду речового права, встановлюються

законом і конкретизуються у договорі з власником.

4. Права на чужі речі захищаються від усіх осіб і в тому чис­
лі від власника

Вказане положення також закріплено у ст. 396 ЦК України. У ньому втілюється абсолютність прав на чужі речі. Незважаючи на свою обмеженість, вони захищаються так само, як і право власності.

¹ Покровский И. А. Цит. праця. — С. 148; Дернбург Г. Пандекты. — Берлин, 1900. — Т. 1. — С. 215; Мейер Д. И. Русское гражданское право. — СПб., 1994. — С. 52; Победоносцев К. П. Курс гражданского права. — СПб., 1896.

 

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 27. Інші речові права

 

§ 3. Сервітути

Сервітут — servitus — у перекладі з латинської мови означає «рабство речі». Римське право передбачало два види сервітутів — реальні (земельні) та особисті (узуфрукт, узус і хабітаціо). Реальні (земельні) сервітути встановлювалися на користь відповідної земе­льної ділянки (пануючої) з метою задоволення потреб її власника за рахунок сусідньої земельної ділянки (службової). Реальні (земель­ні) сервітути були різних видів: право проходу, проїзду, прогону ху­доби. Що стосується особистих сервітутів, то вони встановлювалися на користь певної особи (право проживання), а їх об'єктом могла бу­ти будь-яка річ, не лише земельна ділянка¹.

У ЦК України зазначається, що земельний сервітут, тобто право обмеженого користування чужим майном, може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого не­рухомого майна для задоволення потреб, які не можуть бути задово­лені іншим способом (п. 1 ст. 401). На відміну від земельного, особи­стий сервітут згідно з положеннями ЦК України може належати не власникові сусідньої ділянки, а певній особі (п. 2 ст. 401).

Сервітути можуть бути встановлені законом, договором або рішен­ням суду. Тобто підстави виникнення земельного та особистого сер­вітутів є однаковими. Виняток стосується лише вимог щодо форми договору. Так, договір про встановлення земельного сервітуту під­лягає державній реєстрації (ст. 402 ЦК України). Спільним для обох видів сервітутів є зміст. Згідно зі ст. 403 ЦК України зміст сер­вітуту (земельного та особистого) складають такі правомочності його суб'єктів:

1) особа може користуватися чужим майном лише у межах, ви­значених сервітутом;

2) сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встанов­лений, права володіння, користування та розпорядження цим май­ном;

3) сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений;

4) сервітут не підлягає відчуженню;

5) суб'єкт сервітуту зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані
власникові земельної ділянки або іншого нерухомого майна.

У ЦК України земельному сервітуту присвячено значно більше поло­жень, ніж особистому сервітуту. У ст. 404 цього Кодексу визначаються види земельного сервітуту, вказується, що він може полягати у можли­вості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання

¹ Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К., 1995.

та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, за­безпечення водопостачання, меліорації тощо. Строк встановлення сервітуту може бути визначений або не визначенні!.

Земельний сервітут може встановлюватися щодо іншого виду не­рухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Більш детально земельний сервітут регламентується в Земельно­му кодексі України: йому присвячена глава 16, яка об'єднує п'ять статей.

Щодо особистих сервітутів, то слід зазначити, що в новому ЦК України вони обмежені лише одним видом, який у римському праві визначався як хабітаціо — право проживання.

У ст. 405 ЦК України передбачено, зокрема, право членів сім'ї власника помешкання на користування цим помешканням. Вказані особи, які проживають разом із власником, мають право на корис­тування цим помешканням відповідно до закону. Припинення цьо­го права відбувається у разі відсутності його суб'єкта без поважних причин понад один рік.

Безумовно, дана стаття залишає відкритими деякі питання. По-перше, хто належить до членів сім'ї? У законодавстві України по-різному визначається поняття сім'ї і її членів за Сімейним та Жит­ловим кодексами. По-друге, не зрозуміло, коли і виходячи з яких підстав виникає право проживання — на підставі прямої вказівки закону чи договору з власником.

Такою є система сервітутів, представлена у новому ЦК України.

§ 4. Емфітевзис та суперфіцій

Окрему групу прав складають такі речові права, як суперфіцій та емфітевзис. Обсяг правомочностей суб'єктів вказаних прав є на­стільки великий, що практично збігається з правомочностями влас­ника. Проте, на відміну від права власності, суб'єкти емфітевзису та суперфіцію не можуть вільно здійснювати користування та розпо­рядження майном. Вони обмежені у цьому законом і договором із власником.

Емфітевзис — це право користування чужою земельною ділян­кою для сільськогосподарських потреб, що виникає на підставі дого­вору між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажан­ня користуватися цією земельною ділянкою як землекористувач.

Емфітевзис може бути встановлено як на визначений, так і на не-визначений строк. Вказане зумовлюється домовленістю сторін. У разі, якщо емфітевзис укладено на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від нього, попередивши про це другу сто­рону не менше як за рік до такої відмови.

2з ут

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 27. Інші речові права

 

У ЦК України передбачені права та обов'язки землевласника як суб'єкта емфітевзису.

Згідно зі ст. 409 ЦК України власник земельної ділянки має пра­во: вимагати від землекористувача використання земельної ділянки за призначенням, встановленим у договорі; одержувати плату за ко­ристування земельною ділянкою (розмір плати, її форма, умови, по­рядок та строки її виплати встановлюються договором); переважне право купівлі у разі відчуження земельної ділянки; на одержання відсотка від ціни продажу в разі продажу права користування.

Проте власник при встановленні емфітевзису має не лише права, а й обов'язки. Тобто право власності певним чином обмежується. Згідно з вказаною статтею ЦК України власник зобов'язаний не пе­решкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Землекористувач (емфітевта) згідно зі ст. 410 ЦК України має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відпо­відно до договору.

Новий ЦК України передбачає більш розширене коло обов'язків зе­млекористувача порівняно з його правами. Це зумовлено самою сут­ністю даного речового права, оскільки інакше воно практично співпа­ло б із правом власності. Землекористувач зобов'язаний: вносити пла­ту за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом; ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, за­стосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, що можуть призвести до погіршення екологічної ситуації; пи­сьмово повідомити власника про відчуження права користування зе­мельною ділянкою; сплатити відповідний відсоток від ціни продажу права користування, розмір якого передбачений договором.

Емфітевзис припиняється у передбачених законом випадках. Встановлені у ЦК України підстави припинення емфітевзису не є вичерпними. Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; спливу строку, на який встановлено емфітевзис; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; за рішенням суду; в інших випад­ках, встановлених законом.

Очевидно, має бути і така підстава, як згода власника земельної ділянки і землекористувача про її припинення.

Суперфіцій — це право користування чужою земельною ділян­кою для забудови (ст. 413 ЦК України). Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва про­мислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.

Власник такої будівлі має право на користування цією земель­ною ділянкою. Зазначене право користування має такі характерні ознаки: є довгостроковим, відчужуваним і таким, що успадковуєть­ся. Підставою виникнення може бути договір або заповіт. Супер­фіцій може бути строковий або безстроковий.

Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має такі права та обов'язки: одержувати плату за користування нею; одержувати частку від доходу землекористувача (суперфіціарія), якщо на зе­мельній ділянці збудовані промислові об'єкти; володіти, користува­тися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором із зем­лекористувачем; вимагати від землекористувача використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору.

Землекористувач, у свою чергу, має такі, передбачені законом, права: користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором; право власності на будівлі (споруди), споруджені на зе­мельній ділянці, переданій йому для забудови.

Землекористувач зобов'язаний: вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом; використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового при­значення (ст. 415 ЦК України).

Припинення суперфіцію тягне за собою певні наслідки, які чітко регламентовані у ЦК України.

Права на споруду та будівлю можуть бути визначені домовленіс­тю між власником та суперфіціарієм. У разі, якщо така домовле­ність відсутня, власник земельної ділянки має право вимагати від суперфіціарія знесення будівлі (споруди) та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона була до надання її у користування. Таких негативних наслідків може не відбутися, якщо: знесення бу­дівлі (споруди) заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки іс­торії та культури); знесення є недоцільним у зв'язку з явним пере­вищенням вартості будівлі (споруди) щодо вартості земельної ділян­ки.

В останньому випадку суд може постановити рішення про викуп власником земельної ділянки тієї будівлі (споруди), на якій вона розміщена, або, навпаки, — про викуп суперфіціарієм відповідної земельної ділянки (ст. 417 ЦК України).

§ 5. Співвідношення права власності та інших речових прав

Інші речові права на чуже майно неоднорідні за своїм змістом, але вони мають спільні ознаки, що дозволяють об'єднати їх у певний вид. Однією з цих ознак є те, що вказані права вважаються похідними від права власності. Зокрема, Ю. К. Толстой вказує, що поділ інших речо-

 

23'3-285

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 27. Інші речові права

 

вих прав на види може здійснюватися за різними підставами¹. Поза ним має залишатися лише право власності, оскільки всі інші права так чи інакше є похідними від нього. Аналогічні думки висловлюють і інші дослідники речового права. Дійсно, право власності є найбільш повним за змістом речовим правом. Інші речові права походять від права власності і залежать від нього. Там, де власність не існує, інші речові права не виникатимуть. Отже, інші речові права є похідними і залежними від права власності. Вони є правами на чужі речі (jura in re aliena), що не може не передбачати привласненість їх об'єктів ін­шою особою — власником. Навіть якщо деякі права на чужі речі (сервітути, право членів сім'ї власника на користування житлом) встановлюються поза волею власника — на підставі закону або рішення суду (п. 1 ст. 402, п. 1 ст. 405 ЦК України), вони залишаю­ться похідними і залежними від права власності, оскільки не припи­няють його, а лише обмежують певною мірою.

Інші речові права завжди обмежені за змістом порівняно із більш повним правом власності. Власник є самостійним у цивільному обігу, він вільно розпоряджається своєю річчю і вилучає з неї кори­сні властивості. Співставлення з правом власності вплинуло на роз­повсюдження у цивілістиці трактування спеціальних речових прав як обмежених або парціарних². Отже, інші речові права мають мен­ший обсяг повноважень, ніж право власності, в іншому разі вони вважалися б власністю. Щодо співвідношення їх змісту із змістом права власності існують два різних погляди. Одні вчені вважають, що їх зміст визначається відносно до змісту права власності. На ду­мку Є. А. Суханова, «за змістом речові права можуть складатися як з одноіменних правомочностей власника — права володіння, корис­тування і розпорядження, так і з окремих частин тріади»³. Інші вчені підкреслюють, що тріада не підходить для відмежування ін­ших речових прав від права власності, яке повинно характеризува­тися не позитивними повноваженнями, а правом консолідації, елас­тичністю власності.

Еластичність власності (ius recadentiae) — категорія, запропоно­вана дослідниками римського права⁴, означає відновлення права вла­сності у повному обсязі після відпадання будь яких обмежень права власності. Інші речові права не можна розглядати з точки зору ви­ділених повноважень, оскільки у разі їх встановлення відбувається лише обмеження права власності, а не виділення правомочностей.

¹ Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.,
1998. — Ч. 1. — С. 313.

² Дождев Д. М. Римское частное право. — М.: Инфра М-Норма, 1996. — С. 403.

³ Суханов Е. А. Лекции о праве собственности. — М., 1991. — С. 222.
^л Дернбург Г. Цит. праця. — С. 65.

Можливо, що від власності будуть відділені і володіння, і корис­тування, і розпорядження, а власність не припиниться. Власність може повністю позбавитися свого змісту і перетворитися у так зване nudum ius — голе право. На думку Д. М. Генкіна, «власник не по­збавляється своїх повноважень, а лише тимчасово обмежується у можливості їх реалізації»¹. З цим не можна не погодитися.

Чим більший обсяг речового права сторонньої особи, тим більше обмежується право власності. Найбільшою мірою це має місце при емфітевзисі та суперфіції. Вказані права називають також багато­компонентними правами, на відміну від фрагментарних, таких як сервітути — земельні та особисті².

Багатокомпонентні права залишають власнику лише ius recaden­tiae, невіддиференційоване на окремі повноваження, головне призна­чення якого — повернути власність у попереднє становище. У зв'яз­ку з таким «втручанням» в обсяг права власності цивільне законо­давство передбачає виникнення цих прав лише за волею власника.

Незалежність змісту прав на чужі речі від змісту права власнос­ті, а також така суттєва ознака даних прав, як абсолютність, не ли­ше вимагають чіткого визначення змісту кожного з них у законі. У зв'язку з цим у законі передбачаються права та обов'язки не лише суб'єктів інших речових прав, а й власника, залежно від виду такого права. Основні моменти, на які законодавець звертає увагу при відмежуванні інших речових прав від права власності, можна звести до необхідності врахування таких критеріїв:

1) характеристики меж втручання власника, що набуває вигляду його прав та обов'язків;

2) чіткому визначенні правомочностей невласника;

3) визначенні підстав виникнення та припинення інших речових прав;

4) відповідальності за порушення як з боку власника, так і з боку суб'єктів прав на чужі речі.

Отже, інші речові права проявляють свою абсолютність щодо власника тільки у певних межах, які залежать від їх видів.

Рекомендована література:

Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. вузів. — 3-тє вид. — К.: Ін Юре, 2001.

Копылов А. В. Вещные права на землю в римском, русском дореволюци­онном и современном российском гражданском праве. — М., 2000. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. Дождев Д. М. Римское частное право. — М.: Инфра М-Норма, 1996. Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. — X.: Консум, 1999.

¹ Генкин Д. М. Право собственности в СССР. — М., 1961. — С. 44.

² Иванов А. А. Вещное право // Известия ВУЗов: Правовед. — 1992. — С. 117-120.