Глава 28. Володіння. не проводиться. Законне володіння вирізняється з володіння-факту, а останнє, у свою чергу, розглядається як загальна

 

не проводиться. Законне володіння вирізняється з володіння-факту, а останнє, у свою чергу, розглядається як загальна, більш широка категорія. Але ЦК України продовжує розмежування на законне і незаконне володіння у питаннях захисту. Захист законного володін­ня розглядається відповідно у статтях про захист права власності та абсолютних майнових прав.

Як зазначає відомий український цивіліст 0. А. Підопригора щодо відображення інституту володіння у новому ЦК України: «Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку, законо­давець нібито визнає наявність безтитульного володіння у вигля­ді добросовісного чи недобросовісного, а з іншого — визнає лише володіння, що спирається на правовий титул... Це істотна прога­лина у новому ЦК України, яка суперечить іншим нормам цього Кодексу»¹.

Законне і незаконне володіння — це лише види самостійного ін­ституту володіння. Тобто володіння може розглядатися як ius possidenti — складова частина права, заснованого на титулі, але зовні воно виступає як самостійний інститут — інститут фактично­го володіння.

Вказаний інститут поділяється на певні види, класифікацію яких можна зробити виходячи з різних підстав. Так, поділ володін­ня на законне і незаконне слід здійснювати виходячи з підстав ви­никнення.

Залежно від підстав юридичного зв'язку з об'єктом володіння можна поділити на безпосереднє (законне володіння, крім права власності), посереднє, або самостійне (володіння власника), дер- (володіння в інтересі власника). За підстав відповідальності володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне. І, вреш­ті-решт, дуже важливим є виділення набувальної давності в окре­мий вид володіння за такої підстави, як мета володіння².

Проте набувальна давність у ЦК України винесена за межі інсти­туту володіння і розглядається як один із способів виникнення пра­ва власності (ст. 344).

Аналогічний підхід застосовується і в ст. 234 ЦК РФ.

Виходячи з таких підстав, вказане рішення вважається не зовсім досконалим.

Набувальна давність — це один із видів володіння, якому до­слідники римського права дали назву «кваліфіковане володіння».

¹ Підопригора О. А. Цивільне право України: Підручник. — У 2-х кн. — Кн. 1. —
К., 2002. — С 483.

² Такий поділ пропонується у законодавстві Німеччини, Японії, Швейцарії, Естонії
тощо, які належать до пандектної системи права.

Між власністю та сервітутами, з одного боку, та фактичним воло­дінням — з іншого, перебуває кваліфіковане володіння. Р. Ієринг назвав його «особливою формою захисту права власності, возведе-ною до ступеня самостійного права». Тієї ж думки дотримується Ю. С. Гамбаров¹. Дійсно, з І ст. до н. е., з часів претора Публіція, кваліфікованому володінню надавався захист за допомогою спе­ціального позову — actio Publiciana подібного до речового позову про захист права власності. Однак «кваліфіковане володіння» прийнято було розглядати у двох вимірах — як допоміжний інсти­тут щодо права власності та сервітутів і самостійний інститут щодо інших видів володіння.

Як зауважив сучасний дослідник категорії володіння С. Століар, «дійсна сутність вчення про володіння полягає в тому, щоб визнача­ти окремі види володіння, що є фактичним володінням». І це є над­то важливим, тому що теорія володіння не акцентувала своєї уваги на окремих видах володіння та їх визначенні, а сучасні досліджен­ня наполягають на диференційованому підході до категорії фактич­ного володіння.

Необхідність виокремлення інституту володіння та узагальнення регламентації всіх його видів полягає перш за все у тому, що воло­дінню надається особливий та значно полегшений захист незалежно від способу набуття прав, які стоять поза ним. Тобто незалежно від того, чи засновані вказані права на законному титулі, чи ні, воло­діння буде захищатись. Сутність володіння пов'язана таким чином з особливістю його захисту, а вказана особливість ґрунтується на презумпції того моменту, що володілець є власником або іншим за­конним володільцем.

Існування самостійного інституту володіння обумовлено необхід­ністю у полегшенні складного процесу доказування права власності та інших майнових прав, зокрема речових. Виходячи з цього можна констатувати допоміжний характер інституту володіння щодо речо­вих прав. Що стосується захисту неправомірних володільців, які теж мають право на захист володіння, то вказаний захист не є ме­тою інституту володіння, а лише його наслідком. З цього приводу слід скористатися висловом Ю. С. Гамбарова: «Захист неправомір­них володільців є тим злом, ціною якого набуваються чисельні бла­га захисту володіння»².

Отже, доцільним було б виокремити володіння в особливий ін­ститут речового права і надати йому значення допоміжного права,

Гамбаров Ю. С. Русское гражданское право: Вещное право. — М., 1911. — С. 365. ² Там само.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 29. Захист права власності

 

за допомогою якого була б отримана більш досконала система захис­ту майнових прав.

Рекомендована література:

Погрібний С. О. Володіння у цивільному праві. — Одеса: Юрид. літ., 2002.

Скловский К. И. Собственность в гражданском праве. — М.: Дело, 2000. Дождев Д. М. Основание защиты владения в римском праве. — М., 1996.

Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М., 1998.

Глава 29 Захист права власності

§ 1. Основні засади захисту права власності

Забезпечуючи охорону та захист відносин власності в Україні, цивільне право вирішує декілька завдань. По-перше, право забез­печує стабільність відносин власності у суспільстві, що досягаєть­ся шляхом законодавчого врегулювання відносин власності. По-друге, воно забезпечує відновлення порушених відносин власнос­ті, якщо таке трапляється, та притягнення до відповідальності осіб, які є винними у таких порушеннях. Тобто під захистом пра­ва власності у цивільному праві розуміється низка передбачених законодавством заходів, що вживаються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин влас­ності.

Захист відносин власності в Україні здійснюється на підставі за­гальних засад, визначених ст. 386 ЦК України та ст. 48 Закону України «Про власність»¹, серед яких слід зазначити:

1) рівний захист усіх суб'єктів права власності, що притаманний суспільству, економіка якого базується на ринкових засадах та на­явності багатьох форм власності, що є рівноправними. Зазначена засада, окрім ЦК України, передбачена ст. 13 Конституції України² та статтями 2, 48 Закону України «Про власність»;

2) неможливість позбавлення особи права власності протиправ­ним шляхом;

3) наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права, хоча б ці порушення і не були пов'язані з позбавленням

¹ ВВР УРСР. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

² ВВР. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

володіння, а також вимагати усунення будь-яких перешкод з боку ін­ших осіб, пов'язаних із здійсненням ним володіння, користування або розпорядження належним йому майном, включаючи право на звернен­ня до суду у випадках, коли власник має підстави передбачати можли­вість порушення свого права власності іншою особою, з вимогою про за­борону вчинення нею дій, що можуть порушити право власності, або з вимогою про вчинення дій для запобігання такому порушенню;

4) наявність у власника права на отримання відшкодування, за­вданої йому майнової та моральної шкоди;

5) захист права власності здійснюється судом, господарським або третейським судом;

6) наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою законодавчого акта, який припиняє права власності. При цьому збитки відшкодовуються власнику в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержані доходи;

7) поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного гос­подарського відання, оперативного управління або на іншій підста­ві, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.

§ 2. Система цивільно-правових засобів захисту права власності

Предметом захисту цивільного права є цивільні права та ін­тереси, які не суперечать загальним засадам цивільного законодав­ства (ст. 15 ЦК України). Загальний перелік заходів захисту цивіль­них прав міститься у ст. 16 ЦК України та є предметом розгляду окремої глави підручника. Що ж до поняття захисту права власнос­ті та інших речових прав, то воно є складовою частиною більш ши­рокого поняття захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуван­ням передбачених цивільним законодавством заходів захисту. Під останніми слід розуміти встановлені законом матеріально-правові примусові заходи, завдяки яким здійснюється захист відновлення або визнання порушених чи оспорюваних прав та інтересів.

Заходи, за допомогою яких цивільне право забезпечує захист від­носин власності, за своєю юридичною природою є неоднорідними і поділяються на кілька груп. Закон не містить певної класифікації засобів захисту права власності, однак вона розроблена у науці ци­вільного права. Як правило, заходи, що забезпечують захист відно­син власності, поділяються на речово-правові та зобов'язально-пра­вові. Речово-правові заходи спрямовані безпосередньо на захист пра-

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 29. Захист права власності

 

ва власності як абсолютного права. Вони захищають повноваження власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально-визначеним та існує у натурі за умови, що по­рушення права власності не пов'язано з невиконанням зобов'язань, що існували між власником та особою, яка порушила його право. До речово-правових заходів належать: позов власника про витребу­вання майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний по­зов), позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов), позов про визнання права власності. Зазначені позови є абсолютними, оскільки спрямо­вані на захист абсолютного права власника, та можуть бути заявле­ні до будь-якої третьої особи, яка порушила це право.

Вказані заходи протиставляються зобов'язально-правовим заходам захисту відносин власності, які, на відміну від речово-правових, засто­совуються у випадках, коли власник пов'язаний з правопорушником зобов'язальними відносинами. Отже, за умови наявності між власни­ком та правопорушником зобов'язальних відносин, що бувають, як правило, договірними, речово-правові заходи захисту відносин власно­сті не можуть бути застосовані. Прикладом зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності є позов про витребування майна від особи (зберігач, орендар, перевізник), якій воно було передано за дого­вором та яка не виконала зобов'язань щодо його повернення у встанов­лений договором строк. До зобов'язально-правових заходів захисту відносин власності також належать позов про відшкодування завданої власнику шкоди, позов про повернення майна, що придбане або збере­жене за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та ін. Зазна­чені заходи захисту права власності мають відносний характер, оскільки враховують конкретні зобов'язальні правовідносини між сто­ронами та можуть мати своїм об'єктом будь-яке майно.

Зазначеним дві групи заходів захисту не охоплюють усіх заходів захисту права власності, тому можна визначити ще одну групу захо­дів захисту, об'єднавши в ній інші заходи, наприклад, норми щодо визнання правочинів недійсними, норми щодо захисту права помер­лих та осіб, визнаних безвісти відсутніми або оголошеними помер­лими та ін. У науці цивільного права існують й інші, більш детальні класифікації заходів захисту відносин власності, які містять додат­кові критерії такої класифікації, наприклад, з точки зору підстав виникнення та припинення права власності або заходів захисту, що витікають з різних інститутів цивільного права¹.

¹ Цивільне право України / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — Т. 1. — С. 529; Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: Проспект, 1997. — Т, 1. — С. 442-443; Гражданское право / Под ред. Е. А. Суханова. М.: Бек, 2002. — Т. 1. — С. 611-615.

У цій главі розглядаються лише вищевказані речово-правові за­ходи захисту права власності. Що ж до інших заходів захисту права власності, то вони розглядаються в інших главах підручника, при­свячених окремим видам зобов'язань.

§ 3. Віндикаційний позов

Поняття віндикаційного позову. Віндикаційним (від лат. vim dicere — оголошувати про застосування сили) є позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування ін­дивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України). Віндикаційний позов є речово-правовим позо­вом, який має позадоговірний характер, тобто є таким, що може бу­ти пред'явлений лише у випадку відсутності між позивачем та від­повідачем зобов'язальних правовідносин. У зв'язку з цим у випад­ках, коли підставою для позову про повернення у натурі майна є невиконання відповідачем зобов'язань за договором, наприклад, за договором найму (оренди), лізингу, схову та інші, такий позов не є віндикаційним.

Об'єкт віндикаційного позову. Об'єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на мо­мент подання позову. Витребуване майно може належати і до кате­горії речей, що визначаються родовими ознаками (числом, мірою, вагою), але в такому разі воно має бути певним чином індивідуалізо­ване (наприклад, мука, цукор, цемент у мішках за певними цифро­вими або іншими характерними позначками). У разі загибелі інди­відуально визначеного майна віндикаційний позов не може бути пред'явлений за відсутністю об'єкта позову. Питання про можли­вість повернення індивідуально-визначеного майна, що зазнало змін, переробки, має вирішуватися судом залежно від характеру та­ких змін, їх істотності (наприклад, неможливо пред'явити віндика­ційний позов про повернення будівлі, перебудованої капітально, що фактично стала новим об'єктом нерухомості). Останнє пов'язано з тим, що предметом віндикаційного позову не є заміна індивідуаль­но-визначеного майна на інше такого самого роду та якості. Якщо майно зберегло своє господарське призначення, то питання про його поліпшення вирішується за правилами, передбаченими ст. 390 ЦК України. У разі, коли майно змінило своє початкове господарське призначення, підстав для задоволення віндикаційного позову вже немає і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто влас­ник має право лише на відшкодування збитків.

Сторони у віндикаційному позові. Позивачем у віндикаційно-му позові може бути власник майна (фізична та юридична особа, а також інші суб'єкти права власності, визначені ст. 2 ЦК України),

 

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 29. Захист права власності

 

24 3-285

який на момент подання позову не володіє цим майном. Крім влас­ника, позивачем у віндикаційному позові може бути й особа, яка хоч і не є власником майна, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, на підставі до­говору (наприклад, оренди, схову, комісії) або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (так званий «титульний воло­ділець» майна). Така особа має право на захист свого володіння та­кож і від власника майна (ст. 396 ЦК України, ч. 5 ст. 48 Закону України «Про власність»).

Відповідачем за віндикаційним позовом є особа, яка незаконно володіє майном (незалежно від того, чи заволоділа вона майном не­законно сама, чи придбала його в особи, яка не мала права його від­чужувати), тобто володіє ним без відповідної правової підстави або коли такі підстави раніше були, а потім відпали (наприклад, після закінчення строку договору найму або схову). Незаконність воло­діння майном відповідачем має бути доведена позивачем у судовому процесі, оскільки чинне законодавство презюмує добросовісне (пра­вомірне) володіння чужим майном, якщо інше не випливає із закону або не встановлено судом (ст. 397 ЦК України, ст. 49 Закону України «Про власність»). Віндикаційний позов, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в суді відсутнє, не може бути задоволений, що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього в її незаконному володінні.

Предмет віндикаційного позову. За загальним правилом пред­метом позову в судовому процесі є матеріально-правова вимога пози­вача до відповідача, щодо якої суд має винести рішення. Предметом віндикаційного позову є вимога позивача до відповідача про повер­нення майна з чужого незаконного володіння. Матеріально-правова вимога позивача у віндикаційному позові повинна мати відповідні підстави, що тягнуть за собою визначені законом правові наслідки. Зазначені позивачем у позові підстави мають підтверджувати наяв­ність між сторонами спірних правовідносин, містити зазначення об­ставин, за яких майно вибуло з володіння позивача та потрапило до відповідача, наявність спірного майна в натурі, відсутність у відпо­відача правових підстав для заволодіння майном, відсутність між по­зивачем та відповідачем зобов'язальних відносин з приводу спірного майна. Подаючи віндикаційний позов, позивач також повинен зазна­чити у позовній заяві, що втрачена ним можливість володіння май­ном ґрунтується на окремому суб'єктивному праві, наприклад, влас­ності, повного господарського відання, оперативного управління, орендаря, охоронця.

Умови задоволення віндикаційного позову. Можливість витре­бування майна за віндикаційним позовом залежить від того, чи є на­бувач майна добросовісним або недобросовісним та від того, чи при­дбане майно відплатно або безвідплатно. Набувач майна визнається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що особа, яка відчужила йому майно, не мала на це права (наприклад, придбання набувачем речі у магазині або на прилюдних торгах). У свою чергу, набувач, який, придбаваючи майно, знав або повинен був знати, що особа, яка здійснювала відчуження майна, не мала на це право, є не­добросовісним набувачем (наприклад, придбання майна у неповно­літнього або придбання майна вночі на вулиці у випадкової особи).

У недобросовісного набувача майно може бути витребуване в су­довому порядку у всякому разі (ст. 400 ЦК України).

Можливість витребування майна від добросовісного набувача зале­жить від того, як придбане ним майно — відплатно чи безвідплатно.

Майно, набуте безвідплатно (наприклад, за договором дарування) в особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребуване у добросовісного набувача у всіх випадках (ст. 388 ЦК України).

Якщо майно було придбане за відплатним договором добросовіс­ним набувачем, можливість його витребування залежить від того, яким чином майно вибуло з володіння позивача: за його волею чи поза нею. Позивач має право витребувати майно у будь-якого набу­вача, в тому числі добросовісного, який відплатно придбав його, як­що майно:

1) було загублене власником або іншою особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згадана норма закону не містить вичерпного переліку випадків ви­буття майна з володіння поза волею володільця: вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади, наве­дені законом. Отже, власник має право вимагати майно у будь-якого набувача й у випадку, коли воно вибуло з володіння особи, якій влас­ник надав його у володіння (наприклад, майно було втрачене перевіз­ником або вкрадено в орендаря). Водночас, якщо майно вибуло з воло­діння власника за його волею (наприклад, передане іншій особі у збе­рігання) і в подальшому відплатно продане зберігачем добросовісному набувачу, витребування від останнього майна не допускається. Остан­нє не позбавляє власника можливості вимагати від особи, яка здійсни­ла незаконний продаж майна, відшкодування завданих йому збитків.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ