Історико-педагогічна концепція М.Грушевського.

 

Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) — український історик, громадський і державний діяч, академік. Народився у сім'ї педагога. Його батько, людина з вищою освітою, вчитель гімназії, автор популярного в Росії підручника слов'янської мови, шанував українську культуру. Він прищепив синові інтерес і любов до рідної мови, пісень та народних традицій, хоча дитинство Михайла Грушевського пройшло на Кавказі. Там він читав усе, що міг дістати, про свою далеку батьківщину. Протягом 1886 — 1890 років навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету ім. св. Володимира. У травні 1894 р. захистив дисертацію на ступінь магістра. Цього ж року 28-річного Михайла Грушевського було запрошено очолити кафедру всесвітньої історії Львівського університету.

 

Галицький період життя Михайла Грушевського був насичений. Відбулося його становлення як дослідника історії свого народу, талановитого викладача й активного громадського діяча. Тут він розпочинає фундаментальне дослідження архівних матеріалів з історії України — Русі. У 1898 р. виходить перший том «Історії України — Русі», а згодом іще два томи. В Галичині ця праця була сприйнята з великим зацікавленням. Російський уряд її заборонив. І лише 1904 року працю було надруковано в Росії під назвою «Очерк істории украинского народа». Ця праця послужила патріотичному вихованню багатьох поколінь свідомих українців.

 

У Львові Михайло Грушевський очолив дослідницьку роботу Наукового товариства імені Шевченка. Саме завдяки йому було видано десятки книг у різних серіях цього товариства. В них описано фактичний матеріал з історії, культури, господарської діяльності в різних регіонах України. Ці матеріали послужили для подальших досліджень та узагальнень.

 

Вболіваючи за освітянську справу, Грушевський закликав відкривати в Галичині українські приватні гімназії, не чекаючи дозволу галицького сейму. Він розумів, що заборона української мови затримує розвиток культури, освіти, школи, призводить до денаціоналізації народу. Найбільше страждає україномовне сільське населення, яке змушене вчити своїх дітей нерідною мовою.

 

Низка статей, опублікованих у газеті «Село» (1909 — 1910), порушувала злободенні питання навчання у поширених в сільській місцевості початкових школах та інші питання освіти. Згодом вони вийшли друком у книжці «Про українську мову та українську школу».

 

Про тематику цієї добірки красномовно свідчать назви статей: «Шкільна мова», «Законопроект про ученнє українською мовою», «Українське письменство», «Не порозумнішали», «Не позволяти», «Колишня освіта і теперішня темнота», «Шкільна справа в Галичині», «За український університет», «Промовили», «За слова і букви», «Великдень», «Російська академія наук про українську мову», «Мова українська і руська», «Мова панська і мужицька», «Інородці».

 

У статті «Шкільна мова» Михайло Грушевський вказує на недостатню мережу і поганий стан народних шкіл, на загалом недостатній рівень освіти в Росії, та зокрема в Україні. На переконання автора, навчати добре можна лише тією мовою, яку учні знають і розуміють. Навчання й розвиток дітей, поставлених в умови оволодіння грамотою на нерідній і незвичній для них російській мові, дає негативні наслідки.

 

Посилаючись на рекомендації таких педагогів, як Костянтин Ушинський, Василь Водовозов, Микола Корф, а також на масові факти неуспішності українських дітей в російськомовних школах, Михайло Гру-шевський доводить життєву необхідність та педагогічну доцільність навчання дітей рідною мовою. Свої міркування він широко ілюструє прикладами з навчання в народних школах.

 

Автор піддає критиці імперську політику в галузі освіти та діяльність Державної думи, яка на законодавчому рівні відмовляє українському народові у праві на національну освіту, оскільки не визнає існування української мови. Вважає її «наріччям» російської («Законопроект про ученнє», «Не порозумнішали», «Не позволяти»).

 

У статті «Українське письменство» Михайло Грушевський з гордістю відзначає, що українці мають свою писемність і літературу, наводить імена відомих українських письменників. Українською мовою друкуються книжки і журнали на кошти громади. Розвивається наука українською мовою — як не в Росії, то за кордоном. Укладено кілька десятків українських граматик, чимало словників української мови, се-ред яких є й такі, що нагороджені Петербурзькою академією наук. Михайло Грушевський сподівається, що ці здобутки будуть враховані і Державна дума прийме закон, яким відкриє українському народу шлях до освіти.

 

Вчений згадує, що за часів козаччини у кожному селі була україномовна школа. Але протягом останніх 250 літ український народ втратив у освіті те, що мав, і відстав від інших народів Європи. Змінити справу на краще можуть українські національні школи та книжки.

 

На прикладі Галичини («Шкільна справа в Галичині») Михайло Грушевський показує, як тамтешні українці виборювали право на власну мову та освіту. Вони мають українські школи. Польську мову не нав'язують, вчать її лише охочі. Безумовно, терплять українські вчителі та школи від утисків шкільної ради. Тому й домагаються, щоби вона поділялась на українську та польську.

 

На Галичині, зазначав Михайло Грушевський («За український університет»), українці мають і вищу школу — український факультет у Львівському університеті. І це в той час, коли українці, які перебувають у складі Росії, домагаються принаймні початкової школи. Він від значав ту боротьбу, яку вели українці в галицькому парламенті та сеймі, і закликав брати приклад з Галичини.

 

Своїх прав у галузі освіти треба домагатися спільними зусиллями, наголошує Михайло Грушевський. Потрібно сформулювати єдині вимоги, а не сперечатися між собою щодо мовних особливостей регіонів, звичних для народної мови слів. У цих мовних міжусобицях залишаються поза увагою принципово важливі питання — підвищення статусу української мови, поширення її в школі та книгодрукуванні («За слова і букви»).

 

У виборюванні права на власну мову українців підтримувала Імператорська академія наук. Російські вчені вважали заборону української мови шкідливою, зазначали, що «малорусское население должно иметь такое же право, как и великорусское, говорить публично и печатать на родном языке».

 

Михайло Грушевский підкреслював, що ця думка є тим більше об'єктивною, що виходить від росіян. Академія відзначала осібність і природність, а не штучність української мови, її віковічне походження. Ця позиція Академії була висвітлена в книзі «Императорская Академия Наукъ. Обь отмънъ стъснений малорусского печатного слова» (1910). Як зазначив Михайло Грушевский, книга ця продавалася в усіх українських книгарнях, своїми доказами вона знецінювала вигадки і нісенітниці про українську мову («Російська академія наук про українську мову», «Мова українська і руська»).

 

У статті «Мова панська і мужицька» автор показує безпідставність висловлювань про те, що селяни не хочуть вчити дітей українською мовою, а пнуться до російської, панівної. Безумовно, імперська шкільна політика прокладає шлях російській мові і майбутнє мають ті, хто нею володіє. Та й ніхто, зазначає Михайло Грушевський, не заперечує проти вивчення державної на той час російської мови. Проте марно думати, що станеш завдяки цьому паном. А рідну мову, хоч і зведену до статусу мужицької, все ж треба знати, вчити і шанувати.

 

Як зауважує Михайло Грушевський, усі спроби не допустити українців до вивчення рідної мови пов'язані з побоюванням сепаратизму. Саме тому видавались накази та циркуляри про заборону українського книгодрукування, навчання рідною мовою дітей, але водночас українці вважались «інородцями». Це поняття Михайло Грушевський використовує як аргумент на захист української мови та культури, відмінної від російської.

 

Розглянута добірка статей Михайла Грушевського свого часу відіграла чималу роль у роз'ясненні ситуації щодо української мови і національної освіти. Аргументи вченого і громадського діяча доводили необхідність відродження національної культури.

 

Історична, публіцистична, педагогічна спадщина Михайла Грушевського мала принципове значення для багатьох поколінь українців як в межах України, так і за кордоном. Актуальність цих праць підвищилась у роки перебудови та нині — в період творення державності України і сучасної національної школи.