Педагогічні погляди С.Русової на становлення національної школи в Україні.

 

 

Софія Русова (1856-1940) народилася у с. Олешня на Чернігівщині. 3 1861 р. проживала у Києві, закінчила гімназію. У 15 років Софія отримала дозвіл на відкриття дитячого садка на 20 вихованців. Завдяки знайомству з сім'єю Старицьких, С. Русова стала прихильницею української культури, познайомилася з П. Чубинським, М. Лисенком, М. Драгомановим, О. Пчілкою, П. Житецьким.

 

У 1874 р. С. Русова прибула до Петербурга разом зі своїм нареченим, відомим українським етнографом і фольклористом О.О. Русовим. Вона працювала у петербурзьких школах, пізніше — у дитячих садках Чернігова і Харкова, у Харківському Товаристві розповсюдження грамотності. Практична педагогічна діяльність справила вирішальний вплив на формування педагогічних поглядів С. Русової. У 1906 р. вона видала «Український буквар» (на основі розробок О. Потебні), в 1911 р. — «Початкову географію» та працю «Про колективне і групове читання» [5, 22].

 

Принциповою основою змісту навчально-виховного процесу дошкільних навчальних закладах та школах С. Русова вважала рідну мову, національні свята та обряди, християнські цінності українського народу. Як редактор київського журналу «Світло» (1910—1914), у численних статтях педагог обґрунтовувала і розвивала свої погляди на організацію українського шкільництва. Особливе місце в її науково-педагогічних дослідженнях займає проблема дошкільної та позашкільної освіти. Дошкільна освіта та виховання, на думку С. Русової, повинні базуватися на чіткій взаємодії з народною педагогікою і проводитися тільки рідною мовою. Позашкільна освіта має базуватися на системі вечірніх шкіл кількох типів: недільні школи, школи ліквідації неписьменності, повторно-додаткові, фахові і професійні школи, а також народні університети.

 

Працюючи у відділі дошкільного виховання секретаріату освіти в уряді УНР, С. Русова брала безпосередню участь у розбудові української школи. Курс лекцій, прочитаний нею у Київському педагогічному інституті, вийшов з друку окремою книжкою «Позашкільна освіта» (1918). Основним принципом навчання і виховання в українській школі вона вважала народність, педагогічним ідеалом — національно-релігійний.

 

У 1921 р. С. Русова виїхала за кордон, де продовжила педагогічно-письменницьку діяльність, написала дві відомі роботи:«Західна Європа» та «Позаєвропейські країни» (1922 р.).

 

Ідея національного рідномовного виховання І. Огієнка

 

Іван Огієнко (1881—1971) народився в м. Брусилів Житомирської області. Закінчив Київський університет, де працював доцентом, професором. Вивчав і знав історію школи в Україні.

 

Написав підручники для українських шкіл: «Рідна мова» (1917), «Рідне писання» (1918), «Українська граматика» (1918), «Українські шкільні мотиви» (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в Києві, приват-доцентом і професором університетів у Києві, Кам'янці-Подільському, Варшаві, Брно, Монітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі.

 

Відомою сучасному читачеві науковою працею І. Огієнка є «Українська культура» (1918), де він постає як дослідник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVII—XVIII ст.), вчений зробив висновок про культурно-освітні взаємозв’язки Української держави, про регенерацію української наукової думки у Московській Державі.

 

У 1918—1920 рр. І. Огієнко керував Міністерством освіти і віросповідань Української Республіки та Кам'янець-Подільським державним українським університетом. За дорученням уряду Директорії він видав наказ про перехід на українську мову викладання в школах усіх типів; створив комісію з опрацювання українського правопису; видав постанову про запровадження обов'язкового безкоштовного навчання дітей шкільного віку [3].

 

Головним у розвитку духовності української молоді І. Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів І. Огієнка можна вважати: рідномовність, родинність, повага до християнських ідеалів.