Поняття та природа типової юридичної конструкції у фінансовому праві

Як засвідчив попередній аналіз панівних концепцій фінансового права зокрема та переконує стан фінансово-правової доктрини в цілому, у радянську епоху і в сучасний період розвитку науки фінансового права величезна більшість вчених юристів-фінансистів сприймали раніше та розуміють нині фінансове право як довільну, механічну сукупність усталених правил поведінки суб’єктів фінансових правовідносин, інакше кажучи, фінансово-правових норм, що, на їх переконання, створюються та підтримуються виключно державою у якості засобу регулювання суспільних відносин з приводу публічних фінансів. Тобто, таке бачення фінансового права хибувало раніше та хибує нині, по-перше, не розумінням його апріорі системної сутності, базується на сприйнятті нормативного фінансового права як аморфної, своєрідної броунівської (хаотичної) організації його норм. Яскраві підтвердження цього факту містяться по суті у кожному підручнику чи навчальному посібнику з фінансового права як радянської, так і пострадянської доби. Наприклад, Н.І. Хімічева пише, що «фінансове право – це сукупність юридичних норм,що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесіутворення (формування), розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів (фінансових ресурсів) державних і муніципальних утворень, необхідних для реалізації їх завдань»[5]. Таке розуміння фінансового права підтримують більшість російських вчених юристів-фінансистів. Аналогічним є підхід й більшості українських вчених юристів-фінансистів. Зокрема, Л.К. Воронова резюмує: «Отже, фінансове право – це сукупність правових норм, що регулюють відносини в галузі формування, розподілу і використання публічних централізованих і децентралізованих фондів коштів та інших фондів, необхідних для безперебійного функціонування органів держави, органів місцевого самоврядування та органів, діяльність яких держава визнає необхідною»[6].

По-друге, ще однією визначальною рисою такого розуміння та сприйняття фінансового права є гіперболізація та абсолютизація статичних якостей фінансового права. Якби останнє було таким насправді, воно виявилося б неспроможним врегульовувати належним чином живу та швидкоплинну дійсність публічних фінансів, динамічні суспільні відносини з приводу власності на них, їх акумулювання, розподілу та використання. Феноменологічний аналіз фінансового права переконує, що воно насправді являє собою не механічну сукупність створених чи санкціонованих державою відповідних норм, а є об’єктивно цілісною динамічною органічною системою, яка, у свою чергу, наділена рядом природних ієрархічних рівнів. Тобто, фінансове право апріорі системне як у горизонтальному, так і у вертикальному вимірах.

Горизонтальну системність фінансовому праву задає насамперед та головним чином його об’єкт та предмет правового регулювання. Однак поки що переважно у науковій фінансово-правовій літературі об’єкт та предмет фінансового права, на нашу думку, тлумачиться переважно з етатистських позицій, що не дозволяє досліднику сприйняти та розкрити їх адекватно. Це яскраво видно, наприклад, із вище процитованого визначення фінансового права Л.К. Воронової. Сповна поділяє даний підхід більшість сучасних, не кажучи вже про радянських, вчених юристів-фінансистів. Зокрема, у новітньому виданні підручника з фінансового права Ю.О. Крохіна пропонує «розглядати предмет фінансового права як сукупність однорідних майнових та пов’язаних з ними немайнових суспільних відносин, що складаються між державою (муніципальним утворенням) та іншими суб’єктами з приводу акумулювання, розподілу і використання державних фондів грошових коштів …»[7].

На нашу думку, обидва ці фундаментальні феномени фінансового права – його системність та динамічність – найбільш адекватно та істинно можуть бути пізнані та виражені з позицій потребового підходу. Як уже зазначалося в науковій літературі, у вітчизняній юриспруденції в загальнотеоретичній постановці цей методологічний прийом вперше був застосований та описаний в середині 80-х років двадцятого століття П.М. Рабиновичем. Зокрема, він інтерпретувався ним як виявлення об’єктивних історично зумовлених визначених потреб суб’єктів суспільних відносин та встановлення ролі, функції (як потенційної, так і реальної) тих чи інших предметів, явищ у задоволенні таких потреб[8].

В пострадянській науці фінансового права вперше потребовий підхід до визначення об’єкта та предмета фінансово-правового регулювання на прикладі податкового права було застосовано Р.О. Гаврилюк. Зокрема, вона дійшла висновку, що «Податкові надходження необхідні для задоволення публічних інтересів індивідів, їхніх окремих співтовариств і відповідного соціуму в цілому»[9]. Екстраполюючи вище наведений висновок Р.О. Гаврилюк на фінансове право загалом та доповнюючи його, можна сказати, що узагальненим об’єктом фінансово-правового регулювання виступають усі публічні фінансові ресурси суспільства, необхідні для задоволення публічних інтересів індивідів, їхніх окремих співтовариств і відповідного соціуму в цілому на основі принципу конкуренції заявлених публічних потреб, оскільки публічні потреби завжди випереджають можливості їх задоволення. Предметом же фінансового права є відносини власності з приводу публічних фінансових ресурсів.

Тобто, як об’єкту, так і предмету фінансового права іманентні системні якості, що з неминучістю позначається на, так би мовити, горизонтальній організації фінансово-правових норм, яка відображає його взаємозв’язки із зовнішнім середовищем. Це, на нашу думку, суттєва риса фінансового права, однак не субстанціональна – остання завжди належить до іманентних внутрішніх якостей будь-якого предмета. Тим не менше і цей фактор фінансового права – об’єкт та предмет його регулювання – посилює іманентну, внутрішню системність фінансового права.

Визначальним для права в цілому та фінансового права зокрема є те, що воно є внутрішньо цілісною якісно виокремленою частиною об’єктивної реальності загалом і тому, як і будь-яка інша аналогічна її частина, живе та функціонує за іманентними, внутрішніми закономірностями. Ще класичними філософами та класиками юриспруденції це явище було оцінено як феноменологічність права. Чи не найглибше з-поміж усіх, хто будь-коли писав про право, цю його рису розкрив, на нашу думку, І. Кант. Насамперед він зазначав, що сучасне право існувало не завжди, а стало природнім породженням Нового часу людської цивілізації. Сама органіка цього права проявляється у вигляді начал, основ, принципів, юридичних конструкцій, інших юридичних засобів, правових норм. Вони, взяті в сукупності, виражають природу і логіку права як світотворного явища, альтернативи якому у розвитку людства немає. Саме такого права з тих пір і повсякчас, висловлюючись словами І. Канта, «вимагає сам розум», «чистий, a priori законодавчий розум, що не бере до уваги жодної з емпіричних цілей»[10].

Феноменологічність права підтверджують також новітні дослідження його сутності. Так, А.А. Козловський, проаналізувавши ретроспективну парадигму історичних етапів розвитку правознавства і юридичної практики, дійшов висновку, що право у своєму поступі уже досягло такого рівня концептуальної та структурної самовираженості, який дає йому змогу розвиватися як самодостатній системі відносно незалежно від зовнішніх соціально-історичних впливів. Право, резюмує А.А. Козловський, стало самостійним явищем, специфічним феноменом культури і тепер його розвиток зумовлений передусім власними, внутрішніми закономірностями[11].

Подальший розвиток і конкретизацію даного положення знаходимо у С.С. Алексєєва: «Головне, - пише він, - право – це особлива соціальна реальність. Такий феномен, який належить до суб’єктивної сторони життя суспільства, у своєму виникненні та дії залежить від людей, від їх думок і волі і в той же час являє собою особливе явище серед фактів дійсності. Що значить «особливе явище»? А те, що право має своє специфічне «тіло» - corpus juris, як казали юристи Древнього Риму. Тіло … із своєрідної матерії, зі своїми властивостями, своїм життям, логікою існування і розвитку» [12]. В іншому місці С.С. Алексєєв зазначав, що коли «у ході та результаті наукового опрацювання правового матеріалу не «очистити» власне тіло права від усього того, що до нього «примикає» (від економіки, політики, моралі, суто суб’єктивних факторів, всього іншого тільки що згаданого), то побачити одвічну природу права, його природу як явища розуму зовсім неможливо»[13]. Таким вбачається право з позицій інструментального підходу.

Інструментальний підхід до дослідження права в цілому та усіх його конкретних системних проявів, в тім числі галузі фінансового права, на нашу думку, обумовлено самою його природою, специфічними інструментальними властивостями правової матерії. Ці властивості проявляються насамперед як функції права у формі правових засобів. Як переконує величезний історичний досвід застосування права, найбільші труднощі зустрічаються якраз на найважливішому етапі – етапі створення дієвих правових інструментів впливу на суспільну реальність.

Найпоширенішим та найефективнішим з таких інструментів радянська і пострадянська наука фінансового права, юриспруденція в цілому вважала раніше та продовжує вважати нині правовідношення.

Проте, ще у Древньому Римі цей вимір права дістав назву юридичних конструкцій. Саме в той період часу були створені досконалі юридичні конструкції багатьох правових явищ, які запозичені сучасним правом та правознавством, стали їх безцінним надбанням та еталонами творцям права, правознавцям і правокористувачам Нового та Новітнього часу. Однак теорії юридичних конструкцій ні древньоримські юристи, ні їх безпосередні наступники не створили. Вони відносились до юридичних конструкцій як до своєрідного мистецтва і досягли в цьому блискучих результатів.

Перші наукові концепції, а пізніше й теорії юридичних конструкцій у праві з’явилися в ХІХ ст. і одержали найбільший розвиток у Німеччині, де були ґрунтовно представлені усі тодішні типи праворозуміння. Безумовне лідерство у розробці теорії юридичних конструкцій у Німеччині другої половини ХІХ ст. належало соціологічній школі права, яка виборола його в історичної школи права. Зокрема, Р. Ієрінг у праці «Юридична техніка» зазначав, що «у якісному відношенні право … ніби вилито з одного цілого … окремі частини його різко відмежовані і відділені одна від одної, тим не менше гармонійно поєднуються в одне ціле … юриспруденція досягає цього» шляхом «юридичної конструкції»[14]. То чим же є остання в дійсності?

Вираз «юридична конструкція», продовжує далі Р. Ієрінг, належить до числа найпоширеніших термінів юриспруденції. Тим не менше «на запитання: що таке юридична конструкція? яка її мета? за якими принципами вона діє? лише окремі спроможні відповісти. Наука, - резюмує класик юриспруденції, - залишає нас у всіх цих питаннях без допомоги, вона до цих пір ще не зробила спроби визначити хоча б тільки поняття юридичної конструкції, не кажучи уже про створення якої-небудь її теорії, про виклад цілей та принципів, на основі яких вона діє»[15]. Більше, ніж через століття після цього дані слова, на нашу думку, можуть бути повторені майже буквально.

Найголовнішим методологічно значимим положенням Р. Ієрінга, яке він обґрунтовує у праці «Юридична техніка» є те, що він пов’язує поняття «юридичної конструкції» з правовим інститутом. «Правовий інститут, - пише він, - є не простим зборищем окремих правоположень, що стосуються одного і того ж відношення, а чимось природно відмінним від нього. Положення права – матерія … вони мають лише матеріальне існування; інститути ж права являють собою сутності, логічні індивідуальності, юридичні тіла, ми охоплюємо і наповнюємо їх уявленням про індивідуальне буття і життя. Вони виникають, гинуть, діють, вступають у зіткнення з іншими, вони мають свої завдання, цілі, яким служать, і відповідно цьому – своєрідні сили і властивості і т.д. Я назвав би їх, - продовжує класик юриспруденції, - щоб викликали у читачів постійне уявлення про їх буття і життя, юридичними істотами, якщо б ця назва не здавалась надто штучною. Тому я віддаю перевагу виразу «юридичні» або «правові тіла» (в протилежність простій субстанції права, чи правовому матеріалу)» [16]. «Юридичне тіло», тобто, правовий інститут, Р. Ієрінг вирізняє «За його будовою, за його анатомічними моментами. Такі моменти, наприклад – суб’єкт, об’єкт, зміст, дія, позов…»[17]. Тобто, внутрішню будову правового інституту він і розуміє, як його конструкцію. «Юридична конструкція, таким чином, - резюмує Р. Ієрінг, - є тактичним мистецтвом юриспруденції, предмет і мета її – юридичне тіло» [18], тобто, правовий інститут.

На завершення Р.Ієрінг виводить три закони юридичної конструкції: 1 «Закон співпадання з позитивним матеріалом»; 2. «Закон непротиріччя або систематичної єдності логічної побудови правового інституту та нових фактів правової дійсності даного виду». Другий закон, як зазначав він, поширюється дальше і набуває важливого значення особливо для систематичної класифікації[19]. «Якщо ми хочемо протиставити один одному обидва закони юридичної конструкції, яких ми до цих пір стосувались, - продовжує він, - то можемо сказати, що перший має своїм коренем позитивний, інший – логічний елемент. Елемент третього (й останнього) закону… я назвав би естетичним» або «Законом юридичної красоти»[20].

«Оброблене» юридичною конструкцією позитивне право, на думку Р.Ієрін-га, набуває системних якостей, стає цілісною системою відповідних позитивних норм права і в той же час є джерелом позитивного матеріалу[21]. Останнє надзвичайно цінне спостереження Р. Ієрінга, на жаль, не знайшло у його працях належного фактичного обґрунтування, однак у якості гіпотези може і повинно бути розвинутим сучасною юриспруденцією. На нашу думку, його скритий генетичний потенціал найбільш адекватно та всебічно може бути пізнаним з позицій структурно-функціонального аналізу.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. інтерес юриспруденції в цілому та в певній мірі галузевих юридичних наук до питань юридичної конструкції в силу виходу на провідні місця проблем філософії права, методології права, загальної теорії права почав помітно знижуватись і у 20-і – 50-і роки ХХ століття майже зовсім зник. Останнє було особливо характерним радянській юридичній науці цього періоду. Він почав відроджуватися із 60-х років ХХ ст., однак на зовсім іншій методологічній основі, нових доктринальних підходах до проблем юридичної конструкції.

Чи не найголовнішою спільною рисою наукових робіт цього періоду з питань юридичних конструкцій можна назвати вихід тлумачення поняття юридичної конструкції за класичні межі та вільне тлумачення природи цього поняття. Зокрема, на початковому етапі цього періоду, в 60-і роки ХХ ст. одними радянськими вченими-юристами юридична конструкція ототожнювалась з логічною дедукцією[22], іншими – з граматичною конструкцією нормативних приписів та теоретичними положеннями щодо правових норм[23], третіми – зі способом регулювання суспільних відносин[24] тощо. Як писав в той час М.С.Строгович, спільним для усіх цих підходів та авторів було переважно негативне ставлення до конструювання правових явищ, оцінка такого конструювання як чогось формального, абстрактного, схоластичного, як явища, породженого буржуазним формально-догматичним методом та такого, що до радянського права відношення не має[25]. Поступово провідною тенденцією спочатку радянської, а після неї пострадянської юриспруденції щодо юридичної конструкції стало тлумачення її як засобу юридичної техніки[26].

В 70-х рр. А.Ф. Черданцев дещо розширив і збагатив спробу відродити бачення юридичної конструкції як своєрідної методології побудови правових норм у систему, започаткованої Р.Ієрінгом. Стверджуючи, що «юридична конструкція є спрощеним, огрубленим образом суспільних відносин, врегульованих правом», А.Ф.Черданцев водночас застерігає, що «Юридична конструкція не враховує і не повинна враховувати нескінченну множину властивостей і ознак конкретних правовідносин. У протилежному випадку було б стільки юридичних конструкцій, скільки реальних правовідносин. Тим самим відпав би і сенс у юридичних конструкціях». Юридичними конструкціями, наголошував він, «відображається структурно-системна будова досліджуваних об’єктів»[27].

У правотворчості, на думку А.Ф.Черданцева, юридичні конструкції виступають «у якості засобу побудови нормативного матеріалу». «Юридичні конструкції, - пише він, - надають нормам права логічну стрункість, зумовлюють послідовність їх викладу, детермінують зв’язок між нормами права, сприяють повному, безпробільному, чіткому врегулюванню тих чи інших суспільних відносин (чи їх елементів). Використання юридичної конструкції націлює законодавця на те, щоб з достатньою повнотою регламентувати усі її елементи. Юридичні конструкції являють собою ніби «схему», «скелет», на який нанизується нормативний матеріал»[28].

Ось чому одним з найголовніших завдань кожної галузевої юридичної науки А.Ф.Черданцев вбачав у розробці «найбільш типових і детальних конструкцій для кожної галузі науки і права, що, - на його думку, - збагатить інструментарій не лише кожної галузевої науки, але й також законодавця та юрисдикційні органи»[29]. Від себе додамо, що це завдання стало ще актуальнішим в умовах, коли право стало де-юре головним і перетворюється де-факто у такого ж регулятора суспільних відносин. Однак, якщо оцінювати науковий доробок А.Ф.Черданцева щодо юридичної конструкції, здійснений ним ще в хронологічних межах та з методологічних позицій радянської юрисдикції, то слід визнати, що і йому не вдалося відновити класичного розуміння юридичних конструкцій як субстанціонально самостійних, самодостатніх і в той же час органічно поєднаних з іншими феноменів права.

В постсоціалістичній юриспруденції розробка теоретико-методологічних проблем юридичних конструкцій дещо активізувалась, проте, насамперед відзначимо, що вона в цілому базується ще на вузьконормативному типі розуміння права як сукупності його «позитивних норм» і не охоплює «всю» матерію права, яка уже в значній мірі відкрилася і продовжує відкриватися юридичній теорії та практиці. Наприклад, юриспруденції з давніх пір відомі юридичні зобов’язування, заборони та дозволи. Їх традиційно тлумачили, як властивості відповідних правових норм[30], а не як самостійні правові феномени. Це ж саме можна сказати і про такі феномени права, як «суб’єктивні права», «юридичні обов’язки», «правовий захист», «юридичні гарантії» тощо.

В умовах пострадянської дійсності, як пише С.С. Алексєєв, «Вони набувають строго правовий характер і починають діяти «як право» в ланцюгах, у зв’язках»[31]. Як обґрунтовує П.С. Пацурківський, самостійним феноменом фінансового права, що безпосередньо впливає на правове регулювання відносин з приводу публічних фінансів, більше того – визначає це регулювання, постають начала фінансового права [32]. Ці нові положення, оцінки та висновки юридичної науки, на нашу думку, докорінно змінюють як самі підходи до розуміння природи юридичних конструкцій та їх сутності, так і щодо їх місця та призначення у системі права в цілому. Ніби підсумовуючи вище викладене, С.С. Алексєєв пише: «Більш детальний аналіз показує, що є ще один, із змістовного боку головний, найбільш розвинутий, можна сказати, досконалий шар правової матерії… Цей шар являє собою дещо більш високе і значиме, ніж просто зв’язки між частинами правової матерії – юридичні конструкції»[33]. Тобто, С.С. Алексєєв пропонує розглядати юридичну конструкцію не як засіб юридичної техніки, а як найдосконаліший з наявних правовий засіб.

Проте, у загальнотеоретичних та методологічних дослідженнях останнього часу підкреслюється, що у зв’язку з розвитком теорії юридичних конструкцій традиційне „двохфокусне” уявлення про право „відношення - норма” вимагає трансформації його у трьохфокусне –„відношення – конструкція - норма”.

Тобто, юридична конструкція визнається і як фактично обрана типова модель суспільної поведінки, з одного боку, і як її позитивне закріплення, з другого боку. „В цьому сенсі, - зазначає М.М. Тарасов,- юридичні конструкції стають особливим способом зв’язку, що забезпечує відповідність приписів позитивного права природі відносин, що регулюються”.

Ми повністю поділяємо цей підхід.

При більш глибокому проникненні у сутність правової матерії стає очевидним, резюмує С.С. Алексєєв, що «юридичні конструкції являють собою органічний, всезагальний, безпосередньо нормативний, а головне – найбільш досконалий та важливий за значенням елемент власного змісту права, його внутрішньої форми». Цей елемент «народжується багато в чому спонтанно і водночас є результатом інтелектуальної діяльності – процесу типізації і у цій якості готовий до того, щоб на основі нового досвіду, даних науки, сили розуму одержати дальший розвиток, новий рівень досконалості»[34].

Саме типовий характер юридичних конструкцій, що робить їх спроможними для адекватного правового регулювання тільки певного виду суспільних відносин і зовсім неспроможними для природного регулювання усіх без винятку інших видів суспільних відносин, наділяє їх, на нашу думку, властивістю своєрідного ідеального критерію для систематизації позитивного фінансового права у фінансово-правові інститути. Так само, як право є водночас частиною об’єктивної реальності та свідомої творчості людей, так і юридичні конструкції є органічним поєднанням об’єктивного та суб’єктивного у праві.

На думку М.М. Тарасова, «юридичні конструкції, злиті з тканиною позитивного права … можна розглядати як його першооснову, а їх систему – як несучу конструкцію позитивного права»[35]. Більше того, як вважає автор, «з точки зору власного змісту права саме юридичні конструкції можуть розглядатися як найбільш стабільні («надсоціальні» і в цьому сенсі культурні) одиниці права»[36].

Такі іманентні властивості юридичних конструкцій правової матерії, що відображають особливу нормативно-юридичну побудову соціального регулювання, є не лише основою такої ж унікальності права в цілому та його все більш зростаючої ролі у соціумі, але й виступають найдосконалішим достатнім критерієм систематизації позитивних правових норм у правові інститути. Зокрема, саме у такій якості їх почали розглядати у науці міжнародного приватного права[37].

У науці фінансового права юридичні конструкції тільки почали досліджуватись. З’явилися лише окремі роботи І.І. Бабіна[38], Л.В.Вакарюк, Д.В. Вінницького[39], Р.О. Гаврилюк [40] та захищена кандидатська дисертація І.І. Бабіним «Юридична конструкція податку» [41]. Останнім з названих авторів найбільш повно та послідовно, на нашу думку, застосовано до аналізу юридичної конструкції у фінансовому праві метод структурно-функціонального аналізу, що є адекватним для пізнання її істинної правової природи, а тому й отримано ряд нових важливих для науки фінансового права результатів.

Отже, розуміння юридичних конструкцій лише як засобів юридичної техніки, як допоміжних, технічних характеристик позитивного права є вузьконормативним, таким, що не розкриває їх справжньої природи та місця у праві і правовому регулюванні. Юридичні конструкції являють собою органічний, всезагальний, безпосередньо нормативний, найдосконаліший та найважливіший за значенням елемент власного змісту фінансового права, його внутрішню форму. Вони іманентно містять в собі та водночас виражають назовні такі субстанціональні якості права, в тім числі і права фінансового, як його системність і структуровність.