Михайло Старицький - режисер.

Загальновідомо, що у 1872 р. було отримано дозвіл давати українські вистави приватним театральним гурткам у Києві, і з цього по суті починається потужний театральний рух, організаторами и пропагандистами якого стали М. Старицький та М. Лисенко [1, с. 598-599].

Через кілька років аматорські театральні гуртки стали давати публічні вистави. Але за указом від 16 травня 1876 р. почалися труднощі, які вдалося подолати тільки на початку 80-х років ХІХ ст.

Після того як російський уряд у 1881 р. знову дав дозвіл користуватися українською мовою на професійній сцені, національно свідома інтелігенція використала цю поступку. Власне театр став єдиним офіційним середовищем, де національне мистецтво динамічно розвивалося. На думку

О.Субтельного, український театр того часу був глибоко занурений “в українську етнографію, він пропонував привабливе поєднання акторської гри та співу” [2]. Сформувався окремий професійний театральний колектив, на чолі якого стали корифеї української культури – М.Кропивницький та М.Старицький. За визначенням С. Чернецького, “з цієї пори починається буйний розвиток українського театру й українського театрального мистецтва” [1,с.600]

У 1885 р. український театральний колектив розділився, але це “не мало ніяких болючих і явно шкідливих наслідків” [1,с. 600]. Це було зумовлено насамперед тим, що очолили ці два театри “корифеї української сцени, знамениті режисери й актори, що мали вже розголос і славу, а за тих кілька літ підросли й заясніли нові молоді таланти, котрі доповнили обидві дружини” [1, с.600]. До того ж, на думку В.Гаєвського та В.Ревуцького цей розподіл був викликаний творчими пошуками М.Кропивницького та М.Старицького. Якщо перший уособлював у своїй драматургічній творчості типові побутово-жанрові мотиви, відтворював життєві дрібниці та етнографічні деталі “з нахилом до мелодрами”, що було притаманне для всього українського сценічного мистецтва ХІХ ст., то другий –

М.Старицький – був “залюблений в блискучі шати дещо примітивно сприйнятого романтичного театру”. Його бачення театру базувалося на піднесенні, барвистості, ефектності, видовищності “з широкими масштабами, гарною позою, дзвінким патетичним словом, мальовничим жестом, з мелодраматизмом героїчного і потворного” [3].

Реакційний київський генерал-губернатор з 1883 р. на десять років заборонив в усіх підвладних йому губерніях вистави українських театральних труп. Доводилося виступати поза їх межами. Однак успіх був шалений. Російськомовний глядач із щирим зацікавленням дивився вистави М.Кропивницького та М.Старицького, які по суті “стали засновниками, а також режисерами і провідними акторами українського професійного театру” [4].

Не маючи можливості давати вистави у суто українських регіонах країни, трупа М.Старицького подорожувала іншими. Артисти були радо прийняті у багатьох губерніях співчутливою публікою, у тому числі і на південноукраїнських теренах та у Криму. Відомо, що у Таврійській губернії творчий колектив М.Старицького кілька сезонів із шаленим успіхом давав свої “малороссийские” вистави. У травні 1885 р. на севастопольській сцені було представлено п’єсу “Глитай ” [5].

На той час трупа М.Старицького складалася із дуже талановитих акторів. Серед них виділялися Є.Боярська, В.Грицай, Л.Манько, Н.Касименко та інші. Це були зірки українського сценічного мистецтва і саме завдяки їхній роботі національна культура динамічно розповсюджувалася й сягала вершин.

Наступного 1886 року трупа М.Старицького знову прибула до Криму. Прямуючи із Ялти до Москви, „малороссийская труппа” відвідала Сімферополь та дала на місцевій сцені кілька вистав. Як зазначали хронікери, склад театрального колективу кримська публіка вже не одноразово добре приймала, а тому цим виставам „можна передрікти повний успіх” [6]. Сам М. Старицький успішно провів переговори з керівництвом міського зібрання про аренду клубної зали й сцени. Публіка була у захваті. До редакцій кримських газет надходили численні листи, автори яких були у захваті від сценічного мистецтва українських артистів. Сімферопольські глядачі писали, що, наприклад, виконавці постанови „За Німан йду” грали на почуттях публіки, „як на музичних інструментах”. Актори своєю грою кидали то у холод, то у жар й змушували дрижати усім єством та викликали сльози [7].

Треба зазначити, що театральні смаки сімферопольської та севастопольської театральної публіки досить помітно різнилися. Власне хронікер „Севастопольского листка” зазначав, що смаки сімферопольських шанувальників театру більш витончені. Саме вони більш серйозно ставилися до цього виду мистецтва. Кореспондент висловив думку про те, що „малороссийские пьесы” при всіх своїх