Коцюбинский Михаил Михайлович

Присвячую Кононівським полям

Дійові особи:

Моя утома.

Ниви у червні.

Сонце.

Три білих вівчарки.

Зозуля.

Жайворонки.

Залізна рука города.

Людське горе.

 

Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.

Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів — вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».

Я утомився.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?

Сон?

Як я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе — люди і там чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій...

Так було по ночах.

А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.

 

* * *

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша?

А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках...

...Одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах;тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-тах... Ви куди ідете?.. Прошу білети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах...

Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись. І були безпомічні.

Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.

 

* * *

Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?

Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо». Так добре було б стати «нічим» — безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце — стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми — в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні — по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...

Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя — і тепер маєш. Хитаєш головою! Не віриш в безлюддя?

Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра. Всі ті, що я не можу розминутись із ними, що мене утомили... Що ж дивного в тім, коли вони ще раз прийдуть... От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви... сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви дивитесь на мене з докором — і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять… Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!

...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двір — він вже поглинув мою кімнату, — я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку... ку-ку... Добридень!..»

Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір'я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть? Я не ворог тобі і тебе не боюсь. Ти можеш, найбільше, видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки... Ах, яка се дрібниця! Яка се дрібниця, коли б ти знав.». Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Що-то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами — і без пам'яті мчиться наосліп. Рве пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задку кудли. Ну, а я ж — як? Забула?

Тепер у кружка… у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, — тобі воля дорожча, ніж задоволена злість.

Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина. Се страшний Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий туман, — Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідне звисає мокрий язик з ікластої пащі.

 

* * *

Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо; чорніші крила.

На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівса. Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість.

Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю.

Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.

Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя — і вмить усміхнулось направо, усміхнулось наліво — і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені — все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і поривав з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати — плодючість. Я тільки тепер побачив село — нужденну купку солом'яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить та й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно... так буде вічно... іn saecula saeculorum... іn saecula saeculorum...^[1][1]

 

* * *

Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.

Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: «Ку-ку!.. ку-ку!..» І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча приятелько.

 

* * *

Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальці у рот — і дикий степовий свист. Біжать. Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, і скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну і ставить ноги, наче білі колони. Його підрізані вуха стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолійно хитає задом і одстає. Я йду за ними, і мені видно легке гойдання всіх трьох крислатих хребтів, м'яких, вовнистих й звіряче сильних.

Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогодні сонце, яке робить із них такі яскраві плями, але я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?

Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій й п'янію від нього.

Я тебе люблю. Бо... слухай:

З тьми «невідомого» з'явився я на світ, і перший віддих, і перший рух мій — в темряві матернього лона. І досі той морок наді мною панує — всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою. Його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і всі троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки. Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і ховаю у серці. І він мені світить.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)

Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я. Тихий шепіт пливе перед нами, дихання молодих колосків збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко підпадьомкає перепел, бренькнула в житі срібна струна цвіркуна. Повітря тремтить від спеки, і в срібнім мареві танцюють далекі тополі. Широко, гарно, спокійно.

Собакам душно. Лягли на межі, як три копиці вовни, звісили з ротів язики і носять боками з коротким свистом. Я сів біля них. Всі тільки дихаєм. Тихо.

Час зупинився чи лине? Може, пора?

Ліниво всі встали, ліниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокій. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою й надії. Вітаю. Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар...

 

* * *

Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице.

Після того було молоко. Білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки.

Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне. Він мені близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он біжить він полями, як дикий вовнистий звір, і вигинає хребет. А край ниви стоять вітряки, наче пастки на нього, і готують вже зуби, щоб стерти зерно на білу муку. Я все се бачу, і прості, безпосередні мої стосунки з землею.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї.

 

* * *

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. Може, співає, може, сміється, а може, зайшлось від плачу.

Чи не краще сісти тихенько й заплющити очі? Я так і зроблю. Сідаю. Круг мене темно. Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх... І не подібно.

Як вони оте роблять, цікавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його проміннях, наче на струнах? Сіють пісню на дрібне сито і засівають нею поля?

Розплющую очі. Тепер я певний, що з того посіву зійшла срібна сітка вівсів, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмінь, пливе текуча вода пшениці.

А згори сипле та й сипле... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий згук і впав між ниви червоним куколем.

Я вже більше нічого не годен слухати. Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути. Чим більше ловиш, тим трудніше зловити.

Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри.

Вночі прокидаюсь, сідаю на ліжку й напружено слухаю, як щось свердлить мій мозок, лоскоче серце і тремтить біля вуха чимсь невловимим.

Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так.

Цікавий я знати, як вони оте роблять?

Врешті таки підгледів.

Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно.

 

* * *

Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати. Що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигав на мене?

Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зелені ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе «ку-ку» спливало, як сльози по плакучій березі, і змивало мою утому.

 

* * *

Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами... Все, на що дивився й чого наче не бачив. Він був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків.

Я не тікав; навпаки, ми навіть почали розмову, наче давні знайомі.

Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю! Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!

Говори, говори...

Що говорити? У сім зеленім морі він має тільки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила діти, тому ще легше. На іншого зглянеться бог... А в нього аж п'ять ротів, як вітряків, щось треба кинуть на жорна.

«П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка».

Говори, говори...

Люди хотіли голіруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибіру... Йому ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду...

«Раз на тиждень б'ють людину в лице».

Говори, говори!..

Як тільки неділя — люди до церкви, а він «на явку» до станового. А все-таки менша образа, як від своїх. Боїшся слово сказати. Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам.

«Найближча людина готова продати».

Говори, говори!..

Ходиш між людьми, як між вовками. Одно — стережешся. Скрізь насторожені вуха, скрізь простягнені руки. Бідний в убогого тягне сорочку із плоту, сусід в сусіда, батько у сина.

«Між людьми, як між вовками».

Говори, говори...

Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?

Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори...

 

* * *

Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...

 

Вересень 1908 р.

 

[1][1] На віки вічні

Коцюбинский Михаил Михайлович

В. Василенко

Коцюбинский Михаил Михайлович 1864—1913] — знаменитый украинский писатель. Р. в Виннице в бедной семье мелкого чиновника; детство провел в украинских местечках и селах Подолии, по месту службы своего отца. В 1880 окончил духовное училище — бурсу (в Шаргороде, б. Каменец-Подольской губ.); продолжать образование ему не удалось, т. к. он должен был заботиться о своей большой семье (отец к этому времени лишился работы, мать ослепла). Это принудило будущего писателя заняться после переезда семьи в Винницу частными уроками, а знания свои усиленно пополнять самообразованием.

Еще в детстве К. увлекался украинской, а также и русской народнической литературой, кроме того читал и увлекался Фурье, Фейербахом и др. Живя в Виннице, К. установил связи с народнически настроенной молодежью; это обратило на себя внимание полиции, которая рано начала его преследовать (произвела у него обыск, взяла подписку о невыезде и лишила его права поступить на службу, так что К. занимался преимущественно частными уроками). В 80-х гг. К. участвовал в «хождении в народ». К этому времени относятся его первые лит-ые опыты: «Андрий Соловейко, або вчення світ, а невчення тьма» [1884] и позднейшие — «21 грудня, на введення», «Дядько та тітка». Они написаны под сильным влиянием украинских писателей: Марко Вовчка (см.), в особенности Ив. Нечуй-Левыцкого (см.) и др. В этих — еще ученических — произведениях К. проводит свои народнически-просветительские взгляды.

В конце 90-х гг. К. решает вплотную заняться литературной работой, совершает поездку в Западную Украину (Галицию). Здесь он сходится близко, минуя радикально-демократическое и революционное течения [Иван Франко (см.), М. Павлик и др.], с представителями и печатью так наз. народовцев (националистическое и оппортунистически-соглашательское, лойяльное по отношению к австрийской монархии направление, отражающее идеологию западно-украинской буржуазной интеллигенции). К. начал сотрудничать в их журналах «Дзвінок», «Зоря» и др., где помещал рассказы и стихи для детей и основные произведения первого периода своей литературной деятельности (на Украине, в условиях Российской империи, украинские печатные органы были запрещены).

Литературные выступления дали возможность К. связаться с некоторыми деятелями национально-культурного движения (М. Комаровым и др.); последние и помогли ему устроиться на службу. С 1892—1897 К. работает в комиссии по борьбе с филоксерой, сначала в Бессарабии, а потом в Крыму. Занимаясь в этот период литературой, он одновременно принимает участие в нелегальной националистически-культурнической организации (так наз. «Братство Тарасівців»), не проявившей впрочем себя ни общественной активностью, ни четкостью платформы и вскоре развалившейся. В идеализированном виде задачи этого братства представлены в сказке Коцюбинского «Хо». Оставив по болезни филоксерную комиссию, К. переходит на газетную работу в качестве заведывающего конторой издательства и ответственного лит-ого сотрудника газеты «Волынь» (в Житомире). Беспринципная и материально необеспеченная провинциальная газета не удовлетворяет К.; он скоро ее бросает и переезжает на постоянное жительство в Чернигов, где с трудом получает место статистика в губернской земской управе. Там он и служит почти до самой своей смерти.

В общественно-политической жизни Коцюбинский непосредственно и сколько-нибудь активно себя не проявлял, если не считать его деятельности в качестве председателя в Черниговском филиале просветительного общества «Просвіта». Зато он активно проявил себя на литературном фронте как борец со старыми сентиментально-этнографическими традициями в украинской беллетристике. Народник-реалист в начале своего творчества, К. впоследствии — носитель нового направления в украинской лит-ре — импрессионизма. Такой переход обусловливается тем выжидательно пассивным, — «созерцательным» положением, в к-ром очутилась мелкобуржуазная интеллигенция, потерпевшая крах в своих националистически-народнических надеждах и идеалах, в связи с быстрым ростом капитализма. Новые соотношения сил в классовой борьбе привели к расслоению в самой мелкобуржуазной интеллигенции, к-рая в борьбе двух основных сил играла весьма двойственную и притом не руководящую роль. Эти условия открыли путь для новых лит-ых влияний на К. зап.-европейской и русской лит-р (Гюи де Мопассан, скандинавцы, Чехов, отчасти Андреев и др.). В опубликованном недавно письме к виднейшим писателям, подписанном также его приятелем, писателем М. Чернявским, с которым К. совместно издавал лит-ый альманах, он подчеркивает, что настало время покончить с ограниченностью и провинциальной тематикой украинской лит-ры, с описанием сельского быта, — вообще села; что украинскому писателю необходимо приняться за обработку тем философских, социальных, психологических, исторических и т. д.

Утомительная служба, которая являлась почти единственным средством к существованию писателя (литературные гонорары его были чрезвычайно мизерны), надорвала и без того слабое здоровье К.: он очень часто болел. Для лечения и отдыха ему приходилось путешествовать по Европе (Германия, Австрия, Швейцария, Италия); в последние годы перед смертью он лечился на острове Капри, где подружился с Максимом Горьким. Служба и болезнь помешали лит-ой плодовитости К. Только в 1911 украинское Общество помощи украинской литературе, науке и искусству назначило писателю двухтысячную годовую стипендию, обязав его оставить службу. Однако тяжелая болезнь привела писателя к преждевременной смерти, не дав ему закончить ряда начатых произведений.

Творчество К. разделяется на два периода: первый охватывает повести и рассказы 90-х гг., когда К. писал в народническом духе и реалистическом стиле, и второй — от 90-х гг. до смерти, когда писатель проявил себя большим мастером-импрессионистом и написал большинство своих сочинений. Между этими двумя периодами был, разумеется, «переходный» этап, но специально выделять его не приходится. К сочинениям первого периода относятся: повесть «На віру», рассказы «П’ятизлотник», «Ціпов’яз», «Хо», «Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма» и др., а также несколько рассказов для детей («Харитя», «Маленький грішник» и др.). Крестьянин, его быт, морально-этический и культурный уровень, с одной стороны, и задачи национальной интеллигенции по отношению к народу, способы и неудачи разрешения этих задач — с другой — вот в основном тематика первого периода. Несложный сюжет, реалистически-повествовательный, простой рассказ все более и более художественно совершенствуется, яз. становится красочным, музыкальным. Эти качества он культивировал под влиянием таких украинских писателей, как упоминавшийся Нечуй-Левыцкий, а также Панас Мырный (см.). Правда, уже с самого начала у К. обнаруживается кое-где характерная для второго периода творчества манера импрессионистского письма: изображение природы и более глубоких психологических переживаний персонажей, в частности состояния безвыходности (напр. Олександра в повести «На віру», Семен Ворон в рассказе «Ціпов’яз» и особенно Тыхович в рассказе «Для загального добра»). В этих произведениях писатель исходит из того положения, что в обрусевшем и потонувшем в болоте разврата и борьбы за наживу городе нечего искать общественного спасения: не хватит сил. Взоры писателя тянутся к родному и любимому селу, темному, забитому, некультурному, в к-ром однако кроются необходимые для создания лучшего строя элементы. Он изображает доброту крестьян-бедняков, их морально-этическое превосходство (в рассказах «П’ятизлотник», «Помстився»); в неиспорченном господской и городской культурой крестьянстве живы еще национальные, морально-этические традиции, тяготение к социальной «правде-справедливости». Искатели этой «правды-справедливости», новой жизни изображены в рассказах: «Ціпов’яз», «По-людському». Наиболее ярко народническая, субъективно-социологическая концепция К. нашла отражение в рассказе «Ціпов’яз».

Стоя на точке зрения народнического положения, что всякий крестьянин крестьянину брат, К. в то же время замечает и экономическое неравенство и взаимную вражду между крестьянами. Он пытается художественно раскрыть в рассказе генезис данного явления. Для этого писатель сталкивает в одной семье два противоположных начала крестьянской жизни: отец, когда-то живший при господском дворе и заразившийся господским пренебрежением к мужику и всему мужичьему, передает эти свои привычки одному из сыновей — Роману. Последний, окончив русскую школу, своекорыстно пользовался своими знаниями. Им противопоставляется мать, бывшая крепостная, сохранившая чувство ненависти к господам и любовь к родному, национальному, к справедливости. Она прививает эти качества младшему из сыновей — Семену. Неодинаковое воспитание приводит к тому, что Роман становится впоследствии богатеем с мироедскими тенденциями, а Семен — батраком со склонностями к общественной деятельности и к исканию «правды-справедливости». Таков идеалистический (субъективно-социологический) генезис писателя. Каковы же предпосылки социальных исканий Семена? Во-первых, несправедливый раздел земли, вызвавший крайнюю нужду крестьянства; во-вторых, вера в справедливость царя; в-третьих, боязнь братского кровопролития, т. е. революции, в которой может погибнуть «справедливость». Все это толкает пытливого батрака обратиться к царю с петицией о земле, о справедливости. В ответ он получает от пристава несколько кровавых пощечин. Еще раньше брат Роман поджигает избу и хлеб Семена и за долги отбирает у него землю. Семен таким образом теряет веру в царя, а также и брата; его постигает полное разочарование. К. не разделяет веры своего героя в царя, но у него, как и у Семена, — боязнь революции и вера в «правду-справедливость». Кроме того у него есть то, чего нет у Семена, — вера в единственную силу, которая могла бы помочь украинскому селянину, в молодую народолюбческую украинскую «национальную» интеллигенцию.

О последней говорится в сказке «Хо». Здесь фантастическая фигура — дряхлый дед Хо — навевает ужас и страх на различных представителей интеллигенции. Этот страх — извечная психологическая категория, к-рая стоит на пути общечеловеческого прогресса. Это чувство страха прививается интеллигенции с детства и культивируется ненормальными общественными условиями; оттого интеллигенция и труслива. Лишь бесстрашные единицы двигают прогресс, культуру и т. д. Изображая таких бесстрашных, «смелых» украинских интеллигентов, писатель направляет однако всю энергию их и националистические помыслы на мирную культурническую работу (сберегательная и кредитная касса, борьба за трезвость, школа, народное чтение, агрономические, медицинские советы для крестьянства и т. д.). В сказке «Хо» перед нами фактически развернутая программа буржуазного националистического культуртрегерства украинской интеллигенции в деревне, художественное отображение идеалов упоминавшегося «Братства Тарасівців». Эта сказка красноречиво свидетельствует о временном и частичном буржуазном идеологическом пленении К., к-рый по существу своему был выразителем мелкобуржуазных социальных стремлений; с другой стороны, она показывает те глубокие противоречия, в к-рых запуталось народничество к концу прошлого века. Такова была народническая действительность в ее практике и теории.

И следующий шаг Коцюбинским был сделан в направлении болезненного изживания прежних народнических иллюзий. Опыт собственной работы на филоксере (борьба с ней, печальные результаты этой борьбы) К. использовал в рассказах — «Для загального добра», «Филоксера». Руководитель филоксерской экспедиции Тыхович, видя, что царское правительство жалеет деньги на борьбу с филоксерой и очень мало заботится о бедных молдаванских крестьянах, теряет веру в возможность работать для общего блага. Писатель приходит к выводам, которые противоположны выводам его сказки «Хо». Рассказ «Филоксера» отражает настроения мелкобуржуазной интеллигенции, к-рая к тому времени в связи с развитием капиталистических отношений теряла веру в народнические идеалы. Националистические чаяния мелкобуржуазной интеллигенции не могли найти удовлетворения, и ей осталось только пассивно выжидать. В литературе эти новые социальные веяния сказались в бегстве писателей от действительности в экзотику и в зарождении нового стиля — импрессионизма, соответствующего пассивной, созерцательной направленности художника. Родоначальником последнего в украинской лит-ре и является К.

Старая тематика — село и его обитатель — перестает занимать К. Она кажется ему провинциальной, ограниченной, сковывающей его силы. Указанные выше социальные причины направляют его внимание на «экзотику». Этот «уклон» к тематическому экзотизму был для К. в то же время мостом для овладения манерой импрессионистского письма, хотя рассказы из быта молдаванских крестьян «Пеконтьор» и «Відьма» в основном написаны еще в старой манере. Но уже очерк из татарской жизни «В сетях шайтана» [1899] — наполовину импрессионистский. Психологические переживания и настроения татарской девушки Эмене здесь в центре творческого внимания К.; они изображаются приемами импрессионистского письма и сопровождаются особенно характерными для творчества К. описаниями природы, созвучными с переживаниями действующих лиц. Этот последний элемент находит особенно яркое выражение в рассказе «На камені» [1902], отличающемся красочностью деталей, картинностью, глубокой лиричностью. Татарско-крымские темы привлекали К. помимо их «экзотичности» еще и тем, что в них он находит для себя и своего читателя психологически и идеологически близкий материал из новейшего национально-культурного освободительного движения крымских татар; это последнее лучше всего выразилось в позднейшем рассказе «Під мінаретами» [1904].

Особенно сильное устремление к психологическому анализу К. обнаруживает в этюде «Лялечка» (Куколка) и в импрессионистских рассказах «Поединок», «Цвіт яблоні». В этюде «Лялечка» [1901] писатель разоблачает юношеские увлечения народнически настроенной интеллигенции, сурово, без тени идеализации изображает украинское село и селянство, показывает не только разочарование сельской учительницы Раисы Левицкой в народнических идеалах, но и полнее духовное ее перерождение. Она становится рабой попа, в к-рого влюблена, не пользуясь его взаимностью, после того как 13 лет вела отчаянную борьбу с попами села. Индивидуальные переживания Раисы в то же самое время типичны для интеллигентки того времени. Этот этюд проникнут печалью по поводу конца Раисы. Последний вызывает к себе не презрение, а сочувствие к ней как к жертве условий жестокой действительности. Не менее ярко вскрывает К. отношение мелкобуржуазной интеллигенции к представителям разложившейся буржуазно-дворянской интеллигенции в миниатюре «Поединок».

Писателя в это время увлекало внутреннее психологическое раздвоение, определяющее поведение персонажей, и в этюде «Цвіт яблоні» [1902] он анализирует чувства и настроения писателя у постели его умирающей единственной дочери. С одной стороны, он охвачен чувством жалости, ужасом от сознания неминуемой смерти любимой дочери, а с другой, он ощущает в себе подсознательный процесс — стремление все мелочи фиксировать в памяти, непроизвольно мыслить образами, фантазировать, наблюдать умирающую дочь с эстетической точки зрения писателя, а не глазами убитого горем отца. И в лирично-драматическом монологе, сплетенном из этих психологических противоречий, К. показывает специфичность переживаний писателя-отца, к-рый находит успокоение лишь в созерцании картины утренней природы и в частности цвета яблони. Здесь и в других произведениях К. получил своеобразное отражение философский взгляд Л. Фейербаха на природу как универсальный источник исцеления заблудившейся в противоречиях человеческой мысли. В самой фигуре изображенного писателя не трудно увидеть художника-импрессиониста, а еще конкретнее — самого автора.

Надвигающаяся революция 1905, сильное заострение классовой борьбы в городе и на селе (особенно сильное крестьянское движение на Украине в 1902 и во время революции 1905—1906) вызвали у писателя яркий отклик, свидетельствующий о том, что К. в этой борьбе целиком стал на сторону революции. Он пишет одно из крупных своих произведений, непревзойденный в лит-ре художественный документ о революции на селе — повесть о крестьянских революционных настроениях «Fata morgana» (первая часть написана в 1903, вторая окончена лишь в 1910, предполагалась и третья часть, но преждевременная смерть не дала писателю этого осуществить). Эта повесть не потеряла своей актуальности отчасти и по сей день. Здесь на фоне ужасной нужды безземельного крестьянства проходят перед нами: бывший рабочий Андрей Волыка, к-рый мечтает не о земле, а о работе на фабрике; его жена Маланка, все помыслы к-рой сосредоточены на ожидании клочка земли; их дочь Гафийка, последовательница высланного полицией из города за революционную деятельность рабочего Гущи, пропагандиста в среде бедняков, голытьбы; батрак Гудай с его революционно-анархической стихийностью; середняки с их колебаниями и кулак Прыпара с его ненавистью к голытьбе и боязнью наступления революции и т. д. Все эти образы социально-типичны, глубоко верны; особенно ярко развиваются они на фоне быстро совершающихся революционных событий на селе во второй части повести: слухи о революции в городе, агитация кружка рабочего Гущи, с.-х. забастовка, конфискация помещичьей экономии, разгром винокуренного завода и наконец кровавая расправа кулаков с революционным активом села ввиду слухов о приближении казаков. Основное в повести: земля осталась призраком. Все симпатии автора безусловно на стороне революционных батраков и рабочего Гущи, к-рый проповедывал насильственную конфискацию экономии и общественное пользование ею, коллективную обработку земли и т. п. Правда, образ этот дан в повести не особенно ярко и выразительно; очевидно писателю еще недостаточно знакомы были настроения пролетария, не видел он также еще рабочих вождей крестьянской революции. Зато ярки и злы описания кулаков, в частности Прыпары. Описания природы, пейзажи в этой повести глубоко импрессионистичны: они дают возможность ярче воспринимать и запечатлевать изображаемые переживания действующих лиц. Здесь писатель поднимается на высоту мастерства в изображении природы. Некоторые вопросы, затронутые К. в «Fata morgana», более полно разработаны в отдельных рассказах. Так, мысль, высказанная Гущей о том, что наилиберальнейший помещик не уступит добровольно своей земли крестьянству, находит высокое художественное выражение в рассказе «Коні не винні», а кулацкие реакционные настроения рельефно изображены в очерке «Як ми іздили до криниці» и т. д.

К. не захлестнула реакция после 1905, как это случилось с писателями буржуазной и мелкобуржуазной интеллигенции. Наоборот в его рассказах: «Сміх», «В дорозі» мы видим решительное осуждение отхода интеллигенции от революции, ее реакционно-индивидуалистических увлечений и настроений. Всем, кто переутомился, запутался в индивидуалистических противоречиях, писатель как бы рекомендует отдых на лоне природы — этой универсальной лечебницы от душевного разлада и переутомления («В дорозі», «Intermezzo»). Сам К. в «Intermezzo» лирически описывает, как прошла на лоне природы его душевная утомленность, как он обрел спокойствие и способность попрежнему глубоко реагировать на народное горе, на угнетение и т. д. В ряде произведений К. изображает настроение безыменных героев революции — террористов, партийных работников («В дорозі», «Невідомий»), молодых женщин, смело идущих на казнь и тем самым оставляющих глубокий след даже в наиболее зачерствелых душах («Persona grata») или в душах революционного поколения детей («Подарунок на іменини»). К. находит так. обр. социально-психологическое оправдание жертвам, понесенным во имя революции. Все герои К. выдвинуты родной писателю средой трудовой демократической интеллигенции.

Мы не дали бы законченного портрета писателя, если бы не указали на необычайный лиризм его таланта. Пронизывающий все произведения К., он особенно ярко выступает в повести «Тіні забутих предків» — одном из последних его сочинений [1912] — повести из жизни украинско-карпатского племени гуцулов. Личные наблюдения писателя над жизнью этого племени и собранный им этнографический материал послужили поводом для создания весьма колоритного, стилизованного под поэтический гуцульский «сказ» произведения. На фоне картин гуцульского быта, переплетая сказочное с действительным, реальное с фантастическим, Коцюбинский показывает в образцах двух противоположных натур два начала в развитии жизни: Иван Палийчук, воспитанный и сформировавшийся под решающим влиянием природы в условиях старых традиций — натура бесхитростная, поэтическая, покорно приспособляющаяся к силам природы, и потому чувствующая все ее красоты и тайны. Он в этой жизни несчастен. Его невесту Маричку, такую же поэтическую натуру, уносит горная река. Женившись на богатой хозяйке Палагне, Иван тоскует, мечтает и чахнет, приближаясь к трагической смерти. Между тем его сосед Ора — полная противоположность ему. Он владеет грубой силой, сказочными секретами чародея, посредством к-рых укрепляет свое хозяйство и ведет активную борьбу с природой, как с враждебной ему силой. Он соблазняет жену Ивана Палагну; он всегда побеждает, внося в жизнь начало грубой активной силы. Простая поэтическая натура — Иван Палийчук — погибает. У писателя печальное, несколько пессимистическое чувство от того, что ему приходится констатировать победу грубой силы в жизни. Грубая, сурово-фантастическая сказка как-бы становится действительностью, а простая поэтическая непосредственность — легендой. Такова основная концепция повести, написанной накануне смерти К., когда здоровье его было уже сильно подточено болезнью, что не могло не внести пессимистических ноток в эту повесть — наряду с потерей, может быть в связи с болезнью же, веры в изменение в ближайшем будущем общественного строя.

Над этой повестью, написанной скорее в романтико-символических, нежели в импрессионистских тонах, К. долго работал.

Глубокая, длительная отделка произведений вообще была очень характерна для К. Он предъявлял к себе как писателю большие требования. «„Чувство недовольства собой у меня очень развито“, говорил не однажды К.» — рассказывает в своих воспоминаниях о нем М. Горький. Не раз случалось, что его произведение уже набиралось, а он все еще посылал те или другие изменения текста, относящиеся к стилю, к отдельным фразам, словам. Этим объясняется необычайность композиции его произведений, симметрия их отдельных частей. В творчестве своем Коцюбинский широко использовал символику народного яз. Являясь одним из ярких выразителей эволюции, проделанной трудовой украинской интеллигенцией конца XIX в. и первой четверти XX в. (от сусального народничества — к революционной классовой борьбе), К. вошел в украинскую литературу как один из лучших стилистов, мастеров украинской прозы. Смерть К. оборвала ряд начатых им и незаконченных работ. После его кончины обнаружено много набросков, начатых вещей, планов и записей; сохранились также письма, которые только теперь издаются полностью и представляют большой биографический и художественный интерес.

Сочинения Коцюбинского почти все были переведены при его жизни на русский язык (печатались в разных журналах — «Жизнь», «Русское богатство», «Южное обозрение», «Заветы» и другие), а часть из них появилась также и в переводах на немецкий, французский, шведский, польский, мадьярский и другие языки.

Список литературы

I. Твори, 7 тт., ДВУ, Харків; Твори, 9 тт., вид. «Книгоспілка» (с вступительными статьями, примечаниями и вариантами), там же полная библиография работ о жизни и творчестве Коцюбинского. На русском яз.: Рассказы, тт. I и II, изд. «Знание», СПБ., 1911; То же, т. III, Книгоиздательство писателей, М., 1914; Именинный подарок, Рассказы, изд. «Украинский рабочий», Харьков, 1927; Фата-Моргана, Роман, перев. П. Г. Опанасенко, Гиз, М. — Л., 1927 (то же под названием «Черная тишина», изд. «Долой неграмотность», М., 1927); Собр. сочин., т. I и II, Гиз, М., 1929.

II. Джонсон И., Украинский беллетрист, «Образование», 1906, кн. VIII; Горький М., М. М. Коцюбинский (некролог), «Вестник Европы», 1913, VII; Горький М., Предисловие к берлинскому изданию рассказов М. Коцюбинского, Берлин, 1923; Коряк В., Поет української інтелігенції М. Коцюбинський, вид. «Книгоспілка», 1923; Горький М., М. М. Коцюбинский, Собр. сочин., т. XVI, Гиз, М. — Л., 1924; Козуб С., Молодий Коцюбинський, вид. «Книгоспілка», 1927; Лебідь Ан., Нотатки до біографії М. Коцюбинського, вид. «Книгоспілка», 1928; Лакиза І., М. Коцюбинський, вид. «Книгоспілка», 1929; Рецензии: в «Киевской старине», 1906, кн. IX; «Современнике», 1911, кн. I, и 1912, кн. I; в «Украинской жизни», 1916, IX, X, XI.

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://feb-web.ru/