Книга для вдумливого читача
ПЕРША ДІЯ Нарешті У л я прийшла. Р и н а до неї, од люстра: — Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш? У л я тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі: — За три сорок! Р и н а до люстра. Зробила трагічні очі: — І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише! У л я повернулася од люстра: — Що ти кажеш? Р и н а до люстра, перехрестилась: — От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не "сапоги", а "спаг'і"... У л я навіть од люстра відійшла: —Так? Р и н а — А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач. У л я аж сіла: — Та що ти кажеш? — А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб Т ь о т я Мотя негайно (гукнула в двері. "Мамо, на хвилинку!.." До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!
Увійшла М а т и. Р и н а до неї: — Ти написала листа? М а т и — Уже й одіслала. Р и н а — Жаль! Я оце подумала; ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му! М а т и теж заломила руки. В люстро: — Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа? Р и н а — Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там Т ь о т я одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш — навіщо... Зараз піди й напиши! М а т и пішла. У л я — Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють? — А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюнюі Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти... — Ха-ха! Хіба це поможе? — Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто... Улюню! Золотко! — Ти серйозно? — Серйозно. — Не зможу я цього зробити. — Чого? — Ну, просто не зможу. Хіба я така? — Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. — Це тобі так здається. — От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі. — Серйозно? — Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу. У л я в люстро: — Що ти кажеш? — От на! У л я роздумливо, мрійно: — Два вечірні озерця. Р и н а підкреслено: — Не забувай — у степу. У л я роздумливо, критично: — Два вечірні озерця, с. Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова? — Ну? — Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в нього... Ола каже, як обійме — щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав... А кругом немов тропічний ліс. Температура — сорок. Р и н а — Отож почни з Мокія, Улько, — практику М а т имеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала — з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш? У л я зацікавлено: — Серйозно? — Вже на збори ходить. З Увійшла М а т и. Р и н а — Написала? М а т и — "Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина". Я вмисне написала двічі "негайно", щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала... Р и н а — А подробиці листом навіщо? М а т и — Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться... Р и н а — Ну, то вона й ждатиме листа. М а т и з досади прикусила язика. Тоді: — То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила. Р и н а — Дай я покажу, як писати! (Вголос). "Курськ, Корєнний" — це так, ринок можна викинути, знають і так. (Подумала). "Мрія воскресла. папа міняє..." М а т и — Не папа, а Мина. Телеграма од мене. Р и н а — Не заважай! Мені ніколи!.. "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно". (До матері). Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! (М а т и вийшла, Р и н а до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай! У л я схвильовано: — Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку? — З якого? — Так. — З українського. — Не розумію. Як це? — А так, що тільки з українського. У л я подумала: — Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усах боків український. Р и н а подумала. Раптом: — Ха-ха! Ти дурна! — Серйозно? — Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український. У л я розсердилася: — Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі. Р и н а побачила — лихо: — Улю! Золотко! Ти не дурна! У л я до люстра: — Не хочу! Не можу! Не знаю, як... — Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати. — Ні, ні! — Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. — Ні, ні! Я не розумію! не розумію! Тоді Р и н а натхненно, з викликом: — Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно? Як усяка Уля, У л я — кіноманка: — Ти серйозно? Р и н а не така, щоб назад. Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути: — От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш... (Постукала в двері до брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко? У л я ледь чутно, самими рухами: — Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце). Увійшла м а т и. До Рини голосно й авторитетно: — Т ь о т я не одержить такої телеграми! Р и н а — Цс-с... Чого? М а т и тихше: — А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
Увійшов М о к і й, юнак з чорним висипом, під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама: — Ну? Р и н а зробила знак матері, щоб та негайно вийшла. М а т и вийшла. Р и н а до брата: — Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — У л я Розсоха. У л я самими губами: — Розсохина. Р и н а з натиском: — Розсоха. М о к і й незграбно подав руку: — Гм... Р и н а — На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма? М о к і й хмуро, недовірливо: — Бразолійний, ти хочеш сказати? Р и н а до Улі: — Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний! М о к і й уважніше подивився на Улю. Кахикнув. Тоді глухо: — Бразолійний — темно-синій (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти). Р и н а до Улі: — Бразолійний — темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). У л я каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний. М о к і й до Улі. Стримано: — Ви де чули чи вичитали це слово? У л я розгубилась: — Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло і вподобалось... Р и н а перехопила: — Улі ще одне подобалось слово... (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово? Здається... ну, як? "Бринить" ти казала? У л я — "Бринить". Р и н а — Що таке "бринить", Моко? М о к і й м'якше: — А, "бринить". По-руському — "звучить". Та тільки одним словом "звучить" його перекласти не можна. "Бринить" має... (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала... Р и н а здивовано: — Я? М о к і й суворіше: — Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала. Р и н а — Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам'ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала... (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам'ятаєш? У л я — Аж двічі! Р и н а сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке... "звучить"? Р и н а перебила: — "Бринить"! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що "бринить" — якесь надзвичайне слово... М о к і й до Улі: — "Бринить" має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить. У л я примружила очі. Р и н а до Улі: — Ти розумієш? У л я кивнула головою. М о к і й м'якше: — Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить. Р и н а до Улі: — Ти розумієш? У л я ніжно всміхнулась. М о к і й розворушився: — Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню... У л я мрійно: — Бринить. М о к і й з гумором: — Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче. У л я — А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово. Р и н а — Серйозно? У л я — Серйозно! Р и н а — Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, У л я страшенно любить українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... (До Улі). Які, Улю? У л я — Надзвичайні. Р и н а до Мокія: — Ти розумієш? М о к і й — На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало! Р и н а — Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш? М о к і й — Гм... Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори... На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори... Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу. Р и н а — Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою... (До Улі). Я не знаю, чого тебе це цікавить. У л я здивовано: — Мене? Р и н а — Не однаково — чи чистою, чи робленою?.. М о к і й — Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в "Звенигорі" — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову... Р и н а до Улі: — От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання! М о к і й до Улі: — Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це? Українська мова і... взагалі? У л я — Взагалі страх як цікавить! Р и н а — Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою... Я гукаю — Улю! Улю! М о к і й до Улі, приязно: — Серйозно? У л я почервоніла: — Серйозно! М о к і й — А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову... У л я — Серйозно? М о к і й — Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз... На хвилинку... Такої афішки ви ще... (Побіг). Р и н а до Улі: — А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав. У л я пошепки: — Що ти кажеш? — От на... От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі. Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещуі У л я до люстра. Від люстра під хрест. Тоді раптом стала: — А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак? Р и н а — Попадеш. У л я — Ну як? Як? Коли мені здається, що "Стоїть гора високая" краще за Тичину. Р и н а на мить замислилась, потьмарилась. Раптом обличчя Ті засвітилося: — Прекрасної Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш? У л я добрала розуму: — А не помилюся? Р и н а —Ні! У л я боязко підійшла до Мокієвих дверей. Постояла. І таки пішла. Р и н а до люстра: — Ху! Слава Богу. Увійшла М а т и. Р и н а — Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала? М а т и — Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила... Р и н а — Як же ти скоротила? М а т и — Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: "Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди". Все... Р и н а — Ха-ха! Та Т ь о т я ніколи не одержить такої телеграми! М а т и — Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне за тринадцять? Р и н а — Та кому телеграма? Корєнному ринкові? М а т и — Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро... Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді: — Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті. Р и н а за копію: — Ослице! Дай я допишу! М а т и вирвала назад: — Я сама! Р и н а — Дай, кажу! М а т и — Я сама, кажу! Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а т и вискочила в коридор. Повернулась бліда, ще більш схвильована: — Папа прийшов... Ускочив М а з а й л о. Подивився гарячими, натхненними очима: — Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе... М а з а й л и х а і Р и н а — Ну? — Не міняють? М а з а й л о — По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу! М а з а й л и х а та д о ч к а й собі за серце: — Поміняли? — Не міняють? М а з а й л о — Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води}. Од усіх вищезгаданих середній. М а з а й л и х а — Которий же? — Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов... Р и н а —Хто? М а з а й л о — Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: "Вам чого?" Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: "Вам чого?" — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гУ л яти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: "Вам чого? — питаю". М а з а й л и х а — Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав? Р и н а — І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав? М а з а й л о — Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав.. Мені заціпило... М а з а й л и х а — Було б голкою вколотися. М а з а й л о — Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: "Можна!" Отак і отак... Ура! — крикнуло серце. Р и н а радісно і разом погрозливо: — Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій). М а з а й л о натхненно, але тихіш: — Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак! М а з а й л и х а, мало не плачучи з радості: — Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? Р и н а — Було б попросити і нам Алмазова... М а з а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором: — Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби. Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки: — Сіренєв! Сіренський! — Розов! Де Розе! — Тюльпанов! — Фон Лілієн! М а з а й л о, диригуючи: — Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе. М а з а й л и х а — З Мокіем що робити, Минасю? Він ж” і слухати не захоче... М а з ай л о раптом перестає диригувати. Потемнів: — Він ще не знає? М а з а й л и х а —Ні! М а з а й л о з радісним гнівом: — Заставлюї Виб'ю з голови дур українськийі А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув). Мо-кію! Чуєш? Гей, ти! Дочка спинила: — Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш? М а з а й л о — Тепер не боюсь! Не боюсьі Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула?.. Та після цього... Мокію! Д о ч к а — Ти, здається, маєш знайти собі вчительку? М а з а й л о — Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Б а р о н о в а - К о з и н о. М а з а й л и х а — Яка краса! Дочка до батька: — І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації” скандалу? М а з а й л о — Уб'ю! М а з а й л и х а — Минасю, яка грубість! М а з а й л о — Ну, вигоню з дому! Д о ч к а — Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції "правильних проізношеній" — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна... М а з а й л и х а — Сестру мою Мотю з Курська. Дочка — Можна буде ще дядька Т а р а са з Києва. М а з а й л и х а жахнулася: — Т а р а са Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався? Там такий, що в нього кури по-українському говорять. Д о ч к а — Без дядька Т а р а са! Т ь о т я і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо? М а т и — Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі? Д о ч к а — Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш? Жінка нервово: — Мино! Д о ч к а — Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко! Жінка погрозливо: — Мин-но! Дочка, поцілувавши батька: — Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну? М а з а й л о — Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй... 8 В цей момент підвищений, радісний голос М о к і ї в: —...Мазайло-Квач, наприклад. Вирвався з рипом дверей. М о к і й вийшов з У л е ю. Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю: — Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: А р е н с ь к и й, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень. У л я обернулася до Рини: — Ми йдемо в кіно!
ДРУГА ДІЯ Два дні згодом Р и н а допитувала в Улі (перед люстром): — Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила? — Вчора і завчора. — Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш? — Навіть із сиропом... — Печення він тобі купував? — Аж п'ять, Рино! — До самого дому провів? — До воріт. Ще й постояв трохи. — І ти не знаєш, як він — закохався чи?.. В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом: — Стривай, Ринко! Р и н а вичікувальним голосом: — Ну? — Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене — отак. Сказав, що по-українському "зрачки" "чоловічками" звуться. — Ну? — Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає". От, каже, де збереглася українська мова. — Ну? — Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали... — Ну? — А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти... — Ну? — А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке "розсоха"? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко... — Ну? Ну? У л я зітхнула: — Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи... Р и н а — Та я тебе про ще питаю, Улько, тебе... Оя, яка ж ти дурна, розумієш? У л я — Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав? — Що б я сказала? — Так. — Коли б я була ти, а ти — я? —Так. Р и н а осіклась, поморщила лоба. А У л я як У л я — зраділа: — Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рнно! Р и н а — Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна. У л я образилась: — Як так, то тебе більше не питатиму, і ти меве не питан... Р и н а — Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься... Бо й я не знаю... Тільки знаєш що? Мені здається... У л я Ну? Р и н а — Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську? — Так. — І біля воріт, як розставались? — Глибоко заглянув... — Мені здається, що він закохався. У л я в люстро: — Що ти кажеш, Рино? Р и н а — От на! Принаймні закохується. Тільки ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть? У л я — І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо... аж пахне. Р и н а — Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так? У л я випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину. Р и н а — Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно! У л я перед люстром: — Що ти кажеш? Р и н а — Чудесно, кажу, і кличу Мокія... У л я, звичайно, за серце, до люстра: — Рино, хвилинку!.. Та Р и н а вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія: "Моко! Тебе на хвилинку просить У л я. Сама вийшла. 2 Увійшов М о к і й. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках: — Гм... це ви? У л я — Я... по книжку... А ви думали хто? М о к і й — Думав, що це... ви. В У л і забриніло в грудях: — Серйозно?.. А я по книжку до вас. — По яку? У л я трошки розгубилась: — По яку? Взагалі по українську книжку. У Мокія забриніло в грудях: — Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю. — Серйозно? — Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних? — Котру можна буде. — Вибирайте. — Ну, дайте... яку ви хочете. М о к і й зворушено: — Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю! — А це у вас яка? — Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології. У л я вже не знала, що далі казати, та: — Серйозно? М о к і й — Подивіться. У л я подивилась: — Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом... М о к і й — А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом? — Ану, як? М о к і й піднесено: — Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно? — Надзвичайно! — А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги. У л я щиро: — Прекрасно! М о к і й зраділо: — Серйозно? У л я цілком, щиро: — Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги... А скажіть, як буде по-вкраїнському "чулки з розовой каемкой"? Отакі, як у мене. Ось... Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась. М о к і й того майже не помітив. Ще більш піднесено: — Панчохи з рожевими бережками. У л я — Надзвичайно! М о к і й ще більше запалився: — А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово "говорити" аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти... Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та У л я почули. Пішла одчинити У л я. З Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні. Д а м а до Улі: — Я Б а р о н о в а - К о з и н о. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній. У л я — Мій папа? У мене нема папи: він помер. Б а р о н о в а - К о з и н о — Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом... Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні. У л я — Мій папа вже три роки тому як помер... То, мабуть, був не мій папа. Б а р о н о в а - К о з и н о — Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам'ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора,...ськая вулиця, № 27, на воротях напис: "У дворі злі собаки", — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мій, чудне таке прізвище. М о к і й — Може, Мазайла? Б а р о н о в а - К о з и н о — Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше... М о к і й аж потемнів: — Мій папа?.. Прізвище? Б а р о н о в а - К о з и н о — А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий... Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався... Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське? М о к і й глухим, здушеним голосом: — Однині... (розкашлявся) у мене папи нема! Б а р о н о в а - К о з и н о — Як? Ви сказали... М о к і й з натиском: — Нема, кажу! Нема!.. Б а р о н о в а - К о з и н о — Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила... Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора,...ськая вулиця, № 27, "У дворі злі собаки", квартира... 4 Увійшов М а з а й л о. Кинувся до Козино: — Жду вас, жду! Б а р о н о в а - К о з и н о — Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли... М а з а й л о показав на двері. Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароковій: — Так, так... Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната... Б а р о н о в а - К о з и н о — І я вже була повірила, що ви вмерли... М а з а й л о до Баронової, але вся його увага на Мокієві: — Дуже приємно... (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте... Б а р о н о в а - К о з и н о заспокоєно і задоволена: — Мерсі! Вийшли. М о к і й, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив: — Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так... Бачите тепер, Улю, який я самотній? У л я — Серйозно? — Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як... У л я захвилювалась: Серйозно? М о к і й — Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: "Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема..." А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можно було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця... У л я вже никла жалощами: — А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча... М о к і й — Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати... У л я трепетно: Що? М о к і й — Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку а відрами... У л я —Що? М о к і й — Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую! У л я мало не впала, одскочила: — Он ви що! Не хочу! М о к і й у наступ: — Улю! Ви ж українка! — Воронь Боже! Я не українка! — Українка! — А нізащо! Ні! Ні! — У вас прізвище українське — Розсоха! — Ні! — Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!.. У л я, спинившись: Очі?.. М о к і й переконливо: — Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі... (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (У л я неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо- та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано... У л я розтанула: — Що ви кажете? А сама непомітно в люстро. М о к і й — Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1... (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс. У л я серйозно: — Серйозно? М о к і й — Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян — 56,18, у білорусів... У л я — А скільки у мене? Мокій взявся міряти: — У вас... Гм. (Доторкнувся до грудей). Вибачте... У вас тут теж український індекс... У л я вдячно заглянула в книжку: — Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї... і ще одна є... М о к і й — Не дочитав ще... Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю? У л я — Вірю. М о к і й — Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улюї У л я тихо: — Українізуйте, Моко. М о к і й, узявши Улю за руку? — Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете. Що там українкою. Ви станете більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки 3 чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої. У л я — Серйозно? Увійшла Мазайлижа з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла. М а з а й л о увів Баронову-Козина. Зачинив Мокієві двері. Тоді до Барокової: — Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка! Б а р о н о в а - К о з и н о захвилювалась: — Починати? Ах, Боже мій, — починати... Може, ви почнете? М а з а й л о теж захвилювався: — Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви! Б а р о н о в а - К о з и н о ще гірш захвилювалась: — За десять років я так одвикла од цього діла, що... Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці... М а з а й л о захвилювався. — Починайте так, як ви починали колись, молодою... У хлопчачій чи в дівочій гімназії працювали? Б а р о н о в а - К о з и н о — В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоров-ни. Боже мійі Тоді ми всі починали молитвою. Пам'ятаєте молитву перед навчанням? М а з а й л о — Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в го-родському вчилищі молитву співали... Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в класі сидів — "без обєда" називалось... Б а р о н о в а - К о з и н о — Її нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам'ятаю слова... М о к і й, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою. Б а р о н о в а - К о з и н о — Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути... Молитва перед навчанням... Невже забула? М а з а й л о — Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!.. Б а р о н о в а - К о з и н о згадала. Очі засяяли. голос сам заспівав: — Преблагій Господі, иізпошлі нам благодать... М а з а й л о, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос: —...Духа Твоєго Свято-о... Б а р о н о в а - К о з и н о крізь сльози, з просміхом у голосі поправила: — Святаго... М о к і й, причинивши двері, засвистів. Проте Баронова і М а з а й л о доспівали разом: —...дарствующего і укрепляющего наші душевниє сі-і-ли... даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми тебе, нашому Создателю, во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утешеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу. Б а р о н о в а - К о з и н о на такий голос, як колись казали в класі після молитви: — Садітесь! М а з а й л о сів. Б а р о н о в а - К о з и н о утерла сльози: — Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах? Мазайло сумно: — Навряд. Б а р о н о в а - К о з и н о. розгорнувши стару читанку: — А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій... (Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьому сторінку). Знайшли сторінку сорок сьому? Мазайло глухуватим, як колись у школі, голосом: — Знайшли. Б а р о н о в а - К о з и н о — Читайте вірш "Сенокос". Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово. М а з а й л о, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим, як здавати урок, голосно й виразно: — Пахнєт сеном над лугами... Б а р о н о в а - К о з и н о трошки захвилювалась: — Прононсі Прононсі Не над лу-гами, а над луґамі. Не га, а ґа... М а з а й л о — Над лу-гами... — Над луґа-ґа! — Над луга-га! — Ґа! — Га! Б а р о н о в а - К о з и н о аж вух своїх торкнулася пальцем: — Ах, Боже мій! Та в руській мові звука "г" майже немає, а є "г". Звук "г" трапляється лише в слові "Бог", та й то вимовляється... М а з а й л о раптом у розпач вдався: — Знаю! Оце саме "ге" і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою. Б а р о н о в а - К о з и н о — Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь! М а з а й л о — О, як не хвилюватися, як, коли оце саме "ге" увесь вік мене пекло і кар'єру поламало... Я вам скажу... Ще молодим... Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістра-тор... Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моїх "ге"... "ге" — одвернулась, скривилась. Б а р о н о в а - К о з и н о — Я її розумію. — А мене? — І вас тепер розумію. М а з а й л о — О, скільки я вже сам пробував у розмові казати... "кге". Б а р о н о в а - К о з и н о — "Кге"? М а з а й л о — Не міг і не можу, навряд щоб і ви навчили мене... Б а р о н о в а - К о з и н о захвилювалась: — Ах, Боже мій. Та це ж єдиний тепер мій заробіток — "ге"... Самим "ге" я тепер і живу. Постарайтесь, голубчику, ну, скажіть ще раз: над луґами. Над лу-ґамі. Мазайло — Над лукгами. Над лугами. — Ґамі. — Гами. — Ґа. — Га. Б а р о н о в а - К о з и н о до вух, М а з а й л о до серця — та разом: — Ху-у-у! М о к і й одчинив двері. Тоді голосно до Улі: — Прочитайте, Улю (розгорнув книжку і показав де), оцю народну пісню. Читайте голосно, виразно і тільки так, як у книжці написано. У л я, хвилюючись, напружено: — Брат і сестра. Під ґарою над криницею... М о к і й — Не під ґарою, а під горою... Там написано: під горою. Читайте, будь ласка, як написано. У л я — Під ґарою... — Під горою, го! — Під ґорою, ґо! — Го! — Ґо! — Де ж там, Улю, "ґо", коли в книжці "го" стоїть. Взагалі в українській мові рідко коли звук "ґе" подибуємо, хіба в таких словах, як (на батьків бік голосно} ґуля, ґава, ґирлиґа, а то скрізь кажемо "ге". Б а р о н о в а - К о з и н о раптом стрепенулась: — Стривайте, стривайте! Я знайшла секрета, як вас навчити. Боже мій, знайшла... Ось як: читайте, і де "ґе" стоїть, там вимовляйте ка, к. М а з а й л о несміливо: — Ка, ки... Б а р о н о в а - К о з и н о — Так! Читайте! М а з а й л о — Пахнет сеном над лу-ками... Б а р о н о в а - К о з и н о — Так! Так! М а з ай л о сміливіш: — Песньой... — Песнєй. — Пєснєй душу веселя, баби з к-раблями рядамі... Б а р о н о в а - К о з и н о рівним методичним голосом: — Не з ґраблямі, а з ґрап-лямі. М а з а й л о старанно, аж жили напнулись: — 3 краб-лямі... Б а р о н о в а - К о з и н о — Та ні! У вас тепер не "ге", не "кге"... Треба казати не з ґраблямі, а з ґраплямі, с... Окрім цього, в руській мові там, де звук "б" не акцентовано, треба його вимовляти як "п": с ґрап-п-плямі... М а з а й л о обережно, як по камінцях через воду: — С крап-лями... — Мі. — С к-крап-ля-мі рядамі. — Так! М а з а й л о сміливіш: — Ходять, сєно шєвєля. Там сухое убірають мужічкі є-ко круком. Б а р о н о в а - К о з и н о — Не єко, а єво! М а з а й л о — Як? Та тут же стоїть буква "ги", себто "к", а не "в". Б а р о н о в а - К о з и н о — В інтелігентній мові вимовляють "єво", а не "єго" і не "є-хо". М о к і й стрепенувся. Аж підскочив. До Улі: — Стривайте! Я теж знайшов секрет, як вас навчити. Знайшов! Ось як: читаючи, вимовляйте "г" як "х". Ну, Улю! У л я — Під хорою... М о к і й — Приблизно так. У л я сміливіш: — Під хорою над криницею... М о к і й — Улю, як у книжці написано. Над криницею, цею "е"... (Раптом). Скажіть, Улю, паляниця! У л я — Паляниця. М о к і й — Такі Вірно! Раз паляниця у вас вийшла, це знак того, що скоро навчитеся мови. У л я — Серйозно? — Серйозно. Б а р о н о в а - К о з и н о до знервованого Мазайла: — А що таке паляниця? М о к і й голосно: — Український білий хліб. Б а р о н о в а - К о з и н о — А я й досі не знала. М о к і й — Отож і горе, що їсте, а не знаєте... Читайте, Улю, далі. М а з а й л о демонстративно перебив: — Єво кру-ком на воз віламі кідают, воз растьот, растьот, как дом. В ожиданьї... Б а р о н о в а - К о з и н о — В ажіданьї. — Ва-жіданьї конь убо-кій точно вкопаний сто... стаїть: уші врозь, дукою нокі і как будто стоя спіт. Б а р о н о в а - К о з и н о —Так! М а з а й ло голосніш: — Только Жучка... Б а р о н о в а - К о з и н о — Толька Жучка... М а з а й л о про себе: — Агаї Це значить жучку звуть Толя, Толька... (Голосно). Толька жучка удалая в рихлом сене, как в валнах... Б а р о н о в а - К о з и н о — Прекрасно! М а з а й л о, Баронова разом, натхненно: — То взлетая, то ниряя, скачет, лая впопихах. У Бароновоі-Козино чути "впап'хах", у Мазайла — "упопихах";. Б а р о н о в а - К о з и н о — Ну от! Прекрасно! М а з а й л о зворушено і глибокодумно: — Господи, то єсть преблагій Господи! У такому, сказать, маленькому віршикові і така сила правільних проізношеній! Б а р о н о в а - К о з и н о — Запишіть їх — далі ще більше буде! М а з а й л о побожна: — Запишу собі на папері і на серці... Сів писати, шепочучи, немов молитву: — Замість г — к, замість к — в, б — п, о — а... М о к і й до Улі: — Читайте далі. У л я — Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею... М о к і й —Так. У л я голосніш: — Хорювали, обнімалися — слізоньками умивалися. Ходім, сестро, хо-горою... М о к і й — Так. У л я голосніш і вільніш: — Скинемось травою. Ходім, сестро, ще й степами — розвіємось цвітами... М о к і й, як диригент, що почув фальшиву ноту, замахав благальна руками: — М'якше! М'якше! Цьвітами... У л я м'яко: — Цвітами. М о к і й — Прекрасно. У л я зворушено: — Розсіємось цвітами.,. Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати... (Крізь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що брат рідний та... (заплакала) сестриця... М о к і й — От вам і маєш... Та чого ви, Улю? Чого? У л я плачучи: — Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне... М о к і й, сякаючись: — Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь... Скажіть, п'ятниця... У л я покірливо: — П'ятниця... Б а р о н о в а - К о з и н о до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла: — Ах, Боже мій! Що це таке? М а з а й л о звівся, як дракон: — Ха-ха-хаї Це по-їхньому зветься українізація! Грякнувши щосили дверима, зачинив їх, У л я здригнулася, скочила, зблідла: — Ой, що це таке? М о к і й, схопивши ручку з пером в одну руку: — Ха-ха! Зачиняють двері! Це ж русифікація! Другою мало не зірвав — розчинив знов двері. Став. Важко нависла передгрозова тиша, М а з а й л о, ледве стримуючись, до Бароновоі-Козино: — З об'єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра. А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав (почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві), Замість к — г, замість г — в, п — б... Наприклад. Наприклад... (У нестямі). Бахнуть сеном єво над лувами? Б а р о н о в а - К о з и н о — Ні! НіІ Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама. (Почала, теж заплуталась), Замість ґ — г, замість к — х, б — П…„ Ах, Боже мій, д — боо„ наприклад... (У нестямі), Ґраблями єво на воз віламі кідайтєїсо Тим часом М о к і й до Улі: — Завтра, Улю, відбудеться друга ваша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть, Замість г — г, наприклад (наливаючись гнівом), під горою, над криницею.,. (У нестямі). У криницю його! У криницю!.. 7 Убігли М а т и й Р и н а. М а з а й л о до Мокія: — Це мене? М о к і й до батька: — Тільки тебе. — У криницю? — З новим прізвищем! — З новим прізвищем? — З новим прізвищем! У криницю! М а т и до Рини: — Чуєш?.. (Трагічно), Боже мій, почалась катасттрофаі Катастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!.. Побігли в розпачі у коридор. Тим часом М о к і й до батька: — Ти справді серйозно міняєш наше прізвище? М а з а й л о — Я справді серйозно міняю наше прізвище. М о к і й вдруге: — Ти... наше прізвище міняєш справді, серйозно? М а з а й л о — Я наше прізвище міняю справді, серйозно. — Наше прізвище? — Наше прізвище. —Ти? —Я. — Мазайло? М а з а й л о — Я вже не Мазайло. М о к і й — Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто? Мазайло — Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду... Р и н а з дверей голосно, радісно: — Т ь о т я приїхала! Т ь о т я Мотя приїхала! М а т и назустріч: — Слава Богу! Слава Богу! Спасителька наша приїхала... 8 Р и н а, мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала: —...А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася... Т ь о т я — Я розумію... Я так і знала, але... але дозвольте спитати... Мазайло поцілував тьоті руки: — Пахнєт сеном над лу-камі... Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я сприймав першу лекцію... Як до причастя підходив... І от (на Мокія) він! Він!.. Т ь о т я поцілувала Мазайла тричі в лоб: — Я розумію. Розумію. Я тільки так і в'являла собі, але... Мазайло показав на Баронову-Козино: — Б а р о н о в а - К о з и н о. Учителька правільних проіз-ношеній... Т ь о т я привіталася: — Ах, я так і знала, але... Р и н а на Улю: — Моя подруга — У л я Розсохина. Т ь о т я — Ах, розумію, але... М а з а й л и х а до Мокія: — Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну? Мокій мовчки привітався. М а т и — Отакий, як бачиш, Мотенько! Т ь о т я — Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Аж скрикнула Т ь о т я, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій. затривожилися. М а т и з переляку перепитала: —А що? Т ь о т я — І ви отут сидите і не знаєте? М а з а йл о — Та що таке? Т ь о т я — Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано? Майже в с і разом: — Ні... Т ь о т я — Не бачили, не читали? "Харків" — написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: "Харків". Дивлюсь — не "Харьков", а "Харків"! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город? М а з а й л о — А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає. Т ь о т я до Мокія: — Та-ак?.. Навіщо? М о к і й — Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо? М а з а й л о — Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за ваше прізвище візьмешся, щоб виправити? М о к і й — Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Ма-зайло-Квач — отож треба додати... Мазайло за серце як навіжений. М а т и зойкнула. Баронова Козина пальцями до вух — здригнула. Т ь о т я до Мокія: — Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не "Харьков", а "Харків"? М о к і й — Так! Т ь о т я — І ти справді за... (бридливо) за Квача? Б а р о н о в а - К о з и н о знову пальцями до вух, знов здригнула. М о к і й, побачивши все це: — Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачіві За мільйон Квачів! Б а р о н о в а - К о з и н о мало не знепритомніла. Мокій вбіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті: — Ну, що тепер з ним робити? Що? — Ах, Боже мій, що? М а т и — Може, проклясти? М а з а й л о — Убити, кажу? Р и н а — Оженити? А Т ь о т я ходила Наполеоном і думала. М а т и сіла і заплакала: — їв кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали... Р и н а — Ти ж казала, що він у дядька Т а р а са вдався. М а т и — Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він... Задзвонив дзвоник. Вийшла Р и н а. вернулась бліда, перелякана: — Дядько Т а р а с приїхав... М а т и й Мазайло з жахом: —Що? — Не пускай його! Скажи — нас нема!.. Нас арештованої Дядько Т а р а с на дверях: — А де у вас тут витерти ноги? Всім як заціпило. Т а р а с — Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі "Харків" написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокае, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
ТРЕТЯ ДІЯ Третього дня Р и н а зустріла Улю на порозі: — Ой, Улю! Ой, тільки, Улю!.. Настає вирішальний момент! Вирішальний, ти розумієш? Зараз у нас буде дискусія — чи міняти прізвище, чи ні. Т ь о т я Мотя викликала Моку на дискусію. У л я до люстра, як жадобна до води: — Що ти кажеш? Р и н а то до Мокієвих дверей, то до Улі бігаючи: — На дискусію, ти розумієш? А Мокій — не дурень — напросив ще комсомольців, ти розумієш? Що з цього вийде, не знаю. Мабуть, жах, жах і тільки жах. Добре хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, чи що, ти розумієш? Од самого ранку гризуться. Прислухались. Чути було Манієвий голос: "Вузьколобий націоналізм! Шовінізм, усе це!" Вигукував дядьків: "Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!"; — Як у тебе з ним, Улько, питаю? Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже Т ь о т я Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою й можна обдурити? У л я новим якимсь голосом: — Нічого подібногої Ах, Рино! Р и н а, зачувши цей голос: — Що, Улюню, що? — Що? Ти знаєш, як по-українському кажуть: но-чью при звьоздах не спітся? — Ну? — Зорію. Правда прекрасно звучить? Р и н а — Це ж ти до чого?.. Та невже ти... Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, та сама ним, ідійотко, закохалася? У л я зашарілася: — Ні, ні... — Як ні, коли ти сама кажеш, що вночі не спиш, зорієш уже, чи як там по-українському?.. — Та ні! Р и н а — Признавайся, Улько, щоб я по-дурному надій не плекала... Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік? Улю? Ти вчора з ним гуляла, ну, невже нічого не вийшло... Улюню! Ще раз молю і благаю! Благаю, Улько, розумієш? Уговтай Моку, ні, — власкав його, улести, укохай! Ну, коли так не береться — припусти його до себе ближче, зовсім близько, припусти до всього, розумієш? — Серйозно? — Та бодай і серйозно!.. Тільки щоб не стала жінкою, а так... На межі його паси, на межі... Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!.. Щоб ідійотом ходив! — А знаєш, Рино, жінка по-вкраїнському "дружиною" зветься? — Ну? — І знаєш, "дружина" — це краще, як "жінка" або "супруга", бо "жінка" — то означає "рождающая", "супруга" ж по-вкраїнському — "пара волів", а "дружина"... Ось послухай; рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько. Р и н а вже не знала, що їй казати на таке Улине безглуздя: — Ну, бачу я... А У л я вже в захопленні: — Або по-вкраїнському — одружитися з нею... Це ж не те, що "жениться на ней", розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею... Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як "жениться на ней", — ти чуєш? На ней, на... Р и н а — Дуреля ти. Чи одружиться хто з тобою, чи жениться на тобі — однаково будеш; не на і не поруч, а під, під, ідійотко! Та це ти вже, я чую, од Моки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав… У л я хотіла виправитись: — Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала.” Р и н а до неї: — Са-ма?! У л я од неї в другу кімнату. Побігли. 2 З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Т а р а с: — Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми расєйщини в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? Що ви робите, га? Є сво
|
