Міф про «варварство» наших предків у дохристиянській Київській Русі

 

Це чи не єдиний із запропонованих для розгляду міфів, що не може бути віднесеним на карб будь–якому із різновидів Російської імперії, оскільки він значно старший за неї. Тож і автори цього узвичаєного поголосу інші, однак стверджувати, що адепти останньої взагалі гребували використовувати його на свою користь, було б, певно, перебільшенням.

«В історії народів–варварів, яку нам викладають, — наголошує Б. Ребіндер у книзі (1993. — с. 6), яку він присвятив своїм нащадкам («а також усім французам, які мають хоч краплину слов'янської крові та не мають знань, достатніх, щоб прочитати тексти, написані давньою слов'янською»), — нам показують варварів як безкультурних, злих і диких істот (саме таке значення цього слова й занесено до словників: так давні греки та римляни зневажливо називали чужоземців, що перебували на більш низькому рівні розвитку, і ще — темних, неосвічених, а також грубих та жорстоких людей. — М. Л.), що не мали ані законів, ані релігії, ані храмів. Насправді ж, для цих народів були характерні тонке мислення і дуже цікаві обряди, проте предки цивілізованих народів зробили все, щоб знищити ці культури, а потім твердили, буцімто культури [у них] взагалі не існувало...»

Нема необхідності доводити, що наші пращури зовсім не жили в умовах беззаконня та сваволі, навпаки, вони свято шанували закони, що дісталися їм від попередників. Певен, коли б вони записували їх на камені, як славнозвісний вавілонський цар Хаммурапі, то, можливо, до нашої доби збереглися б значно старші писемні пам’ятки давньослов’янської законотворчості, аніж звід звичайного права, що діяв на теренах Київської Русі в ІХ–ХІ ст., відомий як «Закон Руський».

Не маючи на меті спеціально ставати на захист дохристиянських — язичницьких, себто «народних» — вірувань наших предків (так само, як і щонайменше принижувати роль християнства чи применшувати його внесок у розвиток цивілізації, однак узайве не ідеалізуючи й не заплющуючи очей на відомі видатки процесу запровадження цього вірування), все ж зазначу, що всупереч розповсюдженій — і розповсюджуваній! — думці щодо низького рівня розвитку дохристиянської релігії у слов’ян, останні спромоглися розробити досить струнку й глибоку систему власних релігійних вчень. Ревнителі апріорно–заперечувального підходу в оцінюванні дохристиянських релігій всіляко наголошують на її «поганстві», спекулюючи на виразно негативістському звучанні такого визначення в сучасній українській мові, хоча насправді цей термін утворено від латинського pâgânus, що означає селянин, сільський. А проте язичництво — на відміну від християнського культу гріха — спиралося на дуже глибоку філософію життя, корені якої сягали глибин не одного тисячоліття. Та й поширюване упродовж століть звинувачення язичників у «страшному» злочині — багатобожжі, яке, до речі, й досі культивується в деяких сучасних релігіях, — схоже, теж не має серйозних підстав, в усякому разі щодо українських язичників. Адже те, що наші пращури називали свого бога різними іменами, як з’ясувалося, ще зовсім не означало, ніби за кожною такою назвою вони розуміли і окремих богів. Ось що каже про це «Велесова книга» (1995. — с. 111, дощечка 30): «... якщо трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити в небі, то вигнаний буде з роду... бо бог є єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества і не говорить, що мали богів многих». На превеликий жаль, таких «блуднів» (за сучасною термінологією — фальсифікаторів) ще знайдеться у нашій історії чимало — саме їх покручі упродовж віків будуть визнаватися за офіційну версію історії. І хоча, як наголошує Б. Ребіндер (згад. пр. — с. 32), «релігійні погляди слов'ян ближчі до християнства, ніж вірування древніх римлян та греків», язичництво на той час уже вичерпало себе. Воно ще тривалий час могло жевріти і дійсно жевріло по глухих закутках Русі, надто на угро–фінських обширах Півночі, але його історичний час невідворотно минав, бо воно не могло дати суспільству того, що несло з собою християнство: писемність, а отже — цивілізацію, навіть глаголиця, котру більшою мірою, аніж скомпільовану на базі грецького алфавіту кирилицю, можна вважати оригінальною «руською», не змогла набути значного поширення через свою архаїчність — детальніше про це поговоримо далі. Тому останнє й стало магістральним шляхом розвитку європейської спільноти, до якої належала й Русь–Україна.

А ось щодо часу появи слов’янської писемності поговоримо докладніше, бо то була доволі суттєва, як на той час, ознака рівня цивілізованості. Про існування у слов’ян власної («докириличної») писемності незаперечно свідчать деякі дохристиянські пам’ятки, зокрема відоме Корсунське Євангеліє IX ст., написане давньоруським письмом.

І не тільки воно. Ще знаний російський дослідник історії писемності Я. Шніцер (1903. — с. 230) наголошував, що «в усіх збережених списках Олега з греками (911 р.)» мовиться «про письмові заповіти», які мали місце в Київській Русі (в оригіналі, звісно, «в России»), однак нема жодних відомостей проте, «якою мовою ті заповіти писалися». Так само і «в угоді Ігоря з греками (945 р.) ми також знаходимо вказівки про ознайомленість руських дохристиянської епохи з уживанням письма», проте і там «не зазначені мова і спосіб письма».

Як відомо з історії, під час облоги Корсуня (Херсонеса) Великим Київським князем Володимиром (988 р.) одним із мешканців міста, «на ймення Анастас», з–за мурів була пущена у стан Володимира стріла з таким написом: «Кладези еже суть за тобою, от востока, из того вода идет по трубам. Копав переими». Але і тут, як зауважує Я. Шніцер, неможливо стверджувати, що «грамотка, пущена Анастасом, внесена була в літопис дослівно так, як вона була написана». Та водночас цілком очевидно, слушно зазначав академік І. Срезневський (1863. — с. 7), що вона була написана «саме такою мовою, яка була зрозуміла Володимиру».

На думку того ж І. Срезневського, оскільки «і до 988 р.» були на Русі християни — «і за княгині Ольги, і за Аскольда й Дира, і навіть раніше», — то, «отже, були й книги». Причому, наголошує він, то були не лише «списки праць учителів слов'янських Костянтина й Мефодія та їх учнів... але й домашні руські, про що свідчить... оповідь самого Костянтина–філософа, який побачив у Корсуні руський переклад Євангелія та Псалтиря ще в ті часи, коли сам він не починав свого подвигу освічення слов'ян...» (Срезневский, 1903. — с. 29).

Докладніше ця обставина описана в «Моравсько–паннонському житії Костянтина і Мефодія», де, зокрема, йдеться про те, як до царя візантійського прийшли посли від хозарів (року 860) і просили, щоб той прислав до них «моужа книжна», котрий би навернув їх до істинної віри, бо євреї спонукають їх свою «віру і справу прийняти», а сарацини — «мир даючи й дари многі» — «схиляють до своєї віри». Цар доручив цю справу філософу, зазначивши, що «н іхто інший не зможе цього достойно вчинити». Той одразу ж вирушив у дорогу і, діставшись Корсуня, «знайшов тут євангеліє та псалтир, русьскими письменами писані», а також зустрів «чоловіка... який глаголив тою бесідою». Кирило, приставши з ним до бесіди та приладнавшись до його мови, «став до своєї (солунської. — М. Л.) мови прикладати знайдені письмена, наголоси і та приголосні... і вже невдовзі, навдивовижу багатьом, він почав читати [ ті руські письмена ] та говорити [ тою говіркою ]» (Труды... — 1930. — с. 11–12). А в редакціях так званої «Толковой Палеи» наведено ще таке: «І грамота руська явлена Богом дана в Корсуні Русину; від неї ж навчився філософ Костянтин, оттуду сложив (тобто створивши на її основі свою абетку. — М. Л.) написав [ книги ] руським гласом...»[3] (Истрин, 1907. — с. 61).

Звертаючи у своїх «читаннях про давні руські літописи» увагу на те, що у «Повісті минулих літ» «є згадки про події не лише VII–VIII ст., а й більш ранніх, і ряд річних чисел починається в ній з 6360 (852) року», І. Срезневський зазначав (1903. — с. 31–34), що навіть коли вилучити ті з них, що могли бути «запозичені з візантійських і болгарських джерел», то й тоді там «залишиться доволі значне число подій, про які літописець міг дізнатися тільки з джерел домашніх (наприклад, «замітки погодні». — М. Л.)». Від 860 до 1110 років, коли останній з низки літописців «Повісті» дописував її кінцівку, минуло два з половиною століття, тому «підтримувати [ усним ] переказом роки подій такого обширу часу пам'ять народна не могла», тим паче, що у літопис переважно вносилися описи подій, які стосувалися княжого, а не народного життя. А тому подібні «подробиці», наголошував Ізмаїл Іванович, «мали б згинути з пам'яті», і на потвердження цієї думки наводив цілу низку подібних подробиць, зокрема:

• «... В літо 6390 (882)... Олег... постановив варягам данину давати від Новагорода гривень 300 на рік...»

• «... В літо 6392 (884) пішов Олег на сіверян... і наклав на них дань легку, і не дозволить їм Козарам данину платити».

• «... В літо 6422 (914) пішов Ігор на деревлян і, перемігши їх, наклав на них данину більшу Олегової».

• «... В літо 6454 (946) кладе (Ольга) на них (деревлян) данину тяжку: 2 частини данини йде Києву, а третя Вишгороду для Ольги (виділено І. С. — М. Л.)»...

А «якщо не згинули й занесені у літописи, — вважає І. Срезневський, — то занесені [ були ] у свій час». Отже, доходить висновку цей відомий філолог–славіст, «були літописи дуже давні, дуже близькі до часу подій, переказ яких можна вважати вірогідним».

Упевнені в цьому й сучасні дослідники, зокрема й відомий український лінгвіст Г. Півторак (1995. — с. 136): «... найдавніші писемні пам'ятки, які дійшли до нас, датуються аж другою половиною XI ст. Ні з X, ні з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел до нас не надійшло, хоч вони, напевне, були». «Що ж до XI ст., — радить директор Інституту мовознавства ім. О. Потебні академік НАН України В. Русанівський (1996. — с. 254), — то слід прислухатися ще й до думки М. Грушевського, який твердив, що найдавніші українські рукописи свідомо нищилися в часи нівеляції українського культурного життя...» І не тільки українські: як наголошує кандидат історичних наук Ю. Зінченко (1994), «у 1883 р. з усієї території колишнього Кримського Ханства було зібрано величезну кількість книг та рукописів, що залишилися після завоювання Росією Криму, які були спалені». Не відставала від своєї попередниці й більшовицька імперія: «у 1928 р., під гаслом боротьби з кримськотатарським буржуазним націоналізмом, були зібрані, тепер вже повністю, всі давні рукописи, що дивом збереглися, і нові книги, видрукувані кримськотатарською мовою, і спалені». І такий вандалізм, з імперської точки зору, був цілком закономірним, — попри фізичне винищення поневолених народів, завойовники не менше дбали й про нищення духовне, — саме тому неграмотність і була насаджувана самим російським урядом.

До згаданих пам’яток слід віднести вирізьблену на дерев’яних дощечках, щоправда, недостатньо ще вивчену фахівцями «Велесову Книгу» [згадку про те, що «у руських є свої письмена, які вирізалися на дереві», наводив у своєму «Списку книг», написаному ним в 987 р., арабський письменник Ібн–ель–Недім (Шницер, 1903. — с. 232)], «Літопис Аскольда»[4], деякі рукописи зі славетної Олександрійської бібліотеки тощо. До речі, про те, що той же Кирило сам вивчав (а не створив) існуючі у наших предків письмена, прямо говориться і у «Велесовій книзі» [1995. — с. 59, дощечка 8(3)]: «І той Ілар, який хотів учити дітей наших, повинен був ховатися по домівках тих, аби його, невченого, повернути на наше письмо...» І ще одна цікава деталь: у «Велесовій книзі» прабатьком Русі визнається Даждьбог, а тому руський народ, русичі неодноразово називаються в ній «Даждьбожими онуками», пізніше до такого ж, сказати б, «язичницького» вислову не раз вдається й православний автор «Слова о полку Ігоревім».

Та й із вікопомним творінням, що відкрило нову епоху в історії слов’янства, так званою кирилицею, яку історична традиція узвичаєно пов’язує з іменем видатного просвітителя Костянтина (Кирила) Солунського, не все так просто. Свого часу ще відомий український мовознавець Л. Булаховський (1888–1961) наголошував, що «питання про азбуку, винайдену Костянтином, і досі залишається не розв'язаним», оскільки «є серйозні підстави гадати, що азбука, застосована для цієї мови, є пізніший витвір і що вона витіснила давнішу, так звану глаголицю, яка ще в XI ст. (почасти й пізніше) відігравала роль її суперниці» (1977. — с. 221). Ось, зокрема, які дані наводить у своїй передмові до «Истории древнерусского языка» Л. Якубинського (1953. — с. 9) академік В. Виноградов: «Львов вважає (див.: Львов А. С. К вопросу о происхождении русской письменности // Русский язык в школе. — 1951. — № 6. — М. Л.), що в середині IX ст. у східних слов'ян існувала не лише церковна, а й світська оповідна література, зафіксована у писемній самобутньо–слов'янській глаголичній формі. Руське літописання почалося десь у середині IX ст., принаймні не пізніше 60–х років цього століття». На думку Львова (там само. — с. 23), «на Русі, починаючи з X ст., відбувалася заміна (виділено А. Л. — М. Л.) глаголиці кирилицею».

Значну увагу дослідженню походження слов’янської (зокрема, й східнослов’янської) писемності приділив відомий український історик і палеограф, доктор історичних наук С. Висоцький. Ця проблема, на думку вченого, «становить значні труднощі через відсутність достатньої кількості джерел», які до того ж «нерідко суперечать одне одному». Тому питання про те, яка із двох абеток, що дійшли до нас, є давнішою і яку з них, власне, винайшов Костянтин–Кирило, ось уже понад два століття «привертали й привертають увагу вчених–славістів у різних країнах» (Висоцький, 1998. — с. 9).

Тривалий час саме кирилицю — про що свідчить уже сама її назва — вчені вважали винаходом видатного слов’янського просвітителя. Аж до 1785 p., коли «Г. Добнер вперше віддав перевагу глаголиці». Та оскільки на ту пору «найдавнішою глаголичною пам'яткою був Псалтир 1222p., що походив із Далмації», де, до речі, «глаголиця збереглася [ аж ] до XX ст.», то чеському славістові Й. Добровському вдалося відстояти першість кирилиці, а час появи глаголиці відсунути аж до XIII ст. Цей status quo проіснував аж доти, поки «в середині XIX ст. не були виявлені нові глаголичні пам'ятки й серед них — Клоцієвський збірник». Цей рукопис, який датувався XI ст., засвідчив, що «глаголичні тексти аж ніяк не молодші за кириличні».

Важливого значення набули виявлені в бібліотеках афонських монастирів «Маріїнське та Зографське євангелія XI і XII ст., написані глаголицею [5], а також палім псест (у перекладі з грецької це — пергамент, з якого стерто більш ранній рукопис і написано новий. — М. Л.) XII ст., написаний кирилицею по змитому тексту глаголиці». А невдовзі у Празі вже «були виявлені два аркуші, писані глаголицею в X ст., а в одному монастирі на Афоні... напис, зроблений глаголицею на грецькому акті Іверського монастиря 982 р.». Аналізуючи всі знахідки, чеський вчений П. Шафарик «дійшов висновку, що Кирило винайшов глаголицю, а кирилиця виникла в Болгарії завдяки працям учнів Кирила та Мефодія, найімовірніше, створена Климентом Охрідським». Головними доказами такого походження слов’янської писемності С. Висоцький вважає так звані «“ Київські уривки” та “Празькі листки” моравського ізводу, написані в X ст. не кирилицею, а глаголицею». Ця теорія швидко здобула широке визнання. А1884 р. російський медієвист Вс. Міллер висловив «принципово новий погляд на походження кириличної писемності». На його думку, вона «виникла в результаті практичної діяльності слов'ян, які сусідили з греками й мали потребу в написанні різних ділових документів», тобто утворилася еволюційно (там само. — с. 10–14).

Це виглядало цілком логічно: за основу своєї писемності вони брали «сусідську» абетку й додавали до неї спеціальні, «не грецькі», букви для забезпечення досконалого передавання особливостей власної мови — з часом кількість цих букв поступово зростала. Про те, що саме такий підхід «по чину (тобто за образом. — М. Л.) грецьких письмен», але «за слов'янською мовою» — було застосовано при творенні кирилиці, читаємо у широковідомій оповіді «Про письмена» староболгарського книжника чорноризця Храбра (кінець IX — початок X ст.)[6]. А в результаті й було створено абетку, про яку Храбр пише: «Се же суть словенські письмена», які, однак, «подібні суть грецьким письменам» (Куев, 1967. — с. 196). Це — про кирилицю.

А що ж глаголиця? Під 862 роком «Паннонське житіє» повідомляє, що моравська делегація звернулася до візантійського імператора Михаїла і патріарха Фотія з проханням дати вчителя, який навчив би їх церковній службі та проповідям на рідній мові. Незважаючи на поганий стан здоров’я, Кирило поїхав до Моравії, а вже незабаром винайшов для моравів абетку й почав перекладати церковні книги. Сталося це 863 р. Однак, зазначає С. Висоцький, «яку саме абетку він склав — не повідомляється, імовірно, це була глаголиця». Тим часом Храбр у своїй оповіді згадує й про глаголицю: «Тим–то словенські письмена пресвяті суть і пречисті, бо святий муж їх сотворив, а грецькі елінів — погані» (там само. — с. 197). Оскільки кирилиця, за визнанням самого Храбра, подібна «суть до грецьких письмен», то протиставляти їм, «поганим», наголошує Висоцький, «він міг лише... глаголицю».

То що ж, зрештою, являли собою ці дві слов’янські абетки? «Глаголиця нараховувала 40 літер, які мали своєрідну стилізацію у вигляді різних закруглень та петель... Її графіка дуже відрізнялася від візантійського уставного письма (існує також версія про створення глаголиці на основі візантійського скоропису. — М. Л.), яким писалися православні богослужбові книги». Та, попри те, що глаголиця «виявилася дуже важкою для користування... нею було написано значну кількість книжок». На думку дослідників, «Кирило і Мефодій користувалися під час своєї місії саме глаголицею». «Абетка кирилиці письмових книжних пам'яток XI ст. Нараховувала 43 літери. До неї повністю входили 24 літери візантійського алфавіту та ще 19 спеціальних літер... На початку X ст. у початковій кирилиці додаткових слов'янських літер було лише 14, а вся абетка нараховувала 38 літер [саме про таку абетку пише чорноризець Храбр у своїй оповіді «Про письмена». Ось, до речі, як він відповідав тим, хто вважав абетку з 38 літер занадто великою — мовляв, обходяться ж греки 24 (Куев, 1967. — с. 195): «ну як зможете написати добре грецькими письменами [ слова ] бог, або живот, або зело, або... широта, або щедрота, або юність, або... язик, або іния, подобная сим»? — М. Л. ]» Суттєвою перевагою кириличних літер було те, що «вони дуже чіткі й легкі для написання та читання» — це мало важливе значення, адже ті «книги писалися вручну і призначалися для читання вголос у церкві» (Висоцький, 1998. — с. 11–19).

Незважаючи на значні відмінності між цими абетками, у них, однак, є чимало спільних ознак: деякі букви мають однакові числові значення, інші — дуже подібне накреслення, однаковими є назви букв[7]. Усе це, зазначає доктор історичних наук С. Висоцький, «вказує на історичний зв'язок абеток та вплив однієї на іншу», але водночас «утруднює визначення пріоритету однієї з них». І хоча, на думку знаного палеографа, на важливі питання походження слов’янської писемності: яку саме абетку винайшов Кирило і яка з них є старшою, й досі «однозначної відповіді нема», та все ж, наголошує він, «можна стверджувати, що Кирило не міг винайти кирилицю», бо «вона склалася еволюційним історичним шляхом, чому є вагомі докази, а міг лише вдосконалити». На друге питання, тобто яка з абеток є старшою, С. Висоцький відповідає так: «глаголицю винайдено у 863 році, і вона старша за кирилицю, яку вдосконалено лише на початку X ст., але протокирилиця (тобто початкова кирилиця, що еволюціонувала шляхом поступового додавання до грецького алфавіту слов’янських літер, — Храбр цю докириличну слов’янську писемність, що ґрунтувалась на абетках неповного складу, називає письмом «без упорядкування», а ще раніше, пише Храбр, слов’яни «не імєху книг» і використовували — для ворожіння та обрахунків — «черти і рези». — М. Л.) значно старша за глаголицю». А щодо можливого існування протоглаголиці, то це, наголошує С. Висоцький, «викликає великі сумніви» (там само. — с. 27).

Не менш складним є й питання походження східнослов’янської писемності. Зізнатися, мене завжди дивувало те, як така велика держава, якою свого часу була Київська Русь, могла впродовж тривалого періоду свого існування — майже 150 років! — обходитись без писемності? Адже за таких умов розгалужений, розкиданий на величезних обширах державний апарат просто не зможе нормально функціонувати. Тож, як слушно зазначає С. Висоцький, після утворення Київської держави саме «її інституції стали одним із перших замовників писемності». Адже остання є вкрай необхідною для фіксації різних державних актів, зокрема договорів і законів, збирання податків, обліку матеріальних, військових, людських ресурсів тощо. Це, до речі, створювало значні проблеми і для місіонерської діяльності грецьких проповідників у Русі, де християни з’явилися ще за Аскольда. Досить згадати, як посланий до Моравії проповідувати християнське вчення Кирило, дізнавшись, що там немає писемності, назвав це, образно кажучи, «писанням на воді». Тому він змушений був спочатку розробити абетку, а потім уже братися до перекладу церковних книг. Та більшість дослідників довгий час дотримувалися думки, що «писемність у Київській Русі з'явилася раптово — із введенням Володимиром християнства в 988 р.». Тому попередні півтора століття вони іноді називали «безписемним періодом в історії Русі» (там само. — с. 27, 33).

«Проте це не зовсім так, — наголошує С. Висоцький. — Останні археологічні дослідження та знахідки на території Київської держави свідчать про існування кількох різних графічних систем, а саме: рунічної, куфічної, грецької кириличної, глаголичної та, можливо, протокириличної». Наприклад, на амфорі, знайденій наприкінці 40–х років XX ст. у Гніздівському кургані на Смоленщині, було виявлено напис кириличними буквами, який його відкривачі прочитали як слово «гороухща», яке означає гірчицю (пізніше були запропоновані й інші варіанти прочитання), і датували «першою чвертю X століття», що «підтверджено й палеографічним аналізом [напису], здійсненим членом–кореспондентом Академії наук СРСР М. Тихомировим» (Авдусин, 1952. — с. 21). «Хто знає, — напише згодом академік М. Тихомиров (Авдусин, 1957. — с. 21), — можливо гніздівська амфора зберігала ті овочі, по–нашому прянощі, що були серед дарів, отриманих Олегом від греків після походу на Царгород». А кириличні написи на дерев’яних циліндрах другої половини X ст., знайдених у Новгороді, свідчать про те, що «князівська адміністрація Новгорода, яка підпорядковувалася Києву, користувалася кириличною писемністю у другій половині X ст., до запровадження офіційної державної релігії» (Висоцький, 1998. — с. 35–36).

Вельми цікаву абетку знайшов у Софійському соборі в Києві й сам С. Висоцький. Вона, на його думку, «є непрямим свідченням про користування в [Київській] Русі до офіційного введення християнства невпорядкованою абеткою, в якій ще не було більшості слов'янських літер». І хоча її написано на стіні собору в XI ст., але, певен її відкривач, «вона засвідчує писемність значно ранішого часу». Абетка становить 27 літер: 23 грецьких і лише чотирьох слов’янських: Б (на ту пору «буки»), Ж («живєтє»), Ш, Щ. Саме в цьому й полягає її незвичайність, адже, як ми мали змогу переконатися, у кирилиці XI ст. додаткових слов’янських літер було вже 19. Аргументовано спростувавши твердження про те, що «це нібито недописана абетка кирилиці» або «взагалі не абетка, а літери з числовим значенням», визнаний палеограф доходить висновку, що «відкрита абетка належить до невідомої нам писемності, яку знали в Києві ще в XI ст. Київська абетка за кількістю слов'янських літер є найдавнішою з усіх відомих слов'янських, давнішою навіть від згадуваної Храбром. Нею, можливо, також користувалися при карбуванні монет за доби Володимира Святославича... Це дає нам змогу віднести відкриту абетку до середини IX ст., тобто часів, близьких до утворення Києворуськоїдержави та Аскольдового хрещення». Отже, доходить висновку С. Висоцький, «можемо припустити появу у східних слов'ян, насамперед у Києві, протокирилівської писемності наприкінці IX та першій половині X ст.», тобто у найраніші часи існування Києво–Руської держави (там само. — с. 36, 44, 49).

А тепер дещо докладніше про більш ранні пам’ятки руської писемності, ніж ті, що, як було сказано, «датуються аж другою половиною XI ст.». Як відомо, ще від початку X ст. візантійський уряд, воліючи упорядкувати свої відносини зі східними слов’янами, «намагається, — як зазначає Л. Якубинський (1953. — с. 88–91), — оформити свої стосунки з Київською Руссю в письмових договорах. Перший з цих договорів, який до того ж є найдавнішим відомим нам писемним пам'ятником Київської Русі, укладений з київським князем Олегом в 911 (академік С. Обнорський наводить ще договір 907 р. — М. Л.) році». Другим є договір Візантії з київським князем Ігорем від 944 р., третім — договірне зобов’язання київського князя Святослава від 971 р. Уже в тексті першого договору є вказівка на те, що усні домовленості перестали задовольняти обидві сторони, а тому вони «не точью просто словесемъ, но и писаниемъ и клятвою твердою, кленшеся оружьемъ своимъ, такую любовь утвердити и известити по вере и по закону нашему». Усі ці договори київських князів з греками «є пам'ятками перекладними (переклади договорів є сучасними до їх грецьких оригіналів)». Усі вони писані церковнослов’янською мовою. А те, що в текстах договорів (їх копії збереглися в «Повісті минул их літ») «є окремі давньоруські елементи», свідчить, що «договори перекладалися руськими», а не грецькими чи, як припускали деякі лінгвісти, болгарськими перекладачами — «для такого припущення нема жодних підстав», наголошує Л. Якубинський (С. Висоцький схиляється до думки, що переклад все ж було здійснено болгарином, а пізніше уже «виправлено київським редактором»). А значить, уже на початку X ст. в Києві були русичі, котрі добре володіл и грецькою мовою і могли перекладати з грецької на церковнослов’янську.

Найцікавішими з них С. Висоцький (1998. — с. 62) вважає договори 911 та 944 рр., оскільки «з їх змісту випливає, що писалися вони на “двою хартью”, тобто у двох примірниках». Як відомо, у подібних випадках візантійська дипломатична практика вимагала писати перший примірник грецькою мовою, «а другий — мовою того народу, з яким укладалася угода». І хоча важко однозначно сказати, якою саме писемною системою написано другий примірник, однак С. Обнорський, присвятивши розв’язанню цієї проблеми спеціальну працю (Язык договоров русских с греками // Язык и мышление. — 1936. — Вып. VI–VII. — с. 102), дійшов висновку, що «письмо їх текстів, найімовірніше, було кириличним» (там само. — с. 63). До речі, у договорі 911 р. «згадується про давній звичай писати заповіти на випадок смерті, особливо тими особами, що збиралися їхати за кордон на військову службу», а це вже, наголошує С. Висоцький, «свідчить про користування писемністю в побутових справах», тобто про значне розширення сфери її застосування.

Надзвичайно важливим повідомленням у договорі 944 р. є згадка про те, що відтепер посли й купці, подорожуючи до Царграда, повинні мати «писані грамоти від київського великого князя»[8]. Цей перехід до писаних грамот засвідчує, пише С. Висоцький (1998. — с. 64–65), про «великі зміни, що відбулися в користуванні писемністю в державних установах Київської Русі в середині Х ст.». Якщо раніше роль державних службовців «зводилася лише до видачі печаток послам і купцям, то тепер уже необхідно було писати грамоти». Дослідник цілком припускає, що ці супровідні грамоти писалися «тією самою писемною системою, що й угоди з греками 911 р., й особливо 944 р., тобто, досить імовірно, кирилицею».

Як наголошує академік С. Обнорський (1960. — с. 276), «усі ці сукупності (опріч уже згаданих угод, Обнорський сюди зараховує також «знамените Остромирове євангеліє, датоване 1056–1057 рр.» і так звану «Руську правду», відомості про яку літопис подає під 1016 р. — М. Л.) дають змогу вважати беззаперечним дуже раннє зародження у нас писемної культури, задовго до першої писемної пам’ятки, що фактично збереглася», ба більше, на думку академіка, — «в жодному разі не було б сміливим припущення про належність якихось форм писемності уже русам антського періоду (в VI–VIII ст.)»[9]. Із цим, до речі, непогано кореспондується повідомлення про знайдену в 1803 р. П. Сумароковим на Тамані плиту з білого мармуру, на якій, як повідомляє професор С. Шелухін (Пастернак, 1991. — с. 11), вирізьблено «грецький напис майже цілком слов’янськими літерами, якими потім писали в Києві». Дослідженню цього напису, відомого як «Напис Євпатерія», знаний російський історик B. Латишев (1909. — с. 211) присвятив велику статтю, в якій, зокрема, доводить, що «напис належить до періоду царювання імператора Маврикія і саме до 590 року». Безперечно, ще більшої історичної глибини сягають корені нашої усної мови.

До речі, змішування так званої живої мови з літературною доволі поширене. Як зазначає відомий сучасний мовознавець, історик української літератури Ю. Шевельов (1994. — с. 16), «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися і виходили з ужитку. Тяглість живої, “природної”, “ нерукотворної” мови існує близько 1300 років. Можна для кожної літературної (виділено Ю. Ш. — М. Л.) мови подати більш–менш точну дату постання. Староцерковнослов'янську створив Кирило з Солуня коло 863 року, як німецьку Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522–1542 років, італійську Данте своїми писаннями початку XIV ст.». А от для будь–якої живої мови встановити точну дату народження неможливо. От умовна дата постання давньоукраїнської літературної (церковної) мови відома — 988 рік, рік хрещення Київської Русі. «Цю мову, — наголошує Ю. Шевельов, — можна і слід назвати давньоруською. Але справжня, “ жива” українська мова ніколи не була “ давньоруська”, ніколи не була “ спільноруська”, ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком, або відгалуженням російської мови. Вона поставала й постала з праслов’янськоїформуючися від VI до XVI ст., і найкращий учений не визначить дня її постання. Вона витворювалася сторіччями...»

На думку іншого мовознавця, професора К. Німчинова (1996. — с. 186), «найстаріші пам'ятки письменства на Вкраїні свідчать про досить довге окреме існування української мови ще перед XI століттям». Те саме, безперечно, можна стверджувати і про її творця та носія — про український народ.

І хоча розвиток писемності, зокрема створення Київської писемної школи (до речі, «однієїз найдавніших графічних систем Європи», як зазначає С. Висоцький), що стала важливою складовою частиною культури Київської держави, є незаперечним свідченням її цивілізованості, однак цим набутки згаданої культури, звісно ж, далеко не обмежуються. До загальновизнаних культурних надбань наших предків слід віднести також багату пісенну творчість і правічні колядки, виготовлення ювелірних прикрас і тисячолітні традиції писанкарства, досягнення із містобудуванні й культурі землеробства, прадавні традиції вироблення одягу і величезну скарбницю освячених тисячоліттями звичаїв — та хіба все перелічиш!

Тож не маємо жодних підстав почуватися меншовартими в сім’ї інших народів, устидатися «варварства» наших предків...