Міф про те, як українці «на все готовеньке» приперлися

 

Коли наприкінці буремних «перебудовчих» чітко викристалізувалася можливість (і бажання) виходу України з СРСР, керівництво червоної імперії, існування якої невідворотно наближалося до свого логічного завершення, почало залякувати українців «статистикою», згідно з якою «до республіки незмінно завозилося більше продукції, ніж вивозилося». Тепер, коли невідворотне відбулося, на потребу моменту її замінили просторікуванням на тему, що українці не брали жодної участі у розбудові Криму — мовляв, приперлися «на все готовеньке».

Як відомо, українці заселяли півострів задовго до того, як там з’явилися росіяни — заданими науки (Кононенко, 1994), «наприкінці XVII ст, із 1120 тис. мешканців Криму 920 тис, становили українці»; аналогічні дані навело в одній із історичних серій і «Радіо “Свобода”», покликаючись на результати турецького перепису населення Криму, здійсненого у 1666 р.

Дещо інші дані наводить відомий турецький мандрівник Е. Челебі, що саме в ті часи подорожував Кримом (Книга путешествия. — 1999. — с. 45): «На цьому Кримському острові (автор усюди називає Крим саме островом. — М. Л.), що простягся окіл на 776 миль, розташовані 1600 сіл і 6 тисяч отарів», тобто земельних наділів. Усі ті села можуть виставити «всього 100 тисяч воїнів, а отари — 26 тисяч [якщо врахувати кількість їх родин, вважає автор нового навчального посібника з історії Криму В. Крисаченко (2000. — с. 77–78), «то отримаємо не більше одного мільйона татарського населення». — М. Л.)» Однак, наголошує Е. Челебі, «в походи йде 40 тисяч», щонайбільше — «за бажанням хана» — «80 тисяч татар», решта «залишається в Криму», Чому? А тому, пояснює Челебі, «що в самому Криму перебуває 4 рази по 100 тисяч полонених козаків, 4 рази по 100 тисяч козачих дружин і З рази по 100 тисяч синів і дочок (чи не замало? — М. Л.)... Ще там є 20 тисяч грецьких, вірменських та юдейських невірних. А франкських і мадярських християн нема». Ось так виглядав етнічний склад Криму в другій половині X–VII ст.

А знаючи працелюбну вдачу наших предків, можна стверджувати, що українці вклали у розвиток цього краю труд багатьох поколінь. На наявності у Криму значної кількості руського люду і в більш віддалені часи наголошувалося й у другому виданні «БСЗ» (т. 23. — с. 552): «Історія середньовічного Криму нерозривно пов’язана з історією Київської Русі... Київські князі в боротьбі з Візантією спиралися на руське населення Криму [можливо, то нащадки тих слов’ян, які, як записано у «Велесовій книзі» (1995. — с. 114–115, дощечка 32) в часи війн із готами у III–IV ст. породичалися з митридами (якщо припустити, що так, за назвою династії царів, що правили Понтійським царством, колись могли називати жителів Криму взагалі): «А митриди сказали русам, що ті можуть селитися біля них... А ми з тими митридами поріднилися...» — М. Л. ]». Важко собі уявити, що «БСЗ» має на увазі українців, та виходить саме так, бо до появи росіян як таких має минути ще не одне століття. Мабуть, у московських ідеологічних установах теж зметикували, що припустилися певного відходу від непохитних канонів «спільної колиски» — у третьому виданні про це вже анічичирк. І то не дивно — із відомих причин імперія завжди культивувала розпалювання ворожнечі між поневоленими нею народами.

Насправді ж, попри широко висвітлювані доволі часті військові сутички українського козацтва із кримською ордою, були й інші стосунки — найперше торгівельні — оскільки Україна й Крим споконвіку були сусідами. Відомо, що навіть такий славетний войовник Криму, як кошовий отаман І. Сірко, за певних умов — коли траплявся у них «недород на траву» — дозволяв кримчакам кочувати на запорозьких землях, вважаючи, що «коли ми, мешкаючи з татарами по–сусідськи, допомагаємо одне одному, то це розумному анітрохи не дивно» (Львов, 1895. — с. 8–12). Та й султан «за торговою угодою... дозволяє козакам і народу малоросійському [зрозуміло, що це власна термінологія російського автора, бо і татари, і турки називали українців не малоросами, а русами (урусами) та козаками — на цьому, зокрема, наголошено у знаменитій «Книзі мандрів» Е. Челебі. — М. Л. ] вільне плавання всіма морями своїми та ріками для торгівлі й обміну». А от коли б, скажімо, «хтось із донських козаків почав сваволити на морі», то за цим договором «Запорожжю і Криму» належало «взаємно помагати один одному, аби очистити море». Однак мирне співіснування двох сусідніх народів ніколи не входило в сферу інтересів Москви. Тож, скажімо, коли гетьман І. Самойлович домагався від Москви «включення в Бахчисарайський мир з Туреччиною 1681 року положення про необхідність збереження дружніх стосунків між Україною і Кримським ханством [дійсно, запорожці «вже з XVII століття прагнуть розвивати дружні стосунки з ордою. У більшості воєн Росії запорожці прагнуть забезпечити мир і можливість союзу з ордою»; відомі навіть морські походи запорожців 1624 та 1629 рр. у союзі з Кримом супроти турків, а 1638 р. запорозьке військо здійснило успішний похід до Бахчисарая на захист Шанги–Гірея від московського війська під орудою Кантеміра (Січинський, 1954. — с. 17). До такої політики вдавались і Хмельницький, і його наступники. М. Л. ]», Москва, навпаки, прямо вимагала: «А миру запорожцям із Кримом ніколи не мати... і остерігатися того дуже кріпко, аби із малоросійських міст до Криму з торгами, запасами та всякою живністю не їздили і коней в Криму не продавали» (Буткевич, 1991).

Та запорожці теж свій гонор мають — відмовилися, ще й пригрозили створити з ордою союз супроти північного утискувача, чим, вочевидь, передали–таки куті меду. Тож Петро І, «зустрівши таку непокору... 14 травня 1709 року зруйнував Січ. У відповідь на такі дії запорожці вийшли з–під протекторату Росії і пішли на союз з Кримом, який визначається Прутським мирним договором 1711 року. Майже чверть століття (до 1733 р.) Запорожжя і Кримське ханство мали одну державність. Гетьмани України (П. Орлик, І. Скоропадський, П. Полуботок, П. Дорошенко) і собі прагнули добитися автономії, об’єднатися з Січчю і встановити добрі відносини з Кримським ханством. Але це призвело лише до того, що Росія домоглася 1739 року приєднання Запорозької Січі до Росії» (там само).

До такого ж підходу вдаються й у питанні оборони Севастополя, участь в якій українців дехто всіляко силкується обмежити практично однією, хоча й загальновизнаною постаттю легендарного «матроса Кошки» (українець Петро Кішка народився й помер у селі Ометинці на Вінничині). Але достатньо подивитися на укріплені на передній стіні колишнього храму святого архістратига Михаїла — в 1854–1955 рр. гарнізонного храму — пам’ятні мармурові плити військовим з’єднанням, котрі становили гарнізон Севастополя під час оборони, щоб упевнитися, шо тут було немало й українських з’єднань. Зокрема, Чернігівський гренадерський полк, Волинський, Дніпровський та Полтавський піхотні полки, Галицький, Житомирський, Кременчуцький, Одеський і «Украинский» (дивно навіть — чом не «малороссийский»?) єгерські полки.

Так, на думку дослідників, є всі підстави говорити про українське походження й іншого визначного учасника оборони Севастополя адмірала П. Нахімова, який «пишався своїм походженням із українського роду козацького старшини Нахімовського» (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 232). Про українські корені Нахімова пише й відомий російський дослідник життя уславленого флотоводця А. Зонін (1987. — с. 7): «Художник написав [ портрети ] діда і прадіда Степана (батько майбутнього адмірала. — М. Л.) та Якима (двоюрідний брат Степана. — М. Л.) Нахімових, сотника Манойла і запорожця Тимофія, на весь зріст; на обох яскраві жупани, у обох хижі горбоносі обличчя, й однаково стискаються сильні пальці на ефесах оголених кривих шабель...» Дванадцятирічний Павло («велика його схожість із прадідівським портретом!» наголошує A. Зонін) любив дядька за його розповіді «про українську козачу старовину, про битви з ляхами і татарами...» (у першому виданні цієї книги в 1944 р. про Якима сказано, що він «любивукраїнську старовину»).

Як наголошує знаний дослідник українсько–кримських взаємин B. Чумак (1996), «звернення до історичних документів дає можливість стверджувати, що учасники героїчної оборони Севастополя були в переважній більшості українцями!» Це, до речі, мимоволі потверджує і видатний російський історик, академік Є. Тарле (1959. — с. 243), покликаючись на відомого учасника оборони Севастополя В. Васильчикова, який у своєму листі зазначав, що матроси уже встигли перейменувати Нахімова і називали його Нахіменком, щоб «більше було схожим на матроське прізвище». Як бачимо, справжнє «матроське» прізвище, на переконання захисників Севастополя, мало звучати на український манер. На доблесть та звитягу українців при обороні морської твердині прямо свідчить і стаття провідного наукового співробітника музею оборони Севастополя Л. Голикової із знаменним заголовком: «... Каждый рядовой — Шевченко, каждый офицер — Бирилев», опублікована на сторінках російського історичного журналу (1995), в якій дослідниця вміщує численні цитати із часописів того періоду.

Зокрема, головнокомандувач князь Меншиков у наказі по війську так писав про вчинок, який він назвав «звитягою, що має назавжди залишитися в пам’яті» (Дубровин, 1900. — с. 397–398): «30–го флотського екіпажу матрос Гнат Шевченко, який під час усіх вилазок перебував коло лейтенанта Бирильова, показав особливий приклад хоробрості й самовідданості у вилазці, що відбулася 20–го січня». Витіснені багнетами з траншей, десятка з півтора французів, «відступаючи, націлилися в лейтенанта Бирильова та його супутників. Шевченко першим помітив, на яку небезпеку наражається його начальник, перехрестився й кинувся до нього, закрив його й своїми грудьми прийняв кулю, що неминуче мала вразити лейтенанта Бирильова. Шевченко впав на місці, як істинно хоробрий, як праведник». 1874 р. в Миколаєві «звели перший у Росії пам’ятник «нижньому чинові», який 1902 р. «перевезли до Севастополя, встановивши його на Корабельній стороні, напроти казарм 30–го флотського екіпажу» (Шавшин, 1989. — с. 51).

Взагалі, використання української військової потуги доволі широко практикувалося царською владою ще задовго до згаданої так званої першої оборони Севастополя. «Як свідчить літопис, — пише віце–адмірал Б. Кожин (1996), — 25 квітня 1696 року гетьман Іван Мазепа (останній, як відомо, не раз і не два очолюючи багатотисячне — 20–40 тисяч — козацьке військо, зневажати яким не насмілювався жоден супротивник, брав найактивнішу участь у численних «кампаніях» царя Петра, оружно забезпечуючи йому можливість «збирання» Москвою все нових і нових земель. — М. Л.) та граф Шереметьев вирушили козацьким флотом, який вже налічував 200 козацьких “чайок”, під Очаків. Попереду українського флоту повинен був іти авангард запорозьких козаків під проводом кошового отамана Якова Мороза при підтримці полку з 1740 реєстрових козаків київського полковника Мокієвського. Таким чином, основну морську силу значної морської десантної операції становив український козацький флот».

Та й історія взяття Азова (червень 1696 р.) «свідчить про те, що наслідки бойових дій українських козаків та українського флоту були настільки ефективними», що вже невдовзі оборонці фортеці змушені були винести з воріт «схилені турецькі прапори». «Я вважаю, — наголошує адмірал, — що тільки за рахунок боєздатності українського козацтва, козацького флоту були створені умови для взяття Азова, що, у свою чергу, дало можливість отримати дозвіл на будівництво та фінансування російського флоту, який святкує свою 300–ту річницю».

Адату 7 червня 1788 р., наголошує Б. Кожин, «повинні пам’ятати усі військові моряки України. У цей день Чорноморська веслувальна флотилія завдала нищівного удару турецькому флоту». Ось як писано про це у офіційній реляції генерал–фельдмаршала кн. Г. Потьомкіна–Таврійського від 19 червня 1788 р. (Высочайшие... — 1872. — с. 223–224): «Флот капітан–паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 віддалися... 30 суден розбиті... Між кораблями знищені капітан–пашинський та віце–адміральський, у полон взято людей з 3.000, побито не менше... Ця перемога одержана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами, яких побудовано до 200 і у них розмішується по 60 осіб, легкість і моторність [їх] така, що ворожий корабель тільки встигав їх побачити, а вони уже той оточують... Встановлено, що вони незрівнянно більше загибелі ворожому флотові вчиняти можуть, аніж великі військові кораблі — як це в останній поразці турецького флоту насправді й виявилося. Цими суднами переважно управляють Запорожці, котрих всього тепер нараховується до 20.000». Не дивно, що навіть Катерина II у своєму указі сенатові 14 квітня 1789 р. (там само. — с. 223) відзначала «колишніх Запорожців», що «із завзяттям та відвагою» билися проти турків.

Нас усіх привчили — і досі привчають численні лужкови та затулиш — вважати Севастополь за місто виключно «русской (себто російської. — М. Л.) славы». Однак саме цим, на думку В. Галушка (1996), демонструється «цілковита неповага до інших народів, які лицемірно називають “ братніми ”». І це дійсно так, бо завжди, як наголошує московський історик О. Ціпко (Если нація... — 1992), «Чорноморський флот був не тільки великороським, але й малороським» і «українці служили вітчизні не гірше, ніж великороси». А стосовно кількості — навіть переважали.

За даними доктора історичних наук Я. Дашкевича (1993. — с. 109), в період між 1905 та 1917 рр. українці становили до 75 % особового складу Чорноморського флоту. Не виключено, що ця частка була ще більшою — особливо у XVIII–XIX ст. (справді, якщо врахувати стан російських доріг, важко уявити, щоб контингент «нижніх чинів» ЧФ формувався за рахунок рекрутів із Сибіру чи далекосхідних регіонів імперії). Ця тенденція — комплектувати особовий склад флоту за рахунок українців — уповні збереглася й у XX ст. Так, у резолюції Третього Українського військового з’їзду, що відкрився у Києві 20 жовтня 1917 р., зазначалося: «Зважаючи на те, що Чорноморський флот має у своєму складі 80 % українців і знаходиться у територіальних водах України, з’їзд постановляє, щоби Морська Генеральна Рада негайно приступила до українізації Чорноморського флоту».

Тож насправді — слава Севастополя значною мірою здобута звитягою і кров’ю саме українців. Утім, українці переважали не тільки на кораблях цього флоту — недарма восени 1917 р. Верховний головнокомандувач Росії О. Керенський видав наказ про українізацію крейсера «Светлана» на Балтиці (Сергійчук. Над Чорним... — 1992).

Як бачимо, не стояли українці осторонь у військових справах. Однак офіційні історичні джерела імперії, у тому числі й радянської, всіляко замовчували ці історичні факти. Дотримується цієї трад иції й багатотомна «Советская воєнная энциклопедия», видана в 70–80–х роках XX ст. Так, у обширній статті «Російсько–турецькі війни 17–19 ст.» (т. 7), де детально описано перебіг подій у численних і багаторічних війнах між цими непримиренними ворогами, жодним словом не згадується щонайменша участь у бойових діях ані козацьких військ, ані козацького флоту, наче їх і не існувало взагалі, хоча в статті «Чорноморське козаче військо» (Советская воєнная... — 1979. — т. 8. — с. 461) визнається, що «Ч. к. в. відзначилося у Кавказьких війнах, Севастопольській обороні 1854–1855 рр., російсько–турецьких війнах 17–19 ст.» Отака вона, імперська вдячність та об’єктивність!

Так само, до речі, починаючи ще від Сталіна, всіляко применшують і внесок українського народу у перемогу над гітлерівською Німеччиною, звично затіняючи його «великою перемогою російського народу». Відвідавши країну невдовзі після визволення, американський журналіст Е. Сноу, зокрема, писав (Дробот, 1998. — с. 226): «Уся ця титанічна боротьба, яку деякі схильні скинути з рахунку, ніби якусь “славу Росії”, була насправді — і в багатьох аспектах — насамперед боротьбою, запеклою війною України, яка їй коштувала болючих втрат... Жодна інша країна Європи не зазнала такого руйнування міст, промисловості, сільськогосподарських угідь, загибелі стількох людей». Дійсно, як свідчать документи, саме Україна зазнала найбільших втрат у тій війні, куди її втягнули кремлівські «вожді» (Косик, 1993. — с. 455–456): «Втрати України становлять 40–44 % загальних втрат СРСР: більш 5,5 мільйона цивільних жертв і 2,5 мільйона загиблих на фронті, що разом становить 8 мільйонів загиблих, тобто 19 % від усього населення [ України ]... Загальні втрати Росії дорівнюють приблизно 5–6 мільйонам загиблих». Якщо ж сюди додати, що Німеччина втратила 6,5 мільйона загиблими, Польща — близько 5 мільйона, Японія — 2,35 мільйона, Югославія — 1,7 мільйона, то стає очевидним той факт, що Україна зазнала найбільших втрат серед усіх країн, що брали участь у бойових діях [до речі, в Україні зараз мешкає й найбільша, порівняно з іншими країнами, кількість людей, що постраждали від фашизму, бувши вивезеними до Німеччини на примусові роботи: понад 650 тисяч (Коломиец, 1998)]. Такою ж виглядає й картина матеріальних збитків (Косик, 1993. — с. 456), що «в Україні оцінювались у 286 мільярдів карбованців», або «42 % від загальних збитків СРСР», становлячи назагал «679 мільярдів, з яких 255 мільярдів у Росії, 75 мільярдів у Білорусі, 20 мільярдів у Латвії, 17 мільярдів у Литві, 16 мільярдів у Естонії». Вельми показовим є те, що «Радянський уряд у 1943–1945 роках виділив 75 мільярдів карбованців на відбудову радянських територій, яким було завдано збитків. Але Україні було виділено лише 18,3 мільярда карбованців, тобто 24 % від загальної суми»...

А в економіці? Ось тільки один невеличкий приклад із промови Г. Петровського на засіданні IV Держдуми 20 травня 1913 р. (1974. — с. 11): «У той же час за дев’ять років з України було зібран о 3500 тисяч (величезні кошти, як на той час — доповідач говорить про XVIII ст. — М. Л.) прибутків, а повернулося на різні витрати 1760 тисяч карбованців». Не дивно, що у Петровського «постає питання, на які ж цілі пішла майже половина коштів, зібраних на Україні?» Аж ніяк не на освіту чи підвищення добробуту українського народу, як бачимо далі з тієї ж промови: «Політика... у Росії досі ще призводить слов’янського селянина до набагато більшого здичавіння, аніж призводять до цього негрів у Америці». І робилося таке перекачування коштів, зважте, не одну сотню літ!

Та й не саму тільки готівку «викачували» з нашого народу — не менш, коли не більш важливим внеском України було те, що, як зазначав московський «Радикал» (Померанц,1993), вихідці з України «були вчителями Московіі й допомогли їй стати Росією». А видатний російський мовознавець академік О. Шахматов, якого дослідник його життя та творчості В. Виноградов (1922. — с. 28) називає одним «з небагатьох російських гуманістів», зазначав (1922. — с. 79–80.): «Володимир над Клязьмою, а так само й інші городи руські, всю свою культуру взяли із Київа... І Новгород, і Полоцьк, і Ростов здобули з Києва не самісіньке християнство, а й тую інтелігентну верству, що була провідником і державної влади, і південноруської культури... Кожний із городів давньоруських дістав в уділ частину тієї культури, того духовного багатства, яке встиг витворити у себе Київ». Ба більше — часто вони просто копіювали навіть зовнішні форми, узвичаєні в Русі. «Варто прислухатися, — наголошував В. Ключевський (1904. — с. 353–354), — до назв нових суздальських міст: Переяслав, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич — усе це південноруські назви, які миготять ледве чи не на кожній сторінці старого київського літопису в оповідях про події у південній Русі... Імена київських річок Либеді й Почати зустрічаються у Рязані, у Володимирі на Клязьмі, в Нижньому Новгороді...» Та й «ім’я самого Києва не забуте в Суздальській землі: село Києво... в Московському повіті; Київка — притока Оки у Калузькому повіті, село Київці поблизу Олексина у Тульській губ.».

Відомо, що Петро І був надзвичайно нетерпимим до всього українського, однак незаперечним є те, що у своєму реформуванні Росії він опирався саме на українських учених та духівників. Про це, зокрема, писав і російський дослідник П. Пекарський: «За Петра російська освіченість творилася з двох стихій — київської вченості... та європейської освіти», і при цьому «київська вченість мала перевагу, тому що мала за собою право давності; європейська ж освіта, внаслідок причин історичних, засвоювалася з трудом» і «не мала в Росії видатних речників» (1862. — с. 5). Як наголошує Г. Федотов, «від XVII ст. починається потужний та плідний вплив Малоросії на російську культуру, особливо церковну (перевага українців у російській Церкві відчувається до XIX ст.). Наша школа XVII–XVIII ст., наша літературна мова більше київського, аніж московського походження ... Гоголь зробив малоруські степи та південний фольклор для більшості з нас ріднішим, аніж великоруська забута Північ» (1988. — т. IV. — с. 208).

Відомо, зрештою, що зовсім не кузбасівським вугіллям, не тюменською нафтою і навіть не магнітогорськими рудами вдовольняла імперія свої гігантські військово–промислові потреби. Та й українські ліси навряд чи пішли тільки на будівництво власних хат, а, скажімо, деревину для будівництва того ж парусного Чорноморського флоту та необхідних берегових споруд везли з російської Півночі чи Уралу. А надто це стосується продукції сільського господарства, оскільки, як відомо, Росія завжди була промислово відсталою аграрною державою, переважну частку експорту якої становила саме сільськогосподарська продукція. «На початку XX ст. 90 % основного експортного продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи» (Субтельний, 1991. — с. 235). І все це — усього лише окремі фрагменти до внеску України у розбудову російської імперії.

Та й становлення неоросійської, себто радянської, імперії не могло відбутися без багатої на природні ресурси України, і це чудово розуміли численні «вожді» більшовицького заколоту — ось як, зокрема, наголошував на цьому в «Інструкції агітаторам–комуністам на Україні» нарком Л. Троцький: «Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно вернути Україну Росії, без України нема Росії, без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами...» (Ромжчук, 1990. — с. 56–58). Саме з цієї причини «один із найвпливовіших більшовицьких вождів на Україні» Г. Пятаков закликав «не підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, зерна тощо» (Субтельний, 1991. — с. 305). Не наголошуючи взайве на тому відомому фактові, що більшовики в Україні провадили колабораціоністськи проросійську, по суті, антиукраїнську політику, звернемо увагу на чітко окреслені хижацькі зазіхання. Всілякі просторікування щодо «визволення» українських трударів з–під капіталістичного гноблення призначалися лише для наївних та довірливих, бо насправді в Україні вони бачили лише величезну та багату комору, без пограбування якої їхня влада була дійсно приречена.

І то не було анінайменшим перебільшенням: «лише Донбас давав 70 % вугілля, що видобувалося вромановській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915–1916 рр. Надходило 96,7 % прокату, 68 % — сортового металу, 81 % — олова, 90 % — срібла, близько 75 % чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру» (Історія України. — 1996. — с. 226). Реальна загроза власному існуванню спонукала до цинічної відвертості. Не менш цинічними були і дії, спрямовані на досягнення поставленої мети. І вона була досягнена. «Упродовж багатьох десятиліть, — наголошує відомий московський часопис («Известия», 03.09, 1991), — уся країна без винятку жила карпатською нафтою та донецьким вугіллям, криворізьким металом, нікопольським марганцем, запорізьким титаном і феросплавами. Україна не щадила себе, не рахувалася із втратами...»

У 60–70 роки, «маючи 19 % населення Радянського Союзу, Україна продукує близько 40 % усієї радянської сталі, 34 % вугілля, 51 % чавуну, понад 23 % його сільськогосподарської продукції... Існують виразні докази того, — наголошує Орест Субтельний (1991. — с. 455–457), — що Україна постійно вкладає до радянського бюджету більше, ніж отримує з нього. Американський економіст Холланд Хантер констатує: “ Вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР є основною ознакою економічної історії України”». Та й у розбудові флотів колишнього СРСР значний внесок належить Україні — ось відомий московський часопис наводить цілком конкретні дані (Коваленко. «Говорят “флот”»... — 1993): «... 44 % усіх кораблів ВМФ СРСР зібрані на українських корабельнях, з української сталі, руками українських робітників. Увесь же ЧФ — лише 9,2 % від ВМФ СРСР!»

А в подяку за це, наголошують ті ж «Известия», «починаючи з 1654 року... проводилася планомірна, послідовна політика знищення України як національної держави...» Тож не дивно, що, як зазначає доктор історичних наук з Москви Ю. Кобищанов (1993), «упродовж усього радянського періоду» саме «українці становили відносну, а в періоди колективізації та повоєнний у Західній Україні — й абсолютну більшість ув’язнених ГУЛАГу і засланих», і без них, зауважує дослідник, «Тюмень, Якутія, Магаданська область і Камчатка не могли б розвинути свою видобувну промисловість».

А тепер, зізнається московський професор В. Ільїн (1999. — с. 407), «возз’єднання України з Росією, відверто кажучи, останній економічно не вигідне», враховуючи «крайню виснаженість [ української ] с ировинної бази». Та й взагалі, погордливо констатує він, «колишні республіки Союзу переважно слаборозвинуті, монокультурні». Однак навести справжні причини такого «виснаження» — поза намірами поважного автора. Бо тоді аж надто нещирою виглядатиме його спроба переконати своїх молодих російських читачів у тому, що нібито «Росія не традиційна імперія», а тому, «на відміну від банальних метрополій, вона не практикувала нещадної хижацької експлуатації окраїн», навпаки, «завжди була донором колонізованих народів». Та що там чиїсь визнання — сама дійсність переконливо довела саме хижацьку вдачу Російської імперії, як і всіх інших, «банальних».

А от наміри використати «можливі варіанти політичної залежності» колишніх «братніх» республік, спричинені їхньою «економічною несамодостатністю», стосовно України, «возз’єднання» з якою автор все ж вважає «цілком реальним», то це надія на те, що вона, не витримавши «тягара самостійности», знову перетвориться у «просторовий буфер... засічну смугу, що дистанціює [ Росію ] від Західної Європи та послаблює войовничі поривання наступаючого ворога», — навіть не приховуються (там само. — с. 405–436)...

І ще одне свідчення, не позбавлене цікавинки. «Напередодні більшовицького заколоту (1917 р.) квадратна верста російських земель давала у державну скарбницю щорічний прибуток 451 руб. 63 коп. Земля України з тієї ж версти давала 1023 руб. 49 коп.» А щодо видатків з бюджету імперії, то він передбачав таке: «на одного українця, скажімо, Херсонщини 56 коп., а на мешканця Петроградської губернії — 4 руб. 23 коп.» (Войтенко, 1996. — с. 40).

Тож, як ми мали змогу переконатися, зовсім не за карі очі так наполегливо тягли Україну, її народ у «братні» обійми, а, як слушно підмітив у вірші «Шовіністам» Д. Паламарчук (1995), «щоб дерти шкуру з того ж таки “брата ”»...