Міф про «людське обличчя» радянського ладу та прогресивний характер соціалістичної економіки

 

Попри узвичаєне залякування широкого загалу СРСР «звірячим оскалом імперіалізму», моторошнішого вищиру, аніж той, що ховався за добропорядним фасадом колишнього «найгуманнішого ладу», людство, мабуть, ще не знало. Та, як водиться, важкі спогади, згадки про погане затримуються в пам’яті недовго, а більшості людей, взагалі, властиво ідеалізувати минуле, «добрі старі часи». Більшості, але, на щастя (бо не така вже то безневинна річ: як наголошував У. Черчилль, «забути минуле — означає примиритися з його поверненням»), не всім. Тож надаймо слово тим, хто, сповна сьорбнувши принад епохи, яка, будемо сподіватися, канула в безвість, не забув, як воно було насправді.

Ось лише одна «невідома допіру, — як зазначали «Известия» (Покушение... — 1996), — ознака відомої жахливої епохи», наведена у передсмертному листі службовця підмосковного радгоспу «Прогрес» Митрофана Нікітіна, який у березні 1934 р. зробив спробу вистрілити у тіло Леніна — лист зберігався в особистому архіві Сталіна:

«Скільки мені довелося бачити й чути. Навколо убогість, голод, рабство, звірства, прибитість якась. Люди бояться одне одного, бояться слово зайве мовити, знаючи, що за плечима ГПУ, тортури, смерть... Процвітають шахрайство, злодійство, звірства, брутальність і т. ін. Люди кидаються з одного боку в другий. Загрузли у бруді, воші всіх обсипають. У віддалених селах, радгоспах люди голодують... Навіть тепер у Калузькій та ін. губерніях дуже багато хто їсть хліб з половою, а Україна, а Кавказ... Люди збожеволіли, всі втратили голову від такого казково важкого життя... Дуже багато хто очікує і бажає війни, примовляючи: “Хоча б один будь–який кінець”. Так, справді, наш “російський соціалізм” дуже багато лиха принесе народові. Ще багато мільйонів загине народу від комунізму, цієї химери, абсурду. Помираючи, я протестую від мільйонів трудящих, досить рабства, терору, голоду, досить усього обтяжливо–тяжкого. Схаменіться, що ви робите?.. Куди завели країну? Адже все котиться в безодню...»

А Україна... Ось як згадує радянський «рай» ветеран війни В. Грінько з Донеччини у відкритому листі до Б. Олійника (1996): «Я добре пам'ятаю 1933 рік, коли страшно голодували. Я бачив на вулицях людей з опухлими ногами, бачив мертвих. Пам’ятаю, як мій молодий батько приніс нам, трьом дітям, лише три качани кукурудзи, а сам і мати плакали, як діти, бо більше нічого не могли нам дати їсти. Ми ходили в поле збирати колоски, а дорослих кінна міліція ганяла й арештовувала прямо на полі... Мене й досі трясе і душать сльози, коли згадаю те “щасливе дитинство”... Заляканий народ працював тоді від зорі до зорі у колгоспах. І я, підліток, також ходив на колгоспну бригаду о четвертій годині ранку, а потім працював увесь літній день по 15–16 годин... Працювали фактично задарма.

Та ось прийшла війна... Усі два роки окупації ми чекали “нашу радянську армію”, шукали — і раділи, коли знаходили листівки, скинуті “нашими” літаками, і роздавали нашим людям. І ось дочекалися. 8 вересня 1943 року було звільнено весь Донбас... А через деякий час повернулися евакуйовані компартійні керівники та їх прихвосні, які відсиджувались десь у Казахстані, Киргизії чи ще десь... І почалися небачені тортури, яких навіть під час окупації ми не зазнавали. Фінагенти та агенти райкому партії ходили по дворах, описували все, що в кого було у дворі, і наказували негайно вивозити за чотири кілометри на залізничну станцію Селидівка. Ми мусили вивозити все: картоплю, соняшники, кукурудзу, пшеницю. Так у нас забрали все, а дітей і жінок, які зосталися без чоловіків, батьків, братів, залишили голодними на зиму. Бачили б ви, люди добрі... яке це було жахливе видовище... Нескінченною колоною з галасом, зі сльозами, з прокльонами везли вони своє добро на станцію — напіводягнені, напівузуті. Це неможливо передати...» І все це страхіття творилося «заради якихось марксистсько–ленінських ідей, нереальність, фанатизм та насильницька суть яких протягом 75 років стверджувалася на практиці в колишньому Радянському Союзі... Терор у крові в комуністів [74]. Я був свідком цього, коли у 1950 році проїжджав Челябінськ. Там у тупику я побачив ешелон товарних вагонів, битком набитих стариками та дітьми із Західної України, яких вивозили до Сибіру. Вони кричали, плакали, простягали руки у віконця і просили їсти–пити. їхні голоси я чую й нині... А сьогодні хтось розказує байки про “прєімущество соціалістіческой сістєми”...»

Може, саме в тому ешелоні їхав і буковинець Т. Антемійчук, болючі спогади якого — «Табірник Е–58» — упродовж кількох місяців 1992–1993 рр. друкувала чернівецька газета «Буковина». Він розповідає, зокрема, як довгими ночами робили підкоп у Красноярському пересильному пункті, сподіваючись вирватись на жадану волю, та були викриті. Почалися допити. «Били поясами, ногами, руками, ним тільки могли і куди попало. Допитували і знову били. Катування тривало до самого ранку. А вранці, скривавленого, всього у синцях, але ще живого... кинули між жуликів... Передумав я багато тієї ноні. Чи варто було тікати? Та чимало пройде ще часу, поки дозріємо, що нікуди тікати, що весь Радянський Союз — це один величезний табір...» І справжньої волі нема ні з одного боку колючого дроту.

Знеціненим в умовах економічної системи соціалізму був не лише труд, а й саме життя трударів–гвинтиків, на самовідданій праці яких вона зводилася. Ось лише один красномовний приклад із безлічі, який наводить І. Бунич (1994. — с. 122–123): «Улітку 1932 року 12000 в’язнів, колишніх заможних селян з України, Дону та центральних областей Росії, були висаджені в Магадані під конвоєм 2500 солдатів ГПУ при двохстах вівчарках. Метою “експедиції” був негайний початок експлуатації золотих розсипів, виявлених на Колимі (вони були розвідані ще на початку століття, однак навіть царське керівництво вважало, що експлуатувати надра в умовах вічної мерзлоти «просто неможливо». — М. Л.). Невідомо, хто задумав і планував цю операцію, та ув'язнені були доставлені у самих лише сорочках, конвой — у гімнастерках, і лише вівчарки мали шуби, але це й їх не врятувало. Морози, що нагрянули у вересні, погубили всіх... до одної людини, у тому числі охорону й сторожових собак. Улітку 1933 року до Магадану було доставлено 32 тисячі в'язнів, екіпірованих трохи краще. Взимку поталанило вижити одному з п'ятдесятьох. Улітку 1934 року прибуло ще 48 тисяч осіб. Узимку 1934–1935 рр. знову вимерли всі ув'язнені, але вціліла охорона. Влітку 1935 року було доставлено...»

Ось що, по суті, становило основу економіки соціалізму. «Незліченні трати людей, що, як вважалося, виправдовували свою загибель двомісячною рабською працею, були головним рушієм сталінської економіки... і всього державного п рогресу [чим не красномовне підтвердження істинності ленінської економічної «теорії» соціалізму–комунізму, фундатор якої у своєму заключному слові на VIII з’їзді РКП(б) у березні 1919 р. наголошував (ПСС. — т. 38. — с. 179): «Ми цінуємо комунізм тільки тоді, коли він обґрунтований економічно». — М. Л. ]... Так було всюди. Люди гинули мільйонами». А це спонукало решту покірливо працювати над виконанням грандіозних планів партійної верхівки. І той конвейєр смерті не повинен зупинятися ні на хвилину[75].

Чи не за цим «торжеством народовладдя» нині так цинічно ллє сльози «товариш Симоненко» та іже з ним. А ось що про той вражаючий контраст між зображуваним і дійсним радянським життям писав у своєму «Щоденнику» О. Довженко 10 травня 1946 р. (1995. — с. 445): «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний... виють радіо–поети панегірики маршалам... Салюти — а на полі, позапрягавшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи сльозами свої права, і обов’язки неухильні, і найточнішу у світі достовірність — страждання. О, світе лихий! Що тобі до них?..»

Пригадую випадок із власного дитинства, який назавжди врізався у мою пам’ять. Довелося якось побувати разом з батьками на весіллі у рідному селі. Особливо запам’яталася наречена: це була дуже вродлива дівчина — справжня яскрава квітка на білопінному тлі мереживної фати. Кількома днями пізніше я знову зустрів її по дорозі до школи і навіть не признав (може, не особливо й придивлявся), аж доки вона сама не окликнула мене. То була, як мені здалося, вже зовсім інша дівчина, одягнена у звичайну для сільських жінок радянську «уніформу»: чорні гумові чоботи, такі ж спідниця, куфайка та щільно обмотана довкіл голови хустка. Навіть вираз обличчя потьмянів і, здавалося, відповідав цим безрадісним «обновам»...

Надалі ми не так уже й часто зустрічалися, та майже завжди я бачив її все у тих же облаштунках — із постійно заклопотаним виглядом поспішала вона все тим же маршрутом: або з дому на ферму, або у протилежному напрямку.;. І зійти з того моторошного конвейєра, що забирав усі життєві соки, для переважної більшості сільчан було практично неможливо, аж допоки він сам не викидав дощенту виснажену цією невпинною гонитвою людину, коли вона ставала вже непридатною для подальшої експлуатації. Так минало життя не одного покоління людей, які, окрім важкої щоденної праці та виснажливих клопотів, мало–що у своєму житті й бачили. Як тут не згадати розпачливе Шевченкове:

«А сестри! Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!»

 

Та професійні плакальники продовжують лити сльози за радянською минувшиною. «Від багатьох людей старшого віку я чула слова: “При Сталіні був порядок ”, — згадує москвичка Н. Данилова (1988. — с. 44–45). — Та що то був за “порядок”, вони не знали, позаяк їх він, на щастя, не зачепив, а до інших їм діла не було, відгородилися глухою стіною... Мого вітчима, інженера НКПС (Наркомат шляхів сполучення. — М. Л.), було заарештовано у 1937 році. Більше ми його не бачили, фінал відомий. Зосталася лише посмертна реабілітація. Мене заарештували на четвертий день війни... — “чистили” Москву... Особлива нарада дала мені строк: 10 років перебування у ВТТ (виправно–трудовий табір. — М. Л.), без статті, обґрунтували двома буквами “ПШ” — “підозріння у шпигунстві”. Я потрапила до Карлагу (Карельське управління таборами. — М. Л.)... Через сім років мене звільнили “через відсутність складу злочину ”, однак судимість не зняли, а в паспорті поставили фатальний штамп “39”, що означало мінус 39 міст для мешкання... Невдовзі чоловік помер, і я зосталася одна з маленькою дитиною. Жити в Москві у матері я не мала права, в Угличі мене на работу нікуди не брали через “ вовчий паспорт”... Дома я дбайливо зберігаю три довідки про реабілітацію — мою, вітчима (посмертно) і чоловіка. Я ніколи не озлоблялася, завжди вірила, що справедливість має перемогти, тому що довкола бачила таких же невинно ув'язнених, як і я...» Такі листи просто неможливо читати без внутрішнього здригання, хоча подібне завершення подій, за ленінсько–сталінською міркою, можна вважати цілком «щасливим».

Заради чого були змарновані життя цілих поколінь?! Заради «химери комунізму», а фактично — на поталу всезростаючим потребам імперських вождів та їх численних поплентачів. Але так і не змогли досита напхати того ненажерливого монстра... То невже варто так за тим жалкувати, аби закликати повернутися назад у той «союз»? І найвразливішим є те, що саме люди старшого покоління — ті, що відчули усі принади комуністичного «раю» на власній шкурі — саме вони так ностальгійно сумують за тими часами, закликаючи нас будувати своє майбутнє, рухаючись прямісінько назад. Невже наша історія так нічому нас і не навчила?!

Слід, однак, відрізняти заклики до «відновлення СРСР» з боку компартійних функціонерів від аналогічних закликів до повернення назад, у «світле» минуле простих громадян, готових ще раз наступити на ті ж граблі — укотре дати себе одурити більшовицьким говорунам. Зрозуміло, що заклики перших, тобто речників партноменклатури — як колишньої, так новоспеченої, вмотивовані їх намаганням будь–що повернути собі втрачену абсолютну владу і знову безжально грабувати той самий народ, інтересами якого вони завжди прикривали свої злочинні дії. Тоді як другі не стільки прагнуть вернутися в лабети старої політичної системи, злочинність якої вони не можуть не усвідомлювати, скільки хотіли б повернути назад часи, коли «на пенсію можна було прожити».

Обібрані за останні роки до нитки «своєю» державою, утворення якої більшість із них теж підтримала на референдумі 1991 р., вони, із властивою нам усім схильністю ідеалізувати минуле, вже «забули», що й тоді, маючи 100–120 крб. пенсії (тепер дуже полюбляють наголошувати саме на такому розмірі пенсії, ніби нижчих взагалі не існувало, що зовсім не так) чи хай і заробляючи у два–три рази більше, дуже мало–що можна було придбати бодай з товарів першої необхідності навіть у столичних крамницях. Та й за ними доводилося попобігати по місту та настоятися в осоружних чергах. За товарами ж тривалого користування стояти в чергах доводилося роками. Люди поступово відвикали, що будь–які товари взагалі можуть бути куплені в магазині, бо здебільшого все тільки «діставалося» — або зі значною переплатою, або «по блату». Саме тому й стікалися ті, як їх презирливо називали, «дерев’яні» гроші на рахунки в ощадкаси.

Звісно, зараз ці люди навіть не намагаються аналізувати справжній стан тодішньої радянської економіки, яка не тільки не могла вже вийти із затяжної хронічної кризи, а навпаки, все прискорюючись, невідворотно рухалася до повного краху (вона чимось нагадувала так званий «літак» Можайського: такий собі паротяг — з двома паровими машинами! — із сяк–так прилаштованими дерев’яними крильми, який старанно поглинав вугілля, гуркотів, пирскав парою, пихкав димом і навіть пробував розбігтися, однак, незважаючи на періодично проголошувані «прискорення», злетіти так і не зміг...)

Саме це, в першу голову, й спричинило такий блискавичний розпад «могутнього» СРСР. Але в чому ці люди мають безперечну рацію, то це у своїх вимогах кращого життя. За великим рахунком — хай не ображаються на мене «справжні патріоти» — пересічній людині не надто «пече», яка саме політична система — «біла», «червона» чи «жовто–блакитна» — панує в державі, аби тільки вона забезпечувала підтримання на належному рівні її політичних, соціальних й економічних прав. Бо коли людину за допомогою брутального ошуканства доводять до жебрацтва і постійно тримають у жалюгідному, напівголодному стані, а високопарність обридлих закликів «ще трохи потерпіти» з боку вгодованих чиновників та вилощених злодюг переконує тільки в тому, що завтра буде ще гірше, такій людині якось зовсім не до пусто–порожніх теоретизувань щодо позірних переваг того чи іншого суспільного ладу. Її мозок охоплюють зовсім інші думки, а серце — відповідні почуття до «цієї» влади. Тож, розпинаючись за «відновлення», вона не стільки виступає за «повернення» минулого, скільки протестує проти безрадісно–гнітючого сьогодення.

Заради правди необхідно зазначити ще одне: хоча їм і найважче пристосуватися до нових умов життя, однак далеко не всі люди старшого покоління хочуть повернення звичного радянського способу життя. Ось що, зокрема, відповіла кореспондентові тижневика «Зеркало недели» (13.04.1996) під час проведення опитування на київському залізничному вокзалі щодо сподівань «на поліпшення свого фінансового стану в майбутньому» 78–річна пенсіонерка Агнія Георгіївна: «Не скажу, що задоволена її (пенсії. — М. Л.) розміром, та готова ще скільки завгодно терпіти, аби лиш комуністи не прийшли до влади, тільки б не було повернення до Радянського Союзу»... Та навіть якби таке повернення й сталося, то, як сказав поет, «колишнє щастя вже не стане щастям». Свого часу ще О. Герцен, образно зазначаючи в «Былом и думах», що життю «ніколи не бувають потрібними старі сукні», доводив: «Усі відновлення, всі реставрації завжди були маскарадами» (1954. — с. 358). До того ж, як і в часи Герцена, нам теж «нема до чого повертатися».

Он Білорусь ще й не вернулася вповні, а лише, як кажуть військові, «позначила рух у заданому напрямку». І що ж, які результати цього доленосного рішення? «В магазинах Мінська тепер неможливо купити більше 400 грамів сиру, масла, у одні руки “дають” тільки кілограм ковбаси, стільки ж — хлібобулочних виробів. Обмеження введені на купівлю 14 найважливіших продуктів харчування» (Волошин, 1998). Якщо за радянських часів влада пов’язувала такі повсюдні заходи з «проханнями населення», то нині білоруська влада пояснює це «метою припинення неорганізованого та несанкціонованого вивозу товарів за кордони республіки». Створюється враження, що в сусідній Польщі ці норми «продажу в одні руки» ще менші — як мінімум у два рази, і вона рятується від загрози голоду лише завдяки згаданому вивозу товарів з колгоспної Білорусі.

Насправді ж все значно простіше: Білорусі нарешті вдалося вернутися у соціалістичне минуле, а соціалізм, як ми вже мали можливість переконатися, — то ніяка не електрифікація чи хімізація народного господарства, а неминаючий дефіцит буквально на все, у тому числі «товари першої необхідності» та продукти і нескінченні черги в очікуванні «викидання» того «дефіциту». Тож не дивно, що вже восени того ж року припертий до стіни невблаганною «соцреальністю» білоруський уряд не спроможеться запропонувати нічого кращого, аніж повернутися, як зазначала київська «Столичная газета» 14 листопада 1998 р., «до перевіреної ще радянською владою карткової системи». Відтепер (з 9 вересня) «кожен громадянин Білорусі має законне право, відбувши чергу, раз на місяць придбати не більше 20 яєць, 2 батонів хліба, 3 кілограмів крупи, 2 кілограмів м'яса та 400 грамів вершкового масла» — така до болю знайома картина «побудови розвинутого соціалізму в одній, окремо взятій, країні»...

Далекоглядні спостерігачі вбачали невідворотне фіаско споруджуваного ладу від самого закладання його основ. Так, М. Булгаков ще в 1919 р. у фейлетоні «Грядущие перспективы», аналізуючи стан Росії («на самісінькому дні ганьби і лиха, в яке її загнала “ велика соціальна революція”»), дійшов висновку (1990. — с. 438–440): «... Доведеться багато битися, багато пролити крові, тому що, допоки за зловісною постаттю Троцького ще тупцюють зі зброєю одурені ним безумці, життя не буде, а буде смертна боротьба... Поки там, на Заході, будуть гуркотіти машини творення, у нас в країні від краю і до краю гуркотітимуть кулемети... Там, на Заході, виблискуватимуть незліченні електричні вогні... там будуть будувати, досліджувати, друкувати, вчитися... А ми... ми будем битися...» А коли це «безумство» закінчиться («хто побачить ці світлі дні? Ми? О ні!» — гірко наголошував Михайло Опанасович), «треба буде платити за минуле неймовірним трудом, суворим убозтвом життя ... І ми, представники безталанного покоління, помираючи ще в чині жалюгідних банкрутів, змушені будемо сказати нашим дітям: “ Платіть, платіть чесно і вічно пам'ятайте соціальну революцію”».

«Виконроби революції» одразу усвідомили, що подібні «розумники», які чомусь «не вірять в успіх нашої справи», становлять значно більшу загрозу, ніж уся світова буржуазія, оскільки, на відміну від останньої, підступним задумам якої протистояла загартована у класових боях армія, розкладали «будівників» зсередини. І винищували їх — з усією безжальністю. Аж доки сам М. Горбачов — після марних намагань надати побудованому радянському варіантові соціалізму бодай якоїсь подоби «людського обличчя» — змушений був, як зазначав В. Ярузельський (Бывшие... — 1996), визнати, що створена в СРСР «система пережила себе» (що зовсім не завадило йому йти на все, аби тільки, як наголосив колишній прем’єр–міністр Угорщини К. Грос, «зберегти російську імперію»). До речі, першими спробували перейти до побудови «соціалізму з людським обличчям» ще в 1968 р. «чеські товариші», не підозрюючи, що того більшовицького «горбатого» справді лише могила здатна виправити. За що й гірко поплатилися: кремлівська верхівка безжально розстріляла «празьку весну».

Десятки держав світу, спираючись на допомогу СРСР, ставали на цей шлях розвитку — чи бодай одна з них досягла на ньому успіхів? Та й сам «флагман світового комуністичного руху», попри невгаваючий гуркіт переможних литавр та моторошні жертви, невідворотно рухався до того ж таки розбитого корита. Ось як охарактеризував досягнені здобутки комуністичного будівництва в СРСР напередодні його розпаду союзний прем’єр–міністр В. Павлов у своїй доповіді на сесії Верховної Ради СРСР 22 квітня 1991 р. («Известия», 24.04.1991): «Ситуація може бути охарактеризована тільки як загальна криза... Упродовж десятиліть країна не може сама нагодувати населення... (ще більше погіршився цей стан після того, як відділилася «нахлібниця» — Україна: «тільки 43 % продуктів харчування виробляється всередині країни, а 57 % — імпортується», змушений був визнати перший віце–прем’єр РФ Ю. Маслюков у передачі «Итоги. Ночной разговор» — телеканал «НТВ», 04.10.1998. — М. Л.)». Через нічим не обмежене «хижацьке», як наголошує пан прем’єр, споживання природних ресурсів («обчистивши» — у стислий, як того вимагав чільний експропріатор, термін — «заможні класи», більшовики одразу ж заповзялися грабувати усіх підряд, у тому числі й природу), «тільки за останні два роки обсяг видобування вугілля, без страйків, упав на 69 млн тонн, нафти — на 53 млн тонн, заготівлі лісу — на 50 млн кубометрів». Посилилась «імпортна залежність країни, особливо з продовольства, легкої промисловості, матеріалів для автомобіле– і тракторобудування», поглибилась — і без того, на думку прем’єра, «крайня» — «відсталість технологій, зношеність виробничого устаткування». Унаслідок «країна опинилася у залежності від іноземних кредиторів (і зовсім не «тільки за останні два роки», як може декому здатися, — державний борг СРСР на той час уже перевищував 70 млрд доларів. — М. Л.). Але життя у позику не безконечне. Настав час розплачуватися...»

«По суті, — уже тоді наголошував відомий економіст Г. Явлінський («Известия», 01.10.1991), — ми — країна–банкрут, що бере в борг у всього світу навмання, без надії розплатитися» [76]. Та й чим, справді, було розплачуватися, коли, як з’ясувалося, «суми засобів платіжного забезпечення нашої величезної і, як ми завжди вважали, багатої держави практично є порівнювані з обсягом особистих потреб кількох осіб». Тож і не дивно, що, як зазначав у згаданому інтерв’ю М. Горбачов, «у нас не стало прального порошка, зубної пасти — усього (Михайло Сергійович згадує, як для того, щоб вирішити проблему забезпечення радянських жінок колготками, «доводилося обговорювати питання на політбюро», а затим створити «комісію на чолі з секретарем ЦК Капітоновим. І це було тільки початком», наголошує колишній Президент СРСР. — М. Л.), аж до найелементарнішого».

Так, мілітарно надпотужна держава, здатна, як здавалося, протистояти навалі усього світу, раптом — без будь–якого тиску іззовні — умить розпалася без сліду, немов би випарувалася, як ще задовго до появи зримих симптомів пророчо передрікав Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 41), «від саморозкладу своєї ідеї, від спротиву економічній стихії» (так само раптово, як і СРСР, зникли без сліду широко пропаговані, а головне — щедро підтримувані Москвою матеріально «міжнародний комуністичний рух» з численними компартіями і «світовий революційний процес», а у світі лише додалося спокою, коли припинилася так звана «боротьба СРСР за мир та безпеку народів», яка насправді полягала у роздмухуванні та військовій підтримці всіляких «революційних» заворушень у різних частинах земної кулі). Це, до речі, притаманно не тільки державам, а також, на думку А. Тойнбі, цілим цивілізаціям — їх «... занепад починається внаслідок утрати внутрішнього почуття самовизначення, а не внаслідок якихось зовнішніх ударів» (1995. — ч. 1. — с. 411).

Так, і плачевний стан нашої економіки сьогодні значною мірою обумовлюється саме тим, що «спротив» продовжується. З одного боку, цьому сприяє жахлива структурна здеформованість нашої промисловості, спричинена імперською політикою колишньої метрополії. «Україна виробляла на своїх підприємствах лише 20 відсотків кінцевого продукту, — наголошував Л. Кучма (1999), — решта було, так би мовити, “ комплектуючим” доповненням до того, що вироблялося в інших республіках». Навіть військово–промисловий комплекс України, що становив значну частку надміру мілітаризованої економіки, «випускав усього три відсотки “фінішних озброєнь”». Назагал, «лише близько 10 відсотків виробництв, розташованих на території України (легка промисловість, трішки переробної) були, як тоді мовилося, республіканського підпорядкування. Решта 90 відсотків підпорядковувалися союзним міністерствам і установам...» А з іншого боку — те, що керівні посади у нашій державі у більшості випадків обіймають усе ті ж колишні компартійні, звично орієнтовані на московське «старшобратство», номенклатурники, які ще від Маркса навчилися ототожнювати свої власні інтереси з державними (останній, щоправда, подавав це як типову рису «поганої» буржуазної бюрократії).

З легкістю змінивши свої колишнє партійне забарвлення на більш «модне» нині синьо–жовте (та почавши із такою пристрастю накладати хресне знамення на свої атеїстичні лоби, з якою ще недавно цькували усіх бодай запідозрених у схильності до релігійного «опіуму»), вони, за суттю своєю, залишилися все тими ж малоросами, до того ж украй знахабнілими у нічим не обмеженому через відсутність контрольного московського батога бажанні нахапати всього.

Ця відсутність контролю у поєднанні із практичною вседозволеністю надають п’янкого відчуття власної значимості — вже не якісь–то там, як бувало раніше, провінційні прохачі, що ніяково переступали з ноги на ногу «у парадного [московского] подъезда», а справжні пани у власній державі! Нарешті ми здобули те, про що мріяли: уже «свої пани ростуть, як будяки, і гріють руки на чужім багатті. А Україна бідна», бо «що народ їм, що їм Україна?..» (Горлач, 1990. — с. 64). Для них головне — напхати над усяку міру власні кишені.

Не професіоналізму їм бракує — є чимало шляхів у подоланні цього негативу, було б бажання — а «елементарного» патріотизму. Чим іще можна пояснити той приголомшливий факт, що всього за кілька літ омріяної багатьма поколіннями українців незалежності теперішня — «рідна»! — влада успішно коїть з українським народом те, до чого так і не спромоглися ні довготривала антиукраїнська політика російського царизму, ні масовий терор та підступність ленінських «визволителів», ні навіть моторошний геноцид «батька народів», а саме: своїми діями зсередини випалює у все більшої кількості українців їх патріотизм та природну українськість, фактично, за висловом В. Скачка («День», 21.09.1999), «все більше й більше вбиває Україну в душах її громадян...»

Не дарма серед дев’яти основних принципів Морального Кодексу Президента, сформульованих професором І. Белебехою (1995), — їх, на мою думку, можна поширити на усіх державців узагалі — першим є такий: «бути патріотом України (виділено І. Б. — М. Л.), маючи полум’яне, незгасне бажання принести користь власному народові. Патріотичне почуття в Президента повинно бути вище за власне життя...»

Саме патріотизму відчутно бракує сьогодні значній кількості українських державців усіх рангів, бо вони ніяк не можуть позбавитися керівних підходів пам’ятної ще «епохи людей–гвинтиків»: не держава для людини, а навпаки. Тож домінуючим серед більшості із них є зовсім інший принцип — принцип своєї сорочки чи власної кишені, ще й обтяжений у певної категорії чиновників, як наголошував О. Соскін, певними ознаками належності до так званої п’ятої колони.

Немов у наше сьогодення дивився В. Липинський (1920. — с. 5), коли 75 років тому писав про попередницю нинішньої Української держави, що «боротьба за створення Української держави — тобто за здобуття повної волі для української нації — була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, а навіть до самої ідеї державної незалежности ставилися з погордою і вороже».

Іншою вадою старої номенклатурної «гвардії» є те, що, позаяк формування їх світогляду відбувалося в жорстких умовах пануючої комуністичної ідеології, яка ґрунтувалася на псевдоекономічних засадах, то її догми увійшли в плоть і кров цієї верстви керівників, ба більше — стали їх внутрішньою суттю. Тому вони в більшості своїй просто не в змозі подолати психологічне тяжіння, аби вирватися із чіпких лабет цього своєрідного, штучно сформованого «генотипу» і вдатися до справді радикальних ринкових заходів рішуче, енергійно, а головне — швидко і ефективно, як того вимагає критичність ситуації. Перефразовуючи Ф. Моргуна, можна стверджувати, що будувати нове ці люди не навчені, а тому й не спроможні. Тож необхідно всіляко залучати до такої роботи керівників нової формації, не «зациклених» на комуно–соціалістичних підходах, здатних до негайного впровадження в життя рішучих і грамотних реформаторських дій.

Подібного фіаско колишній СРСР зазнав не тільки в економічній царині. Такому ж руйнівному впливові були піддані й засадничі моральні та духовні підвалини самої популяції «homo sapiens», яка упродовж десятиліть насильницького впровадження в життя проголошеного більшовиками курсу на створення «нової» людини невідворотно деградувала до рівня «homo sovetikus».

Мало не найхарактернішими рисами характеру останнього стали жорстка орієнтованість на утриманство, атрофування схильності до прийняття самостійних рішень, а надто — відмова від відповідальності за свої дії чи, навпаки, бездіяльність.

Не дивно, що ми й досі воліємо дорікати за наші труднощі будь–кому — від чиновника–злодія та недолугого депутата і аж до далекого сусіди чи навіть заокеанського «імперіаліста» — назагал усім, окрім самих себе. Але хіба не ми обрали — також і шляхом ігнорування виборів взагалі — і цього Президента, і цю Верховну Раду, і чи не наші обранці (у тому числі й майстерним затягуванням розгляду необхідних законів) створили оте дивовижне «законодавче поле», на якому так буйно розквітли корупція та безвідповідальність і яке, дозволяючи успішно лобіювати інтереси іноземних фірм, одночасно ефективно душить вітчизняних виробників.

Ні, на словах вони, звісно, з піною на губах «відстоюють інтереси вітчизняного виробника», а от наділі — чинять гірше ворога лютого. Наприклад, «страшної, непоправної шкоди економіці [України], — наголошує доктор економічних наук В. Пинзеник (2000), — завдало звільнення імпорту від податку на додану вартість. Це навіть не режим вільної торгівлі (“ нам треба навчитись у росіян захищати власні національні інтереси, — слушно зауважує Віктор Михайлович. — Поки режим вільної торгівлі був їм вигідний, доти вони його застосовували. Тільки–но ситуація змінилася, вони запровадили мита, обмеження на український цукор, алкогольні напої українського виробництва ”... — М. Л.) Це найбільший режим найбільшого сприяння імпорту, що рівнозначне пригніченню дискримінації національного виробництва». Як наслідок — «стікають у чиїсь кишені гроші... Річкою пливуть». До чиїх кишень «стікають», автор не уточнює, а от із чиїх — добре відомо: з наших та з державної...

Тож маємо визнати, що більшість наших негараздів закорінена в нас самих. І саме отриманням такого — воістину пандориного — спадку, а не здобуттям Україною надзвичайно подразливої для українонена–висників усіх мастей «незалежності» й пояснюється той гнітючий вибух аморальності та бездуховності, який переживаємо нині.