Міф про непідготовленість СРСР до війни в 1941 р.

 

Намагаючись хоч якось виправдати ті провали політики партійно–бюрократичної верхівки СРСР, що фактично поставили на межу загибелі народи Радянського Союзу, а також прорахунки підготовки Червоної армії, які призвели до величезних територіальних, людських і матеріальних втрат 1941–1942 рр., комуно–більшовицька ідеологія та партійна історична наука від самого початку запровадили практику формування різноманітних міфів, спрямованих на приховування або перекручення як дійсного перебігу подій, так і справжніх причин тієї трагедії. Дійсно, як було переконати постійно тероризовані моторошними репресіями народи, які буквально животіли, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, щоб тільки задовольнити непомірні апетити улюбленого дітища «вождя і вчителя», чому оспівана «непереможна і легендарна», котра, не жаліючи пупа, десятиліття готувалася і, як запевняло вище військове та партійне керівництво, була готова відбити напад будь–якого агресора, раптом так схибила.

Щоб показати істинні причини тої трагедії, ненаситна вогненна вирва якої, невпинно розпросторюючись, втягувала в криваву коловерть нові й нові мільйони людей, довелося б розкрити справжні наміри кремлівського керівництва, про що, звичайно, не могло бути й мови. От і почали вбивати в голови довірливого радянського люду міфи про «несподіваність нападу фашистської Німеччини на СРСР» (История Великой... — 1961. — с. 9), про те, що СРСР «не мав агресивних намірів» і «в наших прикордонних округах перебували тільки війська прикриття», які до того ж чомусь «не були готові до відбиття ворожого удару» (Анфилов, 1962. — с. 42, 49), про те, що «в сі думки та дії Сталіна були пронизані одним бажанням — уникнути війни, і впевненістю в тім, що це йому вдасться» (Жуков, 1971. — с. 223), тощо[77].

Деякі міфи залишалися незмінними впродовж десятиліть, інші — постійно «модернізувалися». Наприклад, міф про «чисельну перевагу» німців, «особливо у танках і літаках», що за життя Сталіна (до речі, саме він і пустив у світ побрехеньку про те, що «танків у нас у кілька разів менше» — ще в листопаді 1941 р. — ось звідки ростуть «ноги» офіційних міфів, над подальшим «науковим» обґрунтуванням яких трудилося, не покладаючи рук, не одне покоління компартійних істориків) набув «енциклопедичного» звучання (Большая Советская Энциклопедия. — М., 1951. — т. 7. — с. 162–163). Пізніше, коли після скбну «головного історика» брутальна брехня вже не викликала довіри навіть у вихованому на міфах радянському суспільстві й виникла потреба у брехні правдоподібнішій, було заміщено дещо іншим: мовляв, за кількістю бойової техніки радянські війська «не поступалися ворогові, та більша частина її вже застаріла» (Советский Союз в годы... — 1976. — с. 34) або що «за тактико–технічними даними» та техніка «значно поступалася німецьким бойовим машинам» (Анфилов, 1989. — с. 121).

Незмінно повторювані радянською пропагандою та історичною наукою байки щодо непідготовленості СРСР до війни і раптовості її розв’язання з боку фашистської Німеччини сформували в очах радянської та світової громадськості стійкий образ підступного Гітлера та простодушного Сталіна, який нібито «хотів вірити Гітлеру, але... був жорстоко обдурений» (Дробот... — 1998. — с. 31). Тож останній із «друга» СРСР, дбайливо виплеканого саме зусиллями Кремля[78], враз перетворився у смертельного ворога. Ось як про цю раптову зміну полюсності — «+» на «—» — у поглядах Москви писав у своїх спогадах де Голль (1957. — с. 252). Поставши перед смертельною небезпекою, «Совєти переконалися у безглуздості політики, силою якої вони в 1917 і в 1939 роках уклали угоди з Німеччиною, ставши спиною до Франції й Англії. Кремлівські керівники, яких гітлерівська агресія сповнила крайнім збентеженням, негайно й безповоротно змінили свою позицію. І якщо в той самий момент у коли німецькі танки перетинали радянський кордон, радіо Москви ще продовжувало таврувати “англійських імперіалістів” та “їхніх деголлевських найманців”, то буквально годиною пізніше московські радіостанції вже вихваляли до небес Черчилля і де Голля»...

Та пригадаймо: коли Німеччині, згідно з умовами Версальського миру, укладеного після закінчення Першої світової війни, приписувалось ліквідувати генштаб та військову академію, заборонялося мати власні військово–повітряні сили, флот, важку артилерію, розробляти хімічну зброю тощо, саме в СРСР були відведені спеціальні полігони для випробування нових зразків озброєнь, розроблених німецькими конструкторами у радянських КБ і виготовлених на радянських заводах для Вермахту, та підготовки військових спеціалістів: хімічних військ (Саратов), бронетанкових (Казань), авіаційних (Липецьк), А німецькі офіцери навчалися в радянських військових училищах та військових академіях.

Саме Сталін, на противагу решті держав світу, аж до 22 червня 1941 р. допомагав Гітлеру масовими поставками хліба, нафти, кольорових металів. Цим він допоміг Гітлеру остаточно знищити Версальську систему безпеки в Європі... Та й Гітлера, який без такого сприяння СРСР навряд чи й зміг би — бодай у такий короткий термін — розбудувати потужну військову машину «третього райху» (а без сприяння керованої Кремлем німецької компартії — і прийти до влади), він перетворив у смертельного ворога зовсім не за те, що фюрер на той час загарбав уже пів–Європи — про це вони домовлялися. Тому, дуже лаконічно сповіщаючи про «напад Німеччини» на Польщу 1 вересня 1939 р., ні О. Василевський, ні К. Мерецков, ні навіть Г. Жуков у своїх фундаментальних полководчих працях ані словом не обмовляються про другий бік тієї агресії, а саме: про напад (з тилу!) Червоної армії на залиту кров’ю і вже наполовину розтерзану Вермахтом Польщу 17 вересня 1939 року[79]. А тим паче про те, що все оте «визволення західноукраїнських і західнобілоруських братів» здійснювалося згідно з секретним протоколом сумнозвісного пакту Ріббентропа — Молотова, який, власне, й відкрив шлюзи нової світової війни, тобто за попередньою змовою Москви та Берліна. Фактично, то був вступ СРСР у Другу світову війну, причому на боці Німеччини. І хоча навіть у останніх — надзвичайно сміливих і відвертих, порівняно з радянськими, — російських виданнях (див., напр.: Похлебкин, 1999, с. 259) цей вступ СРСР у війну засоромлено іменується «Походом Червоної Армії до Західної України та Західної Білорусії» чи «Звільненням Червоною Армією Західної України та Західної Білорусії», та все ж вони змушені визнати, що під час того «походу» радянські війська зазнали «бойових втрат», які становили «3522 осіб» (Гриф секретности... — 1993. — с. 125).

Певно, все ще пам’ятаючи «визвольний» марш Червоної армії 1920 p., поляки, навіть будучи заатакованими грізним агресором із Заходу, так і не наважилися шукати захисту в не менш кровожерного «великого сусіда» на Сході, оскільки, як наголошує де Голль, «у їхніх очах Росія була ворогом, навіть коли доводилося разом з нею битися проти спільного супротивника» (1957. — с. 274). «Від допомоги Радянського Союзу уряд панської Польщі відмовився», — зазначає Жуков (1971. — с. 175). І з докором додає: «Він (польський уряд. — М. Л.) «далекоглядно» споруджує захисні лінії та укріплення на сході». І справді, далекоглядно, однак — не допомогло...

Та після того, як Німеччина і СРСР удвох розшматували Польщу, Гітлер все ж зумів випередити такі самі загарбницькі наміри Сталіна і завдав удару першим. Незважаючи на віроломний «несподіваний напад» і нібито недостатню підготовленість «твердині миру і соціалізму» до війни, що спричинили до приголомшливого зриву його планів, Сталін все ж частково досяг своєї мети, «відхопивши»–таки, як співалося у відомій пісні, «пів–Європи, niв–Землі», хоч це й не могло вповні задовольнити зажерливого кремлівського хижака.

Ця горезвісна непідготовленість СРСР до війни була суціль міфічною, оскільки упродовж усього існування СРСР керівництво останнього тільки й переймалося «накачуванням» військових «м’язів». Однак, маючи наймогутнішу у світі військову потугу, СРСР, дійсно–таки, виявився непідготовленим до війни. Але не до війни взагалі, а лише до тих умов її ведення, в яких він нараз опинився через прогавлений, як кажуть боксери, удар супротивника. Як наслідок — довго й ретельно підготовлювана війна пішла, за висловом К. Мерецкова (1968. — с. 213), «не так, як гадалося». Бо Сталін насправді й не готувався оборонятися від Гітлера.

Позаяк детальний аналіз цього надзвичайно поширеного міфу перебуває за межами цього дослідження, звернемо увагу лишень на найочевидніше, що буквально впадає в око. Якби Сталін справді готувався до оборони від наявного агресора, то ніколи і нізащо:

• не зважився б виводити з ладу надпотужну оборонну лінію (так звана «лінія Сталіна») вздовж старого кордону, яка надійно прикривала увесь західний напрямок;

• не скупчував би у прикордонній смузі — фактично у зоні досяжності не лише німецької авіації, а почасти й німецької артилерії, що просто смерті подібне — кількамільйонну армію, у тому числі й відмобілізовані резерви, не розміщував би там таку силу–силенну техніки, танків та літаків (для розташування останніх поблизу кордонів було збудовано велику кількість нових аеродромів), боєприпасів та палива;

• не прокладав би — замість того, щоб створити потужну «смугу забезпечення», тобто якомога ширшу територію, всуціль пересічену завалами, дротяними загородами, протитанковими ровами, ескарпами, мінними полями, вкриту розгалуженою мережею потужних дотів зі схованими глибоко під землею системами їх життєзабезпечення, великою кількістю замаскованих вогневих точок і всілякими іншими військовими хитрощами, що надзвичайно утруднюють просування ворожих військ — сотні нових автошляхів та залізничних колій від кордонів углиб своєї території (напрямок перевезень при цьому, звісно, був протилежним — із внутрішніх районів СРСР до західного кордону) і т. ін.

Усю важливість завчасного інженерного облаштування так званого передпілля Червона армія мала можливість відчути на власній шкурі уже в ході Другої світової війни — під час горезвісної «фінської кампанії». Незважаючи на абсолютну несумірність розмірів військової потуги армій Фінляндії [загальна кількість її військ на той час (Раткин, 1995. — с. 14) «становила 337 тисяч вояків... 500 польових гармат, 118 літаків» і, за даними, що їх подає найновіший російський довідник (Похлебкин, 1999. — с. 213), «шістдесят танків»; до речі, його автор наводить дещо іншу кількість гармат і бойових літаків — відповідно 900 та 270] та СРСР — тут один лише Ленінградський військовий округ, який без підкріплень, що надійшли згодом, мав «близько 450 тисяч вояків, понад 2 тисячі танків і близько тисячі літаків», взагалі ж «у радянсько–фінській війні брало участь до 1 млн осіб особового складу Червоної Армії та Військово–Морського Флоту, а з урахуванням необхідного поповнення в ході війни для заміни вбитих і поранених — понад 1 млн осіб; на озброєнні цих військ перебувало: 11266 гармат і мінометів, 2998 танків, 3253 бойових літаки» (Похлебкин, 1999. — с. 216), — втрати Червоної армії були просто вражаючі.

Як наголошує дослідник історії Другої світової С. Раткін (1995. — с. 20), «Ленінградський фронт... топтався на Карельському перешийку цілий місяць, зазнав тяжких втрат і, по суті, подолав тільки передпілля. Лиш через місяць підійшов до самої лінії Маннергейма, та підійшов виснаженим, брати її було уже нічим...» Про це ж пише й маршал Мерецков, який того часу був командувачем Ленінградського ВО (1968. — с. 184–185). «Якою ж у такому разі є головна захисна смуга? — здивовано запитує він після неймовірно важкого подолання радянськими військами смуги забезпечення, що прикривала лінію Маннергейма, й розповідає далі, як після п’ятиденної підготовки війська «вдалися до нового штурму. Атакували головну смугу, однак безрезультатно...» Врешті–решт її таки взяли, але якою ціною! Дійсно, «розтоплюючи кров’ю льоди боліт та озер»...

Про подробиці того прориву на прохання кореспондента московського часопису розповідає колишній фінський кулеметник Антті: «Спочатку кілька годин била ваша артилерія. То було суще пекло... Нам поталанило — ми відсиділись у казематі. А потім лавами пішла ваша піхота. Йшла так густо... що ми не встигали перезаправляти стрічки. Ствол розжарювався до червоного — і жодна, жодна куля не летіла мимо цілі. А ваші солдати через штабелі трупів продовжували повзти вперед. Потім знову піднімалися з гвинтівками. На повний зріст. З одними гвинтівками. То безумство, то було дике безумство. Наш унтер сказав: “Вони дуже хоробрі хлопці, але у них там, нагорі, хтось точно з глузду з’їхав”...» (Чудаков, 1989).

Тож за 105 днів цієї «незнаменитой» війни РСЧА, зазначає С. Раткін, «втратила 289510 вояків, з них 74 тис. убитими і 17 тис. такими, що пропали. Решта — поранені та обморожені» (однак, «є припущення», наголошує він, що число вбитих «сягало 131 тисячі. Поранених було 186129 вояків, обморожених — 13213, контужених — 240»). У той же час, «згідно з даними військового архіву Фінляндії й підрахунками фінських колег, фінські війська втратили: убитими 19567, пораненими — 43557, пропалими під час війни безвісти 4101 і полоненими — 825 вояків» (1995. — с. 20).

А ось які дані про втрати сторін наводить згаданий довідник, покликаючись на дані радянських військових архівів і радянських госпіталів. «А, Втрати радянських військ: вбитими, померлими, пропалими безвісти — 126875 осіб, з них убитими — 65384 особи; пораненими, обмороженими, контуженими, хворими — 265 тис. осіб, з них 172203 особи повернулися долав армії; полоненими — 5567 осіб. Усього: загальні втрати у військах за період воєнних дій — 391,8 тис. осіб, або округлено 400 тис. осіб було втрачено за 105 днів із армії у 1 млн осіб! Б. Втрати фінських військ: убитими — 48,3 тис. осіб (за радянськими даними — 85 тис. осіб; у фінській “Синьо–білій книзі” 1940 р. зазначена зовсім занижена цифра вбитих — 24912 осіб); пораненими — 45 тис. Осіб (за радянськими даними — 250 тис. осіб); полоненими — 806 осіб. Таким чином, загальні втрати фінських військ за час війни — 100 тис. осіб» (Похлебкин, 1999. — с. 223)[80].

Та радянське керівництво не зробило належних висновків із того кривавого досвіду своїх військ. І внаслідок таких незрозумілих, можна сказати, «пронімецьких» — з точки зору оборонної версії — дій радянської верхівки Червона армія, як свідчать історики (Коваль... — 1992. — с. 330), «лише за три тижні втратила близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат», величезну кількість боєприпасів, пального, «850 тис. людей особового складу».

Якби Сталін справді готувався до оборони, то:

— не припустився б такого виключно наступального перекосу структури армії, формуючи та оснащуючи величезну кількість (більше, аніж у всіх армій світу разом!) чисто нападницьких військових формувань, абсолютно неефективних в оборонних боях: надпотужних «ударних» армій, військово–повітряних, кавалерійських та гірсько–стрілецьких корпусів тощо; такого ж перекосу було допущено й у розробці та виготовленні нових зразків озброєнь — показовою є, зокрема, відмова Сталіна від створення стратегічної авіації, яку, до речі, — і з тих же міркувань — навіть не намагався створити й Гітлер;

— не нехтував би підготовкою військ, у тому числі й авіації, до ведення бойових дій у обороні, відпрацюванням питань взаємодії військ для відбиття нападу... Ось лише одне свідчення із мемуарів генерала М. Попеля (1968. — с. 9), який на той час був заступником командира 8–го механізованого корпусу з політпідготовки: «У штабних іграх (у квітні 1941 р. у штабі армії в Рівному вони «програвали» початок війни. — M. Л.) і на навчаннях ми — боронь Боже! — аж ніяк не припускали переваги сил противника. Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв... У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження у повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас навіть не було задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...» А вже 23 липня стоси карт чужих територій, «за якістю, — зазначив у своєму щоденнику колишній перекладач і зондерфюрер у штабі 3–ї піхотної дивізії Вермахту Г. Роде (пізніше — завідувач кафедри східноєвропейської історії Майнцського університету), — значно кращі (вся Східна Пруссія як на долоні)» за німецькі, були захоплені в приміщенні штабу 3–ї армії РСЧА у Гродно (Отечественная история. — 1993. — № 4. — с. 26).

Дозволимо собі таке риторичне запитання: до яких це дій готувалися зосереджені коло кордонів та повністю налаштовані до бою радянські війська, командири яких, не маючи карт власної території, були завбачливо екіпіровані картами районів «на захід від кордонів» СРСР? До речі, таке ж сталося й перед «визвольним» походом 1939 р., згадує доктор історичних наук, колишній перекладач Сталіна й Молотова В. Бережков (1989), якого на ту пору було відряджено на Дніпровську флотилію, коли кораблі флотилії, «піднявшись уверх по Дніпру та Прип'яті, на світанку 17 вересня разом з іншими частинами Червоної Армії вступили на територію Польщі, маючи карти (теж території «на захід від кордонів» СРСР. — М. Л.) з позначенням лінії, на якій ми зустрінемося з німцями...»

Першим, звільнившись від радянського фальсифікату вселенського масштабу, задав собі це сакраментальне питання — і згодом блискуче, аргументовано, що називається, з фактами на руках, відповів на нього наш земляк, відомий широкому загалові під іменем Віктора Суворова (справжнє прізвище Резун), колишній старший офіцер союзного Головного розвідуправління, автор багатьох бестселерів. Під сучасну пору на Заході вже створилася ціла так звана «ревізіоністська школа» (Запевалов, 1995), до якої, окрім В. Суворова, відносять таких відомих істориків, як Мазер, Топич, Хоффман (хоча у своїх дослідженнях, які стосуються початку Другої світової війни, я намагаюся — за незначними винятками — не використовувати конкретних фактів, наведених В. Суворовим, а дошукуватися власних аргументів, однак сам напрям такого пошуку є безперечним результатом впливу висунутої ним концепції).

Останнім часом, особливо після демонстрації — спочатку російським, а затим і українським (червень 2000 року) телебаченням — документального серіалу В. Синельникова «Останній міф», інтерес до цієї концепції значно зріс. До того ж її обговорення, яке раніше обмежувалося доволі вузьким колом істориків і колишніх військовослужбовців, нині вихлюпнулося на широкий загал. При цьому ще виразніше виявилася тенденція у ставленні до концепції Суворова: якщо прихильники цієї точки зору знаходили все нові й нові докази на її користь, то противники, так і не спромігшись спростувати наведені аргументи, відкидають її за відомим принципом — «цього не може бути, бо цього не може бути взагалі». Натомість вони (в суто компартійному стилі) вдаються до знеславлення самого автора. Представники колишніх радянських ідеологічних інституцій та відставники радянських збройних сил не припиняють наголошувати, що «він зрадник», і тому будь–які його твердження принципово не можуть бути правильними, а колишні професійні знавці історії ВКП(б)–КПРС погордливо закопилюють губи — який, мовляв, це для нас авторитет, коли він навіть «не історик».

Проте відомо немало випадків, коли нібито «нефахівці» робили вражаючі відкриття в різних галузях науки, бо, як любить повторювати згадуваний доктор історичних наук Л. Залізняк, важливо не стільки те, що саме той чи інший дослідник закінчив, здобуваючи освіту, як те, що він прочитав після того, а надто — що написав, бо якраз останнє найбільш сприяє систематизації набутих знань. А те, скільки прочитав В. Суворов, можна лише спробувати уявити, адже наведена в його працях кількість використаних джерел — якою б величезною вона не видавалася — то, звісна річ, лише частина опрацьованого ним матеріалу. Врешті–решт, саме «не–історикові» В. Суворову вистачило розуму, і не менше — мужності, аби зняти полуду з очей і відмовитися й далі перебувати у звичному річищі історичних стереотипів, у той час як тисячі фахових істориків десятки років покірно пережовували нав’язану владою ідеологічну жуйку, видували з неї химерні гумові бульбашки і авторитетно запевняли всіх утому, нібито це і є справжня історія. Вони й тепер поважно роздувають щоки і, не кліпнувши оком, голослівно заперечують, здавалося б, очевидне, бо навіть поверхневий аналіз стану та дислокації радянських військ, їх структури й оснащення оперативними матеріалами незаперечно свідчить про наявність суто нападницьких намірів у кремлівських «мрійників» та генштабівських стратегів.

Про це ж свідчать відомі воєначальники — скажімо, Рокоссовський, тоді командир 9 мехкорпусу, «не міг розібратися, яким є план дій наших військ у тих обставинах на випадок нападу німців», позаяк бачив, що «це скидалось на приготування до стрибка вперед» («Военно–исторический журнал», далі — «ВИЖ», 1989, № 4, с. 54), а авторський колектив під керівництвом генерала армії С. Іванова, аналізуючи початковий період війни, зазначає (Начальный...— 1974. — с. 211–212), що радянські «війська повинні були завершити концентрацію у намічених наперед районах з 1 червня до 10 липня 1941 року», але «німецько–фашистському командуванню буквально в останні два тижні перед війною вдалося випередити наші війська у завершенні розгортання». Також є відомості в опублікованих в останні роки архівних документах — зокрема, це подані Генштабом «на розгляд» Сталіну в травні 1941 р. «Соображения по плану стратегического развертывания вооруженных сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками», оприлюднені у багатьох публікаціях 90–х років.

У розроблених Генеральним штабом РСЧА «Соображениях», поданих 15 травня 1941 р. наркомом оборони СРСР С. Тимошенком Сталіну, зокрема наголошувалось (за копією, опублікованою генерал–полковником Ю. Горьковим у журналі Інституту загальної історії РАН «Новая и новейшая история», 1993, №3, с. 41): «Ураховуючи, що Німеччина на цю пору тримає свою армію відмобілізованою, з розгорненими тилами, вона має можливість випередити (підкреслено у цитованому документі. — М. Л.) нас у розгортанні й завдати несподіваного удару. Щоб запобігти цьому, вважаю необхідним у жодному разі не віддавати ініціативи дій Німецькому Командуванню, випередити (підкреслено у цитованому документі. — М. Л.) супротивника у розгортанні й атакувати німецьку армію в той момент, коли вона перебуватиме у стадії розгортання і не встигне ще організувати фронт і взаємодію родів військ». І далі: «Першою стратегічною метою дій військ Червоної Армії поставити — розгром головних сил німецької армії, що розгортаються на південь від лінії Брест — Демблін і вихід на 30–й день операції на фронт Остроленка, р. Нарев, Лович, Лодзь, Крейцбург, Оппельн, Оломоуц». Наступним стратегічним завданням Генштаб вбачав «... розгром крупних сил центру та північного крила німецького фронту і оволодіння територією колишньої Польщі та Східної Пруссії» (генерал–полковник Ю. Горьков подає такі вихідні дані наведеного документа: «ДАМО РФ. — ф. 16а. — Оп. 2951. — Спр. 237. — Арк. 4–13»).

До речі, в попереднику цього плану — аналогічних «Соображениях» щодо стратегічного розгортання РСЧА «на 1940 і 1941 роки», розроблених Генштабом, як зазначає генерал–полковник Ю. Горьков (Новая и новейшая история. — 1993. — № 3. — с. 31–32), «к августу 1940 г.» і затверджених — «після врахування зауваження щодо посилення Південно–Західного фронту, висловленого Сталіним» — 14 жовтня, наголошувалося (ВИЖ. — 1991. — №12. — с. 20): «Основной задачей наших войск является нанесение поражения германским силам, сосредотачивающимся в Восточной Пруссии и в районе Варшавы; вспомогательным ударом нанести поражение группировкам противника в районе Ивангород, Люблин, Грубешов, Томашов, Сандомир, для чего развернуть: Северо–Западный фронт (виділено у цитованому джерелі. — М. Л.) — основная задача — по сосредоточении (тобто не чекаючи нападу німців! — М. Л.) атаковать противника с конечной целью совместно с Западным фронтом нанести поражение его группировке в Восточной Пруссии и овладеть последней (ось і знадобилися б карти, де вона — «як на долоні»! — M. Л.)».

Якщо вже когось і цей документ, що зберігається в колишньому Центральному архіві Міністерства оборони СРСР («Ф. 16. — Оп. 2851. — д. 239. — с. 1–14, 37»), не переконає у наявності в радянського керівництва прагнення завдати саме превентивного («по сосредоточении...») удару вчорашньому союзникові по війні з Польщею, то їх вже, певно, не переконає ніщо. Вони їх просто «не помічають». Ось, скажімо, доктор історичних наук, генерал армії М. Гареєв («Новая и новейшая история». — 1994. — № 2. — с. 198–202), у своєму намаганні заперечити існування нападницьких планів у Сталіна апелює навіть до... Гітлера та Геббельса, а от наведених у рецензованому ним же дослідженні генерала Ю. Горькова, який до того ж документально дослідив обставини розробки та затверджень Сталіним варіантів «Соображений», датованих 18 вересня 1940 р. і 15 травня 1941 р. (Горьков їх прямо називає оперативними планами), документів — упритул не бачить[81]...

Противники версії існування нападницьких планів у Сталіна, не маючи переконливих аргументів, напирають на те, що останні «Соображения», мовляв, не були ухвалені, позаяк вони не скріплені підписом вождя. Та хіба реальність того чи іншого плану визначається тільки наявністю стверджувальної закорючки вождя? Навіть підпертий багатьма підписами, план може так і залишитись на папері.Тож найкращим підтвердженням реальності згаданих намірів є численні приклади активного впровадження їх у життя.

Хоча вперше — відкрито, перед широкою аудиторією — про «наступальні дії'», як не лише основний вид бойових дій РСЧА, а й як головний напрям зовнішньої політики СРСР, Сталін заявив аж 5 травня 1941 р., вони завжди були альфою і омегою сталінської політики.

На прийомі, організованому в Кремлі на честь випускників військових академій РСЧА, Сталін, у відповідь на виступ генерал–майора танкових військ, який виголосив тост «за мирну сталінську зовнішню політику», змушений був утретє взяти слово (1941 год. — 1998. — Кн. 2. — с. 162). «Дозвольте внести поправку, — наголосив вождь. — Мирна політика забезпечувала мир нашій країні. Мирна політика справа добра. Ми до слушної пори проводили лінію на оборону — до того часу, поки не переозброїли нашу армію, не забезпечили армію сучасними засобами боротьби. А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наситили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильними — тепер треба перейти від оборони до наступу...» А для цього, наголосив він, «необхідно перебудувати наше виховання, нашу пропаганду, агітацію, нашу пресу в наступальному дусі. Червона Армія є сучасною армією, а сучасна армія — армія наступальна».

Саме на це й орієнтували армійське керівництво. Так, під час наради вищого керівного складу Червоної армії, що відбулася в Москві наприкінці грудня 1940 р., й наступних (початок січня 1941 р.) оперативно–стратегічних ігор на картах, де головна увага приділялася «сучасній наступальній операції», як зазначає доктор історичних наук В. Попов (1998), «навіть не робилося спроб розглянути ситуацію, що може виникнути в перших операціях у разі нападу Німеччини». І саме така однобока спрямованість згаданих навчань на «отримання вищим командним складом практики підготовки та проведення наступальної операції, — на думку військового історика П. Бобильова (1993), — відіграли не останню роль» у підготовці (радше — у непідготовленості) РСЧА «до відбивання агресії у ті півроку, які ще залишилися» до початку війни...

Та «іграми», звичайно, не обмежувались. Ось лише один із конкретних прикладів реалізації останнього варіанта нападницьких планів на ділі. «Війна не була несподіваною», — пише інвалід війни, підполковник у відставці А. Титов (Самсонов, 1988. — с. 67–68) і розповідає, як наприкінці 1940 р. вони — а служив він тоді у Забайкальському військовому окрузі — постійно «опрацьовували питання завантажування танків на залізничні платформи» та їх ретельного маскування. А вже 1 травня 1941 р. «ми завантажили танки», і «почалося наше пересування на захід». При цьому, наголошує А. Титов, «рухалася на захід уся 16–та армія». Звичайно, не тільки вона — «усього у травні перекидалося із внутрішніх округів ближче до західних кордонів 28 стрілецьких дивізій і чотири армійські управління», уточнює маршал Жуков (1971. — с. 219), а маршал О. Василевський (1984. — с. 92) зауважує, що, окрім вже названої 16–ї армії, до західних кордонів залізницею «були перекинуті 19, 21 і 22–га армії з Північно–Кавказького, Приволзького та Уральського військових округів». А вже «12–15 червня, — наголошує О. Василевський, — цим (прикордонним. — М. Л.) округам було наказано вивести дивізії, розміщені в глибині округа, ближче до державного кордону. 19 червня ці округи отримали наказ маскувати аеродроми, військові частини, парки, склади і бази та розосередити літаки на аеродромах».

Однак, незважаючи на суворі маскувальні заходи, таку масову передислокацію військ приховати навряд чи й можливо. І ось уже на початку травня японські газети оприлюднюють повідомлення агенції Домей Цусін із Нью–Йорка про те, що на західних кордонах СРСР відбувається концентрація військ «у надзвичайно великих масштабах», для чого війська перекидаються з Далекого Сходу та Середньої Азії. Цим повідомленням згадана агенція болюче вразила кремлівське керівництво у самісіньке серце. Це проглядає із його уїдливо–нервової реакції: обізвавши це «підозріло–крикливе» повідомлення «витвором хворобливої фантазії його автора», ТАРС було уповноважене заявити, що «ніякої “концентрації крупних військових сил” на західних кордонах нема й не передбачається». Строгий «спростовувач» усе ж визнав — отакі ми принципові! — наявність у повідомленні агенції «дещиці правди» (та й то — «переданої у грубо спотвореному вигляді»), яка, мовляв, полягала «в тому, що з района Іркутська перекидається у район Новосибірська — через кращі квартирні умови в Новосибірську — одна стрілецька дивізія». А «усе інше у повідомленні Домей Цусін», звичайно ж, «суцільна фантастика» (Опровержение... — 1941)...

Але надаймо слово найближчому соратникові Сталіна тих часів Вячеславові Молотову. Колишній фронтовик, письменник І. Стаднюк (1993) ще в 1981 р. мав кілька розмов із колишнім главою сталінського зовнішньополітичного відомства, який, хоча й був певен, що час для розкриття правди про війну «ще не настав», усе ж погодився трішки підняти маскувальну завісу над таємницями початкового періоду тієї війни. Тож, розповідає Іван Фотієвич, «коли в наших бесідах поставало питання про несподіваність нападу Німеччини на СРСР, В’ячеслав Михайлович із усмішкою зазначав, що у своїх зверненнях до народу про початок війни ні він, ні Сталін цього виразу не вживали... Ми в сорок першому мали повні відомості про план “Барбаросса” Гітлера [дійсно, зазначає згаданий В. Данилов (1995), «для Генштабу Червоної Армії не було таємниці німецького плану нападу на СРСР — плану “Барбаросса”. Через 10 днів після затвердження цього плану Гітлером, тобто 28 грудня 1940 р., його основні положення перебували в руках радянської військової розвідки. А це означає, що радянське головне командування мало інформацію щодо німецьких планів...» — М. Л. ], про концентрацію його військ уздовж наших кордонів. Але точно не знали, в який день і час почнеться агресія [82]... Ба більше!» — наголосив Молотов, — наш Генеральний штаб тоді ж, у травні сорок першого, пропонував завдати превентивного удару по німецьких військах, що підготувалися для кидка на СРСР. Та це, як мовиться, не для друку».

«Чому ж не завдали?! — Це для мене було прозрінням», — чудувався Стаднюк. «Не пам’ятаю всіх мотивів відміни такого рішення. Та мені здається, що тут головну роль зіграв політ у Англію заступника Гітлера по партії Рудольфа Гесса». Звернімо увагу, Молотов веде мову не про відхилення плану превентивного удару взагалі, а лише про відміну рішення щодо його нанесення в травні, та й то лише тому, що несподівано, як кажуть росіяни, «бес», чи то пак Гесс, сплутав кремлівським планувальникам усі карти. А Г. Жуков (1971. — с. 267) запевняє широкий загал, що, мовляв, у Сталіна аж до 22 червня була «упевненість у тому, що війни вдасться уникнути». Та Сталін зовсім не збирався «уникнути» війни, навпаки, він йшов до неї послідовно й цілеспрямовано. А «упевненість» мав у тому, що Гітлер, не розв’язавши собі руки на Заході, не наважиться на війну на два фронти, і саме виплекана «постійною турботою партії та радянського народу» РСЧА першою завдасть удару «знахабнілому агресорові». Тому й не вжив жодних заходів, спрямованих на посилення оборонної потуги СРСР, навіть після того, як ознайомився з планом «Барбаросса» — поки що все відбувалося згідно з його планами...

Але Гітлер ударив на випередження[83]. Унаслідок зорієнтована на здійснення нападу першою і блискуче підготовлена до нього Червона армія виявилася справді не готовою до ведення бойових дій у обороні. Раптова зміна характеру бойових дій змусила радянські війська вступати у бій без попередньої підготовки спільних дій у обороні, фактично — імпровізувати, що при веденні війни проти сильного, вимуштруваного і досвідченого війська, чітко націленого заздалегідь розробленими його керівництвом планами широкомасштабних операцій, є смертельно небезпечним. А вимушено обтяжені зайвою деталізацією та ще й дуже запізнілі директиви Генерального штабу РСЧА жодним чином не могли замінити заздалегідь розроблених для кожного військового з’єднання планів проведення ними операцій відбиття нападу ворога, у яких і мала б бути відображена уся необхідна деталізація з повним урахуванням як стану сил та засобів конкретного з’єднання, так і усіх особливостей театру бойових дій.

За таких умов директива Генштабу дійсно була б єдиною для всіх і максимально короткою: в такий–то день і час (або негайно по отриманні директиви) відкрити пакет такий–то — і все. Бо там заздалегідь розписано, як необхідно діяти, якими заздалегідь заготовленими картами скористатися, і де їх — а також додаткові вогневі засоби та боєприпаси — взяти, з ким і як взаємодіяти і т. ін. Так, наприклад, було зроблено перед «визвольним походом» наступниці РСЧА Радянської армії у Чехословаччину в 1968 р. (Суворов, 1993. — с. 174–175): поданий у визначений час умовний сигнал «наказував усім командирам відкрити один із п'яти (операцію було розроблено в п'яти варіантах) секретних пакетів, які у них були. Відкриті одночасно тисячі секретних пакетів в один голос наказували здійснити операцію “Дунай”». Узагалі–то, секретні «червоні пакети» у сейфах командирів частин і з’єднань західних військових округів СРСР лежали, та, на біду, в них нічого не йшлося про дії в обороні...

Варто відзначити ще одну, вельми характерну ознаку настроїв, що панували в СРСР у передвоєнну пору, яку можна коротко охарактеризувати як своєрідний синдром шапкозакидання «... Враг будет на–коротке смят и уничтожен», — самовпевнено пророкував із трибуни XVIII з’їзду ВКП(б) маршал Ворошилов (Правда. — 1939. — 15 березня)]. Над створенням таких настроїв працювала потужна ідеологічна машина радянської держави — газети, радіо, набираюча силу кіноіндустрія. І врешті–решт сформувала–таки у свідомості радянських людей впевненість як у незрівнянній мудрості «великого вождя, учителя і друга товариша Сталіна», так і у безперечній непереможності Червоної армії, яка, як запевнялося, битиме ворога виключно на його ж території. «... Нас виховали, — записав 12 червня 1942 р. у своєму щоденнику О. Довженко, — у червоноармійських ансамблях пісні і пляски, і в малій крові на чужій території». Узагалі, зазначав Є. Габрилович (1996. — с. 345), радянські люди «жили вигаданим життям. Воно так вчепилося у свідомість, що ми навчилися говорити й писати тільки те, що вигадано. Невигадане називалося наклепом...»

Цікаво, що історичні корені формування згаданого синдрому у свідомості московитів сягають ще суздальського, тобто домосковського періоду формування цього етносу. Ось що пише про це у своєму кілька–томному «Курсе русской истории» відомий російський історик В. Ключевський (1904. — с. 409–410): «... одночасно з погордою суздальських князів до Київської землі у суздальському суспільстві почала розвиватися місцева зарозумілість, пихатість», а «мізинні людці володимирські стали спогорда позирати на інші області Руської землі...» Так, в 1216 р. спалахнула на півночі нова «усобиця»: князь торопецький Мстислав Удатний «став за ображеного старшого брата» Костянтина, якому батько його Всеволод відмовив у старшинстві на користь другого сина Юрія, і з полками новгородськими та смоленськими «вдерся в саму Суздальську землю. Проти нього виступили молодші Всеволодовичі...» Перед битвою молодші Всеволодовичі, «бенкетуючи з боярами, почали завчасно ділити між собою Руську землю, як безсумнівну свою здобич». Один старий боярин намагався умовити їх «помиритися зі старшими». Та інший боярин «із володимирських, молодявий, що, певно, хильнув більше, почав тому перечити, говорячи князям: “...хоч би тут зібралася вся земля Руська — і Галицька, і Київська, і Смоленська, і Чернігівська, і Новгородська, і Рязанська, аж ніяк їм не встояти проти нашої сили; а ці ж бо полки — та ми їх сідлами закидаємо та кулаками відлупцюємо”. Через день хвальки зазнали страшної поразки...»

То все ж таки, запитує відомий дослідник історії Великої Вітчизняної академік О. Самсонов (1988. — с. 315), «чи були ми готові до війни?» Ось коротко його думки щодо цього: «Багато хто з читачів пояснює неповну готовність СРСР до сутички з фашизмом тим, що історія відвела нам занадто мало часу для реорганізації та переозброєння Червоної Армії (ми мали на підготовку до війни 20 років, а Гітлер — дев’ять), а військовий потенціал фашистської Німеччини, рівень її промисловості, загальна готовність до війни були вищими (утім, найновіші дослідження з питань довоєнного становлення радянського військово–промислового комплексу згаданого Л. Самуельсона (назв. пр. — с. 225), навпаки, показали, що за рівнем «промисловоїмобілізації Радянський Союз, безумовно, випереджав Німеччину». — М. Л.) Так пояснює події історична література... Історичні реалії свідчать про інше. Радянська країна напередодні війни володіла об’єктивними передумовами, щоб дати відсіч будь–якому агресору...» Але... Про декотрі з причин трагічного перебігу воєнних подій, особливо в перші роки війни, вже сказано, про деякі інші — мова ще попереду.

Таким же міфом виявилося й дуже поширене твердження про те, що під ту пору Червоній армії буцімто гостро бракувало озброєнь та військової техніки, а надто — озброєнь нових зразків. «Якщо за останні два роки кількість наших Збройних Сил зросла в 2,5 рази, то бойової техніки було недостатньо. До того ж вона частково застаріла», — читаємо, наприклад, у спогадах маршала К. Мерецкова (1968. — с. 206). Тож не дивно, що нібито «погано підготовлені й слабо озброєні радянські війська не могли стримувати натиск ворога...» (Грицак, 1998. — с. 217).

Однак, як це вже не раз бувало, навіть побіжний аналіз цих питань свідчить, що насправді все було не зовсім так, радше — навпаки. Ось, зокрема, які дані наводить учасник бойових дій генерал П. Григоренко (1991): на початку війни в СРСР було 14–15 тис. танків, у Німеччини (разом із сателітами) — 3712, бойових літаків — 8–9 тис. і 3–3,5 тис. відповідно. Приблизно такі ж дані наводив уже в наші дні Л. Порицький (1996): військово–повітряні сили лише п’яти західних прикордонних округів разом із розміщеною на європейській частині СРСР дально–бомбардувальною авіацією «станом на 21 червня 1941 року нараховували 7382 справних літаки (сюди не ввійшли ВПС Північного, Балтійського та Чорноморського флотів). У складі зосереджених біля кордонів Радянського Союзу німецьких авіаугруповань (без урахування ВПС союзників Німеччини — Фінляндії, Румунії) було в наявності 3265 бойових машин». «У нас тільки у ВПС було 8196 літаків (з урахуванням морської авіації ця цифра сягає 10000)», — наголошує київський дослідник історії авіації Ігор Гуляс (1996).

Визнавали це й офіційні видання, не наводячи, однак, конкретних цифр. Наприклад, грубезна монографія Інституту історії СРСР АН СРСР (Советский Союз в годы... — 1976. — с. 34) обмежується сором’язливою констатацією того, що «за кількістю бойової техніки, а надто — танків і авіації, радянські війська не поступалися ворогові», додаючи: «та більша частина її вже застаріла». Така ж «лаконічність» притаманна навіть 12–томній «Истории второй мировой войны» (М., 1973–1982).

Симптоматично, що навіть тоді, коли далі приховати правду щодо кількості озброєнь РСЧА стало неможливо, офіційна військова статистика пострадянської Росії вдалася до випробуваного виверту: визнавши, що кількість танків, які перебували в «діючій армії» станом на 22 червня 1941 р., становила 14,2 тис., відтак оголосили, ніби «29 % танків потребували капітального ремонту, 44 % — середнього» і визнали повністю боєготовими лише «3,8 тис. одиниць». А зіставивши цю препаровану кількість із 4,3 тисячами (звісно, поголовно боєготових!) танків Вермахту, що начебто діяли на радянсько–німецькому фронті, отримали бажане співвідношення на користь німців — 1:1,1 (Гриф секретносте... — 1993. — с. 345). Однак історико–статистичні дослідження якісно–кількісного стану танкового парку РСЧА станом на 1 червня 1941 р., здійснені військовими істориками П. Золотовим і С. Ісаєвим (див. далі), незаперечно довели, що ці «дані» жодним чином не відображають справжнього стану речей.

Залишимо поки що осторонь питання про те, хто ж насправді — СРСР чи Німеччина — мав кількісну перевагу в техніці й озброєнні (однак офіційні дані, з якими читачі матимуть змогу ознайомитися нижче, значно перевищують цифри, наведені названими дослідниками), але ж якісна перевага, ясна річ, була на боці ворога? «Якісна перевага наших нових танків, — писав генерал Григоренко (1991), — була такою великою (танки супротивника неможливо було навіть порівняти з нашими “Т–34” і “КВ”), що останні й тоді, коли мали велику кількісну перевагу, не ризикували ставати до бою навіть із поодинокими “Т–34” чи “КВ”». Це, до речі, визнавав і майбутній генералісимус, який ще 6 листопада 1941 р. на врочистих зборах Московської Ради депутатів трудящих разом із партійними та громадськими організаціями м. Москви заявив, що радянські «танки за якістю переважають німецькі». Та вчинив це зовсім не з метою встановлення істини, а навпаки, щоб приховати цим іншу грандіозну брехню — «але танків у нас все ж у кілька разів менше», якою намагався прикрити справжні причини неймовірних поразок і колосальних втрат: «... у сучасній війні дуже важко боротися піхоті без танків і без достатнього авіаційного прикриття з повітря...» — звідси й «тимчасові невдачі нашої армії...» Цитуючи вождя, Герой Радянського Союзу Головний маршал бронетанкових військ П. Ротмістров (1961), який вступив у війну командиром танкової бригади, тим визнав, що згадану безсоромну брехню вождя цілковито поділяє.

Абсолютна якісна перевага нових радянських танків, засвідчена безпосередніми учасниками тих подій, начисто вибиває ґрунт з–під лицемірних нарікань командування РСЧА, зокрема Г. Жукова, на нібито неприпустимо малу їх кількість. Ось кілька самих лише «генеральських» свідчень про це. «Протягом одинадцяти місяців війни ми не знали випадку, — писав у своїх нотатках воєнних років генерал–полковник О. Родимцев (1964. — с. 280), — щоб німецька гармата пробила броню цього танка. Бувало, що танк КВ мав 90–100 вм'ятин від влучання ворожих снарядів, однак продовжував ходити в бій». А генерал–лейтенант у відставці Д. Рябишев (1978) розповідає, як 28 червня шість КВ і чотири Т–34 в одному бою «зуміли знищити» сорок німецьких танків, які «прорвались у район командного пункта 12–ї танкової дивізії». При цьому, наголошує Д. Рябишев, «самі втрат не зазнали». Ще більш вражаючий випадок із практики бойового використання важких танків навів П. Ротмістров (1975. — с. 39): 19 серпня 1941 р. група із чотирьох КВ під командуванням старшого лейтенанта З. Колобанова, діючи із засідки, в одному бою знищила 38 німецьких танків, а екіпаж самого Колобанова «знищив 22 танки ворога».

Воно й не дивно, адже навіть «важкий», як його часто подавали радянські джерела[84], німецький танк T–IV (Шмелев, 1996. — с. 77), яких на радянсько–німецькому фронті у Вермахту налічувалося 439 одиниць вагою 20 т, з короткою 75–мм гарматою і 30–мм лобовою бронею (тим паче — 965 «середнячків» Т–ІІІ з їхніми 37–мм «пукалками»[85]), геть поступався середньому радянському Т–28 з вагою понад 25 т, гарматою — 76,2 мм і такою ж бронею (600 одиниць), не кажучи вже про іншого знаменитого «середняка» Т–34 (вага — 26,8 т, гармата — 76,2 мм, броня башти і корпусу — 45 мм, 967 одиниць). Як наголошує І. Шмельов (1996. — с. 73), німецькі «основні танки T–III і T–IV не могли вести бій з тридцятьчетвірками. їхні гармати не пробивали броню Т–34, у той час як останні могли розстрілювати ворожі машини з максимальних відстаней прямого пострілу». Ну, а 47,5–тонному КВ–1 (508 одиниць) з його 76,2–мм гарматою та 75–мм бронею, яку не пробивала жодна німецька гармата, окрім хіба що зенітних, вони і в слід ступити не годні. А що вже казати про 52–тонні радянські танки КВ–2, на яких стояли 152–мм гармати[86]?!

Та повернімося до кількісних показників озброєння та бойової техніки РСЧА. Ось якими були офіційні дані, наведені начальником Генштабу РСЧА Б. Шапошниковим у його виступі на засіданні військових місій СРСР, Англії та Франції 15 серпня 1939 р. (Жуков, 1971. — с. 176–179): «Проти агресії в Європі Червона Армія в європейській частині СРСР розгортає й виставляє на фронт:...5 тисяч важких гармат... 9–10 тисяч танків, від 5 до 5,5 тисяч бойових літаків (без допоміжної авіації)». Начальник Військово–Повітряних Сил РСЧА О. Локтіонов, підтвердивши те, що «на західноєвропейському театрі Червона Армія розгорне 5 – 5,5 тисяч бойових літаків», уточнив, що «така кількість становить авіацію першої лінії, попри резерв. Із наведеної цифри сучасна авіація — 80 відсотків. Авіаційні заводи Радянського Союзу тепер працюють у одну і лишень декотрі у дві зміни й виробляють для необхідної потреби в середньому 900–950 бойових літаків за місяць, окрім цивільних та навчальних. У зв'язку із наростанням агресії в Європі та на Сході наша авіапромисловість вжила необхідних заходів для розширення свого виробництва до меж, необхідних для покриття потреб війни... Готовність основних з'єднань авіації по бойовій тривозі становить від 1 до 4 годин...»

Для порівняння: під час вторгнення на територію СРСР у червні 1941 р., інформує маршал Жуков (там само. — с. 251), «противник ввів у дію 3712 танків і штурмових гармат. [87] Сухопутні війська підтримувалися 4950 бойовими літаками». Німці наводили значно менші цифри, які, звісно, заперечувалися радянськими істориками. Однак тепер і російські військові історики визнають це, підрахувавши (Филиппов, 1992), що «всіх німецьких бойових літаків», задіяних проти СРСР, було «3046 (1067 винищувачів, 1417 бомбардувальників і 562 розвідники)». А ось які цікаві порівняльні дані знаходимо у згаданому виступі К. Ворошилова на XVIII з’їзді ВКП(б). Зазначивши, що, на відміну від 1934 р., коли «стрілецька дивізія воєнного часу нараховувала з 13000 осіб», тепер така дивізія РСЧА вже «має 18000 осіб»[88],маршал наводить порівняльні характеристики «загальної ваги хвилинного залпу» стрілецького корпусу різних армій: «французького корпусу — 60981 кг, німецького — 59509 кг і нашого стрілецького корпусу — 78932 кг». Вага ж залпу самої лише артилерії такого корпусу становила «6373 кг, 6078 кг і 7136 кг» відповідно.

Як бачимо, навіть станом на серпень 1939 р. Червона армія мала значно більше літаків і танків, аніж німці матимуть через два роки, а також суттєво переважала Вермахт вогневою міццю. Але ж за час, що мине до початку нападу, військова промисловість СРСР не стояла на місці. «За уточненими архівними даними», які наводить у своїй книзі Г. Жуков (назв. пр. — с. 194–201), тільки «з 1 січня 1939 року по 22 червня 1941 року Червона Армія отримала від промисловості 17 745 бойових літаків, серед них 3719 літаків нових типів... понад сім тисяч танків...»[89]

А ось на яких кількісних показниках наразі зупинилися московські історики, внісши їх у російські підручники: «... за три роки перед війною було вироблено близько 23 тис. бойових літаків, але тільки 12 % з них належали до машин нових типів. Перед початком війни на озброєнні Червоної Армії було 22 тис. танків і лише 9 % від цієї кількості становили танки нових зразків — Т–34 і КВ» (Соколов, 1999. — с. 252).

Нічого подібного в офіційних радянських джерелах — хоч удень із вогнем шукай — звісно, не знайдеш. Усі вони одностайно пропонують напівправду: «Усього на території західних прикордонних військових округів... нараховувалося 2860 тис. осіб, 37,5 тис. гармат і мінометів (без 50–мм[90]), 1475 танків нових типів (КВ і Т–34), 1540 бойових літаків нових типів, а також значна кількість танків і літаків застарілих конструкцій. Агресор переважав радянські війська в ряді напрямків у 3–4 рази» (Советская воєнная энциклопедия: У 8–ми т. — М., 1976. — т. 2. — с. 54–55). До речі, про «початкову перевагу фашистських військ у техніці» цілком голослівно твердять і автори нового українського навчального посібника, присвяченого участі України у Другій світовій війні (Дробот, 1998. — с. 30).

А далі, спираючись на цю офіційну напівправду, інші — менш офіційні видання з історії СРСР — вдалися вже до відвертої брехні. Так, автори посібника з історії для вступників у вищі навчальні заклади (Кондуфор Ю., Котов В., 1987. — с. 278), що витримав аж п’ять видань, зазначивши, відповідно до офіційної «концепції», що «збройні сили, які прикривали західні кордони, значно поступалися ворогові за кількістю й озброєнням», далі торують власну криву доріжку — наводять уже й кількісні параметри того «переважання»: «Німецькі війська мали перевагу в особовому складі — у 1,8 рази, у середніх і важких (останніх у Вермахту в 1941 р. не було зовсім! — M. Л.), танках — у 1,5, у бойових літаках нових типів — у 3,2, у гарматах і мінометах — у 1,25 рази».

А якою ж була насправді загальна кількість бойової техніки у західних округах, за якої радянське військове командування дозволило німцям утворити над собою оту перевагу в 3–4 рази, не кажучи вже про «5–6–кратну перевагу», яку, за словами маршала Жукова (1971. — с. 254), німецьке командування досягло «на всіх напрямках своїх головних ударів»? У згаданій монографії Інституту історії СРСР (Советский Союз в годы... — 1976. — с. 34) зазначається, що «у прикордонних округах нові танки становили всього 18,2 %, нові літаки — 21,3 %». Що ж, тепер, об’єднавши цю інформацію з наведеними вище даними військової енциклопедії, визначимо так ретельно затаювану загальну кількість бойової техніки: 8,1 тис. танків і понад 7,2 літаків.

Ще більш уточненими цифрами щодо кількості радянських танків і літаків у західних прикордонних округах, отримані російськими істориками в результаті ретельного вивчення архівних даних, є такі — «12782 танки, з них боєготових — 10540 одиниць, або 82,5 проц.» (Золотов..., 1993)[91] і «9917 бойових літаків, серед них в округах 7133, в далекобомбардувальній авіації — 1339 і на флотах 1445» (Филиппов, 1992). Як бачимо, досягнення Вермахтом значної переваги над супротивником на окремих напрямках свідчить зовсім не про кількісну перевагу його військ взагалі, а тільки — про кращу стратегічну майстерність його командування. На жаль.

Варто зазначити, що, якби Червона армія, «зарившись у землю», справді готувалася до оборони, то нічого надзвичайного наведена перевага німецьких військ — навіть якби вона реально існувала — собою не являла б, оскільки оборона, як відомо, потребує значно менших сил (і дещо інших бойових засобів), аніж наступ.

А стосовно особливостей обрахування радянськими істориками особового складу та озброєнь своїх і ворожих військ — то це тема для окремої розмови, яка зараз просто не на часі. Зазначимо тільки, що до складу РСЧА не зараховувалися прикордонні війська, чисельні й потужно озброєні війська НКВС тощо, а до складу Вермахту, навпаки, пригрібалося все, включно з військовою жандармерією[92]. «Довгіроки, — підкреслює російський військовий історик А. Філіппов (1992), — всіляко применшуються кількість радянських військ, кількість і якість бойової техніки і, навпаки, перебільшується все це у Вермахта». Грішить цим, вступаючи у протиріччя з самим собою, і солідний довідник В. Похльобкіна. Так, наприклад, на с. 297 він нараховує в РСЧА (на червень 1941 р.) «1475 КВ і Т–34» та «близько 4000 танків застарілих типів», тобто разом близько 5,5 тис., але вже на с. 305 читаємо, що у червні — серпні 1941 р. «тільки на центральному напрямку фронта німці захопили... 7,5 тис. танків, тобто цілковито вивели з ладу... половину танків, що перебували на озброєнні Червоної Армії», а отже, всього танків нараховувалося не менше 15 тисяч (насправді ж, як ми вже переконалися, — значно більше)...

Навіть того, що вже перебувало у військах, було більш ніж достатньо, аби незаперечно констатувати абсолютну кількісну перевагу радянської бронетанкової техніки, а після неупередженого аналізу її бойових характеристик — і якісну. І не тільки бронетехніки[93]. За таких обставин навіть важко уявити собі, як вдавалося Вермахту, особливо у початковий період війни, так часто охоплювати величезні контингенти радянських військ тими дошкульними танковими «лещатами» чи досягати не менш дошкульної «величезної переваги» (Советский Союз в годы... — 1976. — с. 39) у повітрі...

У чому ж тоді криються причини таких численних розгромів наймогутнішої в світі армії? За визнанням маршала Радянського Союзу А. Гречка (1966), лише за три тижні війни «противнику вдалося... вивести з ладу 28 наших дивізій, понад 70 дивізій втратили від 50 відсотків і більше свого складу в людях та бойовій техніці». А за два перші місяці війни «тільки на центральному напрямку фронту німці захопили в полон 3/4 млн солдатів РСЧА, а також 7,5 тис. танків» (Похлебкин, 1999. — с. 305). Але й самі нападники зазнали відчутних втрат. Як наголошував маршал Жуков (1971. — с. 264), «... за цей час гітлерівські війська втратили близько 100 тисяч вояків, більше тисячі літаків, до півтори тисячі танків» — «50 відсотків усіх наявних на початку війни», можливо, призабувши на мить лукаву цифру «3712», зазначав Георгій Костянтинович[94].

Однак і після таких утрат, визнає Г. Жуков (там само. — с. 285), німецькі «бронетанкові угруповання... були цілком здатні масованими ударами завдавати нашим військам серйозної згуби». Це тільки взайве засвідчило справедливість відомого твердження генерала фон Секта, що у своїй книзі «Думки солдата», опублікованій у 1929 р., наголошував «на величезній перевазі, яку буде мати добре вишколена армія над погано організованими військами» (Де Голль, 1957. — с. 42). При цьому, пояснює де Голль, фон Сект «мав на оці, з одного боку, стотисячну німецьку армію, солдати якої відбували довгострокову службу, а з другого боку, численну, але, на його думку, погано згуртовану французьку армію». Однак ця остання була зовсім не єдиною такою армією...

Причин тих вражаючих поразок РСЧА чимало. Опріч тих, про які вже йшлося, варто зазначити й традиційно низький рівень підготовленості особового складу щодо використання бойової техніки, а надто — нових її зразків.

Ось що пише про це у своїх спогадах В. Котляр (1996): «Ці дні (початок війни. — М. Л.) я згадав, щоб наголосити: до оборонної війни СРСР не був готовий, у чому я переконувався й пізніше, будучи сином авіаполку. Вермахт мав добре вишколені кадри льотчиків. Німецькі пілоти не вилітали у бій, якщо у них не було 120–125 учбових польотів. Наших же після зовсім короткого навчання кидали на передову, через що на початку війни було дуже багато втрат» [таким був загальний підхід Кремля до формування нових контингентів «гарматного м’яса»]. «Протягом 22 червня — 1 липня 1941 р. до армії було мобілізовано 5,3 млн осіб. Але ці не навчені і майже не озброєні люди, очолювані погано вишколеними командирами, незважаючи на шалений опір, ставали подекуди легкою здобиччю військ агресора...» (Трубайчук, 1995. — с. 53). Про це не раз зазначав у своєму щоденнику Ф. Гальдер (1971. — с. 119, 123, 125).

Про різний рівень підготовленості радянських та німецьких льотчиків свідчать і особисті результати, яких досягли кращі аси обох сторін (це саме доводить і разюча різниця в оцінці бойових досягнень пілотів протиборчих сторін: якщо Золоту Зірку Героя Радянського Союзу отримували за 16 збитих літаків ворога, то відповідний Залізний Хрест — мало не на порядок більше). Зокрема, як наголошує Л. Порицький (1996), «на рахунку німецького льотчика Е. Хартмана 352 збиті ворожі літаки... з яких 347 — радянських... 301 перемогу в повітрі одержав Г. Баркхорн, 222 літаки на рахунку Е. Рудорфера». Тричі Герой Радянського Союзу І. Кожедуб (народився в селі Ображієвка Сумської області в 1920 p.), «один із найталановитіших льотчиків–винищувачів, збив 62 бойові машини ворога (свій бойовий рахунок Кожедуб розпочав у липні 1943 року на Курській дузі, а до березня 1943 р. був льотчиком–інструктором навчального підрозділу ВПС. Е. Хартман теж воював не з самого початку війни. Вже в 16–річному віці він — «кваліфікований інструктор планерного спорту... Через два роки, у жовтні 1940 p., був направлений до навчального полку Люфтваффе... а на початку 1942 р. — у школу льотчиків–винищувачів». 5 листопада на Кавказі «відкрив рахунок збитим літакам». Його самого двічі збивали, він навіть побував у радянському полоні, однак «зумів утекти» й продовжив збільшувати свій бойовий рахунок. — М. Л.). На рахунку тричі Героя Радянського Союзу О. Покришкіна 59 перемог у повітрі», а двічі Герой Радянського Союзу «К. Євстигнєєв... 53 літаки збив особисто і три — у груповому бою».

Тобто якщо найкращі повітряні аси радянських ВПС мали на своєму бойовому рахунку десятки збитих ворожих літаків, то кращі німецькі — сотні. І що важливо, такий високий рівень бойової майстерності був у Люфтваффе масовим: «104 пілоти німецьких ВПС збили більше 100 літаків ворога кожен» (там само). Звичайно, наведені цифри не зовсім адекватно відображають рівень бойової майстерності льотчиків двох армій (різні умови та терміни навчання, технічний рівень літаків — до речі, на відміну від І. Кожедуба, О. Покришкін віддавав перевагу американським винищувачам, — озброєнь та їх обслуговування, кількості бойових вильотів, системи підрахунку тощо), однак загальна картина залишається незмінною.

Певно, саме це й спонукало дослідника історії авіації І. Гуляса дійти такого парадоксального, на перший погляд, висновку (1996): «Якби кількість нових (а отже, погано освоєних. — М. Л.) машин була більшою — масштаби нашої поразки були б ще гіркішими! Вкрай прикро визнавати, але ж кількісно Люфтваффе значно поступалося радянським ВПС. Секрет успіху німців не у кількісній перевазі, а в умінні раціонально використовувати свої сили».

Подібне мало місце й стосовно інших видів бойової техніки. Зокрема, як наголошував П. Григоренко, «коли б ці наші танки (Т–34 і КВ. — М. Л.), кількість яких лише у два рази поступалася всій чисельності фашистських танків, були використані належним чином, то противникові не допомогла б не тільки подвійна, а й десятерна їх перевага. З одними лише цими нашими танками можно було б не тільки протистояти гітлерівському танковому ударові, а й розгромити танкові угруповання ворога» (1991). Атож — якби належним чином...

Слід усе ж зазначити, що окремі вияви майстерності траплялися й серед радянських вояків, хоча масового характеру вони так і не набули. Тут варто згадати про славного, та чомусь маловідомого серед радянського загалу винищувача німецьких танків старшого лейтенанта Дм. Лавриненка, який у 28 боях, проведених у жовтні — грудні (загинув 18 грудня) 1941 р., знищив 52 німецькі танки (Порицький, 1999). Серед німців кращий показник належав капітанові М. Вітману, який лише на Східному фронті підбив 119 броньованих машин (загинув у серпні 1944 р. на Західному фронті, встигнувши знищити ще 19 танків союзних військ).

Потрібно зазначити ще одну тенденцію у підходах і оцінках радянських істориків. Заслужено вславляючи самовіддану працю тилу в забезпеченні фронту усім необхідним, вони натомість всіляко применшували значення допомоги, наданої СРСР західними союзниками. Інформуючи радянський загал про отримання Радянським Союзом «по Ленд–лізу 9,6 тис. гармат, 18,7 тис. літаків, 10,8 тис. танків», що «становило 2 % гармат, бл. 12 % літаків і 10 % танків... отриманих Рад. Армією за час війни», а також «400 тис. автомашин і 2,6 млн т нафтопродуктів [попри те, що цей перелік суттєво звужений, тут ще й узвичаєно зменшені справжні обсяги тих постачань — насправді, за документами Архівних фондів Російської Федерації (Северньїе... — 1993. — с. 608), було отримано 22195 літаків, 12980 танків тощо. — М. Л.) » (Великая Отечественная... — 1985. — с. 245), далі не забувають наголосити, що «загальний обсяг поставок був незначний і становив бл. 4 % щодо вітчизняного виробництва».

А й справді, що таке, скажімо, 2,3 млн тонн сталі, яку постачали союзники за п’ять років, якщо річне виробництво сталі в СРСР у 1945 р. перевищило 12 млн тонн. Воно–то так, якби тільки не одна особливість — і дуже суттєва: «то була не звичайна сталь... а сталь спеціальних сортів — броньова, авіаційна, надвисоколегована сталь для вироблення бронебійних підкаліберних снарядів (до війни їх у СРСР не було саме через відсутність відповідних сталевих сплавів)» (Кершенбаум, 2000). Після того, наголошує дослідниця, як «на початку липня 1942 р. німецька авіація вивела з ладу останній великий [алюмінієвий] завод на Волзі», в СРСР «крилатого металу» власного виробництва «більше не було». А без алюмінію та дюралю — до того ж у великій кількості — неможливо було випускати нові типи літаків, дизелі В–2, якими «оснащувались усі радянські типи важких і середніх танків та самохідно–артилерійські установки» тощо. Вже з грудня 1941 р. його завозили союзники — «в середньому 7 тис. т на місяць (в тому числі 5 тисяч — із США)», що «було більше, ніж була здатна дати вся промисловість СРСР до 22 червня 1941 року». Тож питання дослідниці про те, «чи міг би СРСР перемогти Німеччину» без цих «незначних» поставок союзників — не таке вже й риторичне...

Аж надто захопившись нарощуванням військової техніки, досягши на 1941 р. величезної кількісної переваги над Вермахтом, особливо щодо танків та літаків, військові керівники припустилися значного відставання у підготовці військ, штабів, командного складу всіх рівнів. Тож, на думку А. Філіппова (1992), «головний і єдиний прорахунок Сталіна» полягав у тому, що він «переоцінив боєздатність наших військ, які за кількістю дивізій та бойової техніки виглядали значно сильнішими за Вермахт»[95]. Саме тому, на думку цього історика, Сталін, «попри очевидну неминучість агресії Німеччини в червні 1941 р.», вирішив «не оголошувати загальної мобілізації і не вводити війська до передпілля укріпрайонів до нападу німців, оскільки вважав проведені весною 1941 р. заходи цілком достатніми, а армії прикриття зі 186 дивізій — здатними відбити будь–який несподіваний напад Німеччини та її союзників!»

Однак симптоми цієї «хвороби» РСЧА виявили себе ще задовго до початку Великої Вітчизняної. Зокрема, й на Халхін–Голі, де, «незважаючи на