Міф про «тріумфальну ходу» радянської влади

 

Якщо звернутися до численних «історій» (СССР, КПСС, КПУ тощо), то виявиться, що як все почалося з «тріумфальної ходи революції», так і продовжувалось — через «тріумфальну ходу Радянської влади» — аж до повного «торжества народовладдя» в СРСР. Тріумфальний, як пояснюють словники, означає «супроводжуваний незвичайним успіхом». А як було в дійсності?

Ось, зокрема, що писав про цю «тріумфальну» ходу всесвітньо відомий письменник та гуманіст В. Короленко в уже згаданих листах до наркома А. Луначарського у 1920 р. (1988. — с. 211–212): «Проголошуються перемоги комунізму в той час, коли сільська Україна кипить ненавистю та гнівом і “надзвичайки”уже подумують про розстріл сільських заложників. Положення в селі просто трагічне. Раз у раз звідти приносять комуністів та комісарів, понівечених і убитих... Ваша партія втішає себе тим, що це тільки куркулі (сільські багачі), що не заважає вам випалювати цілі села повністю — і багачів, і бідняків однаково. Та й у містах ви тримаєтесь тільки військовою силою, інакше ваше представництво швидко змінилося б...»

Це ж змушений був визнати й один із співавторів жовтневого заколоту в Росії Л. Троцький: «до глибини своєї душі», — наголошував він у «Інструкції агітаторам–комуністам на Україні» (Романчук, 1990. — с. 56–58), — «комуну, “надзвичайку”, комісарів... зненавидів український селянин». Навіть той, що відстоював ту ж комуну, перебуваючи в лавах Червоної армії, сповіщав у зведенні про «положення на Україні на 10 березня 1921 р.» відділ пропаганди при головнокомандуючому збройними силами Півдня Росії: «Великою популярністю серед червоноармійців користується “Комітет порятунку України”, і всі українці, користуючись кожним зручним випадком, зі зброєю в руках тікають до повстанців. Радянською владою заарештовується навіть у селах інтелігенція й відпроваджується до таборів на північ. У Києві за січень і лютий місяці розстріляно до 200 народних учителів, звинувачених у допомозі повстанцям... Ставлення до великоросів у більшості негативне, позаяк у кожному росіянинові населення бачить більшовика» (Білас, 1994. — Кн. 2. — с. 87).

Не дивно, що саме селянство найбільше зненавиділо більшовицький режим: їм, на відміну від пролетарів, було що втрачати. Тож час від часу на теренах колишньої імперії, зокрема «у Тамбовській, в деяких районах Воронезької, Саратовської губерній, на Україні, на Дону й у Сибіру» спалахували повстання, які більшовицька історична наука узвичаєно таврувала як «куркульські бунти» (Краткая история... — 1978. — ч. 2. — с. 135).

Однак, як з’ясувалося, навіть одна з найбільш надійних та випробуваних опор більшовицького заколоту — «революційні балтійські матроси» — зуміли врешті–решт розгледіти справжню суть кремлівського режиму — наприкінці лютого 1921 р. вибухнув повстанням Кронштадт. І хоча цей відчайдушний виступ «морськоїфортеці поблизу Петрограда», за визнанням згаданих істориків, «таїв серйозну загрозу завоюванням революції»[70], успішний розвиток повстання без допомоги іззовні був неможливим. Ось, зокрема, що писав про стан повстанців оглядач «Известий Петроградского Совета» 8 березня (Скальд, 1921): «Льодове покриття дуже утруднює рухливість флоту, позбавляючи його можливості маневрувати», а враховуючи «відсутність вугілля», переконаний він, кораблі стануть «зручною ціллю для берегових гармат». Перша ж вогнева сутичка артилерії повсталих з потужною артилерією форту «Красная Горка» виявила, наголошує Скальд, що у кронштадців «не вистачає або взагалі нема досвідчених офіцерів–артилеристів», а, як відомо, «стрільба з фортечних та морських гармат (для фортечної артилерії Кронштадта віддалена на 25 км «Красная Горка» була недосяжною, тому в артилерійській дуелі з фортом повсталі могли розраховувати лише на дальнобійні гармати великих кораблів. — М. Л.) є переважно результатом розрахунку, спостереження та управління гарматами з боку кваліфікованих спеціалістів». А для коригування вогню на таку відстань потрібні були аероплани або повітряні кулі, однак «у Кронштадті їх не було».

Тож «есерівське “Народное Дело”» звернулося із закликом про термінову допомогу Кронштадту, в якому, зокрема, йшлося («Известия Петроградского Совета», 10.03.1921): «Опріч двох зітнених у боротьбі сторін є ще значна кількість безідейних людей, котрі й досі не усвідомили, що відбулося у ці роки. Як і раніше, вони сплять духовно... А життя владно вимагає від усіх відповідальності, всіх закликає встати на власні ноги. До них, сплячих, звертаємося і ми. Настав уже час, і пора усвідомити, хто ми і з ким ми: або з кронштадцями, або з їхніми ворогами–комуністами. Іншого не дано і роздумувати та вибирати ніколи!». Однак жодної реальної допомоги, окрім якоїсь групи «білогвардійських офіцерів», які, як писали більшовицькі часописи, нібито прибули у Кронштадт з боку Фінляндії по кризі, не було надано.

Таким чином, повсталі залишилися один на один з Червоною армією, яка на той час вже набула величезного досвіду щодо придушення різноманітних антибільшовицьких виступів. Незважаючи на те що Кронштадт практично був приречений, оскільки «продовольства у місті нема», оглядачі все ж вважали, що вичікування, доки час сам загасить вогонь «бунту», більшовицькій владі невигідне. Та хоча більшовицька преса уже від самого початку повстання не переставала писати про «розклад», «розгубленість» серед «заколотників» і навіть про «гризню» в «керівних групах заколоту», про те, що «настрій серед матросів пригнічений», однак 17–18 березня 1921 р., підчас штурму фортеці «за допомогою дуже добре вишколених військ», наголошували згадані «Известия...», відбувалися «уперті вуличні бої», позаяк повстанці виявили «запеклий опір», а кораблі «“ Петропавловск” та “Севастополь” продовжували боротьбу аж до вечора» 18 березня. Врешті–решт «контрреволюційний бунт» балтійських моряків було придушено із властивою більшовикам жорстокістю, а у гідри світової буржуазії — вирвано чергове «отруйне жало».

Не раз іще кипітиме гнівом та ненавистю і стероризована Україна. Потужна хвиля повстань прокотиться сільськими районами України, Криму, Північного Кавказу на початку 30–х років XX ст. Про широкомасштабність виступів свідчить те, що для їх придушення, окрім широкого залучення піхотних частин РККА та військ ГПУ, більшовицький режим змушений був застосувати артилерію, кавалерію та бронетехніку, а «в окремих районах України та Північного Кавказу проти повстанців використовувалася навіть авіація» (Бунич, 1997. — т. 3. — с. 412–413). Як завжди, «народна влада» вчинила жорстоку розправу над повстанцями: попри загиблих безпосередньо у сутичках, «десятки тисяч селян були розстріляні, сотні тисяч — запроторені на заслання та у табори» (там само). Та навіть найбезжальніші репресії московської влади будуть не в змозі остаточно викорінити прагнення українського люду до волі, обезлюднити лави її захисників. Навіть після наймасовіших винищень національно свідомих верств українського суспільства із народних глибин знов і знов з’являтимуться готові на самопожертву заради повалення ненависного окупаційного режиму. Серед них будуть і ті, котрі намагатимуться створити організований спротив, і поодинокі донкіхоти.

Не ставлячи за мету висвітлити діяльність усіх організацій, утворених для спротиву окупантам[71], дещо детальніше познайомимося з діяльністю лише однієї з них — Української революційно–демократичної спілки (УРДС), названої органами ГПУ після її розкриття у 1930 р. «великою антирадянською організацією». Перші відомості про неї «з таємних колись архівів» навів їх дослідник, керівник прес–центру СБУ А. Сахно (Засуджені... — 1996), думку якого про те, що «чим більше знатимемо про конкретні факти, долі, особистості, тим швидше суспільство очиститься від бруду, нагромадженого десятиліттями комуністичних експериментів, тим більше буде гарантій, що не повернемося знову “на круги своя”», цілком поділяю.

Утворенню УРДС (попервах організацію назвали «Українською революційною партією») передувала зустріч двох аспірантів: Київського гірничого інституту М. Чорноуса та Київського біохімічного С. Підгайного, що відбулася восени 1929 р. Прогулюючись лісистою на той час Дарницею, вони говорили не про природу чи погоду, а про проблеми соціалістичного будівництва. Незважаючи на те що Чорноус вважався «партійним», наголошує А. Сахно, його переконання були далекими від практики тодішніх ідеологів соціалізму. Будучи палким прихильником економіста М. Волобуєва з його теорією колоніальної експлуатації України Росією, він був невдоволений політикою більшовицької партії в царині колективізації. Підгайний цілковито поділяв ці погляди. Поступово в обох сформувалися переконання про те, що, по–перше, «відбувається “контрреволюційне” переродження Радянської влади», а по–друге, «Україна в Радянському Союзі перебуває в колоніальному стані», на підставі яких вони дійшли висновку «про необхідність створення організації для боротьби з існуючим ладом».

З «Обвинувального висновку» по справі УРДС (там само): «Створена в 1929 році в Києві “УРДС” ставила своїм завданням зміну існуючого державного ладу шляхом озброєного повалення Радвлади і встановлення “СамостійноїДемократичної України”... У 1929 році організація випустила і розповсюдила у вузах і студентських гуртожитках Києва листівки–відозви від імені “Бойового загону Українського Революційного Студентства”...» В одній із листівок, зокрема, наголошувалось:

«Чорна реакція шаленіє. Тисячі бійців–самостійників знищено... Московські паразити та їхні лакузи мордують Україну. Створивши різні трести в Росії, Москва вивозить туди всі продукти й сировину з України. Експлуатація все збільшується. Газети переповнені брехнею про нашу інтелігенцію і “СВУ”. Нас примушують знущатися над своїми батьками. Не піддавайтеся провокації. Вчіться боротися за наш народ. Геть брехню про рівноправність!.. Геть червоний імперіалізм!»

Керівна Рада «УРДС», як з’ясувалося в ході слідства, так розподілила між собою обов’язки: Підгайний — загальне керівництво, Безпояско — організаційна робота (зв’язки, облік, інструктаж), Клименко — організація техніки (розповсюдження літератури, добування необхідних документів й т. ін.), Коляда — керування оперативною роботою (бойова група). Решта членів Ради постійних обов’язків не мали. Для повалення «контрреволюційної» влади було розроблено план збройного повстання, реалізацію якого було заплановано на осінь 1932 р. Фактично, планів було два: для здійснення повстання в Києві та на периферії (якщо вірити «Обвинувальному висновку» у справі УРДС, до організації належали особи, що перебували «на керівних посадах в колгоспах», зосібна в Чорнобильському, Богуславському та інших районах Київської області). Ними, зокрема, передбачалося, що «у встановлений центром момент для всієї України повинно розпочатися повстання. Починається воно тим, що в кожному районі, де є організація, захоплюють міліцію з її зброєю, яка негайно передається для озброєння інших членів організації, обеззброюють верхівку районів і негайно піднімають і формують всю масу населення. У стратегічних пунктах, а також у більшості тих місць, де є військові частини, повинні бути створені великі групи...»

Як видно, навіть на папері цей план виглядає надто нереальним, щоб його могла здійснити у сотні разів більша організація, ніж УРДС, гим паче, що на його здійснення відводилося не більше двох років. Подальший перебіг подій показав, що організації було не під силу виконати навіть такі, порівняно дрібні заходи, як добування бодай невеличкої кількості коштів та зброї.

У ряді заходів, що їх здійснювала УРДС в процесі підготовки до повстання (з 1930 р., наголошує А. Сахно, у діяльності УРДС починається новий період, який, як визначили слідчі ГПУ, «характеризувався особливо активною діяльністю, що йшла в основному в руслі форсованої підготовки повстання і розгортання широкої вербувальної діяльності»), стояло також питання про створення поліграфічної бази для друкування літератури. Однак через відсутність коштів (спроби роздобути кошти, за які «можна було б дістати хоча б невелику кількість зброї», шляхом їх «експропріації» виявилися невдалими, незважаючи на те що до цієї справи було залучено озброєних працівників кримінального розшуку — членів бойової групи) було придбано лише склограф, на якому члени організації до моменту арешту встигли розпочати друкування «Інформаційного листа».

Ось фактично і все, що встигла зробити «контрреволюційна організація УРДС», наголошує А. Сахно. Слідство було проведене у стислі строки, висновки зроблено однозначні, рішення про покарання було блискавичним: серед 70 членів організації 12 були засуджені до розстрілу, а інші — до різних строків ув’язнення у концтаборі. І це було лише так зване первинне покарання. А оскільки радянська каральна система не відрізнялася схильністю відпускати свої жертви після відбуття ними первинного покарання, неважко здогадатися, що мало–кому з них вдалося пережити моторошні 30–ті...

Певна річ, патріотизм не корелює однозначно із соціальним станом особи, тому нема жодних підстав любов до отчої землі, опікування її долею вважати рисою, притаманною виключно інтелігенції, тим паче, що обивательськи узвичаєним в СРСР було пов’язування інтелігентності лише із освітнім цензом (О. Солженіцин запропонував у такому випадку замість терміна «інтелігент» використовувати неологізм «образованец»), у той час як це поняття, на мою думку, значно глибше й багатогранніше. Тож не дивно, що на захист рідної землі від московської окупації виступали й «прості» українці. Ось лише один дивовижний факт, що став відомим завдяки відкриттю доступу до закритих ще донедавна архівів. Створення більшості організацій, які намірялися виступити проти комуно–більшовицького режиму в Україні, припадає на кінець 20–х років XX ст., що є результатом процесів українізації, розпочатих більшовицькою владою на українській землі. З одного боку, за організований виступ покарання, як правило, буває більшим, однак усвідомлення того, що ти не один, що тебе підтримують товариші–однодумці, заспокійливо впливає на людську психіку, оскільки, як мовиться, у гурті й смерть не страшна. Навпаки, самотність, перспектива опинитися сам на сам із випробуваннями пригнічує — один у полі не воїн. Так воно і є, однак трапляються винятки.

Певно, саме до таких можна віднести й одчайдушний вчинок колгоспника з с. Люберці Бориспільського району Київської області Г. Гриценка, який у 1937 р. взявся «вправляти мізки» самому Сталіну. А коли доля змилостивилася зробити йому неоціненний подарунок — лист, адресований «батькові», дЬсь загубився — він, для надійності, 15 квітня надсилає копію районному прокуророві, супроводивши її цілком «невинним» проханням (Сахно. Лист... — 1996): «... прошу, аби ви надіслали до Сталіна отсей матеріал, який я до вас надсилаю (я посилав, але відповіді не одержав). Може, воно буде корисне для нашої держави, а коли ще до цього Сталін дасть пояснення, то і мені». Що ж такого повідомляв цей провінційний правдолюб «великому вождю та учителю» у марному намаганні відкрити тому очі? Там не було умовлянь чи наївних напучувань — Григорій Сергійович, безперечно, знав, із ким має справу. То, фактично, був лист–звинувачення, а отже, його автор добре розумів, що його чекає і на які саме «пояснення» він може розраховувати.

«... Сталін каже: хочеш бути заможним, треба краще працювати», бо «зараз — нові обставини, знищивши одноосібне — приловчуйся до нового. Бо ми — Сталіни, молотови, калініни, ворошилови і прочая верхівки верхів уже пристосувалися до умов життя, у нас прислуга і няньки для дітей. У нас і дачі на літо, і будинки, тільки облаштування одного з них коштує більше, ніж ваш обідраний колгосп. А ви в сирих гнилих приміщеннях голодні, обірвані заганяйте своїх дітей в доску і самі чахніть, поступово, коли не вмієте, опанувати методами стаханівського руху...» Кваліфікуючи форму радянського господарювання як нові методи рабства — «соціалістичного рабства», в умовах якого «меншість планує, заправляє, диктує, а більшість не живе життям людини, а скотини», — Г. Гриценко наводить конкретні порівняльні розрахунки (і щодо податків, і щодо доходів), які переконливо свідчать, що запроваджений більшовиками «державний капіталізм» довів селян до такого зубожіння, за якого навіть «бути на місці Шевченкової вдови», яка «в полі колоски збирає, а на неї ніхто й не дивиться» — «більш–менш підходяще існування», бо вже «за великого мудрого Сталіна» за оті кілька колосків засуджували до кількох років ув’язнення. А на банкетах, які верхівка режиму влаштовувала для «дипломатів буржуазних країн, ми намагаємося показати, що наш соціалістичний шлях, наші методи в багато разів вигідніші за методи капіталістичні, і те, що у вас будується сотні років, ми будуємо за десятки. В очах дипломатів, як у казці, все шириться, росте. Росте й Сталін, а під кінець банкету виростає на весь світ». Напрацьовані методи ідеологічної обробки, ошуканства світової громадськості забезпечили–таки досягнення бажаного для режиму результату: непроглядні завіси грандіозної брехні надійно приховували справжній стан справ у імперії соціалістичного рабства.

«Зараз ми пишемо, кричимо: “Наша влада трудящих!” Тобто ця влада повинна в першу чергу забезпечити матеріально тих же трудящих... Ви, котрі привласнили собі звання авангарду — передової частини трудящих! А чи ж ви забезпечуєте в першу чергу основні маси трудящих? То ж то й воно, що ні... І виходить, що у вас влада лише отих відростків і паразитів, що існують на основному ядрі трудящих. А основне ядро десь на задньому плані в рабському труді чекає, як правовірний царства небесного, багато обіцяючого комунізму». Далі — адреса і підпис: «Грицько Сергійович ГРИЦЕНКО».

Зрозуміло, що за межі району цей небезпечний матеріал не вийшов, і вже 19 квітня на квартирі автора листа був проведений обшук, а наступного дня його заарештували та відправили до київської в’язниці. Дивно, наголошує А. Сахно, «як в умовах тотального стеження, взаємних доносів, загальної підозрілості, будучи у всіх на очах і відкрито висловлюючи свої “контрреволюційні” погляди (навіть «читав колгоспникам листа Сталіну». — М. Л.), він ще раніше не потрапив у поле зору невсипущого НКВС». І хоча, як свідчать документи, за роботою в колгоспі характеризувався «чесним і сумлінним трудівником», а з 1924 по 1928 рр. навіть був кандидатом до лав того ж таки «авангарду» (судячи з усього, недостатньо перейнявся виявленою йому «довірою» і «вибув з них автоматично, як неплатник членських внесків»), невсипуще «око» заглянуло у саме його «нутро» і розгледіло те, що він там «приховував»: рідного брата було розстріляно у 1923 р. за бандитизм, а всю сім’ю дружини — розкуркулено і вислано на Північ.

Тож, незважаючи на те що в ході слідства, а затим і в суді Гриценко, «в принципі визнаючи, що листи його мали зміст контрреволюційного характеру», запевняв, що тільки хотів отримати роз’яснення «особисто від Сталіна», спецколегія Київського облсуду 14 червня 1937 р. засудила його за ст. 54–10 ч. 1 Карного кодексу УРСР до чотирьох років таборів з наступною поразкою у правах ще на два роки. Вже через рік Верховний суд УРСР визнав той вирок надто «м’яким, і справу було направлено на новий розгляд». Відстоюючи «честь мундира», облсуд повторив своє рішення. Та «висока прокурорська інстанція звинуватила столичний суд у м’якотілості». На цей раз уже й Верховний суд УРСР, розглянувши касаційну скаргу підсудного, залишив у силі перший вирок. Це чомусь зачепило ще вищу, союзну, «прокурорську інстанцію», яка разом із Верховним Судом СРСР визнала винесений Гриценкові вирок «неадекватним» його «злочинові». Такою поправкою Київський облсуд знехтувати не наважився і врізав уже «на повну котушку» — 10 років табірного «виховання» та п’ять років поразки у правах, чим, схоже, навіть передав куті меду — Верховний суд СРСР відновив «справедливість»: 6 років виправно–трудових таборів і три роки поразки у правах. Жодних документів про подальшу долю Г. Гриценка в архівах, на жаль, не знайдено, окрім одного — про його реабілітацію 6 січня 1992 р. як жертви політичних репресій в Україні...

Безперечно, найбільш небезпечним виступом проти більшовицького владарювання в Україні слід визнати збройну боротьбу створеної ОУН Української Повстанської Армії. Не ставлячи собі за мету бодай якоюсь мірою висвітлити це унікальне явище нашої історії, зробимо лише кілька коротких зауважень. Навряд чи комусь спаде на думку заперечувати, що це був найбільш тривалий (1942–1951 pp.)[72], найбільш потужний [у різні періоди змагань чисельність УПА коливалася від 35–40 до 60–80 тис. бійців; ця кількість могла б бути й значно більшою, та, маючи на меті «обмежити число жертв», її командування змушене було навіть «провести часткову демобілізацію» (Косик, 1993. — с. 445)] і найбільш відчутний — лише з 5 січня по 5 квітня 1944 р. загони НКВД, що вели бої в районах Костополя, Дубна, Крем’янця, Бердичева і в лісах Житомирщини, втратили 850 бійців убитими — для радянської влади опір її експансіоністським зусиллям.

Згідно з офіційною статистикою радянської історіографії (Білас, 1994. — Кн. 1. — с. 167), «за весь період опору повстанцями було знищено 30 тисяч радянських громадян» (читачі ще матимуть змогу переконатися, що значна частина цих втрат припадала на так звані спецгрупи МДБ, які, за визнанням радянського керівництва, діяли «під виглядом бандитів “УПА”», широко застосовуючи запроваджений Леніним принцип «потім на них і звалимо»). Того самого часу, як засвідчують документи НКВСУРСР (там само. — с. 181), тільки за неповні два роки — 1944 та 1945 — «вбито бандитів 103313», а коли сюди додати заарештованих та депортованих, то маємо погодитися із висновком доктора юридичних наук І. Біласа про те, що «репресії режиму проти народу були неадекватними і в десятикратних розмірах перевершували дії ОУН–УПА, що стояли на захисті народних інтересів та виборювали право на національну державність». Але чи можна було сподіватися чогось іншого від окупаційного московського режиму? Ні, звичайно. А ось те, що наша Верховна Рада, прийнявши Декларацію про державний суверенітет України (1990) та Акт проголошення незалежності України (1991), положення яких цілком відповідають цілям та програмі національно–визвольних змагань ОУН–УПА, так і не спромоглася хоча б прирівняти вояків УПА до ветеранів Великої Вітчизняної війни (затверджений у квітні 1991 р. закон про реабілітацію І. Білас вважає «не тільки недосконалим, а й жорстоким стосовно людей, котрим ми повинні вклонитися») — прикро і гірко...

Подібні збройні виступи того періоду не обмежувалися самою лише Україною. Такі ж звірства кремлівські можновладці чинили й у інших регіонах СРСР після їх визволення з–під німецького чобота, зокрема на Північному Кавказі, де окремі «братні народи» СРСР були піддані брутальному насильницькому виселенню зі своїх етнічних земель. Ось, зокрема, що пише про це московський часопис «Утро Россіи»: «У лютому 1944–го війська НКВС, блокувавши чеченські й інгушські аули, розпочали широкомасштабну операцію з виселення їх мешканців, звинувачених у “співробітництві з гітлерівцями”, якого не було й бути не могло. В Казахстан і Сибір було відправлено 640 потягів, увесь вайнахский народ. Половина загинула під час депортації. Ще трагічніше склалася доля тих, кого було надто клопітно гнати до найближчої станції. Страшним символом часу стала чеченська Хатинь — аул Хайбах. 27 Лютого 1944 року загін НКВС зібрав у декількох навколишніх аулах і в самому Хайбасі усіх, кого не було вигнано під час масової депортації 23–24 лютого — хворих, старих, дітей, пастухів, що відстали від сімей, — їх загнали до конюшні й спалили живц ем (!!! — М. Л.). Серед загиблих були троє старих у віці 100, 108 та 110 років і два новонароджених хлотики–близнюки» (Охендушко, 1995). А ті, хто взимку 1944 р. чудом вціліли від депортації та винищення, «мстилися ще двадцять років, тож для боротьби з партизанами владі аж до початку 60–х років довелося тримати у Чечні кілька дивізій внутрішніх військ», наголошується у згаданому часописі...

Узагалі–то, мали цілковиту рацію і Г. Гриценко, і згадані члени УРДС, вважаючи, що більшовицький режим «ворожий інтересам робітників і селян». Хоч більшовицькі зверхники завжди і всюди наголошували, що інтереси трудящих є альфою і омегою самого існування їхньої влади, насправді оті трудящі зі своїми інтересами тільки прикро дошкуляли їм. Навіть розм’якшена знаменитою хрущовською «відлигою» «влада трудящих» панічно боялася тих інтересів, що наочно засвідчили трагічні події, які сталися 2 червня 1962 р. у Новочеркаську.

На той час, розповідає «Комсомольская правда» (Новочеркасск... — 1989), «уже минув пік “відлиги”... На очах біля магазинів росли черги по м'ясо та масло», які, разом з багатьма іншими промисловими, а надто продовольчими товарами, невдовзі зовсім зникнуть із повсякденного обігу радянських людей — СРСР практично уже не зможе вийти із затяжної економічної кризи. І от робітники Новочеркаського електровозобудівного заводу, згадує його тодішній головний інженер С. Йолкін, «стали запитувати у директора Курочкіна, як же тепер зводити кінці з кінцями». А той рубонув з суто пролетарською прямотою: «Нічого, на пиріжках з лівером переб'єтесь». Дійсно, погодимося з «Комсомолкою», «грубо сказав, образливо для робітників». Не врахував зопалу, що не з «гнилою» інтелігенцією справу має, а, як не кажи, з «гегемоном», а той від подібного панського ставлення до своєї особи вже встиг відвикнути.

Тож, як і буває у подібних ситуаціях, з’явилися гарячі голови (чи провокатори?), що кликали до непокори. Однак «робітники швидко зуміли провокаційні настрої загасити. Зійшлися на тому, аби вранці з червоними прапорами, портретом Леніна йти усім разом до міськкому партії— виголосити свої вимоги. А машина, налаштована на приборкання “безпорядків”, уже працювала повним ходом. Рано–вранці заарештували найактивніших промовців. До міста ввели війська». Як бачимо, «пролетарська» влада навіть не намагалася порозумітися з тими, чиїм іменем вона майже піввіку правила у величезній країні. А вони, ображені бундючністю заводського партноменклатурного царька, безперечно, задовольнилися б самим лише співчутливим словом та, можливо, якимись традиційними обіцянками «навести порядок». Влада ж, що панічно боялася будь–яких проявів справжнього прозріння мас, була налаштована зовсім на інше...

Згадує Герой Радянського Союзу, генерал–лейтенант у відставці М. Шапошников, у 1962 р. — перший заступник командувача військ Північнокавказького військового округу (там само): «По радіо доповів генералові Плієву (а перед тим «прийняв рішення й наказав своїм частинам: автомати та карабіни розрядити, набої — здати...» — М. Л.), що багатотисячна колона робітників іде з червоними прапорами до центру міста.

— Затримати, не пропускати! — прокричав той у мікрофон.

— Половина колони вже пройшла міст через ріку Тузлов; та й сил у меня не вистачить, аби затримати таку потужну колону.

— Надсилаю у ваше розпорядження танки».

Шапошников заперечив: «Я не бачу перед собою такого супротивника, якого варто було б атакувати танками». Та генерал Плієв уже не слухав...

А ось результати того, що замість переляканих партійних керівників із «ходоками» за правдою заговорила зброя: «Внаслідок застосування зброї було вбито 22 чи 24 особи, серед них і хлопчика шкільного віку, поранено 30 осіб. Наступного ранку я дізнався, що вбитих потай поховали». Та, може, хоча б після цього влада відчула власну вину та спробувала її загладити? Ще чого! Більшовики не звикли розпускати слину — вони завжди були непохитними у своїй принциповості та непогрішимості. Тож довели справу до логічного кінця: в серпні судом «булорозглянуто справу 14 найбільш активних “ організаторів” заворушень. Сім з них засуджено до розстрілу».

Не знаю, як вам, читачу, а мені наведений тут перебіг тих трагічних подій одразу ж нагадав відому з дитинства оповідь про так звану «криваву неділю». Тож я спеціально розшукав цю розповідь (Наумов, 1967): «В 1900–ті роки в Росії спалахнула економічна криза. Нужда й бідування широких народних мас різко посилилися... Наприкінці грудня 1904 р. дирекція Путилівського заводу звільнила чотирьох робітників. Путилівці стали на захист своїх товаришів. Але вимоги робітників не було задоволено... Піп Гапон (провокатор, «зв'язаний з поліцейською охранкою», наголошує автор. — М. Л.) запропонував робітникам піти до Зимового палацу і подати царю петицію, у ній викласти свої нужди... Рано–вранці 9 січня на заводських околицях почали збиратися величезні юрби народу. Разом із робітниками прийшли жінки, діти, батьки. З хоругвами, портретами царя, зі співом молитов і царського гімну рушили робітники у центр Петербурга, до Зимового палацу. То була мирна, беззбройна маніфестація». Наслідки відомі: «беззбройних людей» безжально «розстрілювали» повсюдно (для цього завчасно «було викликано додаткові військові частини») — «коло Адміралтейства, біля Двірцевого мосту, на Невському проспекті, на Шліссельбурзькому тракті... Більш ніж 4600 убитими та пораненими постраждало в той день». Стріляли й у дітей — на огорожі Олександрівського саду «повисли маленькі тільця». У відповідь «страйки протесту охопили всю країну... Так починалася перша російська революція».

Збіг, як бачимо, просто вражаючий. Однак, незважаючи на те що «народна» влада повелася зі своїм народом не краще, аніж царська, у нашому випадку до революції чи хоча б до більш–менш відчутного «протесту» не дійшло — вихований революційною владою під орудою «батька народів» радянський пролетаріат, схоже, начисто втратив свою революційність.

Вияви протесту пролетарів у повоєнний час траплялися й на теренах України — за неповними підрахунками (Русначенко, 1998. — с. 229) «за період з 1956 по 1983 роки відбулося 70 страйків». Географія страйків охопила дві третини областей України. Найбільше виступів сталося «в Києві чи біля нього — 9 випадків, стільки ж — у Донецькій і Харківській областях», серед галузей «найбільша кількість припадає на машинобудування, будівництво, вугільну галузь, легку промисловість»; різною була й тривалість страйків: «від 2–3 годин до кількох діб». А от причини виступів робітників були «типові»: пов’язані «з реформуванням системи оплати праці, введенням нових норм і розцінок, що мали на меті підвищити і ефективність виробництва, і заробітної плати», тобто «гегемон» явно не бажав працювати краще. При цьому, зазначає автор, у страйках брали участь «і члени партії — робітники» (там само. — с. 233–235).

А от революційність інтелігенції, особливо молодої, навпаки, зростала, позбавляючи спокою перейнятого своїми нагородами, званнями, автомобілями та застіллями нового генсека Л. Брежнєва, відомого мисливця й ловеласа. Стався навіть такий собі флотський мікрозаколот: було вчинено спробу демонстрації невдоволення радянськими порядками — правда, у значно м’якшій формі, ніж то було півстоліття тому в Кронштадті. До речі, визрів він теж на Балтфлоті, під ту пору вже двічі Червонопрапорному. А сталося ось що. На другий день святкування «листопадових свят», себто 8 листопада 1975 р., замполіт великого протичовнового корабля «Сторожевой» капітан третього рангу В. Саблін, зачинивши командира корабля у носовому відсіку, вивів свій ВПК із парадного строю кораблів у Ризі й спрямував його у відкрите море.

Як з’ясувалося, пише автор начерку «Последний парад» М. Черкашин (1990), він мав на меті «привести корабель у Ленінград — і в ефір: «Всім! Всім!! Всім!!! Говорить вільний корабель “Сторожевой”... І далі — правду про стан в країні...» Зі слів його молодшого брата і друзів, за вдачею Валерій був надзвичайно життєрадісним, захоплювався різними видами спорту, непогано малював. Після військово–морського училища (батько й дід теж були військовими моряками) — служба на есмінці Північного флоту. І — перша спроба прорвати блокаду радянського лицемірства: «написав лита М. С. Хрущову, у якому виклав свої думки щодо чистоти партійних рядів». То була дійсно щиросердна турбота про реальний стан справ у СРСР, та «на практиці все обернулося жорстким повчанням, смисл якого розгадати не важко». Ідейно «виправлений» Саблін «з головою занурився в корабельну службу» і згодом його вже «пророкували в командири корабля». Та, мабуть, він так і не відмовився від свого наміру — немало «здивував усіх, відпросившись поступати до Військово–політичної академії імені Леніна». З його конспектів праць фундаторів марксизму–ленінізму, наголошує М. Черкашин, «добре видно, як визрівала його рішучість...» І ось — 58–ма річниця Великого Жовтня. Підтриманий частиною екіпажу — на його бік стали «близько дюжини» моряків, «в основному матроси», як розкажуть пізніше учасники тих подій, — він спрямовує захоплений корабель на Ленінград..

Та вже «десь у Ірбенській протоці» (при зніманні з якоря, пояснює автор начерку, «вистрибнув за борт якийсь мічман» і повідомив командування про наміри Сабліна; за спогадами матросів, учасників тих подій, Валерія Петровича «зрадили» усі три офіцери, які перед цим погодилися йти з ним) швидкісні бомбардувальники наздогнали ВПК, і попереджувальна черга крупнокаліберного кулемета «прошила димову трубу...»[73]. На цей раз «повчанням» не обійшлося — 3 серпня 1976 р. В. Сабліна розстріляли. У прощальному листі він пише малолітньому синові: «Я тимчасово розлучаюся з вами, аби свій обов’язок перед Батьківщиною виконати... У чому мій обов’язок перед Батьківщиною? Боюся, що зараз ти не зрозумієш глибоко, та підростеш і все стане ясно».

Попри всю його несподіваність, це все ж таки був протест одинака — такими систему не зміниш, навіть не злякаєш. А от організовані — і то вже невдовзі після припинення опору УПА — дошкуляли окупаційній владі в Україні значно більше. Уже в 1959 р. була утворена Українська робітничо–селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Л. Лук’яненком, а в 1964 р. — Український національний фронт (УНФ) історика Д. Квецька та філолога З. Красівського. На відміну від збройного періоду національно–визвольної боротьби, участь у якому брали переважно мешканці сіл та містечок, «у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалося робітництво».

Звичайно, кількість опозиціонерів не йшла у жодне порівняння з розмахом незалежницьких змагань попереднього етапу, та все ж була доволі пристойною — «дослідник української історії з Канади Б. Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалося 975 імен»; інші джерела теж вказують близько тисячі учасників — особливо коли взяти до уваги жорстокість та надзвичайну широкомасштабність вчинених режимом репресій. Змінилася географія боротьби: «головні сили опозиції зосередилися в Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %), на Львів та область припадало 116 осіб (21,9 %)», далі йшли «Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5». У решті областей налічувалося від одного до трьох учасників. Основними течіями опозиційного руху в Україні 50–80–х років XX ст. були «самостійницька, яку представляв, зокрема, національно–визвольний рух підпільних груп; національно–культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті» (Історія... — 1996. — с. 364–365). Докорінно змінилися і форми опору: не маючи сил для збройних методів боротьби, її учасники намагалися діяти мирними, конституційними засобами.

Та жорстокість репресій практично не зменшилася. І, звичайно, найбільш жорстокому переслідуванню піддавалася самостійницька течія руху, представники якої, успадкувавши традиції національно–визвольної боротьби 40–50–х років XX ст., відстоювали ідею державної незалежності України. Так, лише за «виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР» (там само. — с. 369). У тому ж році молоді львівські робітники утворили підпільну організацію Український національний комітет (УНК) на чолі з Богданом Грициною. У розрахованій на 10 років програмі УНК, зокрема, передбачалося «готувати свідомих людей–пропагандистів, посилати їх на Велику Україну і відроджувати націю». Організація налічувала понад 150 членів. Вони мали облікові картки, сплату внесків засвідчували штампом. У лісі під Львовом почали будувати власну друкарню (там само. — с. 373).

Але за умов жорстокого переслідування розраховувати на такий тривалий термін існування та ведення боротьби проти режиму, що володів надзвичайно потужним репресивним апаратом, не доводилося — хвиля репресій практично не вщухала. У березні 1959 р. розгромлено Об’єднану партію визволення України, що існувала у Станіславі (теперішній Івано–Франківськ) з 1953 р. У 1960 р. розгромлене об’єднання «ОУН–Північ», утворене п’ятьма членами ОУН, що вже відбули терміни ув’язнення. У січні 1961 р. заарештовано членів УРСС, а вже у травні рішенням Львівського облсуду І. Кандибу засуджено до 15 років, С. Віруна — до 12, В. Луціва та О. Лібовича — до 10 років таборів, Л. Лук’яненка — до розстрілу (Верховний суд замінив на 15 років ув’язнення). У січні 1962 р. той же суд засудив до розстрілу членів УНК Б. Грицину, І. Коваля, В. Гнота та Р. Гурного (лише двом останнім Верховний суд замінив смертну кару на 15 років ув’язнення). У 1967 р. розгромлено УНФ.

Одночасно з цим піддавали репресіям і «неорганізованих», себто не об’єднаних в організації патріотів. Радянський режим не обмежувався самим лишень судовим переслідуванням — для покарання усіх інакомислячих не вистачало тюрем і таборів — широко практикувалися й позасудові переслідування (арешти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з лав КПРС, зі Спілки письменників, різні адміністративні покарання). Ще однією ланкою цього карального ланцюга можна вважати вбивства за нез’ясованих обставин, об’єктивно вигідні режимові, як, наприклад, сталося з обдарованою художницею А. Горською. На думку дослідників, репресії 60–х років XX ст. не лише не відвернули противників режиму від політичної боротьби, а навпаки, «надали тим, хто залишився на волі, натхнення і відваги». А наприкінці 60–х років до активного суспільно–політичного життя почали повертатися ті, хто відбув терміни ув’язнень. Наприклад, І. Гель відразу ж після повернення у Львів організував підпільне видання книжки І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», праці В. Мороза «Серед снігів», поезій І. Калинця, писав власні статті. Загалом, опозиція «підготувала ґрунт для подальшої боротьби за демократизацію суспільства, звільнення України від колоніальної залежності та повернення її народу в лоно світової цивілізації» (там само. — с. 380–381).

Після «зміцнення» Москвою керівництва КДБ УРСР на початку 70–х років XX ст. прокотилася нова потужна хвиля репресій (у цей час в СРСР, як визнав у лютневому 1999 р. інтерв’ю київській газеті «Бульвар» М. Горбачов, «розгорнулася запекла боротьба з інакодумством... почали дисидентів у тюрми саджати», країну огорнула «смуга політичної реакції»), особливо серед інтелігенції, кількість заарештованих в Україні вже перейшло на сотні, хоча повідомлялося про одиниці. Було зорганізовано широкомасштабні ідеологічні погроми, спрямовані на приборкання національної інтелектуальної еліти, які зачепили академічні інститути, вузи, творчі спілки Києва, Львова, Житомира, інших міст України. Чистка не обминула навіть Вищу партшколу при ЦК КПУ, де «звільнили 34 викладачі включно з ректором» (там само. — с. 384–385).

Однак, незважаючи на жорстокі переслідування, хвиля спротиву режимові не вщухала. Навпаки, початок 70–х років XX ст. позначився виступами робітників: відбулися страйки в Дніпропетровську, Кам’янці–Подільському, Дніпродзержинську (тут «унаслідок сутички страйкарів із міліцією були людські жертви»). Погроми 1972–1973 рр. змусили учасників руху опору, що залишилися на волі, вдатися до пошуків нової тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після підписання у Гельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, яким керівництво СРСР перед очима світової громадськості взяло на себе певні зобов’язання, зокрема й щодо прав людини. Це дало поштовх активізації легального правозахисного руху.

Тож 9 листопада 1976 р. в Україні була створена група сприяння виконанню Українська Громадська Група Сприяння Виконанню Гельсінських Угод — Українська Гельсінська Група, яка ставила своїм головним завданням, як наголошувалося у Декларації про створення УГГ, «ознайомлення урядів країн–учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, що їх прийняла Гельсінська Нарада». УГГ знаменувала поворотний етап у боротьбі зі злочинами режиму проти українського народу. Незважаючи на постійні переслідування та репресії, кількість її членів зростала і на початок 1990 р. (7 липня 1988 р. на базі УГГ було утворено Українську Гельсінську Спілку) УГС налічувала близько 1,5 тисячі офіційних членів. Вони взяли участь у створенні в 1989 р. Народного Руху України, а в квітні 1990 р. УГС перетворилася в Українську республіканську партію. Як наголошують дослідники, «опозиційний рух 60–80–х років в Україні — унікальне явище національно–визвольної боротьби українського народу, її невід'ємна складова частина. Здійснюваний у нових історичних умовах лише мирними, конституційними засобами, рух опору окупаційно–комуністичному режимові засвідчив невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну винищеним нові покоління борців, переважно з лав інтелігенції — інтелектуальної еліти народу». Багато кращих синів та дочок українського народу поклали свою волю, здоров’я, а часто й життя (серед тих, кого маємо завжди пам’ятати, — В. Симоненко, А. Горська, Г. Снєгірьов, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко, В. Стус та багато інших) на олтар свободи своєї Батьківщини (Історія... — 1996. — с. 383–400).

Наростали відцентрові процеси і в країнах так званого соцтабору. Ще у незабутні часи брежнєвського застою серед простого люду, що давно вже переситився безперервними дифірамбами партійних ЗМІ на адресу суспільного ладу СРСР, побутувала така примовка: «Дійсно, ми такі хороші, такі хороші... І чому тільки усі так нас не люблять!» І хоча згадані ЗМІ про подібні почуття «братніх народів», котрі заплатили за своє визволення з гітлерівського полону переходом до створеного Сталіним міжнародного варіанта ГУЛАГу, навіть не згадували, все ж про справжні почуття до «оплоту миру СРСР», скажімо, угорців, особливо після 1956 p., або чехів — після введення там брутального окупаційного режиму в 1968 p., можна було бодай здогадуватися.

Та варто було здискредитованому горбачовською «гласністю» Кремлю ослабити обійми, як навіть народи, над якими не прокотився залізний каток більшовицьких «виховних» заходів, перестали приховувати своє справжнє ставлення до своїх «визволителів». Відголоси цього почали з’являтися й у радянській пресі, яка попервах намагалася видавати їх за такі собі вибрики окремих антирадянськи настроєних, переважно молодіжних, угруповань. Так, московська «Комсомолка», тоді ще орган ЦК ВЛКСМ, у репортажі «Кому мешает красный флаг» писала: «У Кракові відбулася антирадянська студентська демонстрація... Мітинг біля пам’ятника Адамові Міцкевичу, каміння, що летіло у стражів порядку, групи молодих людей, які гучно скандували на вулицях Старого міста: “ Советы, убирайтесь домой!”» (Шуткевич, 1989). Згодом подібні настрої охоплять Чехію, Словаччину, Угорщину, Болгарію, інші країни «табору», дійде до стихійного осквернення і навіть демонтажу пам’ятників воїнам–визволителям. Доволі промовистим знаменням близького розпаду соцсистеми стало повалення у листопаді 1989 р. Берлінської стіни, що запобігала втечам німців з НДР до Західного Берліну від серпня 1961 р.

У ще різкішій формі відбувалося нарощування відцентрових процесів у самому Союзі. Національні окраїни нестримно виривалися з–під осоружної московської кормиги. Та імперія, навіть здемократизована горбачовською перебудовою та здеморалізована майже необмеженою гласністю, не могла просто так відпустити на «вільні хліба» своїх — ще учора таких покірних і нібито цілком вдоволених долею — кріпаків. Жахливо–моторошним видивом прокотилася низка кривавих подій: Степанакерт, Баку, Тбілісі, Ош, Рига, Вільнюс... Однак то вже була агонія. І не знадобилося ані світового потопу, ані мору, ані голоду, ані навіть ядерного катаклізму — усього лише ослабли декотрі з силових структур репресивної машини, якими система міцно, мов обручами, охоплювала союзну «бочку», і випустили із довгочасного ув’язнення Слово, але то було Слово Правди. І цього виявилося цілком достатньо — хвалений–перехвалений «Союз непорушний» розпався, мов карткова хатка, зведена на піску. Бо сказано: «... Слово було Бог».

Ось такою була та «тріумфальна хода» радянської влади насправді. Для того аби вона тривала впродовж жахливо довгих десятиліть, знадобилися небувалий деспотизм та небачені репресії. Але й це не допомогло, і той «тріумф» врешті–решт дійшов–таки свого закономірного кінця — повного банкрутства і розвалу.