Міф про безумовне «благо двомовності» в Україні

 

Визначний знавець європейських — зокрема й російської — літератур Г. Брандес понад сто років тому наголошував (1911. — с. 164–165), що «Гоголь був малоросом», хоча й писав не українською мовою, оскільки «майже всі народжені в Малоросії письменники писали мовою своїх найближчих сусідів, російською чи польською... — зважаючи на зневагу у в якій перебувала їхня мова... Бо у якого б сильного гноблення не зазнавала польська мова, все ж утиск, який вона зазнала, був зовсім мізерним порівняно з тим, якому піддавалася малоруська мова, стосовно якої справа мало–помалу дійшла до справжньої винищувальної війни». Додамо, що ці слова визнаний метр у царині європейських літератур написав після тривалих відвідин імперії на запрошення російської сторони...

В умовах цієї війни навіть Слово Боже українець мав слухати «мовою Імперії». Великий патріот України, видатний вчений (справжній автор відкриття «рентгенівського» випромінювання) І. Пулюй писав до «Головного Управління у справах друку» в Петербурзі (цит. за кн.: Стус, 1994, т. 4, с. 390): «Переклади Св[ятого] Письма дозволені в російській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідувати Слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким слов'янським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25 міліоновому русько–українському народові, хоч він із московським ще й одновірний! Минуло вже 21 років (так у цитованому тексті. — М. Л.) з того часу у як моє прошене, предложене 1881 року шановному “Управлению по делам печати”, щоб дозволено на Україні український переклад “Нового Завіта” було признане “не подлежащим удовлетворению”»...

Так само цілеспрямовано політика тотального зросійщення, за якої національні мови були просто приречені на вимирання, провадилася і в радянській імперії. Це змушений був визнати й керівник колишнього Союзу М. Горбачов, який розповів у «Российской газете» (1993), що, коли став Генсеком, то отримував від видатних діячів науки і культури Білорусії листи, в яких вони «криком кричали про загрозу зникнення білоруської (читай: і української, бо важко повірити, що такі ж діячі України мовчки споглядали на аналогічний загин. — М. Л.) мови». Він розумів, наголошує Михайло Сергійович, що над національними мовами в СРСР нависла «реальна загроза», оскільки в республіках «навчання повсюдно ведуть російською мовою. Незабаром літературу, що виходить білоруською мовою, нікому буде читати...» Це, одначе, зовсім не завадило останньому генсекові КПРС впроваджувати в життя заходи, спрямовані на дальше посилення позицій і так жодним чином не ослабленої російської мови, аби на неозорих просторах імперії дійсно, перефразовуючи великого Кобзаря, «од молдаванина до фіна на всіх язиках» усе мовчало.

Навіть українські комуністи інколи насмілювалися виступати проти шовіністичного гноблення — це, наприклад, знайшло своє відображення у резолюції XII республіканського партз’їзду, де, зокрема, наголошено (XII з’їзд... — 1934. — с. 293): «Великодержавнийруський шовінізм є, як і раніш, головна небезпека в масштабі всього Радянського Союзу». Та й самі російські більшовики попервах всіляко засуджували національну політику «царизму, поміщиків і буржуазії» щодо народів–невеликоросів, наголошуючи (X сьезд... — 1921. — с. 334–336), що вона була спрямована на те, аби «убити серед них зачатки усякої державності, калічити їх культуру, утискувати мову, тримати у невігластві й, нарешті, по можливості русифікувати їх». Пізніше українська інтелігенція не раз довела, що є гідною свого високого призначення і добре розуміє, яку небезпеку становить для українського народу підступна «ленінська національна політика», зокрема мовна.

Ось що писав про мовний геноцид проти українського народу у своєму щоденнику О. Довженко (1995. — с. 542) у листопаді 1956 року: «На сороковому році будівництва соціалізму в столиці УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), проводиться руською мовою. Такого нема ніде в світі... не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, — вся абсолютна решта, себто ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман...»

Прозаїк О. Сизоненко (1999) згадує, як у 1960 р. доля подарувала йому десять днів і ночей «постійного і неперервного спілкування» з Григорієм Тютюнником: їх поселили у сусідніх номерах готелю «Україна» під час Декади української культури у Москві. Упродовж усіх десяти днів, незважаючи на те що виступи уславлених українських колективів і окремих митців мали гучний успіх у московської публіки, Тютюнник «залишався мовчазним і байдужим». Навіть попри те що він «став найпопулярнішим серед українських письменників — учасників Декади» і «був, що називається, нарозхват» (у журналі «Дружба народов» готувався переклад його роману «Вир», а у видавництві «Советский писатель» оформлювався договір на окреме видання), ніде — «ні у Кремлівському Палаці з'їздів, ні у Колонному залі Будинку Союзів, ні у Великому театрі не світліло його похмуре лице».

На сизоненкове запитання, чому він завжди такий мовчазний і похмурий, Тютюнник («я помітив, як він важко і часто дихає») відповів: «... Невже ти не розумієш, що нас тут тішать, як зулусів, цими виступами і концертами, надаючи можливість покрасуватися перед москвичами у сорочках–вишиванках, плахтах та шароварах, позабавляти московську публіку гопаками та хороводами. А тим часом в Україні вбивається наша мова, все менше стає українських шкіл у містах, а всі вузи, заводи і конструкторські бюро, всі наукові та державні установи русифіковані... Навіть у колоніальній Африці такої наруги над рідною мовою не знайдеш. Це ж повна дискредитація, навіть знищення національної культури, самої нації... Ти кажеш: “Декада!” Показуха і більш нічого. Нам треба мову свою й культуру рятувати, а не возити її на показ палачам». «Коли ви всі це нарешті зрозумієте?» — з болем запитував Григорій Тютюнник.

І цей біль за долю свого народу українські інтелігенти висловлювали не лише у приватних розмовах. У благородному пориванні відкрити очі одурманеному імперськими ідеологами українському загалові вони ризикували оприлюднювати свої погляди, хоча вповні усвідомлювали, чим це їм загрожує у СРСР, цій «цитаделі миру, свободи і демократії». Згадаймо хоча б відомі праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби та «Собор у риштованні» Є. Сверстюка — вони спричинили свого часу чималий галас. Особливо фундаментальне дослідження Дзюби, де в царині національної політики все було назване своїми іменами! Уявіть лише собі: «увесь радянський народ в єдиному трудовому піднесенні» готується за якихось рік–півтора зустріти найзнаменніше зі свят, піввіковий ювілей радянської влади, на парадному фасаді держави шпаклюються найменші шпаринки, наносяться нові яскраві барви небувалих здобутків і перемог «владиробітників і селян», гордо — на увесь здивований світ — лунають палкі запевнення про «грандіозні успіхи ленінської національної політики», про «остаточне вирішення національного питання в СРСР» і т. ін.

Аж раптом якийсь там Дзюба наважується вголос заявити (1968. — с. 24), що «з національною політикою на Україні не гаразд», і навіть висловлює сумнів у тому, чи взагалі «є перспективи в нинішньої національної політики» (там само. — с. 254). Відтак, не кліпнувши оком, звинуватив уряд Української РСР у тому, що той, бачите, «не виконує своїх прямих обов'язків перед українським народом, від імені якого він діє і коштами якого диспонує...» А далі, буквально висмоктавши з пальця якесь міфічне «русифікаторське насильство», яке нібито «у нас є», він набрався нахабства ще й запропонувати «протиставити» цьому так званому «насильству» (там само. — с. 260) «одне: свободу — свободу публічного і чесного обговорення національних справу свободу національного вибору у свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення». І це — у країні, керівництво якої упродовж ось уже півстоліття не жаліло ані зусиль, ані коштів, аби зобразити її перед усім світом самим втіленням свободи!

Важко сказати, на що міг сподіватися український «камікадзе» І. Дзюба, направляючи своє дослідження у супроводі роз’яснювального листа на адресу найвищого керівництва УРСР. З такою ж проникливістю та переконливою аргументацією (в першу голову, зі спадку класиків марксизму–ленінізму) можна було б звертатися до кровожерного вовка, намагаючись переконати його перейти на вегетаріанський раціон. Звичайно, то був безнадійний крок. Думаю, що молодий Дзюба вповні усвідомлював це (як, поза сумнівом, розумів це й В. Короленко, намагаючись у вже згадуваних листах «розкрити очі» на жахливі злочини комуно–більшовицького режиму одному із найбільш «гуманних» зверхників радянської Росії). Однак він здійснив цей одчайдушний кидок голіруч на смертоносну амбразуру страхітливого більшовицького дота з бажанням, якщо не знешкодити його, то бодай привернути увагу до потворного монстра.

І це не минулося безслідно — ні для самого Дзюби, ані для того режиму, до совісті якого він волав. Голос молодого дослідника–патріота — а то, як зазначає автор передмови, науковий співробітник Бібліотеки Конгресу США у Вашингтоні С. Олійник (там само. — с. 19), був не просто голос такого собі дивака–одинака, а «голос нового українського покоління, що виросло під радянським режимом, але не зазнало тиску сталінського режиму» — було почуто і в Україні, і за її межами[122]. І хтозна, може, саме з цього започаткувався ще дуже сповільнений, однак невідворотний процес розпаду могутньої «імперії зла»...

Таким чином, неважко переконатися, що ні, не мовчала українська інтелігенція (і нині змушена буквально волати сердега — і з тим же успіхом...)!

Та не таке вже воно й безневинне — деформування рідної мови (не кажучи вже про повну відмову від її використання!), оскільки, за визначенням відомого німецького мовознавця і філософа В. Гумбольдта, «мова народу — це його дух і дух народу — це його мова», і, як зауважує знаний український фахівець з соціоніки І. Каганець (1993), «з допомогою цілеспрямованих змін у мові ... змін юється людська психіка». Саме з цією метою й здійснювалося в імперії неослабне піклування про посилення позицій «общерусского языка». Це «зрадливе та підступне слово», наголошує Ю. Шевельов (1994. — с. 24–25), завжди вірно служило «ідеї вищості російської мови». У російсько–більшовицькій імперії цей термін з часом замінили на менш шовіністично забарвлений — «общепонятный», що, певна річ, ніяк не вплинуло на його агресивно–шовіністичну суть[123].

Апологети «общерусскости» добре розуміли, що саме через російськомовність вони прищеплюють і російське мислення, і російське світосприйняття («Яка мова, такі й наші думки будуть, — стверджував Б. Грінченко, — московська мова — московські думки». — Цит. за: Пономарів, 2000), що, зрештою, призводить до зросійщення, а фактично — до знищення нашої культури, духовності, психіки. Адже, як наголошував А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 412), «чужа духовність призводить до дисонансу і руйнації» суспільства, яке цим чужим послуговується.

А ось і очікуваний результат: замість патріотів рідної землі, власне українців, буйним пустоцвітом розрослися справжні малороси — саме в цьому і полягала мета такого «перековування». Тож, якщо хочеш знищити дух народу, — доведи до згуби його мову. «Убити народ можна голодом, хімічною зброєю, концтаборами, — наголошує Д. Павличко (Захарченко, 1996), — але найстрашніше вбивство народу — це те, що практикував російський царизм і московський більшовизм, — убивство мови! Коли ми говоримо про відродження України, то маємо на увазі не шаровари і жупани, не воли і солом'яні стріхи, а мову! Коли всі українці в Україні відбудують в собі рідну мову як світло своєї свідомості, свого мислення, тоді відродження нашого народу стане реальністю». Саме недостатнє піклування з боку державного керівництва про зміцнення в Україні позицій державної мови, української культури, розвиток духовності за майже повної безпорадності в царині ринкового реформування української економіки й призвело до того, що нині маємо в нашій державі те, що... маємо.

З іншого боку, продовжує І. Каганець, «психіка народу впливає на його мову, формує її “за своїм образом і подобою ”. Унаслідок цього мова і етнопсихіка творять певну цілісність». А тому і людська спільнота, що є їх носієм, теж становить особливу етноцілісність, тобто є народом, а не населенням — тож К. Ушинський, який хоч і писав російської мовою, але, за висловом Г. Ващенка (1994. — с. 155), «подібно до Гоголя, мав українську душу», мав усі підстави стверджувати, що «коли щезне народня мова, народу більше нема». Зрештою, як наголошує доктор соціології Л. Аза (1995. — с. 126), «мова — найчутливіший індикатор національної самосвідомості», цієї найважливішої з–поміж визначальних ознак етносу. Якраз через це «батько народів» так панічно боявся українського села, цього невичерпного джерела та оберега української культури і, зокрема, мови, самого духу українського народу, і саме проти нього раз за разом й спрямовував свої нищівні удари. Тож, як бачимо, не така вже вона й безневинна штука — понівечити й занапастити рідну мову.

Про це, до речі, тобто про серйозну небезпеку, яку несе будь–якому народові чужомовна експансія, прекрасно знають усі ті, хто — і тут, і в Росії — усіляко намагається запевнити нас у тому, що поширення на українських теренах російської мови не становить, мовляв, аніяковісінької небезпеки для українського народу і не може мати жодних негативних наслідків для розвитку української культури, духовності, навпаки, як застерігав академік Д. Лихачов, саме вихід України з–під «благотворного» впливу російської культури буде «катастрофою» для її культури. Така «теорія» настирливо вкладається у свідомість довірливих українців.

А ось якою щирою тривогою не тільки за розвиток російської мови, а навіть за долю російської нації в цілому сповнилися голоси російських патріотів, щойно на лінгвістичному виднокраї Росії замаячило усього лише «засмічення російської мови іноземними словами». Воно й не дивно, адже російські історики завжди вважали, що саме «мова є визначальною щодо етнічної належності» (В институте истории... — 1951). То ж не на жарт стривожена цим російська інтелігенція виступила із закликом, що «росіянам треба розмовляти по–російськи» (Русские должны... — 1995). І тут з’ясувалося, що навіть таке засмічення іномовними словами, на думку російських фахівців, «впливає негативно на національний дух народу, його психічний склад, трансформуючи закорінені в ньому традиційні духовно–моральні начала». Ба більше — ця «мовна агресія, що впливає на психіку», має «далекосяжні цілі» і навіть «становить серйозну небезпеку для нації».

А один із найталановитіших письменників–дисидентів, редактор відомого в Європі журналу «Континент» (Париж) В. Максимов на зустрічі «На захист російської мови», що відбулася з ініціативи Всесвітнього Російського Собору в Свято–Даниловому монастирі у 1994 р., так застерігав своїх співвітчизників (Пастушенко, 1998): «... Весь досвід світової історії свідчить, будь–яка національна ентропія, руйнування етнічних цивілізацій, зникнення з лиця землі народів і держав завжди починалося із втрати мовної культури, із відмови від мовної самостійності, з капітуляції перед лінгвістичною експансією... Кожна країна і будь–який народ мають право захищатися від будь–якої експансії, в тому числі й мовної, всіма засобами, які він має. Мова — гарант нашого національного та державного самозбереження. Втративши її, ми втратимо не тільки батьківщину, а передовсім самих себе».

А ось інший колишній дисидент В. Маленкович, навпаки, закликає надати цьому процесові державного статусу, тобто фактично узаконити мовну експансію. Та ще й намагається з екрана найінтернаціональнішого телеканала України переконати широкий загал у тому, що ідею підвищення статусу російської мови нібито підтримують (де там — вимагають!) 78 % громадян України. Характерно, що при цьому не наводиться жодних даних про те, хто саме, коли і де проводив опитування, яке дало такі — без перебільшення, сенсаційні — результати. Але ця «дрібничка», переконаний, зовсім не завадить певній категорії громадян і політичних діячів використовувати наведені В. Маленковичем «дані» вже як незаперечні.

Щоб з’ясувати, яким є справжній стан справ у цій царині, звернемося до результатів опитування громадської думки, проведеного на початку 2000 року Центром «Громадська думка» при Науково–дослідному інституті соціально–економічних проблем міста (грунтовну аналітичну записку «Аналіз ставлення киян до української мови як державної та особливості сприйняття української мови російськомовним населенням столиці», підготовлену на основі отриманих даних, люб’язно надала автору керівник Центру, кандидат економічних наук Г. Залізняк). Опитування, в якому взяло участь 888 киян з усіх районів Києва (відомо, наголошують автори записки, що зміни в масовій свідомості у ставленні до тих чи інших процесів у столиці на декілька років випереджають їх розвиток у країні в цілому), а «обсяг вибірки та методика дослідження забезпечують точність результату 3 %», здійснювалося «з метою визначення ставлення киян до української мови як до державної за умов конкуренції двох мов (української та російської) та зміни в масовій свідомості мешканців столиці щодо перспектив розширення сфери вживання української мови».

Ось деякі з отриманих результатів. «У захисників російськомовного населення очевидно викличе подив, — зазначають дослідники, — що майже три чверті (70 %) опитуваних вважають, що громадяни України обов’язково повинні добре володіти українською мовою». Про необхідність добре володіти російською мовою висловилися «44 % російськомовних киян (за даними соціологічного опитування, 53 % повнолітніх мешканців столиці в повсякденному житті спілкується виключно або переважно російською мовою; 32 % — повідомили, що вони спілкуються рівною мірою обома мовами; українською мовою спілкується тільки 15 % киян), стільки ж не бачать у цьому обов’язкової потреби». Що ж стосується надання російській мові статусу другої державної в Україні, то виявилося, що «понад половини російськомовних киян вважають, що «українська мова є атрибутом державності України» і «її вживання в усіх сферах мовлення столиці не відповідає її статусу державної», а «її престиж повинен бути вищий, ніж зараз». Ті, хто має протилежну думку, залишилися в меншості, їх частка менша за 30 %. Серед україномовного населення це співвідношення становить у середньому вісім до двох. Більш як удвічі кількісно переважають ті кияни, які вважають, що «поширення державної мови в столиці України не відповідає європейським мовним стандартам».

Виявилося також, що більш як половина киян, які спілкуються в житті лише або переважно російською мовою визнають державний статус української мови і не вимагають такого статусу для російської. Так, 36 % вважають, що «українська мова повинна бути державною, а російська використовуватись паралельно, як розмовна в недержавних установах»; ще 16 % є прихильниками ідеї «домінування української мови як державної, а використання російської на правах мов національних меншин». Прибічників рівноправності української та російської мови на державному рівні серед російськомовного населення виявилося 43 %. Цікаво, що навіть серед росіян, які спілкуються тільки російською, понад 40 % не вимагають державного статусу для російської мови, а серед російськомовних українців таких понад 60 %. З огляду на одержані результати, вважають дослідники, «абсолютно абсурдним виглядає твердження “правозахисника” В. Маленковича, яке прозвучало на телеканалі “Інтер” 10.05.2000 р., що 78 % громадян України вимагають підвищення статусу російської мови. Ця категорія в Києві становить менше однієї чверті, що за жодних умов не може перетворитися в 78 % по Україні». І з цим важко не погодитись.

«Кому служить “ніби дисидент ” Маленкович?» — запитує відомий мовознавець із США С. Караванський («Літературна Україна», 15.06.2000). Як на мене, то відповідь на це запитання ще кілька років тому дав Патріарх Київський і всієї України–Русі Володимир (Романюк). «Де ще є у світі така держава, в якій і після проголошення суверенітету залишився би “язик ” окупантів?! — з болем звернувся він до учасників Міжнародної конференції «Мова державна — мова офіційна» (Київ, 26 вересня 1994). — Адже зрозуміло — ті, хто виступає проти української мови, ті ж і проти нашого суверенітету...»

А тому захист державної мови — один із чинників захисту державного суверенітету будь–якої держави. От, наприклад, уряд благополучної й демократичної Франції не посоромився ухвалити (у березні 1996 р.) спеціальну постанову на захист французької мови, якою остання визнавалася за «суттєвий інструмент суспільної згуртованості (ось чому саме українська мова, як і, скажімо, ідея об’єднання сущих в Україні православних церков у єдину помісну церкву, зазнає таких шалених нападів з боку тих, кому ця консолідація українського суспільства — як, власне, і незалежна Україна в цілому — мов кістка в горлі. До речі, в колишньому радянському суспільстві роль згаданого «інструмента» відводилася російській мові, і Москва вдавалася до найактивніших заходів у цьому напрямі. Саме тому остання врешті–решт посіла–таки місце «общепонятной»... — М. Л.)». Згадана постанова також визнає французьку мову «одним із виключно важливих елементів духовного ореолу» французької нації. Між іншим, цим рішенням передбачено обкладання значними штрафами тих, хто зловживатиме іноземними, зокрема й англійськими словами. І що ж — з боку Великої Британії не чути жодних нарікань щодо «утисків» прихильників англомовності (як і спроб ототожнювати будь–яку «...мовність» із відповідною національною належністю).

Але то Франція. Україні ж, як запевняє, покликаючись на «добре обізнаного з українським життям... іноземного авторитета» — професора Женевського університету Жоржа Ніву, академік П. Толочко (Що або хто... — 1998. — с. 24–25), навпаки, саме «двомовність, двокультурність» є «багатообіцяючим явищем». Неважко здогадатися, що Ж. Ніва зовсім не єдиний іноземець, який має под ібну думку. Так, у останньому числі журналу «Сучасність» за 1995 р. була наведена перекладена з англійської мови за сприяння Інституту демократії імені Пилипа Орлика доволі обширна стаття такого собі Домініка Ареля, котрий, висуваючи на підставі аналізу стану справ у постімперській Україні кілька — один від одного гірший — варіантів можливого розвитку подій, вважає найбільш оптимальним такий, за якого буде визнано, що Україна — земля двох народів, мов і культур, а політику «відмови від фінансованої державою університетської освіти російською мовою, яка є першою мовою понад половини населення», вважає помилковою. Самотужки дійшовши висновку, що «російськомовні українці не почуваються жертвами російського панування і не вбачають суперечності між своєю відданістю російській культурі та усвідомленням себе українцями», цей добродій не переконаний «у тому, що населення держави (за умов України) поділяється на корінне та некорінне», а тому, навіть не гикнувши, зараховує висновки про те, що «державною мовою має бути лише українська», а «українська етнічна група (? — М. Л.) та її історія несумісні з росіянами та російською історією», до «сумнівних».

Кореспондент «Радіо «Свобода» Т. Марусик («Українська панорама», 23.04.1996) звернувся з приводу цього пасажу до паризького історика Франсуази Томи, котра займається новітньою, пострадянською історією України та Росії, як до «експерта, що дотримується ліберальних західних засад у суспільному розвитку». Ось що, зокрема, відповіла пані Франсуаза: «Я б сказала, що згаданий вами дослідник знаходиться під впливом російського способу мислення. Питання треба ставити абсолютно інакше — стосовно України та її майбутньої орієнтації. Існує українська держава, українське громадянство, і тому необхідно ґрунтуватися на юридичному баченні речей. А що стосується орієнтації на Росію, тут все ясно: не треба забувати, в якому стані перебуває Росія, і порівняти цей стан з рештою Європи. Для України широкого вибору не існує: або Росія, або Західна Європа. Інтереси України полягають, на мою думку, в орієнтації саме на Західну Європу, а не на центр анархії і насильства, яким є Росія. Говорити інакше — це, щонайменше, інтелектуальний і моральний конфуз».

Але чи так уже необхідно нам дошукуватися думок іноземних «авторитетів», аби зрозуміти те, з чим повсякденно стикається у своїй державі кожен українець? Справді, невже не розуміє шановний Петро Петрович, що ті, хто сьогодні з піною на губах «захищають» своє право на двомовність, — до них, ясна річ, належать не лише вихідці з сусідньої держави, а й значна кількість збайдужілих серцем «автохтонів» — справді виборюють для себе й собі подібних виключне право нехтувати як українською мовою, так і культурою, мешкаючи в Українській державі? На жал ь, таку демонстративну неповагу до державної мови своєї країни демонструють не тільки пересічні громадяни, а й значна частина українських державних службовців, отримуючи від зневаженої ними держави високу платню та численні привілеї.

Подібної наруги не потерпіла б жодна держава світу. А от черговий обстоювач «рідності» російської мови для українців певен, що лише використання російської мови «створює для нас, українців, сприятливі умови щодо нашого входження у світовий науковий і культурний простір». Акцентуючи на тому, що російська мова «є однією із шести мов міжнародного спілкування», П. Толочко (1998. — с. 25) переконує український загал, ніби саме вона «є тим містком, який зв’язує нас з цивілізованим світом». А тому відмовлятися від неї, переконаний він, означає «добровільно прирікати себе на ізоляцію», позаяк, мовляв, «наші українські журнали, монографії і статті практично ніхто у світі не читає» і «посилань на наші праці ви там (йдеться про «англомовні, німецькомовні чи навіть польськомовні» видання. — М. Л.) не знайдете, чого не скажеш про російськомовні видання». Слабенька, як на мене, втіха, бо, виходить, що навіть через російськомовний «місток» дістаємося не цивілізованого світу, а всього лише російськомовних видань — певно, таким є рівень тих «монографій». А «непотріб» (дефініція, вжита П. Толочком щодо літературних творів) — скажімо, «нові» історичні дослідження, оперті на застарілі підходи, — якою б мовою він не писався, таким і зостанеться. Тож замість того, аби плекати надії на «рятувальний» місток російської мови, продукуючи твори, здатні зацікавити лише російських істориків і то лише тому, що вони, як і чимала частина українських, все ще перебувають у полоні віджилих радянських стереотипів, краще писати «високовартісні», як радить Петро Петрович письменникам, статті та монографії, здатні зацікавити європейських дослідників. І тоді проблем і з перекладом, і з посиланнями, і запрошеннями до виступів на міжнародних симпозіумах тощо значно поменшає. До того ж, випнувшись із коротких штанців російськомовного «містка», українські дослідники невідворотно дійдуть до необхідності використання згаданих європейських мов (до речі, такі приклади не поодинокі й у керованому П. Толочком Інституті археології), бо лише вони дозволять не тільки збільшити сферу публікацій українських авторів, а й безмежно розширять — і це головне — доступну нашим дослідникам джерельну базу, доступ до якої в СРСР — саме через штучне обмеження ґрунтовним вивченням лише російської мови — усіляко обмежувався компартійною владою.

Тож орієнтувати зараз українських авторів — вчених, дослідників, письменників тощо — не на пряме входження до цивілізованого світу, а через російськомовне віконце, насправді означає відгородитися від нього все тією ж сумнозвісною «завісою» — якщо не «залізною», як було донедавна, то мовною. Це тим більш нерозумно, що ареал поширення російської мови із розпадом СРСР, соцтабору і численних сателітів, які Москва фінансово підтримує на Заході (газети, журнали, видавництва, прокомуністичні рухи, громадські організації, партії), значно звузився — і цей процес триває[124].

До речі, на відміну від наших академіків, європейські дослідники добре розуміють, якими насправді наслідками може обернутися створення подібних «сприятливих умов» для України. Так, французька дослідниця Е. Д’анкосс ще на початку 80–х далекоглядно застерігала, що «утвердження» в Україні цього «особливого виду двомовності» загрожує «поступовим витісненням української культури, перетворенням її в субкультуру найменш інтелектуальних кіл...» (1982. — с. 270).

Навряд чи у самій Франції віднайдеться навіть не академік, а просто етнічний француз, котрому забаглося б раптом переконувати своїх співвітчизників у «рідності», скажімо, німецької мови. А от в Україні, зазначає П. Загребельний (1999), «навіть сьогодні, коли Україна незалежна, коли стає знана всьому світові, а незабаром (вірю в це, як у Божу благодать!) стане і славна у світі цілому, навіть нині ще знаходяться...» Воно й не дивно, адже «тристаліт цвенькання на “общепонятном” серед панів і підпанків, а тоді серед секретарів і секретариків» не могло минутися безслідно. А тому й стало, наголошує відомий письменник, «вже не “Ой, не шуми, луже, зелений байраче”, а пісні Пахмутової “И Ленин такой молодой”, “Не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым...” і не святий Київ у серці, а “Кремлевские звезды над миром горят”, і, як колись мандрували в Крим по сіль (за народною потребою), так тепер безрідні номеиклатурники (за власною нікчемністю) готові були чимчикувати до Москви хоч пішки, аби тільки допастися до імперського корита». Та якби ж то тільки вони! На жаль, згубні метастази того «цвенькання» уразили наш національний організм значно глибше.

Ось лише один характерний приклад того, до яких наслідків насправді спричинює намагання увійти не те що до світового, а бодай до російського культурного простору, через оту «багатообіцяючу» двомовність–двокультурність, узятий із «Роздумів з натури...» знаної поетки і публіцистки Л. Голоти (1999). З болем і сумом пише вона про те, як відомі наші естрадні виконавці, популярність яким «принесли саме репертуари з українськомовних пісень», намагаючись догодити (артисти «теж хочуть їсти й пити»!) новоявленим грошовитим «акулам і меншій живності», у яких українська пісня викликає «печію і гикавку... псує апетит», бо, не засвоївши європейських мов, думають, що «володіють досконало російською», почали все більше вдаватися до виконання пісень з російськими текстами — «так понятнее, не такой хутор». І от «наші Тая з Лілею і Павло з Віталієм... стали співати з чужого голосу — з чужого тексту (проте, зі знанням справи зазначає Любов Василівна, «поезія — справжня, російська, в тих текстах і не ночувала, хоча в Україні існує ціла школа російськомовних поетів». — М. Л.), і стали казати в своїх інтерв'ю “в этой стране” про Україну...»

І що ж — може, наших «зірок», які «так поспішно і без гордості “вирівняли” свій репертуар на російський мовний простір, запросили хоча б на один сольний концерт у Росію?» Ні, звичайно, бо там і своїх «мама–ши–ку–дамів» — хоч греблю гати, тому й пнуться на наші сцени, в той час як наших естрадних виконавців — «ні там, ні тут “не стояло”»... Воно й не дивно, бо «і своє покинули, всього не здобувши, — а могли б, коли б не кидались у зворотному напрямку, і чуже не перемогли, не засвоїли», адже там наша «надзвичайно талановита Т. Повалій з її російськими піснями — навіть не Міансарова...», бо чуже воно і в Африці чуже, і «негр, який співає “Гандзю”, — тільки негр, що співає “Гандзю”»...

Таке колоніально–рабське викривлення національної самосвідомості підвладних народів практикувалося всіма різновидами Російської імперії, у тому числі й комуно–більшовицьким[125]. І ось — спрацювало: тепер уже свої нас переконують, що, як і за Петра, найкоротша путь у Європу для українців знову має пролягати через... Архангельськ.

Та що там — уже проліг, але зовсім не на європейський простір, а все в той же глухий цивілізаційний кут, з якого ми так довго намагалися вибратись. Ось беремо різдвяну програму передач 2000 р. на телеканалі «Інтер», що є спільним дитям українського та російського телебачень, покликаним вводити нас, як і росіян, саме у світовий — чи бодай двомовний — культурний простір, і переконуємось, як саме нам пропонується здійснити оте «входження»: Духовне слово Патріарха Київського і всієї України–Русі Філарета... Х/ф «Иностранка»... «Новогодние огоньки» XX ст... Х/ф «Обыкновенное чудо»... А. Пугачова в «Новогоднем аттракционе»... «Элка и кореша»... Х/ф «Барышня–крестьянка»... «Капитал–шоу “Поле чудес”»... «Подробности» — «Время»... «Былое»... Х/ф «Москва слезам не верит»... Неозброєним оком видно, що увійти у світовий культурний простір поки що не світить (щоправда, там ще є «Мультазбука» — тож, як мовиться, надія вмирає останньою). Ну, а щодо «дво–» — дійсно, багатообіцяюче!..

Як не дивно, але те, чого не розуміє «автохтон» Толочко, а саме: загрозу двомовності для становлення української мови, цієї справді визначальної щодо етнічної належності ознаки, добре відчувають «неавтохтони» — так би мовити, люди «зі сторони». Ось як пристрасно каже про це Поліна Адамова (пані Поліна, яка вийшла із сім’ї корінних москвичів — її батько завідує кафедрою у Московській поліграфічній академії, до переїзду разом із чоловіком до Києва встигла плідно попрацювати художником–оформлювачем у різних московських видавництвах і театрах; у 1997 р. на Всеросійському конкурсі книги оформлена нею робота «Музеї Росії» удостоїлася першої премії): «Як ви не розумієте, двомовність — це хвороба. Якщо ви не забороните російську мову — ніколи нічого не буде. Мова — це самоповага; врешті–решт, це особисті амбіції: якщо людина хоче жити не у колишній колонії, а в незалежній державі, то невже так важко напружитися і вивчити мову?» («Та хто там... — 1999. — 28.07). Сама ж пані Поліна, яка, за її ж визнанням, ще недавно була «цілком нормальною імперською дівчиною», але одразу ж після приїзду до Києва, у який вони з чоловіком «просто закохані», взялася за вивчення української мови. Тепер її дивує, коли на її звертання українською відповідають російською або коли у столичній бібліотеці у відповідь на замовлення творів закордонних авторів «завжди пропонують спочатку російські переклади і не розуміють, чому ми хочемо читати світову драматургію по–українськи — мовляв, “по–русски же лучше”. Чим тільки — я не розумію». А тільки тим, що бібліотечні працівники й досі провінційно комплексують перед «великою та могутньою» і не ймуть віри, що українська — нічим не гірша...

Та російській мові, схоже, й самій нездужається. Хоча її ніколи не переслідували, а тим паче не забороняли, не винищували її носіїв, не таврували «неперспективною» її літературу, навпаки — усіляко викохували та пестили, порошинці не давали впасти, однак занепадає. І справа тут зовсім не у згаданому «засміченні» чужомовними словами. Не маючи на меті піддавати детальному аналізу цю проблему, спрямуємо зацікавленого читача до компактного дослідження М. Жуйкової (1998)[126], яка доходить такого висновку, що «глибинним чинником занепаду російської мови стала тоталітарна система, що протягом семи десятиліть використовувала цю мову для дезінформації, обдурювання народу» (незнайомим із цією моторошною «системою» людям навіть важко усвідомити, скажімо, жахливе значення звороту «десять лет без права переписки», або зрозуміти, що приховувалось під виразом «выполнение интернационального долга», або уявити, як могло коротке слово «доставать» заміняти майже половину і так дуже вкороченого словника економічних термінів — пояснень цих евфемізмів не містив жоден словник радянських часів). Коротко ознайомимо читачів лише з однією специфічною ознакою недуги російської мови — її роздвоєністю (а враховуючи існування ще одного відгалуження великої мови — знаменитого російського «мату», розповсюдження якого останнім часом суттєво зросло, то й розтроєністю).

Ось що сказав про цю недугу кореспондент популярного московського журналу «Огонек» у своїй бесіді з композитором В. Артемовим (Чернов, 1991): «Сьогодні є дві мови: є російська і є радянська, схожа на російську, але примітивна, скорочена, з неправильним вживанням слів, викривленням чи підміною їх значення і змісту, з якимось глумливим акцентом, така собі своєрідна партійно–адміністративна “феня”, на якій “ботає” все наше начальство». Тож одним із фантомів російської мови є мова «високого штилю», себто літературна, зараз практично мертва, другим — спрощена до неможливості, обмежена потребою задовольняти лише найпростіші споживацькі потреби, яка є таким собі «совковим» варіантом першої. Саме вона, завдяки відповідній мовній політиці радянського керівництва, набула широкого розповсюдження на неозорих просторах СРСР, зокрема й серед того ж таки керівництва, і через цю, за висловом згаданого московського історика Є. Анісімова, «пташину» російську мову запроваджувалася та соцреалістична «ерзац–культура», з допомогою якої «русифікувалися інші народи» (Анисимов, 1989).

Ця мова, знову повертається до піднятої теми «Огонек» (Полянский,1991), поширилася настільки, що уже «настала пора готувати для наших департаментів нижчого і середнього рівня дешифрувальників тих документів, що спускаються в народні маси. Адже партійно–бюрократична стилістика є заразливою...» На думку автора, «велика російська» обов’язково помститься за таку зневагу до неї відповідним спрощенням мислення. А який же з двох, власне, пропонується нам, «без’язиким», як перспективний? Достатньо бодай побіжно глянути на вал друкованої продукції, що брудним потоком затопив пресові кіоски та поріділі книжкові крамниці, так звані розкладки на базарах та на вулицях наших міст, аби переконатися — ні, зовсім не перший із них.

Розуміючи й поділяючи цю щиру стурбованість росіян щодо власної мови та нації (а для відродження першої, як слушно наголошує та ж М. Жуйкова, друга «мусить звільнити свою ментальність від імперської ідеології навчитися шанувати інші народи та їхню свободу»), не розумію, однак, чому ж вони такі нечутливі до тієї небезпеки і тих негативних наслідків, які, за їх же тлумаченням, не може не нести українській нації не якесь–то там «засмічення» української мови російськими словами, а повномасштабна російськомовна агресія? Адже саме з повсякчасної мовної дискримінації починаються душевний дискомфорт та приниження українців. І це — на рідній землі, у такій омріяній незалежній Українській державі!

Дійсно, нечувана аморальність і жорстокий обман...