Міф про особливу небезпечність українського «буржуазного» націоналізму

 

Як переконливо свідчить уся історія Росії, імперський центр панічно боявся лише «провінційних» націоналістів — від чеченця Шаміля і до українця Стуса, а ось російського націоналізму не боявся зовсім. Певно, тому, що, як наголошував відомий російський філософ Г. Федотов (1988. — т. І. — с. 282), «націоналізм російський виявлявся переважно у безцільному цькуванні малих народностей, в ураженні їхніх законних духовних потреб», тобто, по суті, він був ревним наглядачем у російській «тюрмі народів».

Цікаво, що й іншому імперському «центрові» — німецько–фашистському — теж більше приглянувся саме російський націоналізм. Ось як доносили про це, аналізуючи становище у рейхскомісаріаті «Україна», німецькі інформатори (Косик, 1998. — с. 305): «Деякі представники німецького керівництва цілком відкрито заявляють, що для Німеччини небезпечний не комунізм, а значно більшу небезпеку становить український націоналізм. Тож владу в Україні можна спокійно передавати навіть комуністам, які в своїй ненависті до українських націоналістів видаватимуть їх німецьким органам влади. З таких міркувань службові посади в Україні бажано надавати росіянам, тобто московським націоналістам. BA R 6/70». Схоже, представникам «дружнього» СРСР режиму теж запали в душу вже згадувані невмирущі рекомендації фон Богговута...

Навряд чи вам вдасться пригадати подібні звинувачення на адресу українського націоналізму, висунені з боку, скажімо, грузинів, литовців, вірмен або інших народів колишнього Союзу — лишень Москва ніколи не прощала українцям «надмірної» любові до рідної землі, а натомість всіляко культивувала любов до «великої й неподільної». Навіть найвизначніший інтернаціоналіст Ленін свого часу запитував (ПСС. — т. 26. — с. 107): «Чи чуже нам, великоруським свідомим пролетарям, почуття національної гордості?» Та сам же — аби не допустити будь–яких «перегинів», які чомусь незмінно переслідували утворену ним партію, — й відповідав: «Звичайно, ні! Ми любимо свою мову і свою вітчизну... ми сповнені почуття національної гордості...» І це, певна річ, сприймалося як найсправжнісінький вияв рафінованої «пролетарської» свідомості і зовсім не суперечило суворо дотримуваним канонам інтернаціоналізму, знову ж таки пролетарського.

Та варт було бодай заїкнутися про щось подібне українцям (зокрема, й «українським товаришам», навіть таким стовідсотковим комунарам, як, скажімо, М. Хвильовий або колишній перший секретар ЦК КПУ П. Шелест) — і ті ж найсвідоміші кремлівські «пролетарі» й найвзірцевіші інтернаціоналісти одразу ж поспішали звинуватити їх в «українському буржуазному націоналізмі», з усіма відомими наслідками...

Щоправда, на початковому етапі відтворення Російської імперії у її більшовицькому варіанті кремлівські зверхники робили вигляд, що однаковою мірою воюватимуть як з місцевими видами націоналізму, так і з «центральним», тому піддавали критиці виразний «ухил» великоруських комуністів, які працювали на окраїнах, «у бік великодержавності, колонізаторства, великоруського шовінізму» (Х сьезд... — 1921. — с. 334–336). Ось і вже згадуваний журнал Ради Національностей СРСР та комуністичної академії, зокрема, наголошував у вересні 1931 р., що «великі труднощі» у розв’язанні національного питання в Україні найперше «полягали у пережитках великодержавного, великоруського шовінізму». Певна річ, у Кремлі могли «не зрозуміти» такого — і так доволі сміливого — твердження без обов'язкового доповнення: «а також і місцевого українського націоналізму».

Та мине зовсім небагато часу, і небезпечну загрозу впровадженню ленінської «національної» політики в Україні більшовики–ленінці уже вбачатимуть лише з боку останнього. Таку «лінію» проголосив Й. Сталін уже на XVII з'їзді партії — тим, хто ще не зрозумів, «який ухил несе небезпеку, нахил до великоруського націоналізму чи нахил до місцевого націоналізму», вождь пояснив, що в Україні саме «нахил до українського націоналізму... став головною небезпекою»). А перший, сиріч великоруський націоналізм шовіністичного ґатунку, стане, за висловом М. Драгоманова, «офіціяльним націоналізмом», тобто знову займе якраз те місце, яке він завжди посідав у Російській імперії.

Як відомо, в ХІХ–ХХ ст. державотворення в Європі перейшло переважно на національні рейки, що, певно, й дало підстави відомому історикові Р. Пайпсу назвати XX століття добою націоналізму. Значно раніше подібного висновку дійшов засновник ОУН Є. Коновалець, який був переконаний (Славному... — 1953. — с. 56), що «XX сторіччя буде визначатися небувалим розвитком націоналізмів у всіх народів», і саме націоналізм вважав головним підґрунтям для побудови Української держави. Схоже, ця тенденція збережеться, навіть посилиться й далі. На думку англійського професора Е. Сміта, «нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні чи пригноблені, у наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно–політичні ідентичності» (цит. за кн.: Войтенко, 1996. — с. 5).

То, може, з огляду на таке розуміння націоналізму та його справжнього місця в історичному процесі, мали б задекларувати свою підтримку цих ідей усі громадяни, що бажають добра своєму народові і своїй державі? Зрештою, й своїм дітям, бо, як наголошує академік В. Войтенко (там само. — с. 8), «дитина не може виростати абстрактною людиною, вона мусить стати людиною–українцем, людиною–вірменином чи людиною–ескімосом», бо «позбавлення національно–культуральних коренів спричиняється до так званої маргінальної (нетипової, упослідненої, деградованої) соціальності».

Та, на превеликий жаль, більшість колишніх радянських людей зросли на зовсім інших, «інтернаціональних» засадах (а по суті, імперсько–більшовицьких), якими Москва завжди прикривала свою політику перманентного експансіонізму, починаючи від «визвольного» походу на «загрузлих у своїй дрібнобуржуазності» українців та «білих» поляків і закінчуючи «підтримуваними західним капіталом» афганськими «душманами»). Чи не найголовнішою із цих засад була саме войовнича націофобія. Утім, як слушно наголошує відомий економіст і політик О. Соскін (Ильченко, 1995), «національна ідея є вирішальною при створенні держави, і жодні космополітичні ідеї не зможуть створити держави наприкінці XX століття. Здорова національна ідея настільки продуктивна, що може допомогти розпочати якісно новий етап економічних реформ, перетворень. Це не націоналізм, не фашизм, це нормальна патріотична позиція громадянина України щодо своєї держави».

Доктор філософії А. Колодій (1994. — с. 42) вважає, що націоналізм — «це природне й закономірне явище в умовах боротьби за утвердження національної державності». А ось як ставиться до націоналізму відомий російський філософ І. Ільїн (1883–1954): «Націоналізм є любов до історичної подоби і творчого акту свого народу в усій його своєрідності. Націоналізм є віра в інстинктивну і духовну силу свого народу, віра у його духовне покликання. Націоналізм є воля до того, щоб мій народ творчо і вільно розквітав у Божім саду. Націоналізм є споглядання свого народу перед лицем Божим, споглядання його душі, його недоліків, його талантів, його історичної проблематики, його небезпек і його спокус. Націоналізм є система вчинків, що випливає з цієї любові, з цієї віри, з цієї волі і з його споглядання» (цит. за кн.: Білас, 1994. — Кн. 1. — с. 157–158).

Легко побачити, що, попри облудне протиставляння понять націоналізм і патріотизм, на чому постійно спекулювали імперські ідеологи (на цей гачок і досі ловиться чимало задурманених чадом тієї ідеології колишніх «радянських людей»), а нині цю естафетну паличку перебрали космополіти на кшталт В. Малинковича, який пропонує той дратівний український націоналізм «витісняти патріотизмом» (Радіонов, 1996), — перший і другий — то два боки однієї медалі. От саме такого нормального патріотизму українців і бояться, як вогню, новітні апологети єдинонеділимості!

Природно, наголошує відомий дослідник українсько–російських взаємин П. Голубенко (1993. — с. 9), що «національно–визвольні змагання українського народу протягом його історії позначилися й на його національному характері, і в його національній культурі. Так само імперське буття росіян позначилося на характері російського народу і в його культурі». Як зазначає історик В. Мороз (Валентин Мороз... — 1993), «російська людина за тих кілька століть імперії органічно зжилася з ідеєю імперії». Ба більше, як написав у своїй книзі «Національні проблеми останньої імперії» І. Клейнер, «в російській людині це стало ніби світоглядом». Воно ж, додамо, спричинилося до виникнення корінної відмінності у цілях російського та українського націоналізму: в той час як абсолютно «безневинний», з імперського погляду, великодержавний російський шовінізм завжди ставив метою розширення меж «єдинонеподільної» шляхом загарбання чужого, то найменші спроби надзвичайно небезпечного, з тієї ж точки зору, українського націоналізму захистити своє[135] — миттєво викликали істеричне репетування про загрозу інтересам Росії чи Союзу! Тож державний апарат імперії одразу ж підвищував оберти і потугу жахливої машини репресій...

А от головний заспівувач поріділого хору «вічно вчорашніх» П. Симоненко затягнув фальшивим голосом довжелезну арію «варязького гостя» про те, що нібито саме із здобуттям Україною незалежності «народ було усунено від участі в розв'язанні державних справ». Цим він намагається переконати читацько–слухацький загал, що нібито всі 75 років комуно–більшовицької диктатури народ неподільно владарював і тільки тепер його раптом «усунули» від звичного заняття. Колишній партноменклатурник узвичаєно лукавить — кому ж, як не йому, знати, хто насправді був неподільним володарем у СРСР в цілому (навіть більше — на теренах так званого соцтабору) і в більшовицькій Україні зокрема. Бо всі оті розмови про панування народовладдя, яке, згідно з Конституцією, нібито здійснювалося через всенародно обраних до найвищого органу державного керування — Верховної Ради народних депутатів, — тільки про людське око. Навіть попри те що той орган був тільки слухняним знаряддям у руках «керівної та спрямовуючої сили радянського суспільства», зовсім не йому належало останнє слово у вирішенні державних справ в Україні, а вищим керівним органам компартії — і зовсім не так званої «української».

Ось, наприклад, 30 липня 1954 р. Указом Президії Верховної Ради Української РСР розглядалось питання «про включення селища Веселе в смугу селища міського типу Андріївка Сніжнянського району Сталінської (нинішня Донецька. — М. Л.) області» (див. «Документи Указів Президії Верховної Ради УРСР про зміни в адміністративно–територіальному поділі Української РСР». — ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 401. — Арк. 200). І що ж — «до виконання»? Аж ніяк! Далі голова Президії Верховної Ради Д. Коротченко звертається до ЦК Компартії України і... «просить розглянути» згаданий Указ (там само. — Арк. 201). А вже останній — так заведено — ухвалює постанову: «Указ Президії Верховної Ради Української РСР затвердити (Указ додається)» (там само. — Арк. 202).

Аналогічний порядок ухвалення рішень «найвищого» органу влади поширювався навіть на справи, що належали до виключної компетенції Верховної Ради. Так, 28 серпня 1951 року Президія Верховної Ради УРСР видала Указ «Про порядок проведення виборів до обласних, окружних, районних, міських, сільських і селищних Рад депутатів трудящих Української РСР по окремих округах замість вибулих депутатів», підписаний головою і секретарем Президії і скріплений її гербовою печаткою (див. «Листування з Президією Верховної Ради Союзу РСР з питань законодавства та інше (3 серпня 1951 — 5 березня 1954 pp.» — ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 288. — Арк. 33–35). І що ж? А нічого — аж поки ЦК КП(б)У не затвердив своєю постановою (там само. — Арк. 29). Ось так.

Але це лише тоді, коли вирішуються, так би мовити, «дрібні» питання. А от, скажімо, для «включения в состав Черкасской области Чигиринского района, выделив его из состава Кировоградской области», компетенції владних органів «незалежної» — за Конституцією СРСР — Української РСР, виявляється, вже недостатньо. Тому після Указу Президії і обов'язкової, як ми вже знаємо, Постанови ЦК КПУ остаточну крапку в цій справі ставить... ЦК КПРС, до якого, дотримуючись суворої партійної субординації, звернувся «молодший» республіканський ЦК — тому від самого початку необхідна документація готується не українською, як зазвичай, а російською мовою... (ЦЦАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 401. — Арк. 237–239).

Тож насправді, як це змушений був визнати наХІХпартконференції КПРС її останній генсек Горбачов (XIX Всесоюзная... — 1989. — с. 198), все було якраз навпаки: в СРСР «народ довгий час був вилученим з процесу вироблення й ухвалення рішень». Знаменно, що зізнання це було здійснено перед усім радянським загалом. І не після розвалу СРСР, а в часи, коли КПРС ще почувалася в силі, а про розпад незабаром «єдиного, могутнього» навіть не здогадувалися. Ба більше — усвідомлення цього «відлучення» народу від державного кормила Михайло Сергійович вважав для комуністів за «головний урок минулого», однак, схоже, «українських товаришів» той урок так нічому й не навчив.

Та найбільше їх обурює те, що оті кляті «націонал–патріоти... наполегливо проштовхують» якусь там «українську національну ідею». І для чого це їм? «За її допомогою, — “зрить у корінь”» П. Симоненко (1996), — буржуазно–націоналістичні сили розраховують нав'язати суспільству ідеологію, яка могла б протистояти комуністичному і соціалістичному ідеалові». Взагалі–то, поняття ідеалу як найвищої мети, зразка для наслідування якось погано поєднується з такими моторошними явищами, як голодомори, гулаги, безжальний терор, масові депортації і т. ін., що стали невід’ємними супутниками більшовицького варіанта реалізації цього «ідеалу». А тим часом деякі колишні «історики–марксисти», зокрема й згадуваний В. Поляков (див. с. 6 назв, «посібника»), вважають «показ голодомору 1932–1933 pp.» таким собі «надмірним захопленням» українських ЗМІ...

На жаль, таке–от цинічно–ігнорувальне ставлення до неймовірних втрат українського народу за час перебування в складі «братньої» імперії притаманне не самим лише колишнім фахівцям з історії ВКП(б) — КПРС, що наразі стали «політологами». Справді, хто в світі не знає, скажімо, про жертви апартеїду в Південно–Африканській Республіці, режиму Пол Пота в Кампучії (Камбоджі) чи диктатури Піночета в Чилі? Увесь світ — щорічно — також схиляє голови на знак скорботи за шістьма мільйонами євреїв — жертв гітлерівського холокосту. І це, безперечно, і правильно, і по–людськи. А чи багато знає світ — або хоча б наші співмешканці по Європі — про те, що за роки існування радянського різновиду російської імперії було ліквідовано десятки мільйонів українців, що тільки внаслідок спланованого і здійсненого Москвою голодомору 1932–1933 рр. сталінський режим винищив — за різними оцінками — від восьми до десяти мільйонів українських селян?[136] І чому наша держава практично нічого не робить, аби світ нарешті про це дізнався й теж віддав належне тим невинним жертвам?..

А головний комуніст України П. Симоненко, соратники якого уславилися масовими впровадженнями людиноненависницької ідеології, які супроводжувалися небаченими жертвами в усьому світі, а надто в СРСР і, зокрема, в Україні, залякує українське суспільство тим, що саме згадана національна ідея «могла б... послужити своєрідним ідеологічним стрижнем для об'єднання навколо себе основної маси населення, для жорсткої ізоляції інакомислячих». Ну для чого ці шулерські пересмикування — яка вже там ізоляція та ще й «жорстка»?! Та вже саме лишень те, що ви, офіційний «керівник фракції комуністів у Верховній Раді України», навіть в умовах цієї «жорсткої ізоляції» маєте повну можливість відкрито проводити антидержавницьку діяльність, регулярно отримуючи за це чималу державну платню, якраз і є неспростовним доказом відсутності будь–якого контролю, не кажучи вже про щонайменшу ізоляцію подібної діяльності з боку Української держави.

Схоже, що ці «товариші» й досі, як висловилася про подібних до них популярна московська газета (Коц, 1996), «держат нас за идиотов», які мало що знають, ще менше пам'ятають і вже зовсім нічого не розуміють. Та часи вже не ті: переважній більшості громадян України, окрім хіба що найбільш затятих прихильників «світлого» минулого, повною мірою відкрилися — скористаймося висловом історика В. Возгріна — «лицемірство, рідкісна брехливість» і, додамо, небачена в світі жорстокість радянської системи, якими вона «славилася» упродовж усього свого існування.

Тож — якби нічого не знати і не пам'ятати — можна було б, як мовиться, пропустити повз вуха твердження головного «українського» більшовика про те, що, мовляв, «культура й освіта досягли в Україні розквіту» лише «в роки Радянської влади». Однак є всі підстави вважати, що якби не було масових убивств української інтелігенції, винищення тисяч творінь кращих українських митців попередниками П. Симоненка, якби національну культуру не заганяли безжально у неприродне прокрустове ложе «соцреалізму», мистецтву не нащеплювали обов'язковий вірус «партійності», а освіту не знекровлювали бацилою інтернаціоналізму у вигляді брутального зросійщення й т. ін., то й культура, і освіта справді досягли б розквіту.

А чи існує взагалі у світі держава, збудована без будь–якого використання об'єднувальної національної ідеї? Навіть у такій полінаціональній державі, як США, прихильність якої до демократичних засад є чи не взірцевою, наявність масового націоналізму, себто гордощів, навіть дещо хворобливих, за свою державу впадає у вічі. І що ж? Чомусь не чути, іцоб їхні сусіди волали: «Гвалт! Рятуйте, люди добрі, — нам загрожує американський буржуазний націоналізм!» А от українцям любити свою батьківщину — та боронь Боже! «Світе мій, — записав у своєму щоденнику О. Довженко 19 січня 1944 р. (1995. — с. 358), — чому любов до свого народу є націоналізм? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе–от знущання над життям людським?..» З точки зору нормальної людини, це справді незрозуміло.

Незважаючи на те що на словах більшовики засуджували імперську політику своїх попередників щодо національних окраїн, спрямовану на те, щоб «калічити їх культуру, утискувати мову» тощо (X съезд... — 1921. — с. 334–336), на ділі вони робили все, аби не допустити згаданої «переваги». Саме через це поборникам ідеологічної «чистоти» згадуваний вже ліричний вірш В. Сосюри «Любіть Україну» — цілком невинний за змістом твір, подібні до якого російські поети сотнями писали (зрозуміло, про любов до Москви чи Росії) без жодних негативних наслідків для себе — звучав «відверто націоналістично» (Против... — 1951). У ньому, як бачилося з високої московської дзвіниці, «грубо спотворювалась правда життя», бо вже сама назва (а надто те, що вона рефреном проходить через увесь твір) — то був зухвалий виклик згаданій настанові. «... Під такою творчістю підпишеться будь–який недруг (ще б пак, адже друг України автоматично ставав «ворогом Росії і Петра». — М. Л.) українського народу з націоналістичного табору, скажімо Петлюра, Бандера тощо» — лютувала московська «Правда», певно відчуваючи, що під кожним словом поета справді підпишеться кожен українець.

Принагідно хочу все–таки поділитися з читачами одним коротеньким спогадом. Якось, уже в часи небувалого розвою «плюралізму та гласності» на теренах СРСР, в одній із новоявлених газет трапилася мені на очі чимала стаття, у якій була наведена програма (здається, десь кінця 30–х років) побудови самостійної — тоді це ще незвично різало вухо — Української держави. І ось, уважно прочитавши цей документ тієї «страшної», як нас лякали, ОУН і не зустрівши там нічого такого, що мало б свідчити, чим же вони, ці націоналісти, такі жахливі, що їх боїться навіть «великий, могутній Радянський Союз», я подумав, що, коли б показати цей документ Горбачову, якого я дуже поважав за те, що він першим з Генсеків насмілився відчинити вікна нашої жахливої, хоча і звичної, «тюрми народів»[137], то навіть він, як тоді подумалося, зміг би поставити свій підпис практично під кожним пунктом тієї програми.

Ба більше: чи не програму ОУН, головною метою якої було саме здобуття Україною незалежності (цього ж, згадаймо, домагалися і гетьман Хмельницький, і його наступник гетьман Виговський, що в 1658 р. уклав Гадяцький договір, за яким Україна під назвою Руського Великого князівства мала стати на правах автономії третім членом польсько–литовсько–українського державного об'єднання, яке, на жаль, виявилося нежиттєздатним, і гетьман Мазепа, статті офіційного договору якого з королем Карлом XII 1708 р. передбачали політичний статус України як незалежної держави, і гетьман Орлик, Конституція 1710 р. якого передбачала створення в Україні парламентської республіки), реалізувала Верховна Рада Української РСР у Декларації про державний суверенітет України 1990 p., а потім — 24 серпня 1991 р. — в Акті проголошення незалежності України, що його так одностайно підтримали громадяни України на вікопомному референдумі 1 грудня?

На жаль, через потужну ідеологічну заангажованість значної частини колишніх радянських людей нинішнє українське суспільство серед багатьох славних чинників визвольних змагань українського народу ще не віддало належного й такому унікальному з них, як український націоналізм, який, попри усі потуги репресивної системи СРСР, знов і знов «піднімав голову», будив український народ, кликав до боротьби.

Навіть тоді, коли вже, здавалося, не було ані сил, ані можливостей, ані навіть надії...