Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Роль братств та академій в розвитку української філософії




Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст., коли в Україні відбувалися складні со­ціально – політичні та духовні процеси, проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції, характерні для Західної Європи. Посилюється інтерес до соціальної реально­сті, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, й інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіл, які були осередками національної і православної культури українського на­роду, яка мала утиски з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та ка­толицької церкви. Поступово філософія входить у навчальний процес і стає провідною дисципліною спочатку в братствах, а потім у вищих навчальних закладах - колегіях та академіях.

В XVI ст. виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинська, де поєднувались давньоруські культурно-освітні традиції з позитивними досягненнями західноєвропейської школи і науки. Першою була школа, а пізніше академія в м. Острозі на Волині. Її заснував у 1576 р. Костянтин Острозький (1526-1608 р. р.). Академія (колегія) проіснувала до 1636 р. як культурно-освітній центр, який мав друкарню і літературно-освітній гурток.

Вивчення філософії в Острозі ґрунтувалося на основі античної та вітчизняної філософської думки, на засвоєнні ідей західноєвропейського гуманізму. Філософські курси читав Ян Литос, котрий був і астрологом і математиком. З-під пера острозьких книжників виходили праці, зміст яких полягав у захисті культури і самобутності українського народу та його художньо-моральних основ від польсько-католицької експансії.

Зусиллями Острозького культурно-освітнього центру був сформований новий філософсько-світоглядний орієнтир тодішньої еліти українського народуорієнтир на сприйняття західноєвропейських реформаційних ідей через цінності православного християнства як домінанти християнської духовності. У працях острозьких мислителів обґрунтовується ідея використання раціоналістичних принципів західноєвропейського гуманізму, популяризація вітчизняного православного вчення як символу боротьби українського народу з іноземними загарбниками.

Таким чином, була висунута і обґрунтована острозькими діячами філософсько-світоглядна доктрина, наближена до західноєвропейського Ренесансу, однак яка суттєво від нього відрізнялась. Якщо серцевину західноєвропейського Ренесансу складало піднесення людини та її здібностей, і на цій основі висувалося критичне заперечення догматичних установок церкви як панівної ідеології в Середньовіччі, то острозькі книжники, виходячи з інтересів українського народу, використали цю критику для розвінчання католицизму і спрямували її на захист вітчизняного православ’я. На цьому ґрунті формувалася плеяда діячів, письменників, які зробили великий внесок у розвиток філософської думки на Україні: І. Смотрицький, Л. Зизаній, І. Вишенський, М. Смотрицький, В. Сурмацький, В. Копистянський. Їхня полеміка з католицизмом спрямувалась проти верховенства Папи Римського над усім християнством. Ідеологи католицизму доводили “священність влади” Папи римського, яка йому дана Ісусом Христом через апостола Петра. Полемісти проаналізували християнську літературу і довели безпідставність претензій ідеологів католицизму.

І. Вишенський (1550-1621 р. р.), збудував концепцію “соборності” на основі теорії про природну рівність людей, незалежно від їх соціального стану. Така теорія була фактично спрямована проти засад феодального суспільства, яке насаджували польські магнати в Україні. Вінрозглядав світ як творіння Бога, вважаючи останнього вічним самостійним початком, невичерпним розумом, абсолютною істиною, від якого залежить матеріальний світ. Цей світ без Бога є нічим, мертвим. Але Бог – не тільки творець світу, людини, всього буття, він – ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості. Людина повинна до нього прагнути, пізнавати, готувати себе до духовного безсмертя. Таким чином, філософ обґрунтовував ідеалістичну концепцію.

Л. Зизаній(невід. – 1634 р.) визнавав творіння світу Богом і вважав, що людині притаманні свобода волі, здатність вибирати добро і зло, а значить, нести відповідальність за свої вчинки. Таким чином, маючи волю, людина є творцем своєї власної долі, а від її розуму залежить той шлях, який вона обере в житті.

І. Косинський (невід. – 1640 р.).- філософ, який мав антропоцентричні ідеї, тому що центральною проблемою його творчості була проблема людини та підвищення в ній моральних, розумних і духовних початків. На його думку, тільки пізнаючи себе саму, людина починає розуміти, що вона є одночасно тілесною і духовною істотою, внутрішнім і зовнішнім. Пізнаючи саму себе, досягаючи морального самовдосконалення, людина перетворює працю у радість і потребу, відрікається від світу тілесних речей, очищує і просвітлює розум, пізнає Бога і з’єднується в ньому.

Таким чином, більшість українських мислителів дотримувались ідеалістичних позицій, але велику роль відводили діяльності і вчинкам людини, яка повинна жити згідно з божими законами.

З другої чверті XVII ст. провідним культурним центром була Києво-Могилянська академія, що отримала цей статус у 1701 р. Перший навчальний заклад Східної Європи – Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія - утворилася у 1632 p. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення коле­гіуму був митрополит Петро Могила (1597-1647). Тому Київську Академію ще за життя П.Могили стали називати Могилянською. За загальним визнанням істориків та культурологів П.Могила був не лише мислителем, aле й громадським та церковним діячем. Заслугою П.Могили було те, що він:

1) обстоював ідею розвитку науки і освіти під егі­дою церкви;

2) закликав поширювати освіту серед простого народу;

3) наполягав на пріоритетності духовної влади над державою;

4) ок­реслив образ бажаного володаря – "філософа на троні", гуманного до підданих, твердого щодо ворогів, освіченого і мудрого, вірного Богові та підзвітного йому.

Крім античної філософії, викладачі популяризували ідеї Реформації та світського гуманізму, філософію Нового часу, зверталися до античних проблем, обґрунтовували роль інтелектуальної розумової праці, пов’язуючи її з “земною” практичною діяльністю. Видатними просвітниками і викладачами філософії в академії були: Феофан Прокопович, Й. Конович-Горбацький, І. Гізель, Лазар Баранович, Г. Щербацький, Г. Кониський, Іоаникій Галятовський та ін. Києво-Могилянська академія започаткувала наукову, інтелектуальну філософську течію. Її діячі були людьми високої гуманістичної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та сучасною їм західноєвропейською культурою. Вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського народу перед загрозою його окатоличення та полонізації.

Академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності. До неї прибу­вали на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломо­носов (1732-1734). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинсь­кою мовою. Повний курс Академії становив 12 років навчання, що доз­воляло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі ХVІІ століття. В академії зосередились кращі професорські сили України. Викладалися “сім вільних наук” серед них: граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика на латині тощо.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я. Завдяки цьому, в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси в основі своїй поставали більш-менш типовими для Західної Європи курсами пізньої схоластич­ної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення пере­важно системи Арістотеля. Навчання велося на основі праць антично­го мислителя, перекладених латинською мовою, а також грецьких вер­сій його творів. Клас філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних явищ. Метафізика (як і у Арістотеля) уявля­ла собою світоглядне осмислення дійсності і охоплювала класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також гео­метрію та астрономію. У найвищому класі (богослов'я) докладно вивчали систему Фоми Аквінського (томізм ).

У трактуванні видатних професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже – й зрозуміти принципи виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи, як Божого творіння (реальної дійсності), можна збагнути ті законо­мірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок у справі раціонального освоєння світу.

За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної університетської філософії, проте, не копіювали їх повністю, а включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Арістотеля, посилаючись на новітню науку. У своїх філософських викладах професори філософії спирались на праці Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Фоми Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Лейбніца, Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх на україн­ському підгрунті. Саме тому, надбання європейської філософської думки викладалося крізь призму української духовної традиції. Передусім, це виявилося у перевазі чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональним, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалось велике значення; тобто відбивалася давня традиція сприймати та подавати як життєву настанову та моральне повчання.

Йосиф Конович-Горбацький(невід.-1653 р.) викладав філософію у академії, захоплювався натурфілософією. Він відійшов від схоластичних методів світосприйняття, прагнув відокремити теологію від філософії. Теологія, на його думку, повинна займатися надприродними речами, а філософія – реальними, що існують самі по собі. Залишаючи Богові роль першотворця, який дав поштовх до розвитку, Й. Кононович-Горбацький виділяє актуальне буття, матерію і форму. Природні тіла, стверджує він, набувають реального існування лише тоді, коли пасивну матерію замінює активна форма. Він визнавав об’єктивність світу і його пізнаваність, вважав, що пізнання починається з почуттів. Однак, у його теорії пізнання головна роль відводиться людському розуму. У пошуках істини, за його думкою, потрібно спиратися не на авторитет, а на логіку – вчительку нашого розуму. Сама людина, її розум і праця можуть перетворити світ, а світлий розум людина матиме тоді, коли поважатиме працю.

Інокентій Гізель (1600-1683) початкову освіту здобув у Києво-Могилянській академії, пізніше навчався в Замойській акаде­мії (Польща) та аристократичному Кембриджському університеті (Анг­лія), куди був направлений П.Могилою. Повернувшись на Україну, став професором філософії, а пізніше ректором Академії (1646-1656). І.Гізель був одним із перших філософів України, який знайомив сту­дентів із геліоцентричною системою М.Коперника. Основою процесу пі­знання І.Гізель вважав чуттєві пізнання. У зв'язку із цим філософ наводив докладну характеристику органів відчуття, які виступають інструментарієм пізнавального процесу. Вищим ступенем пізнавального процесу є пізнання інтелектуальне, засноване на діяльності розуму, який продумує абстрактні уявлення і здатний освоювати нематеріальні об'єкти. У праці “Мир з Богом человеку” філософ характеризує людину, як Боже творіння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливостями до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або нещастя), вона – автор добрих або лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього – совістю та розумом. У творі “Синопсис или Краткое собрание от разных летописей”, І.Гізель прагматично осмислює історичний процес, відмінний від попереднього трактування. Автор високо оцінював “самодержавницьку” діяльність київських князів, ретельно відобразив зміни в організації Київської церкви. У названій праці І.Гізель наводить думку про потребу єднання усіх слов’ян в організації опору турецькій агресії.

Іоаникій Галятовський (1620-1688) обстоював ортодоксальні теологічні погляди. Так, у своїх творах він розглядає Бога як первинний, всеохоплюючий й визначальний початок. Бог - безтілесний, невидимий, безсмертний, вольова й розумна підстава світу, детермінанта усього сущого. Людина існує як істота двоїста: тілесна та духовна, наділена душею, яка сполучає її з Богом. Душа наділена активністю, тіло ж є пасивною формою. Філософ заохочував дослідження природи в усіх її виявах.

Стефан Яворський (1658-1772) – один з провідних представників української культури початку ХVІІ ст. Він навчався у Львові, Киє­ві, Любліні, Вільно. С. Яворський був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. – місцеблюстителем патріаршого престолу Російської православної церкви. Він зібрав одну із найбільших бібліотек ХVІІ ст., яку заповів передати на Україну (у м. Ніжин). Філософські думки С. Яворського викладені передусім у трактаті "О душе" (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці. Автор аналізує “зовнішні відчуття” (зір, слух, дотик, смак тощо) та “внутрішні відчуття” (уявлення, фантазія, оцін­ка, пам'ять тощо). На цій основі він розвинув теорію образів, роз­глядаючи їх як своєрідне відбиття дійсних речей. Тим самим філософ поширював в Україні сенсуалізм. У своїх філософських курсах С. Яворський акцентував ідею безсмертя людської душі; Арістотелеве вчення про матерію та форму; розрізняв речі, що перебувають у процесі становлення та речі, які вже сформувалися. Ма­терія, на думку Яворського, не знищується, вона наділена активністю. Природний стан матеріальних речей, визначений Богом, підтримує належну гармонію у довкіллі.

Найяскравішою постаттю серед українських просвітителів першої половини ХVІІІ ст. був Феофан Прокопович (1677-1736). Він – автор ряду навчальних посібників, історичних праць: першої світської трагікомедії “Владимир”, “Духовный регламент”, філософсько-юридичного трактату “Правда воли монаршей”, промов, проповідей тощо. Викладаючи у Києво-Могилянській академії філософський курс, Ф. Прокопович прагнув звільнити філософію від схоластики, пропагуючи ідеї вчених і філософів Нового часу - Коперника, Галілея, Бекона, Гоббса, Спінози, Локка та ін. У своєму натурфілософському курсі, вирішуючи питання про від­ношення Бога до світу, Прокопович спирається на положення, за яким Бог визначається основою і творцем всього існуючого. Водно­час його поглядам притаманна певна непослідовність, коли він стверджує, що "матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити і, що розвивається вона за своїми власни­ми закономірностями". Скоріше всього, ці думки є проявом пошуку, процесу формування позиції мислителя.

Історична довідка. Феофан Прокопович - видатний діяч, вчений, філософ, поет. (справжнє прізвище Єлисей Церейський) народився у сім’ї київського міщанина. Залишившись у 3-х річному віці сиротою, виховувався у свого дядька Феофана Прокоповича, в честь якого він після повернення з-за кордону і прийняв його ім’я. З 1687 р. Прокопович навчається в Києво-Могилянській академії. Не закінчивши останнього курсу богослов’я, він виїхав за кордон, щоб поглибити свої знання, пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, де знайомиться і захоплюється ідеями гуманізму, просвітництва, реформаторства. У 1702 р. він повертається в Україну. З 1705 по 1716 р.р. викладав у Києво-Могилянській академії риторику, арифметику, геометрію, філософію, богослов’я. У 1711-1716 р.р. перебував на посаді ректора академії. За викликом Петра І він переїздить спочатку до Москви, а потім до Петербургу, де стає радником царя з питань освіти і церкви, обіймаючи посади єпископа, віце-президента Синода, архієпископа. Активний учасник реформ Петра І Ф.Прокопович багато уваги приділяє просвітництву, стає самою освіченою людиною в Росії.

Потрібно сказати і про те, що Ф. Прокопович висловив деякі діа­лектичні міркування щодо проблеми руху, саморуху в природі, визна­ючи його творцем усього життя: "Движение есть как будто общая жизнь всего мира». Бог, на думку Прокоповича, не створював при­роду, яка б вимагала чужої праці, а створив таку, що задовольняє себе саму. Проблема простору, часу розглядається ним з точки зору їх об'єктивності, єдності з матерією і рухом.

Характерною є позиція Прокоповича у питаннях гносеології, відношення науки і релігії, розуму і віри, яка зумовлена в основному його практичною діяльністю як визначного діяча і теоретика реформ Петра І, для яких потрібні були розвиток освіти, науки і водночас опора на віру. Такий підхід давав можливість зняти гострі супереч­ності між наукою і релігією, розумом і вірою і тим самим зміцнювати позиції розуму і науки, і, водночас, вдало обґрунтувати релігійні положення, пристосовуючи їх до нових умов. Так, наприклад, вирішу­валась багатьма професорами філософських курсів Києво-Могилянської академії, і зокрема Прокоповичем, осмислення Всесвіту, його законів, ставились питання про всемогутність розуму людини, можливість людського пізнання. У разі виникнення суперечностей між даними науки і біблійними текстами, на думку вченого, не варто заперечува­ти висновки науки, а потрібно тлумачити тексти Святого Письма відповідно до наукового рівня сучасності. Саме так він радив ста­витись до геліоцентричного вчення Коперника. "Если ученики Коперника, которые защищают движение Земли,- говорив Прокопович,- приведут достоверные физические и математические данные… тексты Святого Письма, в каких говорится о движении Солнца, нужно понимать не буквально, а аллегорично".

Визнаючи об'єктивність природних законів, Ф.Прокопович вважав, що вони діють і в історичному розвитку, і в людській діяльності. Деякі погляди на історію він виклав у праці "Про метод написания истории....". Гуманістичні ідеї висловив Прокопович і у вирішенні проблем людини, її місця в природі й суспільному житті. Метою людського існування він бачив досягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних потреб. Лю­дину він вважав рівною всій природі, зробленою "з тієї самої, що й все інше, матерії, але знаменитішою від самого неба". Велич лю­дини він бачив в її творчій праці, завдяки якій створюються всі матеріальні і духовні цінності.

Ф.Прокопович великий інтерес виявив і до питання про державу, церкву, їх взаємовідносини. Таким чином, він був прихильником теорії освіченого абсолютизму, освіченого монарха, "філософа на троні", Прокопович відстоював позицію підпорядкування церковної влади світським і тут доводив, що хоч влада дана монархові народом, але сама воля народу витікає з волі Божої.

Визначний вчений, мислитель, письменник і поет, громадський та політичний діяч Георгій Кониський (1717-1795) народився у заможній міщанській сім'ї у м. Ніжині на Чернігівщині. У І728 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де провчився 15 років. По закінченні навчання був залишений у навчальному закладі на викладацьку роботу. Читав поетику, риторику, богослов'я, курс філософії. З 1751 р. був рек­тором Академії. У 1755 р. Кониський був направлений у Білорусію на єпископську кафедру у Могильові.

У його філософському курсі були продовжені кращі традиції Ака­демії, особливо у стверджені ідей раціоналізму і гуманізму. Вияв­ляючи елементи пантеїзму і деїзму, Г. Кониський досить чітко займає позиції науки і філософії Нового часу, де авторитетом для нього є Декарт, Коперник, Галілей та ін. У своїх лекціях він проводив ідею двох істин - богословської і філософської (наукової). На його думку, натурфілософія, логіка, етика повинні займатись тільки земними, природними і людськими проблемами, а теологія повинна мати справу з наприродним. Розглядаючи проблему матерії, Г.Кониський, як і більшість профе­сорів Академії, пов'язував її з буттям Бога. Бог існує споконвічно, значить і матерія як його творіння вічна. Простір і час Кониський вважав атрибутами матерії. Людина у Кониського виступає активним, творчим початком у про­цесі пізнання, вона - частина природи, вінець творіння, вищий її щабель. Душа і тіло людини нерозривні і невіддільні. Окреме від тіла є існування душі, її безсмертя неможливе. У своїх лекціях, а потім і у проповідях Кониський пристрасно викривав політику католицької церкви, уніатство. Не був байдужим він і до безпорядків, які чинились серед церковників, засуджуючи їх за лінощі й байдужість, називаючи їх "німими псами, які не можуть лаяти і які полюбляють дрімати і не мають смисла". Його критика феодальних порядків не носила за­гального характеру, він прагнув миру, злагоди в державі, очолюва­ній освіченим монархом.

У лекційних курсах професори академії вислов­лювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну і практичну. Теоретична етика займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи во­лі, міри відповідальності за свої вчинки, а практична – вказувала на шля­хи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розроб­ляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.

Таким чином, провідні погляди вчених Києво-Могилянської академії ґрунтувалися на наступних положеннях:

І) філософія –це система дисциплін чи всіх наук, покликаних відшукати істину, причини речей, даних Богом, це дослідниця життя і доброчесності;

2) істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи;

3) здобуття істини є резу­льтатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому і раціональному;

4) простір є невід'ємним від речей і середовища, а час - послідовною тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил;

5) пріоритетне значення має розум, який здійснює значний вплив на волю, даючи їй різні варіан­ти вибору між добром і злом;

6) вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником. Науковий метод – це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого;

7) сенс життя – у творчій праці, спря­мованій на власне й громадське добро; при цьому можливість досяг­нення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання пра­гнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.

В цілому, вчені Києво-Могилянської академії велику увагу приділяли проб­лемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони прі­оритетне значення надавали переважно розумові. Останній, на їх думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхід­ності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який при­вів би її до мети, тобто блага, щастя. Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у роз­витку науки і культури, виступила водночас провідним центром філософської думки України другої половини ХVII та XVIII ст.







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 994. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.005 сек.) русская версия | украинская версия