Г. Сковорода – родоначальник української класичної філософії

Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі Києво-Могилянської академії, продовжив її талановитий вихованець, самобутній філософ Г.С.Сковорода (1722-І794), якого дослідники назвали українським Сократом, Піфагором, інші – Лейбніцем тощо.

Історична довідка. Г.С.Сковорода народився в с. Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 pp. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 pp., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі, Німеч­чині, Італії. Після повернення в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяс­лавському колегіумі. Пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними нас­тавниками, Г.С.Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа-пpoповідника. Мандрівний період видався для Сковороди найбільш плодотворним. Майже всі свої кращі літературні та філософські праці він створив у цей час. Писав їх старою українською мовою у формі діа­логів і не призначав до друку, а дарував своїм друзям і знайомим. Помер Г.С.Сковорода в с. Іванівка на Харківщині. Нa його могилі за його власним проханням написали: “Світ мене ловив, та не спіймав”. Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття Г.С. Сковорода виклав у численних працях, серед них: " Міркування про поезію та керівництво до неї" (1769), " Нарцис" (177І), " Асхань" (1767), " Бесіда, назва - двоє" (1772), " Кільце" (1775), " По­топ змін" та ін.

Г.С.Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілко­вито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціона­льної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не посту­пився своїми переконаннями, не піддавався на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему тво­рив з голосу цієї сутності. “Філософія, - на думку біографа М.Ковалинського, - оселившись у серці Сковороди, давала йому найщасливі­ший стан, можливий для земнородного”. “Філософія, або любов до мудрості, -говорив Сковорода, - скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, сердце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.

На думку В.Л. Петрушенко, сучасна оцінка Г.С.Сковороди ускладнена тією обставиною, що йoгo постать певною мірою оповита ідеологічними нашаруваннями, але виділяються наступні важливі моменти в оцінці філософії Г.С.Сковороди:

1) майже в усі провідні ідеї українсь­кий філософ вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються виріша­льними в плані їх остаточного сенсу;

2) його філософія – це явище органічно цілісне, пронизане єдиними темами, настроями та ідеями;

3) Г.С.Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудова­ним у відповідності із принципами своєї філософії.

В відомих творах просвітника міститься ряд основних онтологічних і космологічних проблем, які стосуються матеріального і духовного світу та життя людини.

Основні філософські погляди Г.С.Сковороди:

1) світ, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньою і не першою за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому - справжньої основи будь-чого, тобто Бога;

2) дві натури (світи) вічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба;

3) Біб­лія – особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного;

4) людина, як малий світ, мікрокосмос («мирок»), поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення;

5) перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі;

6) оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у рухах людського серця;

7) треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура): серце є осередком духовного життя в людині. Саме воно єднає раціональні й почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному и непевному світі;

8) наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук;

9) любов та віра дасть змoгy людині вийти за межі свого тлінного звичайного " Я", живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхує на шлях дійсного щастя;

10) антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину є поняття суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров'я душі - її радість, кураж;

11) людське щастя втілюється не тільки у духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволен­ня і душевний спокій, є обов’язковою умовою самореалізації людини.

Аналіз філософської спадщини Г.С. Сковороди свідчить, що його творчість є важливим вузловим пунктом у розвитку філософської думки України. Саме Сковорода є засновником української класичної філософії, в якій найбільш зріло, виразно, чітко виявились специфічні, основні риси української світоглядної ментальності, які сформувались ще за часів Київської Русі.

Отже, філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної систе­ми поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності. Філософія Г.С.Сковороди є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і " сродної" людській природі дії.