Соціалізація: поняття, сутність і зміст. Фактори формування особистостіФормування – це складний процес становлення людини як особистості, який відбувається в результаті розвитку і виховання; цілеспрямований процес соціалізації особистості, який характеризується завершеністю. Проте про завершеність цього процесу можна говорити лише умовно. Соціалізація – процес і результат включення індивіда в соціальні відносини. Соціалізація здійснюється через засвоєння індивідом соціального досвіду і відтворення його у своїй діяльності. У результаті соціалізації людина засвоює стереотипи поведінки, норми і ціннісні орієнтації соціального середовища, у якому вона функціонує. Соціалізацію можна розглядати як потрійний процес: адаптацію, розвиток особистості і відмову від наївних дитячих уявлень. Соціалізація особистості на індивідуальному рівні містить такі процеси: • взаємодію (особистість кожної людини формується в процесі взаємодії одна з одною. На характер цих взаємодій впливають такі чинники, як вік, інтелектуальний рівень, стать тощо); • вплив (навколишнього середовища на особистість людини); • набуття досвіду (особистість формується на основі власного індивідуального досвіду); • окультурення (важливим аспектом формування особистості є культура). Факторами соціалізації є: цілеспрямоване виховання, навчання і випадкові соціальні впливи в діяльності та спілкуванні. Соціалізуючись, дитина не пасивно приймає різні впливи, а поступово переходить від позиції об’єкта соціального впливу до позиції активного суб’єкта. До провідних феноменів соціалізації варто зарахувати засвоєння стереотипів поведінки, наявних соціальних норм, звичаїв, інтересів, ціннісних орієнтацій тощо. Стереотипи поведінки формуються шляхом сигнальної спадковості, тобто через наслідування дорослих у ранньому дитинстві. Вони дуже стійкі й можуть бути основою психічної несумісності. Основними інститутами соціалізації є: родина, дошкільні установи, школа, неформальні об’єднання, ВНЗ, трудові колективи тощо. Провідні напрями соціалізації відповідають провідним сферам життєдіяльності людини: поведінковій, емоційно-почуттєвій, пізнавальній, буттєвій, моральній, міжособистісній. Інакше кажучи, у процесі соціалізації люди вчаться, як поводитися, емоційно реагувати на різні ситуації, виявляти й переживати різні почуття; яким чином пізнавати навколишній природний і соціальний світ; як облаштовувати свій побут; яких морально-етичних орієнтирів дотримуватися; як ефективно брати участь у міжособистісному спілкуванні та спільній діяльності. Існує кілька соціально-психологічних механізмів соціалізації: • ідентифікація – це ототожнення індивіда з деякими людьми або групами, що дає змогу засвоювати різноманітні норми, відносини і форми поведінки, властиві навколишнім (приклад - статеворольова типізація); • наслідування є свідомим або несвідомим відтворенням індивідом моделі поведінки, досвіду інших людей (напр., манер, рухів, учинків тощо); • навіювання – процес неусвідомленого відтворення індивідом внутрішнього досвіду, думок, почуттів і психічних станів тих людей, з якими він спілкується; • соціальна фасилітація – стимулюючий вплив поведінки одних людей на діяльність інших, у результаті якого їхня діяльність стає вільнішою й інтенсивнішою («фасилітація» = «полегшення»); • конформність – усвідомлення розбіжності в думках з навколишніми людьми і зовнішня згода з ними, реалізована у поведінці. Низка авторів виокремлює чотири психологічні механізми соціалізації: • і мітація – усвідомлене прагнення дитини копіювати певну модель поведінки; • і дентифікація – засвоєння дітьми батьківської поведінки, установок, цінностей як своїх власних; • с ором – переживання викриття та ганьби, пов’язане з реакцією інших людей; • п очуття провини – переживання викриття й ганьби, пов’язане з покаранням самого себе. Перші два механізми - позитивні; останні два – негативні, що забороняють або придушують певну поведінку. Найінтенсивнішою соціалізація є в дитинстві та юності, але вона триває також у середньому та літньому віці. Існує низка відмінностей у соціалізації в дітей і дорослих: • Соціалізація дорослих виявляється здебільшого через зміну їхньої зовнішньої поведінки, а у дітей корегуються базові ціннісні орієнтації. • Дорослі можуть оцінювати норми, діти – лише засвоювати їх. • Соціалізація дорослих найчастіше припускає розуміння того, що існує багато «відтінків» вияву різних норм і правил поведінки. Дорослі змушені пристосовуватися до вимог різних ролей, встановлювати пріоритети, використовуючи критерії «більш добре» або «менш погано». Соціалізація дітей будується на підпорядкуванні дорослим і виконанні певних правил. • Соціалізація дорослих орієнтована на оволодіння певними навичками; соціалізація дітей – здебільшого на мотивацію їхньої поведінки. Дж.Клаузен виділв кілька критичних етапів у житті дорослих: вибір професії, балансування між вимогами роботи і родини, подолання вікових криз. Одним з перших психологів, який поставив у центр своїх досліджень аналіз розвитку особистості дитини, був В. Штерн. Його теорія одержала назву теорії конвергенції. Психічний розвиток в уявленні В. Штерна – це саморозгортання наявних у людини задатків, які спрямовує і визначає те середовище, у якому живе дитина. Дитина, народжуючись, не усвідомлює своїх схильностей. Середовище допомагає їй організувати свій внутрішній світ, усвідомити себе. Дитина приймає і бере із середовища тільки те, що відповідає її потенційним схильностям, ставить бар’єр на шляху тих впливів, що їм не відповідають. Суперечність між зовнішніми вимогами і внутрішніми схильностями має позитивне значення для розвитку. Негативні емоції сприяють зростанню самосвідомості. Дитина шукає, що треба зробити, щоб домогтися гарного самопочуття. Отже, емоції пов’язані з оцінкою оточення і сприяють соціалізації дитини. Цілісність розвитку забезпечує, насамперед, тісний зв’язок між емоціями й мисленням, а також загальний напрям розвитку всіх психічних процесів – від периферії до центру: спочатку споглядання (сприйняття), потім уявлення (пам’ять), потім мислення. В українській психології соціалізацію характеризують як розширення дій сукупності умов (у яких живе і розвивається людина, насамперед у результаті навчання і виховання), сфери діяльності і спілкування індивіда, як процес становлення його особистості, враховуючи самосвідомість і активну життєву позицію. Альберт Бандура запропонував чотириступеневу модель научання і відтворення. На першому ступені домінує увага, оскільки для того, щоб відбулося навчання, дитині необхідно звернути увагу на зразок. На другому ступені здійснюється збереження, при цьому, інтерпретуючи поведінку іншої людини, дитина використовує наявні пізнавальні навички або категорії і зберігає цю інформацію в пам’яті. Ефективність цієї стадії частково залежить від рівня когнітивного розвитку дитини. Ще однією складовою, яка забезпечує соціальне научання, є мотиваційні процеси, які визначають, чи буде здійснено певну дію. Спостереження за наслідками поведінки іншої людини вплине на бажання відтворювати цю поведінку. Ж. Піаже вважав, що в міру становлення логічного мислення дитина опановує правила й закони організації соціуму. Критичним періодом у розвитку здатності до логічного мислення, а отже, і розуміння правил соціальної організації, є подолання егоцентризму дитини в 6–7-літньому віці. Психоаналітичні погляди – насамперед концепцію З. Фройда – можна означити як теорію конфронтації двох чинників: біологічних тенденцій і впливу середовища. Роль соціальних впливів у тому, щоб обмежити поведінку людини визначеними нормами і правилами. Під тиском соціальних норм вроджені інстинкти і бажання витісняють зі свідомості, створюючи напругу і конфронтацію між свідомим (соціальним) і несвідомим (вродженим). Протилежний погляд було сформульовано у працях Р. Шпіца, Дж. Боулбі (теорія емоційного розвитку) і М. Ейнсворт (теорія прив’язаності). Вони вперше описали наслідки материнської депривації на психічний розвиток дитини, показали роль ранньої емоційної прив’язаності до матері для психічного здоров’я, формування особистості дитини. Дефіцит соціальних контактів призводив до зниження зацікавленості оточенням, порушення моторного розвитку, з’являлася апатія, збіднення емоційних виявів. Далі відбувалися важкі зміни в інтелектуальному й особистісному розвитку дітей. Центральною структурою розвитку особистості є «Я-концепція». «Я-концепція» – це інтеграція трьох складових: уявлення про себе (образ Я), ставлення до цих уявлень (самооцінка) і поведінка відповідно до уявлень про себе і самооцінки. У. Найссер наводить п’ять видів знань «Я-екологічне»: • Я- сприйняття себе щодо фізичного оточення. Виокремлення себе зі світу. • Я- індивід, тут і тепер. • Екологічне Я існує спонтанно й активно від самого народження. Діти відокремлюють власні рухи від рухів інших людей. • Інтерперсональне Я – це Я-індивід, який бере участь у контактах з людьми, взаємних обмінах у спілкуванні з дорослим. Інтерперсональне Я будує матрицю Я – Інший. Це прямий, безпосередній контакт віч-на-віч за допомогою способів, властивих людському виду (побудованих на невербальних комунікаціях). Початок розвитку матриці «Я – Інший» – близько 2-х міс. • Безперервне Я – Я-індивід, що має уявлення про зв’язок минулого, сьогодення й майбутнього через віднесення до себе: я є, я був і буду. У.Найссер також виокремлює Приватне Я – індивідуальний досвід переживань, унікальний зміст Я і концептуальне Я – яке містить окремі субтеорії: рольову, інтервальну, атрибутивну тощо. Про становлення «Я-концепції» в дитячому віці можна судити лише за поведінковим виявом. Зокрема, приблизно з 3 до 8 місяців діти активно досліджують власне тіло, дуже рано цікавляться своїм відображенням у дзеркалі, усміхаються йому. Близько 3–4 міс. діти можуть розрізняти свої обличчя і тіла від інших дітей. Повністю впізнають себе в дзеркалі, як власне відображення, у віці близько 18 міс. Щобільше, існує чимало доказів, що розвиток компонентів самосвідомості з’являється як система на 2-му році життя: спершу – фізичне впізнавання, потім – усвідомлення емоцій, далі – мовний самоопис, нарешті – самооцінка власних емоцій (сором, провина, совість). Концепція Я виходить за межі розпізнавання свого фізичного Я і є фундаментальним аспектом когнітивно-соціального розвитку, що триває все життя. Спостерігаючи за поведінкою навколишніх, їхньою реакцією на дії, діти розуміють, як їм треба поводитися. Вони починають усвідомлювати, чого чекають від них навколишні, як вони ставляться до того чи іншого предмета, або події, починають враховувати очікування і плани інших людей. У 2, 5 – 3 роки починається процес інтерналізації суспільних норм і орієнтація на них незалежно від присутності чи відсутності дорослого. До кінця 2-го року діти дедалі частіше в розмові говорять про себе, при цьому вони можуть використовувати слово «я», але можуть говорити про себе й у третій особі. Агресія й емоційні сплески можуть бути результатом зіткнення суперечливих прагнень – до близькості з батьком (що дає безпеку) і до автономії (яка потрібна зростаючому відчуттю Я). Для шкільного віку характерне потрапляння дитини, з одного боку, в жорсткішу, ніж дотепер, систему соціально-нормативних впливів, з іншого – велика значущість взаємодії з однолітками, яка особливо зростає в підлітковому віці, коли відбувається інтенсивне формування соціальної ідентичності, формується статева й особистісна ідентичність. Особливість підліткового віку щодо соціалізації – перехід від дитинства до дорослості. Що більша різниця в рольовій поведінці, правах та обов’язках дитини і дорослого, то сильніше виражена підліткова криза. У зрілому віці відбувається визначення професійної ролі, розширення кола соціальних контактів, освоєння нових соціальних ролей (дружини, батька тощо), залучення в громадське життя. У літньому віці трансформуються норми й вимоги з боку навколишніх до людини, звужується коло ролей. Для успішної соціалізації на цьому етапі потрібно переосмислити цінності та установки людини, її залечення до нових видів діяльності, вироблення ставлення до власного старіння. У вивченні процесів соціалізації значну увагу приділяють соціалізації на різних етапах життєвого шляху людини, впливові особливостей соціалізації в різних культурах на психічний розвиток, соціалізації у формальних і неформальних інститутах. У вітчизняній психологічній традиції взаємодії між дитиною і близьким дорослим віддають вирішальну роль у психічному розвитку дитини. Проблему цю досліджували здебільшого в межах культурно-історичної школи (Л.С. Виготський). Саме соціальна взаємодія визначає розвиток людини. Взаємини з дорослими опосередковують усі його стосунки з навколишнім світом.
|
