Михайло Драгоманов і проблеми вивчення давньої української літератури

Проблеми давнього українського письменства у кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стали об’єктом серйозних наукових досліджень багатьох вітчизняних учених. Слід, перш за все, назвати імена І.Франка, М.Сумцова, П.Житецького, В.Розанова. Серед цього переліку варто згадати і М.Драгоманова, хоча його наукові зацікавлення у сфері літературознавства зосереджувалися переважно на вивченні фольклорних пам’яток та літературного процесу ХІХ ст. Однак глибинне прочитання його історико-літературних та публіцистичних праць все ж може дати нам, хай і досить загальне, уявлення про погляди вченого на процес формування та розвиток давньоукраїнського красного письменства.

Слід відразу зауважити, що на час постання праць М.Драгоманова українська медієвістична наука ще не виробила власне наукової методології дослідження давніх пам’яток, що позначилося на відвертому суб’єктивізмі суджень вченого. Також не можна ігнорувати і той факт, що вчений завжди і за будь-яких обставин залишався перш за все істориком та політичним діячем, а відтак всі питання медієвістики розглядалися ним у контексті суто політичних проблем, що його хвилювали.

Серед численного наукового доробку М.Драгоманова можна згадати декілька праць, у яких хоч і принагідно, але науковець звертається до проблем давнього українського письменства. Це статті «Малороссия в ее словесности», «Чудернацькі думки про українську національну справу», «По вопросу о малорусской литературе»” та доповідь на літературному конгресі у Парижі 1878 р. «Література українська, проскрибована урядом російським».

Безпосередньо до розгляду загальної концепції місця і ролі давньої української літератури М.Драгоманов звернувся у статті «Молороссия в ее словесности», де порушив ряд серйозних проблем, які і до сьогодні, на жаль, не втратили своєї значущості. Приводом до цього стала праця російського медієвіста І.Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с ХІ по ХVІІІ век» (Воронеж, 1869). Стаття М.Драгоманова є власне рецензією на згадану книгу, яка загалом була високо оцінена українським вченим, з урахуванням того факту, що подібних праць, присвячених давній українській літературі, на той час було досить мало. До речі, і до сьогодні книга І.Прижова вважається одним з найбільш серйозних медієвістичних досліджень ХІХ ст.

М.Драгоманова турбує той факт, що у тодішньому науковому світі значення України для російської історії та культури не було остаточно з’ясоване. Для нього «Малоросія – країна, що має оригінальні особливості і в той же час загальні для всього російського світу […] риси історії та побуту, за відсутності яких історія і навіть теперішнє становище всієї Русі було б далеко не таке, як зараз»[1]. Він позитивно оцінює польські культурні впливи, яких зазнавала у часи свого розвитку давня українська література, зауважуючи, що саме вони ріднили її, а пізніше і російську культуру з кращими європейськими новаціями, усім світом європейської культури. Це твердження є досить вагомим, адже дає підстави розглядати давнє національне письменство як явище загальноєвропейське, а не вузькосхіднослов’янське.

Одним із перших в східнослов’янській медієвістиці М.Драгоманов порушує проблему національної приналежності шедеврів Києворуської літератури, яка, до речі, і досі російськими вченими традиційно вирішується відверто тенденційно. Йдеться про «Повість врем’яних літ», «Слово про Ігорів похід», «Повчання Володимира Мономаха дітям» тощо, які ще з ХІХ століття фігурують у російській медієвістиці як твори «древнерусские». На думку М.Драгоманова, вони постали як результат творчої потенції того народу, який іменується «малоросійським», і відображають його характер, це «цікаві прояви розумових сил народу, які навряд чи на віки засуджені на мовчання»[2].

Позитивним у праці І.Прижова М.Драгоманов якраз і вважає мету її автора: показати розвиток і характер літературної історії України у контексті життя її народу.

Використовуючи власні спостереження над зразками українського епосу та скориставшися дослідженнями М.Максимовича і Ф.Буслаєва, М.Драгоманов високо оцінює спробу І.Прижова довести українське походження «Слова про Ігорів похід» шляхом його зіставлення із найдавнішими уснопоетичними пам’ятками, зокрема піснями та переказами часів дотатарського і татарського нашестя. На користь саме українського походження пам’ятки говорить, на думку М.Драгоманова, і той факт, що «Слово…», власне, не здійснило зовсім ніякого впливу на наступний літературний розвиток півночі Русі (якщо не враховувати наслідувальної «Задонщина») і не має з ним ніякого зв’язку»[3].

Автор «Малороссии в ее словесности» висловлює думку про те, що києворуське літописання, представлене зокрема Київським і Волинським літописами, є початком тривалої історіографічної традиції, що функціонувала у вітчизняному письменстві аж до ХVІІІ ст., модифікувавшись у козацьке літописання та «Синопсис». Він вважає, що саме давнє українське літописання чи не найкраще представляє високий рівень києворуської літератури, яку творили «не ченці, що віддалилися зовсім від життя, «як дяк, що посивів в приказі», а близькі учасники описаних подій»[4].

Цікаві думки висловлює М.Драгоманов стосовно тези про історію України як історію боротьби з зовнішніми ворогами, історію «боротьби з чужим», заявлену І.Прижовим. Український вчений вважає, що подібне трактування звужує наше розуміння тих культурних процесів, які переживала національна культура у давні часи. На його думку, діяльність Києво-Могилянської академії не може бути з’ясована тільки через призму її полемічного протистояння католицизмові, адже цей навчальний заклад не виник спонтанно, враз, джерела його постання слід шукати у попередньому літературному рухові, зосередженому у Південнозахідній Україні, а саме у Вільно, Острозі та Львові.

Досить категорично М.Драгоманов заперечує тезу про схоластичний, «наслідувально-привнесений» характер української літератури ХVІІ ст. На його думку, подібне твердження може бути сприйняте лише людиною, яка зовсім не орієнтується у специфіці суспільно-політичного та культурного життя України названого періоду, адже на той час зв’язок українського шкільництва та церкви з повсякденністю був особливо міцним і їх діяльність відображала як громадські, так і морально-етичні проблеми, що турбували українця ХVІІ ст.

Увагу М.Драгоманова, як І.Прижова, привертає проблема співіснування тодішньої української церкви як головного ідеологічного націотворчого чинника та козацтва як уособлення національних сподівань. Близькість духовенства з козацтвом, а відтак – з народом, сприяла процесу секуляризації української літератури ХVІІ ст., убезпечувала її від абсолютної схоластичності. Саме завдяки участі козацтва у національних культурницьких процесах формується історіографія кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст., яка, на думку М.Драгоманова, вигідно виділяється на фоні «бідності національної історіографії у тодішній північній Русі»[5].

У цілому ж, український вчений говорить про нагальну потребу вивчення цілісної історії культури України, і не лише як Київської Русі, яка, на думку російських істориків, дала початки централізованій російській імперії: «У політичній історії Південної Русі ми слідкуємо лише за групуванням різних племен під владою династії, з якої походять і царі московські і всія Русі»[6].

Важливим спостереження є, на нашу думку, судження М.Драгоманова про характер літератури та книгодрукування ХVІ ст. в Україні. Він полемізує із тодішніми істориками літератури, які вважають ці національні культурні вияви лише «православною реакцією на пропаганду католицизму»[7]. Українській медієвістичній науці знадобилося майже сто років для того, щоб побачити і освоїти реформаційні тенденції у давніх письменників, прийти до тих висновків, про які говорить у своїй статті М.Драгоманов. Він стверджує, що Христофор Філалет (Бронський (?)) та Костянтин Острозький, які обидва були ревнителями православ’я, прагнули до перетворень у національній вірі, прагнули «дати простір особистій совісті та розуму, а також риси православно-реформаційного, чужого вузькому сектантству, свободомислія, властивого українцям взагалі»[8].

Саме реформаційні тенденції, виявлені вченим у письменстві ХVІ-ХVІІ ст., дозволяють йому дійти висновку про причини відмови української церковної та світської еліти широко послуговуватися у своїй творчій та науковій діяльності польською і латинською мовами. Хоча зважаючи на об’єктивні реалії, М.Драгоманов не ігнорує того факту, що «при цьому необхідність вести боротьбу за віру і народність змусила православних вдаватися і до латинської і польської мови (М.Смотрицький, П.Могила)»[9]. Таким чином, науковець визнає полінгвістичний характер тодішнього літературного процесу.

Аналізуючи загальний стан письменства ХVІІ ст., М.Драгоманов називає головні чинники, які вплинули на його характер. На думку вченого, це:

- міжконфесійна боротьба;

- національно-визвольні змагання;

- зближення православної віри з народним життям;

- «відкритість» України щодо західноєвропейських впливів.

Ще одна актуальна і до сьогодні проблема у дослідженні давнього українського письменства не залишається поза увагою М.Драгоманова. Йдеться про збирання, публікацію та наукове вивчення давніх пам’яток. Дивним видається вченому той факт, що численні твори, датовані ХVІ - початком ХVІІ ст., залишаються неоприлюдненими, хоча й представляють культуру, прикрашену трьома університетами і стількома ж навчальними осередками. Це принагідне зауваження М.Драгоманова є визначальним для формування справді повного уявлення про здобутки і прорахунки давнього національного письменства. На жаль, сучасна українська медієвістика і до сьогодні не може розв’язати проблему публікації та вивчення стародруків, які у величезній кількості зберігаються в книгозбірнях як України, так і Росії чи Польщі. Йдеться навіть не про відновлення з їх допомогою повноцінної картини давнього літературного процесу, а про елементарне «виживання2 стародруків.

В цілому, слід зазначити, що стаття М.Драгоманова «Малороссия в ее литературе» і до сьогодні не втратила свого істориколітературного та методологічного значення. Адже в ній надзвичайно точно і конкретно визначені ті «больові точки» української медієвістики, які і досі потребують розгляду, глибокого серйозного вивчення чи переосмислення.