Студопедия — Неоантроп (людина сучасного фізичного типу)
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Неоантроп (людина сучасного фізичного типу)






1. Теорії походження неоантропів.

2. Верхньопалеолітична людність.

 

1. Теорії походження неоантропів

Ще кілька десятиліть тому появу людини сучасного фізичного типу беззастережно пов'язували з рубежем мустьє — верхнього палеоліту (40— 35 тис. років тому), коли відбулися важливі зміни у розвитку матеріальної та духовної культури, остаточно утвердився родовий лад, виникло мистецтво і значно ускладнилися релігійні уявлення. Саме цим часом датуються найдавніші знахідки кісткових решток первісних людей, черепи яких характеризуються високим опуклим лобом, надбрівними дугами (замість властивого архантропам та палеоантропам суцільного валика) та наявністю підборідного виступу. Згідно з гіпотезою американського дослідника Вілсона, в основі якої лежить генетичний аналіз, найдавніші Ноmо sapiens з'явилися приблизно 200 тис. років тому в Африці, півден­ніше Сахари, звідкіля близько 100 тис. років тому почали розсе­лятися в різні куточки земної кулі. У фаховій літературі зверталася увага на наявність підборідного підвищення на нижній щелепі " кенійської людини", яка жила 2 млн. років тому; на досить гранильну будову лоба деяких " родичів" цієї істоти; на редукцію зубів мудрості в архаїчного лантьянського синантропа та ін. Активно обговорювалося питання про роль ранніх європейських гомінідів у формуванні людини сучасного фізичного типу. Більшість сучасних учених погоджується з думкою про те, що саме в Європі 400— 250 тис. років тому остаточно виокремилися дві лінії — пресапієнсів та пренеандертальців, а перші " справжні сапієнси" постали приблизно 100 тис. років тому. Однак загалом питання про час появи на Землі безпосередніх пращурів сучасних людей ще дуже далеке від остаточного вирішення.

Щодо місця виникнення людини сучасного типу існують дві основні гіпотез: моноцентризм та поліцентризм.

Перша гіпотеза в розгорнутому вигляді була викладена Я. Рогінськім у другій половині 40-х років і здобула чимало прихильників серед радянських учених. Згідно з нею, процес формування неоантропа відбувався в одній, щоправда, досить широкій зоні, яка охоп­лювала Північно-Східну Африку, Передню Азію, Південну та Південно-Східну Європу. Звідки неоантропи розселилися в інші регіони земної кулі. Саме цим, на думку дослідника, можна пояснити морфологічну спорідненість людських рас, відмінності між якими зводяться до другорядних ознак, та відсутність прямого зв'язку між фізичним типом давніх та сучасних людей у багатьох регіонах.

Інші варіанти моноцентризму розробляють сучасні західноєвропейські та американські вчені (П. Ендрюс, Г. Брейер, Л. Шотт, і Г. Стрінгер та ін.), які дотримуються афроєвропейської концепції Прабатьківщини сучасних людей. Згідно з нею, пращури неоантропи - протокроманьйонці — вперше з'явилися на Африканському і континенті, звідкіля згодом мігрували до Європи. На думку Л. Шотта, неоантропи характеризувалися мозаїчним переплетенням архаїчних та прогресивних ознак фізичної будови. Переселившись на територію • Європи, африканські першолюди започаткували дві морфологічні лінії – Homo sapiens sapiens та Homо sapiens neandertalensis, причому Морфологічні особливості пізніх, " класичних" неандертальців сформувалися під впливом ізоляції та генного дрейфу. Схожих поглядів дотримується П. Ендрюс, який виводить родовід неоантропів лише від західних (африканських) архантропів. На його думку, за нижнього палеоліту відбулися дві хвилі міграцій африканських першолюдей до Європи через Передню Азію; внаслідок першої сформувалися " класичні" неандертальці, внаслідок другої — " прогресивні" палеоантропи типу Схул— Кафзех, від яких походять неоантропи. Важливим аргументом на користь цієї гіпотези є " тропічні" пропорції тіла передньоазійських палеоантропів та найчисельнішої групи верхньопалеолітичної людності Європи — кроманьйонців.

Ще більше прихильників мають гіпотези поліцентризму, одну з яких уперше обґрунтував наприкінці 30-х років німецький вчений Ф. Вайденрайх на основі аналізу палеоантропологічних матеріалів. Він виділив чотири основних осередки формування неоантропа, а саме: Східну Азію, де синантроп, трансформований у " синонеандертальця", став пращуром монголоїдних народів Азії та індіанців Америки; Південно-Східну Азію — ареал пітекантропів, морфологічний тип яких ліг в основу фізичних рис австралоїдів; Південну Африку, де простежується еволюційна лінія від " родезійської людини" до негроїдів та капоноїдів — носіїв бушменського типу; Передню Азію — колиску " прогресивних" неандертальців, що від них походять кроманьйонці Європи. В основі концепції Вайденрайха лежить автогенетична теорія еволюції, яка визнає внутрішню здатність організмів до цілеспрямованого поступу. Так, головною тенденцією розвитку гомінідів учений вважав збільшення маси мозку, що спричинювало зміни в будові черепа та обличчя предків сучасних людей. Формування фізичного типу Homo sapiens у різних регіонах земної кулі, за Вайденрайхом, йшло неоднаковими темпами: у Європі він з'явився раніше, ніж, скажімо, у Південно-Східній Азії. Близькі погляди розвивав американський учений К. Кун. Щоправда, він виокремлював не чотири, а п'ять центрів формування Homo sapiens. Два з них знаходяться в Африці: на півночі та в центрі континенту, де сформувались капоноїди, нині зосереджені на півдні, та на півдні, де склалися негрські народи, що згодом перемістилися на північ. Зауважимо, що Кун намагався " пристарити" предків сучасних європейців та африканців, ведучи їхній родовід не від палеоантропів, як це робив Вайденрайх, а від архантропів. Через те окремі вчені вважали, що схема Куна може бути використана для обґрунтування расистських теорій, хоча сам автор категорично відмежовувався від цього.

Своє бачення проблеми походження неоантропа виклав у працях 60— 70-х років відомий угорський дослідник А. Тома, який виділив три основних осередки сапієнтації: західний — європеоїдно-негроїдний — та східні — монголоїдний та веддоавстралоайноїдний. Формування західного центру Тома пов'язує з міграціями афри­канських першолюдей на територію Європейського континенту. Ці пересування відбулися за плейстоцену під час наступу льодовиків, коли між Африкою та Європою існували суходольні переходи. Кожна нова хвиля переселенців витісняла своїх попередників на околиці ойкумени, де вони мешкали невеликими ізольованими гру­пами. Так, нащадки пресапієнсів і ранніх неандертальців під тиском " класичних" неандертальців були змушені переселитися до Пів-денно-Східної Європи, поклавши початок формуванню західної групи неоантропів. Згодом окремі популяції цих людей повернулися у центральні та західні райони Європейського континенту, а інші просунулися в Передню Азію. Тут вони змішалися з місцевими палеоантропами, що стало основною причиною мозаїчного перепле­тення прогресивних та архаїчних ознак, властивого " палестинським" неандертальцям. У західному осередку сапієнтації сформувалися протоєвропеоїди та протонегроїди.

Поштовхом до виникнення східних центрів, за Тома, стали міграції західносибірських першолюдей до Центральної Азії. Тут вони змішалися з популяціями, близькими до синантропів, що спричинило появу протомонголоїдів. Згодом вони вирушили на південний схід континенту, де виник іще один осередок формування неоантропів — веддоавстралоайноїдний.

В основі даної схеми лежать теоретичні уявлення про кібернитичний механізм зворотного зв'язку між розвитком мозку та культурою. Слід мати на увазі, що Тома допускав еволюційні зміни в межах одного виду — Homo sapiens, до якого він відносив не лише неоантропів та палеоантропів, а й архантропів.

У радянській антропології упродовж 60— 80-х років активно розроблялася гіпотеза дицентризму, тобто двох первинних осередків формування людини сучасного фізичного типу, — західного, або євро-африканського, та східного — азійського (В. Алексєєв). Для її обґрунтування використовувалися краніологічні дані, які засвідчують певну морфологічну та хронологічну спадкоємність первісних людей у деяких регіонах Євразії. Виникнення кількох незалежних центрів формування Homo sapiens В. Алексєєв пояснював визначальною роллю соціальних чинників на пізніх етапах процесу антропогенезу.

Загалом донедавна більшість учених схилялися до поліцентризму, однак останні відкриття в галузі молекулярної біології змушують и юну повернутися до думки про формування людини сучасного фізичного типу в одному центрі.

2. Верхньопалеолітична людність

У 1868 р. у гроті поблизу містечка Кро-Маньйон у долині р. Везер (Франція) виявили п'ять кістяків у супроводі знарядь праці та прикрас первісної людини. Згодом подібні відкриття були зроблені і на інших місцезнаходженнях, які датуються добою верхнього палеоліту (від 40-35 до 12-10 тис. років тому). Пам’ятки цього часу залишені неоантропами – людьми сучасного фізичного типу, які належали до виду Homo sapiens, але відрізнялися між собою за деякими другорядними ознаками. Серед європейських неоантропів виділяють три морфологічні варіанти – кроманьйонський, гримальдійський та брянський, найпоширенішим з яких є перший.

Загалом кроманьйонці, кісткові рештки яких знайдені на території Франції, Великої Британії, Італії, Чехії, Росії тощо, — це яскраві носії " сапієнтних" рис, про що свідчать високе склепіння черепа, дуже висока його місткість (до 1700— 1800 см3), прямий лоб, відсутність надбрівного валика і наявність чітко окресленого підборідного виступу. Поряд із цим вони характеризувалися деякими специфічними ознаками, а саме: різко вираженою доліхокранією, яка поєднувалася з дуже широким і низьким обличчям, сильним розвитком надбрівних дуг, дуже низькими вугластими орбітами, вузьким прямим або трохи випуклим носом, що різко виступає з площини обличчя, дещо сплощеними вилицевими кістками та масивними нижніми щелепами. Ще однією особливістю кроманьйонців є дуже високий зріст. Так, у п'яти дорослих чоловіків, кістяки яких були виявлені в 1872— 1894 рр. поблизу м. Ментона (Італія), він коливається від 179 до 194 см. Усім їм також були властиві " тропічні" пропорції тіла, тобто відносно висока довжина передпліччя та гомілки порівняно з плечовою та стегновою кістками. На кістках рук та ніг сильно розвинутий м'язовий рельєф, що свідчить про неаби­яку фізичну силу.

Цікаво, що більшість кістяків характеризується своєрідною будовою великогомілкової кістки: вона різко сплощена з боків і має великий передньо-задній діаметр {П. Брока). На думку багатьох учених, це пов'язано з постійними навантаженнями ікроножних м'язів під час бігу: адже основою господарської діяльності кроманьйонців було полювання на прудких тварин.

Характерні риси гримальдійського типу неоантропів уперше були виявлені на кістяках з парного поховання у " Гроті дітей" поблизу Ментони, розкопки якого проводилися 1901 року. Скелети належали дорослій жінці та юнакові 16— 17 років (імовірно, матері та сину), яким були властиві доліхокранія, відносно широке обличчя, а голов­не — досить широкий, слабко виступаючий ніс, масивна нижня щелепа з помірно розвинутим підборідним виступом і яскраво виражена прогнатність верхньої щелепи. Поховані визначалися невисоким зростом — 155— 157 см.

Близьким комплексом ознак характеризується також чоловік 20—25 років, кістяк якого був знайдений у 1954 р. на стоянці Маркіна Гора поблизу с. Костьонки (Росія).

Загалом, гримальдійському типові притаманне поєднання рис кроманьйонців та деяких неогоїдів. У зв'язку з цим відомий російський вчений Г. Дебець відносив цей тип до найдавніших груп неоантропів — спільних пращурів сучасних європеоїдів та негроїдів. Однак повна реконструкція черепів із " Грота дітей", здійснена чеським антропологом Є. Влчеком, показала, що широконосість та прогнатизм " гримальдійців" були дещо перебільшеними. На цій підставі Влчек висунув тезу про те, що в них переважали риси південних європеоїдів.

Брюнський тип виділено на підставі краніологічних матеріалів (понад 20 черепів), виявлених у кінці минулого — на початку нинішнього століття в Моравії поблизу міст Брно (німецька назва — Брюнн), Брюкса та Пржедмосця. Представники даного типу були менш масивні, ніж кроманьйонці. За деякими специфічними особливостями будови черепа (відносно низьке склепіння, спадис­тий лоб із сильно розвинутим надбрів'ям, слабкіше виступання носа) вони тяжіють до неандертальців (М. Матейка).

Архаїчні риси морфологічної будови були властиві також деяким групам неоантропів на теренах Східної Європи, що підтверджують знахідки черепних кришок на р. Підкумок поблизу П'ятигорська, на березі р. Сходня поблизу Москви та на Хорошенському острові на Волзі. Окремі " неандерталоїдні" ознаки виявлено на черепах дітей із парного поховання на стоянці Сунгир поблизу Владимира (Росія), хоча загалом вони належали людям сучасного фізичного типу.

Наведені факти свідчать на користь тих учених, які наголошують на відсутності жорсткого зв'язку між неандертальцями і добою мустьє та неоантропами й добою верхнього палеоліту. Очевидно, перші " справжні сапієнси" дійсно з'явилися задовго до рубежу 40— 35 тис. років тому, а останні палеоантропи часто долали його. Так, нещодавно кісткові рештки " класичного" неандертальця в супроводі верхньопалеолітичного інвентарю були виявлені в місцезнаходженні Сен-Сезер (Франція).

Крім описаних вище, на теренах Європи за верхнього палеоліту мешкали представники ще кількох морфологічних варіантів неоантропа (В. Бунак).

На Африканському континенті в даний історичний період пере­важали популяції людей, зовнішньо схожих на сучасних бушменів та готентотів — носіїв так званого койсанського, або боскопського, комплексу ознак (довга та низька черепна коробка, широкий ніс, який досить слабко виступає з площини обличчя, тощо). Наведені риси властиві черепам із Асселяра (Алжир), Сінга (Судан), Фіш-Хука (Південно-Африканська Республіка). Крім того, у Тропічній та Південній Африці (місцезнаходження Флорисбад, Кеп-Флетс та ін.), судячи з досить фрагментарних і погано датованих матеріалів, був представлений також протоавстралоїдний масивний тип, поширенний також в інших регіонах Старого Світу.

Неоднорідними в антропологічному плані були верхньопалеолітичні популяції Азії, серед яких виділяють кілька типів (деякі вчені вважають їх варіантами одного протоморфного типу, на основі якого згодом сформувалися сучасні расові комплекси). Так, на одній із ділянок Верхньої печери в місцезнаходженні Чжоукоудянь виявлено кісткові рештки трьох осіб: чоловіка зрілого віку, череп якого мав деякі монголоїдні ознаки, та двох жінок — старшої, що характеризувалася наявністю меланезійського (австралоїдного) компонента, та молодшої, якій були притаманні деякі північноазійські (ескімоські) риси. На думку Ф. Вайденрайха, тут були поховані члени однієї родини: чоловік та дві його дружини — вихідці з різних регіонів Азії. Однак ці висновки викликали критичні зауваження інших дослід­ників.

На стоянці Афонтова Гора поблизу Красноярська (Сибір) знай­шли фрагмент лобової кістки й носового відростка, будова яких свідчить про сплощеність обличчя — ознаку, властиву сучасним монголоїдам; з печери Міногава в Японії походить череп, що має риси схожості з синантропом. На особливу увагу заслуговують кісткові рештки жінки 15 — 17 років з печери Ніа на півночі о. Калімантан (Індонезія), які датуються 40— 38 тис. років тому. За деякими ознаками вона була схожою з сучасними папуасами — представниками австралоїдної меланезійської раси. Що ж до черепів і Вадьяка на індонезійському острові Ява, то в їхній будові (значні розміри обличчя, верхня частина якого сплощена, сильний розвиток Надбрівних дуг, альвеолярний прогнатизм тощо) переважають австралоїдні та деякі " нейтральні" риси, що їх неможливо пов'язати з сучасними расами.

Добою верхнього палеоліту датуються також окремі черепи, виявлені на території Австралії (стоянки Тальгай, Когуна, Кейлор), яким також притаманне поєднання " нейтральних" та австралоїдних ознак.

Деякі американські археологи датують верхньопалеолітичним часом черепи зі стоянок Лагоа-Санта і Санта (Бразилія), Пунін (Еквадор), котрим властиві високе склепіння черепа, помірний розвиток рельєфу, прогнатизм. Однак ці дати викликають серйозні заперечення, і питання про фізичний тип найдавнішої людності Америки залишається відкритим.

Доба верхнього палеоліту характеризується значними досягненнями в розвитку матеріальної та духовної культури первісних людей. У цей час постали нові технічні прийоми обробки кременю, а саме: виготовлення заготовок за допомогою " посередника" із кістки чи рогу, віджимне ретушування, так звана техніка пікетажу (обробка каменю шляхом численних ударів по його поверхні) та ін. Кам'яний інвентар став значно різноманітнішим — аж до 100 типів знарядь: різців, скребачок, скребел, наконечників тощо. Дедалі ширше використовувалися кістка, ріг, бивень мамонта. З них виготовляли наконечники списів, гарпуни, гарпуни, шила, проколки, голки, шпильки, тесла, мотики, землерийки, молоткоподібні вироби та ін. Поширилися комбіновані знаряддя (наприклад, трубчасті кістки тварин, у пази яких вставлялися крем'яні леза), з'явилися перші механізми — списометалки, що значно збільшували відстань, на якій мисливець міг уразити ціль.

Як і їхні попередники — неандертальці, люди доби верхнього палеоліту часто жили в печерах та гротах: сліди їхнього перебування в цих природних укриттях зафіксовані майже повсюдно у Старому та Новому Світі. Поряд із цим у помірних зонах вони споруджували штучні житла, які розрізнялися за розмірами, формою, конструкцією. Так, на території України (Мізин на Десні, Межиріч на Росі, Добраничівка в басейні Супоні, Радомишль на Тетереві) відомі округлі житла сферичної форми діаметром 5-6м., що зовні нагадують яранги сучасних мешканців полярної зони. " Фундаментом" таких споруд слугували присипані землею черепи, лопатки і щелепи, каркасом — бивні мамонтів і товсті жердини, вкриті шкурами тварин. На деяких місцезнаходженнях поблизу довгочасних жител розташовувалися літні будівлі, від яких залишилися сліди вогнищ. Тут же, на житловому майданчику, обробляли кремінь та кістку. Крім того, неподалік були спеціальні ями, призначені для зберігання кісток та бивнів мамонта. Житло, місце виготовлення знарядь та ями-сховища утворювали єдиний господарсько-побутовий комплекс.

Важливо мати на увазі, що неоантропи споруджували не окремі і тла, а справжні поселення — до 10—15 споруд різних розмірів, їв люди мешкали протягом тривалого часу. Наприклад, Мізинське Поселення, яке складалося з п'яти жител, існувало приблизно 23— 25 років (С. Бібіков). Чисельність мізинської общини — близько 35 осіб. Це був порівняно невеликий колектив, оскільки, на думку вчених, чисельність верхньопалеолітичних громад могла сягати 100 - 125 осіб.

На багатьох пізньопалеолітичних стоянках виявлено значну кількість, кісток великих і середніх тварин — мамонтів, волохатих носорогів, бізонів, коней, північних та благородних оленів, вепрів, сайгаків ш, кіз; хижаків — вовка, бурого й печерного ведмедя, лисиці, песця, гризунів — зайця, байбака. Це свідчить про те, що основою господарства тогочасної людності було полювання. Первісні мисливці володіли прийомами загінного полювання, вдало використовуючи особливості рельєфу. Так, в Амвросіївці (Україна) вони загнали в ярі перебили величезне стадо бізонів. В облаві, під час якої загинуло майже1000 тварин, брали участь близько 100 осіб (/. Підоплічко). 100— 150 тис. диких коней було вбито під скелею поблизу Солютре у Центральній Франції. Існує припущення, що під час полювання на мамонтів верхньопалеолітичні мисливці використовували штучні пастки — ловильні ями.

В окремих регіонах Західної Європи (наприклад, у Південно-Західній Франції) важливу роль у харчовому раціоні відігравала риба.

Іноді на верхньопалеолітичних стоянках знаходять кістки птахів: очевидно, їх ловили за допомогою спеціальних пристроїв.

Верхньопалеолітична людність уміла обробляти шкури тварин і шити з них одяг. Про це свідчать як скульптурні зображення, так і залишки прикрас, виявлені в похованнях. Розрізняють принаймні два різновиди хутряного одягу доби верхнього палеоліту: комбінезони хутром, назовні, які щільно облягали тіло; плащі з кістяними заклепками, штани, взуття і т. ін. (реконструйовані за розміщенням прикрас на одязі в похованнях дорослого чоловіка та дітей на стоянці Сингир).

Верхній палеоліт — епоха розквіту первісного мистецтва: печерного живопису, скульптури, гравіювання, які вражають своєю майстерністю, емоційним забарвленням, виразністю та динамізмом. Основу сюжетів становили зображення звірів, рідше людей (переважно жінок). За формою та стилем пам'яток мистецтва на теренах Євразії розрізняють кілька областей: франко-кантабрійську (Кантабрійські гори на півночі Іспанії, Піренеї та Дордонь у Франції), де зосереджена більшість зразків реалістичного печерного живопису та гравіювання; середземноморську (Італія, південь Франції та Пів-денно-Східна Іспанія), для якої характерна деяка схематичність мис­тецьких творів і наявність великої кількості зображень кистей рук людини; східну (від Центральної Європи до Сибіру), де переважають скульптурні зображення та орнаментальне гравіювання на кістці.

Значне місце в мистецтві верхнього палеоліту займали жіночі статуетки, виготовлені здебільшого з бивня мамонта, іноді з каменю, вапняку, бурштину. Близько 20-ти фігурок " Венер" завбільшки в основному 5—10 см знайдено в Мізині. Чимало подібних скульптурних зображень виявлено на територіях Франції, Чехії, Росії і т. д., що, на думку дослідників, пов'язано з культом жінки в даний історичний період.

Особливе захоплення викликає печерний живопис — зображення мамонтів, бізонів, гірських козлів, коней тощо, розташовані здебільшого у глибині галерей. На думку вчених, ці ділянки печер відігравали роль культових місць, де первісні люди здійснювали магічні обряди, пов'язані з полюванням: вони " вбивали" зображен­ня звірів дротиками, сподіваючись на успіх у реальному житті. В пов'язаних з печерним живописом магічних обрядах і чаклунських церемоніях простежуються зачатки первісних форм релігії — анімізму (віри в існування душі), фетишизму (наділення предметів надприродною силою) і тотемізму (віри у магічний зв'язок та кревну спорідненість роду з якимось видом тварин). Можливо, фігури напівлюдей-напівтварин у печері Трьох Братів (Франція) символізують міфічних предків, які опосередковують зв'язок між колективом людей і певним видом тварин.

Зачатки релігійних вірувань простежуються і в поховальних обрядах верхньопалеолітичних людей: у позі небіжчиків, звичаї ікни їхні тіла червоною вохрою, класти в могили знаряддя та прикраси.

За доби верхнього палеоліту люди вперше освоїли території Америки та Австралії. Як же заселялися ці континенти?

Почнемо з Америки, де, як відомо, ніколи не мешкали людиноподібні мавпи і зовсім відсутні сліди перебування давніх гомінідів. Усі найдавніші археологічні пам'ятки Америки (Тлапакойя в долині Мехико, Техас-Стріт у Техасі та ін.) датуються верхньопалеолітичним часом. Окремі повідомлення про більш ранні сліди людської діяльності, що час від часу з'являються на сторінках популярних видань після належної перевірки не дістають підтвердження.

Поява первісних людей у Новому Світі пов'язана з Берінгією - великою зоогеографічною областю, яка існувала протягом останньо­го (вюрмського, або вісконсинського) зледеніння, коли чверть Євразії та три чверті всієї Північної Америки були вкриті кригою. До її складу входили сучасні Чукотка, Камчатка та Західна Аляска, які сполучалися між собою суходольним мостом завширшки близько 1000км. Приблизно 11— 10 тис. років тому, коли через глобальне потепління значно піднявся рівень Світового океану, Берінгія пере­стала існувати За верхнього палеоліту в Берінгії мешкали малочисельні групи первісних мисливців — вихідці з тихоокеанського узбережжя та центральних регіонів Азії, які полювали на мамонтів, волохатих носорогів, вівцебиків, бізонів тощо. Мігруючи за табунами великих травоїдних тварин, люди могли перебратися на територію Нового Світу лише двічі: між 28— 25 тис. та 13— 10 тис. років тому, коли у зв'язку з потепліннями прохід у гірському масиві між Західною Аляскою та незамерзаючими областями Америки не був закритий кригою.

Одним із найважливіших аргументів на користь азійської прабатьківщини індіанців Америки є дані антропології. Так, за жовту­ватим кольором шкіри, темним жорстким волоссям та темними очима, широким обличчям, лопатоподібною формою верхніх різців індіанці нагадують типових представників великої монголоїдної раси. Водночас американоїдам властиві сильне виступання носа із площини обличчя (яке до того ж менш плескате, ніж у азійських монголоїдів) і майже повна відсутність епікантуса. Чим же пояснюються ці відмінності?

Деякі антропологи вважають: первісні люди потрапили на Аме­риканський континент тоді, коли " класичні" монголоїдні риси (плескате обличчя, слабко виступаючий ніс, вузький розріз очей) ще не сформувались. Висловлювалася думка, що прамонголоїдам був властивий протоморфний, відносно " нейтральний" комплекс мор­фологічних ознак, який поєднував риси кількох рас. Він і зберігся в індіанців Америки в умовах тривалої ізоляції {Я. Рогінський).

Інакше пояснює своєрідність фізичного типу корінного населення Америки В. Алекєєєв. Посилаючись на свідчення китайських хронік та дані палеоантропології, отримані протягом останніх деся­тиліть, він указує на наявність у деяких регіонах Центральної Азії (Тува, західні райони Монголії тощо) давньої європеоїдної домішки, коріння якої, мабуть, сягає доби верхнього палеоліту. На цій підставі вчений припускає, що серед переселенців на Американський конти­нент могли бути популяції змішаного монголоїдно-європеоїдного гину, який зберігся й донині.

Окремі вчені обстоювали тезу про те, що в Америку змогла перебратися лише невелика, чисельністю в кілька десятків чи, щонайбільше, сотень, жменька людей, нащадки яких згодом посту­пимо освоїли майже весь континент (Е. Гутон, Г. Дебець та ін.). На і користь цієї гіпотези наводилися дані з концентрації фенотипів груп і рові системи АВ0, а саме: різке переважання серед індіанців Америки групи 0. Однак це може бути наслідком дії генетично-автоматичних процесів в умовах тривалої ізоляції або вищеплення рецесивних генів на околицях ареалу будь-якого біологічного виду і теоретичне обґрунтування цього процесу дав визначний російський біолог М. Вавилов). Як відомо, група крові 0 якраз і є рецесивною, " а Попий Світ упродовж тривалого часу залишався задвірками ойкумени.

Згідно з сучасними уявленнями, територія Америки заселялася через Берінгію двома, а то й трьома хвилями людей, які близько 8-7 тис. років тому досягли півдня материка. Не виключено, що деякі переселенці проникли на континент через острови Тихого океану. На користь останнього припущення свідчить наявність певної негроїдної (австралоїдної) домішки в деяких індіанських племен Південної Америки. Та все ж її частка в антропологічному складі американоїдів є незначною.

Складним був також процес освоєння первісними людьми тери­торії Австралії, яка також не входила до тієї обширної зони, де відбувалося формування Ноmо sаріеns. Найдавніші сліди людської діяльності на цьому континенті віддалені від сучасності приблизно на 35 — З0 тис. років, що свідчить про його первісне заселення на самому початку верхньопалеолітичної доби. Завдяки досягненням геологічної науки нині досить детально реконструйована мережа дрібних острівків та мілин, що в кінці плейстоцену з'єднувала великі острови Індонезії та простягалася до Австралії. Вона й стала тим шляхом, яким вирушили з півночі перші переселенці на віддалений континент. Згідно з даними палеоантропології, праавстралійці здебільшого характеризувалися рисами австралоїдного комплексу (масивність будови черепа в поєднанні з низьким лицем, широконо-сістю та альвеолярним прогнатизмом), у більш-менш вираженій формі поширеного в острівному світі Південно-Східної Азії вже на початку верхнього палеоліту. Вважають, що заселення Австралії відбувалося кількома хвилями. Ймовірно, перші переселенці були витіснені з континенту племенами, які перебували на вищому щаблі культурного розвитку. Останнім притулком найдавніших австралій­ців став о. Тасманія, де їхні далекі нащадки були по-звірячому винищені англійськими колонізаторами у другій половині XIX ст.

 

Питання для самоконтролю:

 

1. Антропологічний аналіз теорій виникнення неоантропів.

2. Антропологічні характеристики європейських неоантропів.

3. Зародження первісних релігійних уявлень.

4. Особливості первісного мистецтва.

 

 

Література:

Основна:

  1. Антропология: Хрестоматия. Учебное пособие / Л.Б.Тарханов, Т.Е.Россолимо, И.А.Московина-Тарханова. – М.-Воронеж, 2002.
  2. Алексеев В. П. Историческая антропология и этногенез. — М.: Наука, 1989.
  3. Сегеда С. Основи антропології. — К.: Либідь, 1995.
  4. Сегеда С. Антропологія. — К.: Либідь, 2001.
  5. Столяренко В.Е., Антропология - системная наука о человеке: Учеб. пособие/ В.Е.Столяренко, Л.Д.Столяренко.– 2-е изд., перераб. и доп.– Ростов н/Д: Феникс, 2004.
  6. Тегако Л., Антропология: Учеб. пособие/ Л.Тегако, Е.Кметинский.– М.: Новое знание, 2004.– 400 с.
  7. Хомутов А.Е., Антропология.– Ростов н/Д: Феникс, 2003.
  8. Хрисанфова Е. Н., Перевожчиков И. В. Антропология. — М.: Изд-во Москов. ун-та, 1991.

Додаткова:

  1. Алексеев В. П. Становление человечества. — М.: Изд-во полит. лит., 1984.
  2. Алексеева Т. И. Географическая среда и биология человека. — М.: Мысль, 1973.
  3. Джохансон Д., Иди М. Люси: Истоки рода человеческого. — М., 1984.
  4. Дубинин Н. П., Шевченко Ю. Г. Некоторые вопросы биосоциальной природы человека. — М.: Наука, 1976.
  5. Елинек Я. Большой иллюстрированный атлас первобытного человека. — Прага: Артия, 1982.
  6. Харрисон Дж., Уайнер Дж., Теннер Дж и др. Биология человека. — М., 1979.
  7. Уайт Э., Браун Д. Первые люди. — М.: Мир, 1978.

 

 







Дата добавления: 2014-12-06; просмотров: 4692. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Обзор компонентов Multisim Компоненты – это основа любой схемы, это все элементы, из которых она состоит. Multisim оперирует с двумя категориями...

Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

Искусство подбора персонала. Как оценить человека за час Искусство подбора персонала. Как оценить человека за час...

Этапы творческого процесса в изобразительной деятельности По мнению многих авторов, возникновение творческого начала в детской художественной практике носит такой же поэтапный характер, как и процесс творчества у мастеров искусства...

Тема 5. Анализ количественного и качественного состава персонала Персонал является одним из важнейших факторов в организации. Его состояние и эффективное использование прямо влияет на конечные результаты хозяйственной деятельности организации.

Почему важны муниципальные выборы? Туристическая фирма оставляет за собой право, в случае причин непреодолимого характера, вносить некоторые изменения в программу тура без уменьшения общего объема и качества услуг, в том числе предоставлять замену отеля на равнозначный...

Тема 2: Анатомо-топографическое строение полостей зубов верхней и нижней челюстей. Полость зуба — это сложная система разветвлений, имеющая разнообразную конфигурацию...

Виды и жанры театрализованных представлений   Проживание бронируется и оплачивается слушателями самостоятельно...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.015 сек.) русская версия | украинская версия